Мова та стиль наукової праці

Метою будь-якої наукової праці є виявлення нових фактів, висновків, рекомендацій, закономірностей або ж уточнення відомих раніше, але недостатньо досліджених.

Для написання статті передусім треба розробити план. Наприклад, для статті обсягом сім-вісім машинописних сторінок план має виглядати так: 1) вступ – постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими практичними завданнями – 5-10 рядків; 2) “вихідні передумови” - останні дослідження та публікації, на які спирається автор, виділення невирішених частин загальної проблеми – близько 1/3 сторінки; 3)формулювання цілей статті – важливий розділ роботи, оскільки з нього читач визначає корисність для себе пропонованого матеріалу – 5-10 рядків; 4)виклад матеріалу – 5-6 сторінок; 5) закінчення – містить висновки, стисло подаються перспективи подальшого дослідження в цьому напрямі.

Мові та стилю наукової праці слід приділити дуже серйозну увагу, оскільки мовно-стилістична культура тексту найкраще виявляє загальну культуру його автора.

Для наукового тексту характерним є смислова завершеність, цілісність і пов’язаність. Найважливішим засобом вираження логічних зв’язків є специфічні функціонально-синтаксичні засоби, що вказують на послідовність розвитку думки (спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-друге, отже), заперечення (проте, тимчасом, але, тоді як, одначе, аж ніяк), причинно-наслідкові відношення (таким чином, тому, завдяки цьому, відповідно до цього, унаслідок цього, окрім цього, до того ж), перехід від однієї думки до іншої (перейдемо до…, звернімося до…, розглянемо, зупинимось на…, розглянувши, треба зупинитися на…, варто розглянути…), результат, висновок (отже, значить, як висновок, на закінчення зазначимо, все сказане дає змогу зробити висновок, підсумовуючи, слід сказати…).

Засобами логічного зв’язку можуть виступати займенники, прикметники та дієприкметники (даний, той, такий, названий, зазначений, вказаний тощо). Не завжди ці та подібні їм слова прикрашають наукову працю, але вони є своєрідними дороговказами, які попереджають про повтори думки автора, інформують про особливості його творчого шляху. Читач відразу розуміє, що слова справді або насправді вказують, що наступний текст повинен бути доведенням, з іншого боку, навпаки, але готують читача до сприйняття протиставлення, оскільки – пояснення.

У деяких випадках зазначені вище слова не тільки допомагають окреслити переходи авторської думки, а й сприяють удосконаленню рубрикації тексту. Наприклад, слова перейдемо до розгляду можуть змінити заголовок рубрики. Вони, відіграючи роль невиділених рубрик, пояснюють внутрішню послідовність викладу, а тому в науковому тексті дуже потрібні.

На рівні цілого тексту для наукової мови, мабуть, основною прикметою є цілеспрямованість і прагматизм. Звідси стає зрозуміло, чому емоційні мовні елементи в наукових текстах не відіграють особливої ролі. Науковий текст характеризується тим, що його основу становлять лише точні, отримані внаслідок тривалих спостережень і наукових експериментів відомості та факти. Це зумовлює і точність їх словесного вияву, і, таким чином, використання спеціальної термінології.

Слід пам’ятати, що науковий термін – це не просто слово, а втілення сутності даного явища. І тому добирати наукові терміни і визначення необхідно дуже уважно; не можна довільно змішувати в одному тексті різну термінологію, пам’ятаючи, що кожна галузь науки має свою, притаманну тільки їй термінологічну систему.

Не використовується також замість прийнятих у даній науці термінів професійна лексика, тобто слова та вирази, поширені у колі людей певної професії. Професіоналізми– це не позначення наукових понять, а умовні, вищою мірою диференційовані найменування реалій, які використовуються в середовищі вузьких фахівців і зрозумілі тільки їм. Це їхній своєрідний жаргон. В основі такого жаргону лежить побутове уявлення про наукове поняття.

Фразеологія наукової прози також специфічна. Вона покликана, з одного боку, визначити логічні зв’язки між частинами висловлювань (навести результати, як показав аналіз, на підставі отриманих даних, підсумовуючи сказане, звідси випливає, що…), з іншого боку, позначати певні поняття, будучи, по суті, термінами (струм високої напруги, державне право, вільна економічна зона).

У науковій праці широко використовуються відносніприкметники, оскільки саме вони, на відміну від якісних, дають змогу з максимальною точністю вказувати достатні та необхідні ознаки понять. Від відносних прикметників не можна утворювати ступені порівняння. Використовуючи в науковому тексті якісні прикметники й утворюючи від них ступені порівняння, перевагу віддають аналітичним формам вищого та найвищого ступенів. Для утворення найвищого ступеня порівняння якісного прикметника використовують слова найбільш, найменш.

Особливістю мови наукової прози є також відсутність експресії. Звідси – домінуюча форма оцінки – констатація ознак, притаманних слову, яке визначають. Тому більшість прикметників є тут частинами термінологічних виразів. Так, правильно буде прикметник наступні замінити займенником такі, котрий всюди підкреслює послідовність перерахування особливостей і прикмет.

Дієслово та дієслівні форми несуть у тексті наукової праці особливе інформаційне навантаження. Автори зазвичай пишуть проблема, яка розглядається, а не проблема, яка розглянута, бо саме така дієслівна форма служить для окреслення постійної ознаки предмета й використовується в описі доведення, будови приладів, машин тощо. Широко вживаються також дієслівні форми недоконаного виду минулого часу дійсного способу, бо вони не фіксують відношення до дії, яка описується, на момент висловлювання. Рідше – дієслова умовного і майже ніколи – наказового способу. Часто використовуються зворотні дієслова, пасивні конструкції, що зумовлено необхідністю підкреслити об’єкт дії, предмет дослідження (наприклад, у даній статті розглядаються…, передбачено виділити додаткові кредити…).

У мові наукового тексту дуже поширені вказівні займенники цей, той, такий. Вони не тільки конкретизують предмет, а й визначають логічні зв’язки між частинами висловлювання (наприклад, “ці дані служать достатньою підставою для висновку…”). Займенники щось, дещо, що-небудь через неконкретність їх значення в наукових текстах не використовуються.

Синтаксис наукової мови

Оскільки мова наукових текстів характеризується логічною послідовністю, то тут окремі речення і частини складного синтаксичного цілого, усі компоненти (прості та складні), як правило, дуже тісно пов'язані один із одним, кожен наступний випливає з попереднього або є наступною ланкою в розповіді чи міркуваннях. Тому для тексту, який потребує складної аргументації та виявлення причинно-наслідкових відносин, властиві складні речення різних видів із чіткими синтаксичними зв'язками. Звідси розмаїття складених сполучників підрядності завдяки тому, що, між тим як, тому що, замість того, щоб, з огляду на те, що, зважаючи на те, що, внаслідок того, що, після того, що, тоді як тощо. Особливо часто використовуються похідні прийменники протягом, відповідно до..., внаслідок, на відміну від..., поряд з..., з огляду на та ін.

У науковому тексті частіше зустрічаються складнопідрядні, ніж складносурядні речення. Це пояснюється тим, що підпорядковуючі конструкції відбивають причинні, часові, наслідкові, умовні та подібні відношення, а також тим, що окремі частини у складнопідрядному реченні тісно пов'язані між собою. Частини ж складносурядного речення немовби нанизуються одна на одну, утворюючи своєрідний ланцюг, окремі ланки якого мають незалежність і легко підлягають перегрупуванню.

Безособові, неозначено-особові речення в тексті наукових робіт вживаються в описі фактів, явищ і процесів. Називні речення використовуються в назвах розділів, підрозділів і пунктів, у підписах під рисунками, діаграмами, ілюстраціями.

Писемна наукова мова має й суто стилістичні особливості. Об'єктивність викладу — основна її стилістична риса. Звідси наявність у тексті наукових праць вставних слів і словосполучень на позначення ступеня достовірності повідомлення. Завдяки таким словам той чи той факт можна подати як достовірний (справді, насправді, зрозуміло), припустимий (треба гадати, як видно), можливий (можливо, ймовірно).

Обов'язковою вимогою об'єктивності викладу матеріалу є також вказівка на джерело повідомлення, автора висловленої думки. У тексті цю умову можна реалізувати за допомогою спеціальних вставних слів і словосполучень (за повідомленням, за даними, на думку, на нашу думку тощо).

Діловий і конкретний характер опису явищ, які вивчаються, фактів і процесів майже повністю виключає емоційно забарвлені слова та вигуки. У науковій мові досить чітко сформувалися певні стандарти викладення матеріалу. Так, експерименти описуються звичайно за допомогою дієприкметників пасивного стану. Наприклад: одержаний окисел магнію із домішкою сірки, було проаналізовано 15 виділених структур. Використання подібних синтаксичних конструкцій дає змогу сконцентрувати увагу читача тільки на самій дії. Суб'єкт дії при цьому залишається невизначеним, оскільки вказівка на нього в такого роду наукових текстах необов'язкова.

Опис дій машин і механізмів у технічних роботах найчастіше робиться за допомогою пасивних конструкцій, в яких присудком є дієслово в пасивно-зворотній формі. Наприклад: Флюс до місця зварювання подається автоматично.

У тих випадках, коли виключається дія автоматики або спеціальної техніки, тобто описуються ручні дії оператора біля машини чи приладу, присудок вживається у формі третьої особи множини теперішнього або минулого часу. Наприклад: Засипання вугілля до топки в цьому випадку виконують вручну.

У роботах технологічної тематики вказівки щодо обслуговування машин і механізмів або описи інших дій, які потребують точного чи обов'язкового виконання, прийнято давати за допомогою інфінітивних речень, які підкреслюють категоричність вислову. Наприклад: Забезпечити чистоту експерименту можна лише тоді, якщо: 1) по­передньо звільнити зразок від механічних домішок; 2) р озігріти його до температури не нижче 550°С;3) виключити при цьому проникнення забрудненого атмосферного повітря.

Стиль писемної наукової мови — це безособовий монолог. Тому виклад звичайно ведеться від третьої особи, бо увага зосереджена на змісті та логічній послідовності повідомлення, а не на суб'єкті. Порівняно рідко використовуються форми першої і зовсім не використовуються — другої особи займенників однини. Авторське “я” ніби відступає на другий план.

У наукових статтях і дисертаціях замість “я” використовується “ми”, з огляду на те, що вираз суб'єкта авторства як формального колективу надає більшого об'єктивізму викладу. Справді, вираз авторства через “ми” дає змогу відобразити власну думку як думку певної групи людей, наукової школи чи наукового напряму. І це цілком зрозуміло, оскільки сучасну науку характеризують такі тенденції, як інтеграція, колективність творчості, комплексний підхід до розв'язання проблем. Займенник “ми” та його похідні якомога краще передає й відтінює ці тенденції. Ставши фактом наукової мови, займенник “ми” зумовив цілу низку нових похідних словосполучень (наприклад, на нашу думку). Проте нагромадження в тексті займенника “ми” справляє малоприємне враження. Тому автори наукових праць намагаються використовувати звороти, що виключають наявність цього займенника. На допомогу приходять конструкції з невизначено-особовими реченнями (Спочатку проводять відбір зразків для аналізу, а потім встановлюють їх відповідність за розмірами шаблонів...). Використовується також форма викладу від третьої особи (Автор вважає...). Аналогічну функцію виконує речення з пасивними дієприкметниками (Розроблений комплексний підхід до вивчення...), в якому відпадає потреба у фіксації суб'єкта дії, що тим самим дає змогу уникати в тексті особових займенників.

Культура наукової мови

Якостями, котрі визначають культуру наукової мови, є точність, ясність і стислість. Смислова точність - одна з головних умов забезпечення наукової та практичної значущості інформації, вміщеної в тексті наукової праці. Недоречно вжите слово може суттєво викривити сенс написаного, призвести до подвійного тлумачення тієї чи тієї фрази, надати всьому тексту небажаної тональності. На жаль, автори дисертацій не завжди досягають правильного слововживання: недбало добираючи слова, спотворюють висловлену думку, припускаючись лексичних помилок, позбавляють наукову мову точності та ясності. Поганою є звичка пересипати свою мову канцеляризмами, заплутаною книжковою лексикою, переобтяжувати її чужомовними словами. Трапляються випадки, коли звичайні українські слова вживаються неточно, усупереч їхній семантиці; і тоді народжуються такі фрази: “Більша половина товарів залишилася нереалізованою”, “Запропонований цією фірмою верстат озброєний спеціальним покажчиком швидкості обертання різця”. Почасти це пояснюється елементарним незнанням значення слова.

Буває, що точність порушується через синонімію термінів. Наприклад, коли автор пише то розрідження, то вакуум; то водяна турбіна, то гідротурбіна; або в одному випадку томати, а в іншому - помідори. Отже, термінів-синонімів в одному вислові бути не повинно.

У науковій мові для позначення нових понять нерідко від іншомовних утворюються нові слова за словотворчими моделями української мови. Тоді з'являються такі незграбні неологізми, як шлюзуватися (від “шлюз”), штабелювати (від “штабель”), кабелювати або каблювати (від “кабель”).

Знижує точність інформації також проникнення у наукову мову просторічних жаргонних слів цехового вжитку, які використовуються замість відповідних термінів. Часто на сторінках технічних робіт у характеристиці експлуатаційних переваг нової техніки можна прочитати: виключений порив проводів, прогин пластини у межах допуску, зависання щіток швидко усувається, скол ізолятора не відбувається.

Точність наукової мови забезпечується ще й дотриманням стилістичних норм і зв'язків слів у реченні. Порушення їх породжує неправильне тлумачення висловленої думки. Так, двозначною є конструкція: Інші речовини з подібними властивостями відсутні (інші речовини чи подібні властивості відсутні - зрозуміти важко).

Ще одна необхідна якість наукової мови - ясність - вміння писати доступно та дохідливо. Практика показує, що особливо багато неясностей виникає там, де автори замість точних кількісних значень використовують слова і словосполучення з невизначеним або занадто узагальненим значенням. Насправді, чи можуть задовольнити роботи читача, який хоче бачити у кожному рядку її тексту конкретні й точні дані, такі фрази: Необхідний рух інструменту і деталі, яка обробляється, забезпечується електродвигуном і окремими механізмами верстата; Для забезпечення нормального шва потрібно, щоб попередньо була проведена відповідна обробка поверхонь, які зварюються.

Дуже часто автори дисертацій пишуть і т. ін. не знаючи, як продовжити перелік, або вводять до тексту словосполучення цілком очевидно, коли не можуть викласти інших аргументів. Звороти відомим чином або спеціальним пристроєм нерідко засвідчують, що автор у першому випадку не знає яким чином, а у другому - який саме пристрій.

Здебільшого порушення ясності викладу викликане намаганням окремих авторів надати своїй праці уявної науковості. Звідси й зовсім непотрібна наукоподібність, коли простим усім добре відомим предметам дають ускладнені назви. Так, можна прочитати Димова труба — невід'ємна приналежність кожного вогненного осередку, де під вогненним осередком розуміється звичайна піч.

Причиною неясності висловлювання може стати неправильне розташування слів у реченні. Наприклад: Чотири подібних автомати обслуговують кілька тисяч людей. Тут підмет не відрізняється за формою від прямого додатка й тому незрозуміло, хто (або що) є суб'єктом дії: люди чи автомати, які їх обслуговують.

Нерідко доступність і дохідливість називають простотою. Простота викладу сприяє тому, що текст читається легко - думки автора сприймаються без ускладнень. Проте не можна ототожнювати простоту та примітивність. Не слід також плутати простоту із загальнодоступністю наукової мови. Популяризація тут виправдана лише в тих випадках, коли наукова праця призначена для масового читача. Головне у мовно­стилістичному оформленні тексту полягає в тому, щоб зміст за формою викладу був доступний для тих, на яких ця праця розрахована.

Стислість - третя обов'язкова якість наукової мови. Реалізація цієї якості означає вміння уникнути непотрібних повторів, надмірної деталізації і словесного мотлоху. Кожне слово й вираз служать тут меті, яку можна сформулювати так: якомога не тільки точніше, а й стисліше донести сутність справи. Тому слова та словосполучення, котрі не несуть жодного смислового навантаження, повинні бути повністю вилучені з тексту.

Багатослів'я, або мовна надмірність, найчастіше виявляється у вживанні зайвих слів. Наприклад: З цією метою фірма використовує наявні підсобні приміщення (якщо приміщень немає, то й використовувати їх не можна); Перевіркою було встановлено, що існуючі розцінки у багатьох торгових точках нашого міста були значно завищені (розцінки, які не існують, не можуть бути ні завищеними, ні заниженими); Розкриття тріщин в опорах із ненавантаженою арматурою допускається до величини 0,2 мм.

Щоб уникнути багатослів'я, треба передусім боротися із плеоназмами, коли до тексту вповзають непотрібні слова. Вони свідчать не тільки про мовну недбалість її автора, а й часто вказують на нечіткість його уявлення про предмет дослідження або на те, що він просто не розуміє точного сенсу слів, узятих із чужої мови. Так з'являються сполучення типу інтервал перерви, внутрішній інтер'єр, габаритні розміри тощо.

До мовної надмірності слід віднести і вживання без потреби чужомовних слів, які дублюють українські і тим самим невиправдано ускладнюють вислів. Навіщо, наприклад, говорити нічого екстраординарного, коли можна сказати нічого особливого; замість ординарний - звичайний, індиферентне - байдуже, ігнорувати - не помічати, лімітувати - обмежувати, орієнтовно - приблизно, функціонувати - діяти, диверсифікація - різноманітність, детермінувати - визначати, апробація - перевірка і т.д. Неправильне або паралельне використання чужомовної лексики призводить, як правило, до зайвих повторів, наприклад: промислова індустрія, форсувати будівництво прискореними темпами.

Інший різновид багатослів'я— тавтологія, тобто повторення одного й того ж іншими словами. Часто роботи переповнені повтореннями однакових або близьких за значенням слів.

Окрім лексичних форм багатослів'я, у текстах трапляються і стилістичні вади, серед яких переважають канцеляризми, що засмічують мову, надаючи їй казенного відтінку. Прикладом можуть бути такі вислови: Ці товари можуть бути допущені до продажу тільки після спеціальної обробки; Перехідні кільця у цьому вузлі служать в якості ізоляторів; Подача напруги здійснюється тут через посередництво двохполюсного контактора; Розвантаження товарів проводять на основі використання стрічкового конвеєра.

Особливо часто канцеляризми потрапляють у наукову мову через недоречне використання так званих прислівникових сполук, позбавляючи її емоційності та стислості (у справі, по лінії, за рахунок, в частині). Наприклад: В частині задоволення потреб населення; У справі підвищення економічності роботи двигуна.

Буває, що в технічних роботах виникає потреба перерахувати у певній послідовності технологічні операції, трудові прийоми, несправності машин і механізмів. У таких випадках звичайно використовують складні безсполучникові речення, у першій частині яких містяться слова із узагальнюючим значенням, а в наступних — такі, що за пунктами конкретизують зміст першої частини. При цьому рубрики перерахування будуються однаково, подібно до однорідних членів із узагальнюючими словами. Тим часом порушення однаковості рубрик перерахування - доволі поширений недолік мови багатьох наукових текстів.

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. Що вивчає стилістика? Окресліть коло основних понять стилістики.

2. У чому полягає різниця між стилістикою мови і стилістикою мовлення?

3. Як стилістика пов’язана з культурою мовлення?

4. Назвіть складові стилю.

5. Що регулює стилістична норма?

6. Перерахуйте функціональні стилі мови. Визначте найуживаніші стилі в діловому спілкуванні.

7. Які слова називаються стилістично маркованими, стилістично нейтральними, стилістично виправданими?

8. Чому у функціональних стилях мови виділяються ще й підстилі?

9. Визначте основні завдання розмовного стилю.

10. Яка мовленнєва ситуація необхідна для розмовного стилю?

11. Дайте характеристику структурі тексту та мовним засобам розмовного стилю.

12. Чому розмовний стиль поділяється на два підстилі?

13. Чому науковий стиль належить до групи книжних?

14. Коли текст наукового стилю може мати діалогічну форму?

15. Поясніть існування різних підстилів наукового стилю.

16. Поясніть значення слова “публіцистика”.

17. Складіть за таблицею розповідь про публіцистичний стиль.

18. Назвіть жанри публіцистичного стилю.

19. Що спільного в текстах публіцистичного, наукового й офіційно-ділового стилів?

20. У чому полягає особливість художнього стилю?

21. Складіть розповідь про багатство мовних засобів художнього стилю.

22. Як художній стиль поділяється на підстилі за родами й жанрами літератури.

23. Складіть розповідь про офіційно-діловий стиль: логічна основа текстів, вимоги до лексики, морфологічні та синтаксичні особливості текстів офіційно-ділового стилю.

24. Назвіть функціональні підстилі офіційно-ділового стилю.

25. Проаналізуйте кілька уривків офіційно-ділового стилю.

26. Чому в офіційно-діловому стилі вживають штампи і канцеляризми?

27. Поясніть терміни “епістолярний стиль”, “епістолярний роман”, “епістолярна література” (гр. epistole – лист, послання).

28. Обґрунтуйте виділення епістолярного стилю в окремий стиль.

29. Назвіть мовні засоби, притаманні конфесійному стилю.

30. Чим відрізняється конфесійний стиль від інших стилів?

31. Які вимоги висуваються до мови наукових праць?

32. Перерахуйте якості, що визначають культуру наукової мови.

 

 

 

Література:

 

1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Л.: Світ, 1990.

2. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. – К.: Вища школа, 1985.

3. Говори і ономастика Наддніпрянщини / Відповід. ред. В.С.Ващенко. – Дніпропетровськ, 1970.

4. Головин Б.Н. Основы культуры речи. – М.: Высшая школа, 1980.

5. Дослідження з української діалектології: Збірник наук. праць / Відп. ред. П.Ю.Гриценко. – К.: 1991.

6. Закон Української РСР про мови в Українській РСР // Укр. мова і літ-ра в школі. – 1990. - № 5.

7. Зубков М.Г. Сучасне українське ділове мовлення. – Навчальний посібник для вищих та середніх та спеціальних навчальних закладів. – Харків: Торсінг, 2001.

8. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. Тези про місце і роль мови в національному відродженні України. – Дрогобич: Відродження, 1994.

9. Ильяш М.И. Основы культуры речи. – Киев-Одеса: Высшая школа, 1984.

10. Коваль А.П. Культура ділового мовлення. – К.: Вища школа, 1977.

11. Конституція України. – К.: Просвіта, 1996.- С. 5.

12. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. Підручник. – К.: Академія, 1999.

13. Культура української мови. Довідник / Ред. В.М.Русанівського. – К.: Либідь, 1990.

14. Національна доктрина розвитку освіти // Освіта України.– 2002.- № 33.

15. Основы культуры речи. Хрестоматия / Сост. Л.И.Скворцов. – М.: Высшая школа, 1984.

16. Паламар Л.М., Кацавець Г.М. Українське ділове мовлення.- К.: Либідь, 1997.

17. Пентилюк М.І. Критерії ділового мовлення студентів // Зб. наук. праць.- Херсон: Айлант. - 1998.- Випуск 1. – С.161-163.

18. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. – К.: Вежа, 1994.

19. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль. – К.: Наукова думка, 1976.

20. Пилинський М.М. Основні критерії норми літературної мови// Мовознавство.- 1968.- № 4, № 6.- С.66-75, с.54-63.

21. Чабаненко В.А. Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини. – Запоріжжя: 1992-1993.- Т.1-4.

22. Шкуратяна Н.Г., Шевчук С.В. Сучасна українська літературна мова. Навчальний посібник для студентів педагогічних навчальних закладів. – К.: Літера, 2000.

МОДУЛЬ ІІ

ПИСЕМНЕ ДІЛОВЕ МОВЛЕННЯ