Вимова слів іншомовного походження

 

Правила ви­мови запозичених слів в українській мові ті самі, що й слів незапозичених. Тому, наприклад, в іншомовних словах, як і в українських, приголосні перед голосним е не пом'якшуються (телефон, телеграма, система, крите­рій, ідеал, сесія та ін.). Пом'якшена їх вимова, пошире­на серед частини мовців (телефон, білет, пленум), є по­рушенням літературної норми.

Ненаголошений е після приголосних в іншомовних словах звичайно виявляє нахил до зближення з и (як і ненаголошений и до зближення з е): те^инденція, не^игатив, те^иматика, пре^изидія, ди^еректива та ін. Про­те на початку слова ненаголошений е вимовляється ви­разно, без помітного наближення до и: екзаменатор, егоїст, енергія, економіка, естафета, експонат та ін.

В іншомовних словах ненаголошений о в будь-якій позиції не переходить в у — навіть перед складом з по­стійно наголошеним у, де в українських словах такий перехід відбувається: зо^узуля, ко^ужух та ін.: документ, монумент, корупція та ін.

У запозичених словах голосні і та й слід завжди ви­мовляти відповідно до їх написання. Зокрема треба пам'ятати, що на початку слова і не наближається у вимові до й: інститут, інструкція, інженер та ін.

Після приголосних д, т, з, ц, ж, щ, р, с у загальних іншомовних словах завжди пишеться й вимовляється и: диспут, тираж, стимул, позиція, режим, шифр та ін. Після інших приголосних у цих словах пишеться й вимов­ляється і: лінія, комісія, пілот, гімн, мікроскоп, хімія, економічний та ін. Вимова і замість и, як і вимова и замість і, що її можна іноді спостерігати, є прикрою помилкою (неправильно: тіраж, стімул, економичний та ін.).

Слід пам’ятати, що вимова іншомовних слів близь­ка до їх написання; треба намагатися не порушувати цього правила.

 

Милозвучність мовлення

 

Вона досягається природ­ним чергуванням у мові окремих голосних і приголос­них звуків, а також можливістю вживати деякі слова в різних формах, не змінюючи їх значення.

Найпоширенішим і найвиразнішим у цьому плані є чергування і - й, у - в. Правила чергування такі:

1. Звичайно між приголосними вживаються сполуч­ник і та прийменник у (брат і сестра, був у мене). Після слів, що закінчуються на голосний, і, як правило, змі­нюється на й, а у на в, особливо в пришвидшеному темпі мовлення.

2. Перед словом, що починається з й, я, ю, е, ї, сполучник і здебільшого зберігається (йшов і їхав), особ­ливо в пришвидшеному темпі мовлення.

3. Якщо попереднє слово закінчується на голосний, а наступне починається з в, зберігається прийменник у (були у відпустці).

4. Якщо попереднє слово закінчується на приголос­ний, а наступне починається на голосний, може зберігатися в (зустріч в ефірі).

5. На початку речення завжди вимовляється (і пи­шеться) і та у (лише якщо після прийменника слово починається з голосного, вимовляємо й пишемо в, а не у: В авіацію прийшло молоде поповнення). На початку речення сполучний й взагалі не вживається.

6. Після паузи також найчастіше вживаються і, у, (а не й, в), особливо якщо ця пауза покликана під­креслювати значення слів, що йдуть за нею.

7. Не чергуються (за будь-якого темпу мовлення) у - в, і - й у словах іншомовного походження, а також у тих українських словах, у яких при зміні звуків змі­нюється значення (вправа — управа, вдача — удача, вклад — уклад).

8. Якщо сполучник і служить для зіставлення двох понять (теорія і практика, мир і дружба), чергування не відбувається; навпаки, сполучник і вимовляється тут з деяким підкресленням і наголошенням.

9. Слід мати на увазі, що на чергування і - й, у - в впливає також темп мовлення: за швидкого темпу мов­лення і на й, у на в змінюються більш послідовно; і навпаки, за уповільненого мовлення зникає чергуван­ня навіть там, де воно відбувається досить послідовно.

 

Мова публічного виступу

 

Зробимо короткий огляд того, що в мові публічних виступів є неприйнятним.

Бідність словника — одна з найпоширеніших вад публічного мовлення. Людина може говорити багато й довго, говорити про різні речі, але увесь час послуго­вуватися тими самими словами й словосполученнями. При цьому значення їх увесь час начебто «розмиваєть­ся», втрачає смислові межі, оскільки цими словами на­магаються передати досить неоднакові поняття.

Коли людина свідома такої риси свого словника, вона заздалегідь, працюючи над текстом виступу, уточнює окремі місця, заміняючи повторювані слова їх си­нонімічними відповідниками, найбільш придатними в цьому тексті (наприклад: дефект — це негативна риса характеру, помилка в розрахунках, прора­хунок у плануванні, хиба в поведінці, вада мов­лення тощо).

Люди, чутливі до мови, твердять, що в мові немає сино­німів, що є лише точне або неточне слово, що кожне слово хороше на своєму місці й у хорошій промові, як у хорошій пісні, не можна безкарно заміняти одні слова іншими. Для того, щоб вважати, що в мові взагалі немає взаємозамінюваних слів, потрібен такий високий рівень мовної культури, до якого може підня­тися, на жаль, дуже незначна кількість мовців. Для абсолютної більшості їх проблема вибору найточнішого в даній ситуації слова з ряду близькозначних — це і є проблема постійної роботи над своєю мовою. Особливо гострою стає ця проблема тоді, коли вибір обмежений традиціями і вимогами стилю мовлення. Так, у межах ділового стилю діє вимога вибирати лише серед ней­тральних, міжстильових, емоційно не забарвлених слів, а не завжди таке слово (особливо при непідготовленому мовленні) легко і швидко приходить на пам'ять. По­вторення ж того самого слова і створює у слухачів враження бідності мови виступаючого.

Подані нижче слова в усному мовленні часто вживаються в надто широкому, загальному, поточному значенні — як універсальні слова. Адже в кожному конкретному випадку якесь із наведених поряд слів буде точнішим, доціль­нішим:

авторитет - повага, пошана, престиж, вага;

аргумент - доказ, підстава, обґрунтування; мотив;

гіпотеза - припущення, здогад, передбачення, домисел; задум; думка, ідея;

екстрений - негайний, спішний, терміновий, надзвичайний, невідкладний;

ідентичний - тотожний, рівнозначний; однако­вий, однотипний, одноплановий, однорідний;

основний - головний, найважливіший, найак­туальніший, першорядний, першо­черговий;

період - етап, проміжок часу; епоха, ера, вік; час, пора.

Із точки зору логіки повторення того самого слова чи словосполучення створює надлишковість, багатослів'я; повторення нічого не додає до вже висловленої думки, свідчить про бідність виражальних засобів. Проте з точки зору психологічної повтори не­обхідні. Багатство можливостей мови дозволяє повторювати думку, не повторюючи форм вираження (щоб уникнути одноманітності). При публічних виступах такі повтори — річ необхідна.

Убогість словника виявляється й у тому, що люди­на не знає фразеологічних запасів мови, не вміє ними користуватися, а якщо й вставляє у свою промову при­слів'я або приказку, то робить це штучно (нещасливе прислів'я почуває себе страшенно незатишно серед су­хих і холодних канцелярських слів).

На жаль, не всі знають значення, походження й при­йоми вживання навіть найпоширеніших крилатих слів (колесо історії, наріжний камінь, провідна нитка, тер­нистий шлях, титанічна боротьба, берегти як зіницю ока, вогнем і мечем та багато інших).

Багатослів’я

Багатослів'я є прямим результатом бідності й од­номанітності словника, а також невмінням обрати спо­сіб мовлення, доречний у певній ситуації. Так, наприк­лад, багатослів'я з'являється в мові оратора тоді, коли він орієнтується на писемні зразки ділового чи науко­вого мовлення: він говорить недостатня кількість робо­чої сили замість мало робітників; необхідність проведен­ня принципу економії — а можна сказати треба бути економними; автоматичним шляхом збільшилось у два рази — замість автоматично подвоїлось та ін.

Пояснюється це бажанням якось «прикрасити» своє мовлення, «збагатити» його елементами книжної вче­ності й урочистої офіційності. Результати ж досягають­ся прямо протилежні.

Однією з причин появи зайвих слів у виступах є над­мірне вживання тавтологічних словосполучень (повто­рення того самого змісту іншим словом). Як правило, ці слова стоять поряд, і слухачі помічають їх одразу; авторитет промовця катастрофічне падає. Причини появи цих словосполучень різні. Одні з них виникають як засіб заповнення пауз при непідготовленому, непроду­маному виступі (їх тим більше, чим нижча загальна і мовна культура виступаючою). Наприклад: підйом уго­ру, моя особиста думка, дедалі все більший, об'єднати воєдино, в лютому місяці, о двадцятій годині вечора та ін.

Частина тавтологічних словосполучень з'являється у мові через недостатнє знання значень вживаних про­мовцем іншомовних слів; тоді українське слово повто­рює значення іншомовного, наприклад: пам'ятний мемо­ріал, пам'ятний сувенір, народний фольклор, моя авто­біографія, вільна вакансія, прейскурант цін, промислова індустрія, хронометраж часу, дитячий лікар-педіатр та ін. (тут одно з двох слів зайве).

Часом людина говорить шаблонно, штамповано й бюрократично тому, що інакше просто не вміє: якщо вона звикла писати на сьогоднішній день, у літній пері­од, поставити питання з усією гостротою,— то вже не скаже сьогодні, влітку, запитати. Промовець вважає, що це діловий стиль, а насправді це бюрократичне «язичіє».

Є й інший різновид багатослів'я, пов'язаний з ба­жанням «модно» одягти свою думку. Найчастіше це зви­чайнісінький словесний туман, за яким слухач легко побачить справжній інтелектуальний рівень промовця.