Невербальні елементи передачі інформації



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Невербальні елементи передачі інформації



Інтонація

 

У поняття інтонаціявходять такі компоненти, як сила й висота голосу, темп говоріння, паузи, тембр голосу.

Інтонація виконує в мові функцію не лише смисло-розрізнювальну, а й художньо-естетичну (у текст з до­помогою інтонації вносяться різні смислові, зокрема, емоційні відтінки, виявляючи той душевний стан, у яко­му перебуває мовець), її завдання — різними засобами відтворювати почуття, настрої й наміри людей. Разом з мімікою й жестикуляцією, а також засобами милозвуч­ності вона до невпізнання змінює написаний текст при його усному виголошенні.

«На слухача впливають,— писав К.Станіславський,— не тільки думки, уявлення, образи, пов'язані з проказуваними словами, а й звукове забарвлення слів — інтонація й красномовне мовчання, яке договорює недоказане словами. Інтонація й пауза самі по собі, без слів, мають силу емоційного впливу на слухачів».

Вимоги до інтонації при виступі:

- правдивість, природність (промовець, який воло­діє «секретами» інтонування, легко переходить від однієї тональності до іншої, тонко відтворюючи цими перехо­дами свій душевний стан і уникаючи при цьому наду­маності і перебільшення);

- постійне поєднання правильно дібраних засобів ін­тонування з наголошенням;

- використання при інтонуванні фрази всіх трьох типів наголосів: словесного (у разі сумнівів — перевіри­ти його правильність за словниками), логічного (виділен­ня слова, важливого у смисловому плані), виразного (емфатичного), який підкреслює емоційне значення слова.

 

Паузи

 

Роль паузи відзначалася вже неодноразово. Нагаду­ємо: на початку промови пауза потрібна і для промов­ця — щоб зібратися з думками, і для аудиторії — щоб настроїтися на слухання, звикнути до промовця; в се­редині промови, в процесі її виголошення — для відме­жування частин викладу думки; в середині речення — для організації слухачів, для зосередження їх уваги.

У кількості пауз є помітна різниця між мовленням підготовленим (текст промови написаний) і непідготовленим (промова-імпровізація).

При імпровізації між окремими закінченими речен­нями або їх частинами може й не бути ніякої паузи, і, навпаки, вона може з'являтися там, де граматично, а ча­сом і логічно, здається невмотивованою. Усе це зумовлю­ється непідготовленістю усного мовлення, яке виникає в процесі самого народження думки. Хоча імпровізація завжди добре сприймається слухачами, бо вони відчува­ють її безпосередність, природність, проте саме тому імпровізація вимагає не лише великого досвіду, впевне­ності у своїх силах, знанні і майстерності, а й неабиякого такту, почуття міри як певної норми поведінки.

У тих же випадках, коли текст підготовлений раніше, паузи звичайно відповідають розділовим знакам тексту. Вони ж створюють і ритм виголошення промови, а це також впливає на почуття слухача, викликаючи вражен­ня піднесеності.

Вимова оратора

Вимова оратора відрізняється від звичайної біль­шою старанністю, насамперед у вимовленні груп при­голосних, суворішою нормативністю, що проявляється, зокрема, в уникненні місцевих особливостей вимови, а також у подоланні особистих вад її.

Специфічна ситуація — наявність досить невизначеної за своїм складом аудиторії — потребує і специфічних засобів вимови, яка б водночас була дохідливою, добре сприймалась на слух, не заважала засвоєнню змісту, переконувала слухачів. Недосвідчений оратор не зав­жди враховує ту особливість, що фраза, проказана з «прохідною» інтонацією й невиразно вимовлена, здас­ться слухачеві непереконливою за своїм змістом.

Завжди слід пам'ятати, що, крім завдання сказати перед оратором стоїть завдання бути почу­тим.

Недосвідчений же оратор або монотонно й безпри­страсно «присипляє» слухачів, або «оглушує» аудито­рію громом і тріском надто сильного голосу.

Уміння користуватися своїми голосовими даними — запорука успіху. Правильне, красиве звучання голосу підкреслює чіткість побудови виступу, ясність викладу, яскравість слова, сприяє повнішому засвоєнню сказано­го. Коли про людину кажуть, що в неї добре поставле­ний голос, то це означає, що вона точно встановила, при якому напруженні її голос звучить найкраще.

Основним тоном оратора е тон, який під час виступу втомлює його якнайменше; підвищувати його — значить рано чи пізно зірвати голос.

Тому завжди краще докласти зусиль для того, щоб організувати аудиторію (домогтися повної тиші), а вже далі говорити своїм звичним тоном, не збиваючись з нього.

Початківець під впливом хвилювання, намагаючись одразу заволодіти увагою аудиторії, починає говорити аж надто го­лосно й на високих нотах. Через певний час голос його переходить у крик, а це втомлює і його, й аудиторію, справляє неприємне вра­ження (часом смішить), а головне — заважає контакту з ауди­торією.

Для промовця дуже важливо вміти, залишаючись у межах певного вимовного тону, непомітно й природно переходити з одного голосового регістру на Інший, зміню­вати темп і силу вимови відповідно до логічного та емо­ційного змісту тієї чи іншої частини виступу.

Темп мовлення

Темп мовлення (тобто швидкість вимовлення слів і довжина пауз між ними) у різних людей неоднаковий. Не можна сказати, що стримане й повільне мовлення завжди непривабливе, а темпераментне, швидке, при­страсне мовлення обов'язково хороше, і навпаки. Погано, коли мова оратора аж надто млява, повільна; але не краща і мова, схожа на кулеметну чергу, позбавлена пауз, тобто не членована ні логічно, ні психологічно.

Проте водночас, при всій необхідності говорити тем­пераментно, жваво, з різною силою й висотою звука, дуже важливо зберігати міру, бути тактовним, щоб не перетворитися в актора, який вважає своїм завданням веселити й розважати публіку.

Наводячи якийсь діалог, підкреслюючи наявність двох співбесідників, звичайно радять не змінювати над­то голосу, його висоти й сили, як це робить актор, бо завдання актора й лектора неоднакові.

Жести

 

Особливу увагу слухачів привертають жести орато­ра. Так, оратор, єдиним жестом якого є перегортання сторінок, здатний лише нагнати на слухачів страшну нудьгу; проте й зловживання жестами не краще.

Жести— лише доповнення до мовлення, хоч деякі дослідники і твердять, що 40% інформації в ораторсько­му мистецтві дає міміка і жест. То виразні, енергійні, то плавні, заокруглені, вони підкреслюють, посилюють, або, навпаки, пом'якшують сказане. Жестом і мімікою тре­ба вміти користуватися для посилення смислової вираз­ності, пам'ятаючи при цьому, що жести втрачають свою виразність при частому повторенні, що запас жестів у кожної людини досить обмежений і що мова міміки та жестів не може і не повинна заміняти (або навіть лише дублювати) мову слів.

У досвідченого оратора різкі рухи загалом відсутні, але навіть рука, яка тримає папір, може бути дуже ви­разною — підкреслювати або посилювати потрібну дум­ку, критичне слово. Багато може «сказати» іноді найскупіший жест (наприклад, стиснутий кулак), а також міміка, вираз обличчя.

Важлива й манера триматися на трибуні. Доповідач не може залишатися на трибуні годину й увесь час тримати «руки по швах»: він повинен рухатися й жести­кулювати. Рухи його значною мірою залежать і від зов­нішніх обставин: по одному тримається людина за ка­федрою, інакше — за столом, ще інакше — на відкрито­му місці (на сцені). За кафедрою, особливо за столом, рухи будуть стриманіші, скупіші.

Г. Апресян слушно зауважує, що мова жестів і міміки відзначається і деякими національними особли­востями, наприклад, стриманістю і скупістю в одних, темпераментом і часом екзальтованістю в інших. На­ціональний характер мови жестів виявляється навіть у манері «викидання» руки, у способі притискання долоні до грудей та ін..

Жестикуляція залежить і від того, чи доповідь чи­тається, чи проголошується (у першому випадку жести бідніші, бо доповідач зв'язаний текстом). Такі жести, як правило, породжуються у момент формування чи ви­голошення думки і підтверджують цілковиту відповід­ність між змістом і формою.

Досвідчений оратор знає, що при загалом стриманій, спокійній манері поведінки (зокрема при читанні тексту) окремі рухи при підкресленні особливо важливої думки можуть справити дуже сильне враження, якщо вони по­роджені цією думкою.

Вади жестикуляції: зайві рухи заважають слухачам, не дають їм зосередитись, настроюють їх на несерйоз­ний лад; одноманітна жестикуляція втомлює слухачів, набридає їм; бідні, примітивні, вульгарні жести розці­нюються як невихованість оратора; незграбні рухи, не­доладна міміка смішать слухачів (як і жести випадкові або неприродні); рухи, розраховані на зовнішній ефект, не роблять честі промовцю.

Доповідач повинен триматися якомога простіше й природніше. Немає нічого гіршого, ніж коли слухач по­мічає неправду в звучанні мови доповідача, надуманість і перебільшеність інтонацій, фальш у жестах та пове­дінці.

Голос, тон, виклад, уся сукупність виразових засобів і прийомів повинні свідчити про правду думки й почут­тя промовця. Тому навряд чи слід, як дехто радить, го­тувати жести і міміку заздалегідь, перед дзеркалом.

Адже і жести, і міміка визначаються не лише виголошу­ваною думкою, а й тією ситуацією, в якій ця думка висловлюється, настроєм оратора, контактом його з ауди­торією. А навряд чи можна усе це наперед знати і від­повідним чином підготувати. Міміка й жести — це наоч­не, але водночас і інтуїтивне вираження думки; ось чо­му значно важливіше проникнути в тему, пройнятися ЇЇ ідеями — усе це й буде підставою для майбутніх жестів. Досконалість же в усьому приходить з часом.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.201.220 (0.005 с.)