Невиправдана ускладненість лексики



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Невиправдана ускладненість лексики



Часом тема виступу вимагає вживання великої кількості термінів, іншомовних слів або слів рідковживаних і маловідомих. Досвідчений промовець усі ці слова намагається нена­в'язливо «розкривати» в тексті: добирає синоніми, дає поряд з терміном кількаслівне описове пояснення його значення, користується порівняннями, навіть образними засобами та ін. Проте все це слід робити непомітно для слухача, щоб не образити його.

Лектор завжди повинен пам'ятати вимогу говорити просто і ясно, доступною масі мовою, відкинувши рішуче геть важку артилерію мудрованих термінів, іноземних слів, заучених, готових, але незрозумілих ще масі, незнайомих їй лозунгів, визначень, висновків.

Читання цифрових даних

Скільки веселих хвилин принесли слухачам доповідачі, які безнадійно плутали­ся в якому-небудь «чотирнадцятьма тисячами двісті двадцятьма сімома абітурієнтами», а зал дружним і співчутливим хором допомагав їм.

Треба взяти собі за правило: у виступі цифри по­винні вживатися обмежено (лише найпотрібніші).

Ті цифри, які Ви вважаєте за доцільне навести в доповіді, найкраще поставити в називному відмінку, особ­ливо якщо це складні числові назви.

У тексті ці числівники записуються словами, в них обов'язково проставляються наголоси.

Словами записуються й дробові числівники 1/2 — по­ловина, 1/3 — третина, 1/4 — чверть (слово одна перед ними не ставиться).

В українській мові при відмінюванні числівників змінюються всі компоненти складних і складених назв; невідмінювання (або неповне відмінювання) таких чис­лівників є порушенням норми.

Якщо текст, призначений для усного читання, е вод­ночас і письмовим документом, то в ньому, поряд з цифровими позначеннями, можна давати і їх словесні варіанти в потрібних відмінкових формах.

При відмінюванні наголоси в деяких числівниках також змінюються. Наприклад:

· родовий відмінок: одинадцяти (одинадцятьох) дванадцяти (дванадцятьох) тринадцяти ( тринадцятьох);

· давальний відмінок: одинадцяти ( одинадцятьом) дванадцяти (дванадцятьом) тринадцяти (тринадцятьом);

· орудний відмінок: одинадцятьма (одинадцятьома) дванадцятьма (дванадцятьома) тринадцятьма (тринадцятьома) та ін.

Зайва ускладненість речень

Для усного мовлення загалом нетипові складні, довгі й заплутані речення: у повсякденному приватному мовленні ми звичайно ко­ристуємося простими реченнями, пов'язуючи їх суряд­ним або приєднальним зв'язком.

Часом доповідач намагається побудувати речення у своїй промові за законами синтаксису наукового стилю. Один із цих законів вимагає сказати про об'єкт якомога повніше в межах одного речення (тому речення науко­вого стилю великі, у них багато означень, відокремлених зворотів, вставних слів тощо).

Не слід переносити цієї риси наукового стилю в текст, призначений для усного виголошення: складна фраза погано сприймається слухачами — вони можуть забути її початок, поки дочекаються кінця.

Саме щоб уникнути цього, ми звичайно в усній по­бутовій розповіді намагаємось якомога частіше повто­рювати назву об'єкта нашої думки. Наприклад: А всі ці нові книжки (а їх там, є, мабуть, з двісті, а то й з триста) — вони порозкидані у нього по всій хаті: і на вікнах, і на підлозі повно книжок, і на стіль­цях...

І ще одне зауваження: якщо промовець хоче створи­ти враження вільної, невимушеної розмови з слухачем, він повинен уникати повторення сполучників типу тому, що; через те, що; завдяки тому, що; внаслідок того, що та ін., бо для усного мовлення вони нетипові (там пере­важають інтонаційні зв'язки; значно більше сурядних, ніж підрядних зв'язків; громіздкі сполучні засоби не вживаються зовсім).

Якщо виступ спеціально не готувався, то в ньому можливі т. зв. синтаксичні зміщення: будова речення у процесі його виголошення змінюється. Наприклад: Цей неприємний факт, товариші, ми повинні вважати, без­умовно, як нагадування, як пересторога тим, хто стоїть на такому шляху. Тут промовець непомітно для себе переходить з однієї синтаксичної конструкції (вважати нагадуванням, пересторогою) до іншої (факт — це нагадування, пересторога). Ця вада стилю долається ско­роченням речень (при непідготовленому мовленні).


Нетактовність промовця

Одним із виявів низької загальної культури про­мовця є недооцінка слухачів: рівень їх розвитку він вва­жає нижчим, ніж це є насправді. Такий промовець без міри й ладу спрощує свою мову, подекуди навіть від­ступає від норм, вживає жаргонні слова, побутовізми, зіпсовані російські слова, розраховуючи на смаки найневибагливіших слухачів. Крім того, він увесь час звер­тається до слухачів з питаннями Вам ясно? Ви зрозу­міли, в чому тут річ? Невже неясно?, ображаючи їх цим. Терміни він пояснює так: Ви цього слова не знає­те, тому я поясню, що це таке та ін.

Безтактність промовця виявляється і в його нав'яз­ливій нескромності — в постійному акцентуванні своїх власних оцінок і вражень, у надто частому вживанні займенника «я», у розв'язно-панібратському ставленні до осіб, про яких він згадує та ін.

Якщо промовець виходить на трибуну і ще не знає, про що він говоритиме,— це теж нетактовність, бо ці­нувати час слухачів — означає поважати і їх, і себе. Тому говорити з трибуни слід не «взагалі», не «з при­воду», а прямо по суті вирішуваних проблем.

Розрізнення мовних засобів

Кожен промовець, який володіє і російською, і українською мовами, по­винен уважно стежити за тим, щоб у його мовленні не змішувалися вимовні, лексичні й фразеологічні засоби обох мов.

В українському тексті можна вжити цитату по-ро­сійськи, але тоді її треба виділити спеціальними словами та інтонаційно (особливо якщо це просто одно чи кілька російських слів, вжитих в українському тексті).

Цитати з творів класиків і з художніх творів не слід перекладати самому (є пере­клади, зроблені фахівцями й схвалені громадськістю).

 

Сучасна ділова людина відчуває настійну життєву потребу повсякчас поповнювати свої запаси спеціальних знань, а насамперед — вміння оперувати потоком інформації (її відбором, опрацюванням і прак­тичним застосуванням).

Проблеми діловитості, культури ділового спілкування — постійний предмет широкого обговорення: наше сьогодення вимагає від кожного працівника ви­сокої культури управління, зокрема культури службової поведінки, культури ділового мовлення.


Загальні вимоги до публічного виступу

Поведінка оратора

 

Зауважимо одразу: читати текст публічно нелегко, по­трібна неабияка майстерність (інакше це справить на слухачів враження театральної штучності: актор не ви­вчив ролі, читає її «з листа»).

Та коли проблема вивчена, план продуманий і скла­дений, фактичний матеріал зібрано, текст написаний,— доповідач повинен одважитися говорити — саме говори­ти, а не читати. Тоді він може вільно відгукуватися на репліки, без зайвих ускладнень для себе наводити нові факти й докази, може бачити аудиторію й налагодити з нею контакт. Адже найкращий тон — дружня бесіда зі співрозмовниками, яких ти поважаєш і яким хочеш повідомити щось нове й цікаве, а при читанні тексту цей тон абсолютно неможливий.

Щоб так вільно триматися перед аудиторією, треба, як кажуть, бути оратором, та ораторське мистецтво — це найважче мистецтво. У чому ж воно полягає?

Насамперед, звернення до широкого кола слухачів створює специфічну атмосферу— атмосферу офіційності й особливої відповідальності за сказане.

Оратор повинен дотримуватися цілого ряду ви­мог, пов'язаних з його поведінкою: природність, позбавлена штучності й афектації; доброзичли­вість, теплота в ставленні до слухачів; повага до них, намагання не «звеличувати» своєї особи, не при­нижувати слухачів питаннями типу «Вам зрозуміло?», не ображати їх переходом на розмовний жаргон; зосе­редженість, серйозність оратора, який не демонст­рує слухачам того, що тема йому набридла, що він уже втратив до неї інтерес; це глибока внутрішня пере­конаність.

Якості промовця

Переконливість— одна з найважливіших якостей ви­ступу. Вона має вирішальний вплив на слухачів, бо фор­мує їх світогляд, посилює громадську активність, визна­чає спрямування їх думок і дій.

Насамперед переконливими вважаються виступи зро­зумілі, такі, що не викликають сумнівів, бо узгоджую­ться з явищами дійсності, виступи, які породжують від­чуття впевненості в правильності почутого і емоційне за­доволення від цього.

Для досягнення переконливості і доказовості висту­пу необхідно, щоб він був несуперечливим, по­слідовним й аргументованим. Значною мі­рою тут сприяє вміле використання дедуктивного та ін­дуктивного методів побудови викладу (залежно від рівня знань аудиторії, від її психологічної атмосфе­ри, а також від ступеня трудності і новизни матері­алу).

Щоб бути несуперечливим і послідов­ним, доповідач повинен на початку чітко, лаконічно й у ненав'язливій формі визначити основні поняття, яки­ми він буде користуватися. Це вкрай необхідно для то­го, щоб аудиторія зрозуміла доповідача, довідалась про його напрям думок, належність до певної наукової шко­ли, про ту точку зору, з якої буде розглядатись пи­тання.

При доборі аргументів доповідач мусить звер­нути увагу на їх якість (найменша неточність доповіда­ча підриває довір'я аудиторії до нього, а, значить, і утруднює його завдання). Не менш важлива і кількість аргументів (якщо їх мало — доповідач не переконає слухачів), і свіжість та яскравість фактів, що наводять­ся (вони мають впливати не лише на розум, а й на по­чуття слухачів). Для того, щоб факти стали аргумента­ми, їх необхідно витлумачити. Інакше навіть тоді, коли в розпорядженні лектора є значний і цікавий фактич­ний матеріал, лекція не досягає своєї мети, бо вона не переконує, а ілюструє. Найважливіший фактор, який за­безпечує доказовість, а в результаті й переконливість — це аналіз.

Аналітичний спосіб подачі матеріалу значною мірою полегшує сприймання і посилює дійовість виступу. Як­що текст виступу містить всебічний, глибокий діалек­тичний аналіз явищ, то це усуває ряд зайвих запитань, розвіює сумніви, недовір'я, збільшує доказовість.

Переконливість виступу залежить також від уміння користуватися різними прийомами доведен­ня — порівняннями, аналогіями, посиланнями на думку авторитетів у цій галузі та ін.

Щоб правильно користуватися цими прийомами, тре­ба знати їх можливості. Загальновідомо, що аналогія робить виклад більш конкретним і наочним, схи­ляє слухачів на бік лектора саме через свою загально­зрозумілість і очевидність; посилання на думку авторитетів (цитування) також переконує аудито­рію, якщо ці авторитети добре відомі слухачам і ко­ристуються в них повним визнанням. Свіжі, доречні, а часом і несподівані порівняння примушують слухачів по-новому побачити те чи інше відоме вже їм явище.

 

Проблеми етики

 

Не менш важливі тут і проблеми етики: щоб бу­ти переконливим, доповідач має говорити про головне (не розпилюватися на дрібниці); не дозволяти слуха­чам відходити від теми (у своїх репліках і запитаннях); бути надзвичайно уважним до того, як слухачі реагують на сказане, не залишати реплік з місця, запитань, шу­му поза своєю увагою і уникати «тиску» на слухачів своїми знаннями, ерудицією, авторитетом; загалом слід не «давити» на слухачів, а тактовно «вести» їх обраним шляхом аргументації (для цього доповідач має говори­ти, а не читати з листа: він примусить тоді аудиторію мислили разом з ним, бо формуватиме думки у неї на очах).

І переконувати, і впливати виступаючий зможе лише в тому випадку, якщо він володіє словом (і то не просто дотримується норм літературної мови, а вміє знайти най­ефективніший і найдоцільніший спосіб передачі своїх думок і почуттів).

Правильна літературна мова далеко не завжди виразна й перекон­лива, і не всяка, виголошена правильною літератур­ною мовою, лекція чи доповідь здатна перетворити знан­ня, набуті слухачами, в їх особисті переконання. Адже не лише інтелектуальний, а й емоційний розвиток людини — одне з завдань гармонійного розвитку особистості. Оратор, який забуває про емоційність своїх слухачів, тим самим по­збавляє свою промову випробуваного засобу впливу на них. Так, наприклад, заміняючи монологічну форму ви­кладу діалогічною, будуючи виклад як запитання і від­повіді, лектор уникає інтонаційної монотонності, має можливість ввести додаткові нюанси у зміст сказаного, не так швидко втомлює читачів. Використовуючи обра­зи відомих художніх творів, крилаті слова, прислів'я, цитати видатних діячів і класиків літератури, лектор робить виклад привабливішим, значна кількість відо­мостей, укладена в цікаву форму, легко й непомітно сприймається слухачами. При цьому слід завжди па­м'ятати, що головною залишається ідея, яку оратор має довести до свідомості слухачів насамперед логічними за­собами.

Г.Апресян стверджує: «Оратор — не декламатор, він не може перетворювати свою лекцію чи бесіду чи художнє читання. Очевидно також, що треба остерігатися надмірної кількості віршованих цитат, метафор, але­горій, крилатих слів та інших художніх та естетичних елементів у публічній промові. Практика показує, що надмірне використання образів, декламація віршів, навіть досить талановитих, небезпечні для самого ж оратора і можуть залишити у слухачів враження, не корисне для нього»[с. 104—105].

Отже, переконливість — це складне й багатогранне явище; досягається вона дотриманням ря­ду логічних, психологічних, етичних і лінгвістичних вимог з урахуванням особливостей аудиторії (відшукуван­ню кожного разу найвідповідніших пропорцій логічно­го й емоційного залежно від характеру аудиторії — складу слухачів, їх віку, освіти, інтересів, кількості при­сутніх та ін.).

 

Вимоги до мови оратора

 

Не менш високі вимоги ставляться й до мови справж­нього оратора. Назвемо їх.

1. Точність формулювань — точність мов­лення (це сувора відповідність між словом і тим понят­тям, яке цим словом позначається; щоб досягти такої відповідності, треба добре знати предмет, так само доб­ре знати значення слова, постійно й суворо стежити за відповідністю між словом і тим, що воно повинне позна­чати).

2. Стислість, небагатослівність (сти­слим вважається мовлення, в якому немає слів, не ви­кликаних безпосередньою потребою висловлення; однак потреби бувають різні: часом виникає необхідність по­яснити щось детально, тоді багатослівність виправдана й передбачена).

3. Доречність (мова не може бути «хорошою» чи «поганою» сама по собі; вона оцінюється залежно від свого конкретного призначення; при цьому враховується як мета мовлення, так і умови спілкування: час, місце, склад слухачів, тема та ін.).

4. Приступність, зрозумілість (мовлення, яке не породжує труднощів у розумінні змісту, вважає­ться приступним; ця риса відносна: змінюється слухач — змінюється й поняття «приступності»).

5. Виразність (це риса мови емоційної, де сло­ва, крім понятійної інформації, несуть на собі як до­важок ще й чуттєву інформацію, виражають не лише ло­гічні поняття, а й почуття та переживання мовця; вона досягається точністю словесного позначення предметів чи явищ, яка, в свою чергу, може викликати образність; правильністю вимови, вдалим поділом на фрази, інтона­ційним багатством мовлення, хорошою дикцією, наяв­ністю психологічних пауз, мотивованістю смислових на­голосів).

6. Своєрідність, оригінальність (осо­бистість людини проявляється й у тому, як вона гово­рить: чим своєрідніша, оригінальніша особистість, тим яскравіший і складніший її внутрішній світ; своєрідність у мові проявляється в умінні користуватися образами, порівняннями, по-своєму добирати епітети, евфемізуючі засоби, іносказання та ін.).

7. Краса мови (почуття краси, почуття естетич­ного задоволення викликає лише мова досконала, без­доганна; красивим може й повинне бути мовлення будь-якого типу: краса тут створюється і лексикою, і синтак­сисом, і ритмом, і характером зв'язків між словами в реченні, а головне — повною відповідністю між змістом, словесним втіленням думки і ситуацією мовлення).

А чи це й справді так важливо? Чи не однаково, як промовець говорить— добре, погано?

Виявляється, що порушення мовних норм, вади ви­мови, плутання російських і українських слів і зворотів, неправильне наголошення — все це одразу ж і дуже по­мітно знижує авторитет промовця, різко погіршує спри­йняття змісту. У той же час точна, виразна, бездоганна літературна мова виступаючого — не лише найкращий спосіб донести певні ідеї до слухача, а й значний вихов­ний фактор, який сприяє підвищенню загальної культу­ри аудиторії. Тому суспільству далеко не байдуже, як розмовляє і промовляє з трибуни кожен з його членів. Справа не лише в тому, щоб позбутися втрат змісто­вих (неуникних при поганому мовленні), а ще й у то­му, щоб використати величезну й постійно діючу силу слова для вдосконалення людини нашого суспіль­ства.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.36.32 (0.011 с.)