Стадії підготовки до публічного виступу



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Стадії підготовки до публічного виступу



 

Підготовка до виступу має такі стадії: обдумування теми, опрацювання і писемне оформлення її (тобто складання конспекту, плану, написання тексту); критичний розбір уже готового виступу; тимчасовий „відхід” від теми (треба, щоб вона уклалась у пам’яті , остаточно викристалізувалась, зазнала певних змін та ін.) – і, нарешті, виголошення її.

Тепер уже мало хто поділяє той погляд, що лектором, доповідачем, агітатором і пропагандистом може бути кожна освічена людина, яка добре знає свою справу (професії, галузь науки, мистецтва та ін.). Проблеми методичної підготовки лектора набувають дедалі більшої ваги. Не можна розраховувати на успіх лекції, якщо лектор не вміє логічно організувати матеріал, пов’язати основні ідеї свого виступу, наведені факти та цифри в єдине ціле, якщо він не вміє повно й глибоко висвітлити тему, і, нарешті, якщо він не вміє враховувати основні особливості своєї майбутньої аудиторії, щоб одразу ж вступити з нею в контакт. Адже контакт забезпечується не в той момент, коли лектор з’явився перед слухачами й побачив їх, а тоді, коли він почав обдумувати свій виступ, уявляючи свою майбутню аудиторію, шукаючи засобів впливу на неї і визнаючи її можливу реакцію.

Саме на цьому етапі лекторові особливо важливо знати інтереси своєї аудиторії, критерії оцінок, рівень вимогливості її, ступінь обізнаності у даному питанні.

Досвідчений оратор звичайно починає підготовку з конкретизації теми виступу, встановлення кола питань, які вона має охоплювати. Далі він виділяє принципові основи проблеми; у цьому неоціненну допомогу йому дають рішення керівних органів й інші офіційні державні документи.

Дуже важливо – особливо коли тема має спеціальний характер – правильно визначити склад майбутньої аудиторії.

Звичайно для всіх видів публічних виступів однаково актуальними залишаються такі джерела до підготовки:

§ Довідкові томи праць, з яких можна встановити, крім усього іншого, в якому творі, коли і за яких умов була висловлена певна думка, де можна знайти оцінку політичного діяча та ін.

§ Енциклопедичні та галузеві термінологічні словники, які дають змогу перевірити точність вживання терміна, поновити в пам’яті якість події, факти, положення.

§ Тлумачні словники, словники наголосів, словники крилатих слів (вони розкривають зміст і походження окремих слів і цілих висловів).

§ Атласи (дають змогу вільно орієнтуватись у просторі).

§ Газети, журнали, спеціальні науково-популярні праці та ін.(так, наприклад, багато корисного можна запозичити у деяких авторів науково-популярних творів – прийоми дохідливого викладу, добір ілюстративного матеріалу, характер порівнянь та ін.

Одним із найпростіших, але й найефективніших джерел поповнення запасу ілюстративного матеріалу для виступів є вирізки з газет. Наявність систематизованих газетних вирізок полегшує й прискорює підготовку нових тем. Оскільки цей матеріал швидко старіє, його треба переглядати й поновлювати (навіть саме збирання вирізок дисциплінує, привчає до методичності, до актуальності). Щоб вирізка мала документальну цінність, на кожній з них обов’язково ставити назву газети й дату (розкладати їх найдоцільніше за певною тематикою).

Як свідчить досвід, виписки краще робити не в зошитах, а на картках або на окремих аркушах, у сучасному діловодстві інформація накопичується і систематизується в базі даних персонального комп’ютера; тоді потрібний матеріал легше знайти, його можна використати в різних ситуаціях.

Виписки на картках можуть бути цитатами з певних джерел, а також просто переказом окремих місць тексту. Це сприяє, крім усього, кращому запам’ятовуванню: адже в пам’яті легше закріплюються ті положення й висновки, які були переписані або – ще краще – самостійно сформульовані. Виписки слід точно документувати (автор, назва твору, рік і місце видання, сторінка).

Існує два найважливіших принципи в роботі над книжкою: 1) уважне обдумування прочитаного, 2) спостереження за системою доказів автора та способом викладу матеріалу. Крім того, політичну, наукову, а часто й пропагандистську книжку в разі потреби конспектують.

Конспект – це короткий виклад твору; він містить найсуттєвіші факти, положення й висновки книги.

Конспектування – трудомістка, але вдячна праця, яка дає вміння точно мислити й говорити, вибирати лаконічну форму, обдумувати весь прочитаний матеріал. Зміст книжки після такого обдумування й чіткого викладу значно міцніше запам’ятовується.

Дуже важливо виробити в собі навички до так званого партитурного читання, тобто такого ознайомлення з книгою, яке дозволяє за дві-три години одержати правильне уявлення про неї, довідатись, що там найцікавіше, який фактичний матеріал у ній можна знайти.

Конспектувати слід не одразу (під час першого читання). Доцільніше спочатку одержати загальне уявлення про твір в цілому, а лише після цього, під час повного його читання, почати конспектування.

Існує два види конспектів: текстуальний конспект (найважливіші положення виписуються у вигляді точно документованих цитат) і вільний конспект (це стислий виклад праці; у формі цитат включаються лише корінні, принципові положення, висновки , формування).

Техніка конспектування: головні ідеї і положення книжки виділяти (підкресленням, розміром літер та ін.); цитати супроводжувати позначенням сторінки; на полях робити короткі підзаголовки, що розкривають зміст розділу. Дуже корисно розшукати рецензію на книжку й використати її. Тоді зростає об’єктивність знань при зіставленні різних точок зору на одну проблему; є можливість уникнути повторення перед аудиторією неточностей і хибних положень книги, якщо з’явиться потреба на неї посилатися.

Лектори, яким часто доводиться виступати, ведуть постійні записи, куди вносять цікаві цифри, факти, гострий епітет, прислів’я, приказку. Адже поняття „ілюстрація” в доповіді, лекції – це не лише цифра або факт, це й образ художнього твору, ситуації з кінофільму тощо. Усе це може послужити добрим матеріалом для пожвавлення й уточнення виступу.

План майбутнього виступу складається в процесі опрацювання різних допоміжних матеріалів: вивчення рішень керівних органів й уряду, книг, брошур, збирання газетних вирізок та ін. Так поступово вимальовуються контури майбутніх розділів. Потім нагромаджуються цифри, факти тощо. Коли підготовчу роботу закінчено, треба розпочати обдумування порядку розміщення окремих частин доповіді, остаточне визначення кількості їх, послідовності й обсягу. Так в уяві доповідача постає план майбутнього виступу.

Пишеться розгорнутий план так: аркуш паперу ділиться на дві частини. Ліворуч пишеться назва розділу плану, праворуч, на більшій частині сторінки, викладаються основні формулювання.

Дозволити собі виступати за розгорнутим планом може лише людина, яка звикла вільно триматися перед незнайомою аудиторією, досконало знає матеріал, а головне – добре володіє усним публічним мовленням, має багатий запас слів і вміє урізноманітнювати виклад.

Тези доповіді є таким же „робочим інструментом” доповідача, необхідним йому під час виступу, як і план.

Основне призначення тез – відновити в пам’яті зміст доповіді. Добре складені тези – це підготовлена продумана доповідь, економно сформульована, але повна.

Укладання тез – це велика, трудомістка робота, проте автор тез має можливість у будь-який час поновити в пам’яті доповідь і виголосити її.

Якщо доповідач під час виступу користується тезами, то на полях проти кожного положення треба ставити короткий заголовок. Коли заголовки зроблено правильно, доповідач зможе легко відновити в пам’яті зміст кожної тези.

Повний текст виступу пишуть тоді, коли він потрібен не для одного виступу (наприклад, публічна лекція). Досвідчені лектори знають, що в та­ких випадках краще одразу витратити певну кількість часу на розгорнутий виклад, ніж потім знову поверта­тися до виправлення й доповнення в тезах і в плані (а вони обов'язково будуть).

Текст виступу пишеться повністю й тоді, коли він бу­дується на великому й складному матеріалі, висвітлює ряд серйозних теоретичних проблем. Робота над текстом допомагає відшліфувати формулювання, опанувати ма­теріал.

Вимагають написання повного тексту й офіційні доповіді, зокрема звітного характеру (проте мати гото­вий текст доповіді — не означає обов'язково читати її перед аудиторією).


Композиція виступу

Кожен виступ, незалежно від свого жанру, повинен підпорядковуватись логічним законам, які відображають об’єктивні закони існування навколишнього світу. У зв’язку з цим логічність викладу є необхідною умовою точного повідомлення про будь-який об’єкт.

Як для ділового документа, так і для офіційного виступу в основі викладу повинна бути не хронологічна, а логічна послідовність, яка б відповідала внутрішній структурі, логіці того, про що говориться. Тому вибір матеріалу для виступу, його розташування повинні диктуватися ідеєю виступу, внутрішньою логікою матеріалу, а не просто зовнішніми причинами.

Цій ідеї повинен підпорядкуватися й поділ виступу на частини. Поширена така помилка: автор поділив свій виступ на частини за суто зовнішніми ознаками, найчастіше хронологічними, до того ж і заголовки дав «непрозорі» (із них майже нічого не можна вияснити про зміст частин виступу). Такий поділ не допомагає авто­рові, а, навпаки, заважає йому. Отже, при поділі ви­ступу на частини слід орієнтуватися лише на якусь одну ознаку (на одну підставу поділу); заголовки час­тин теж повинні бути однотипними.

В основі викладу кожного розділу має бути упредмечене, доказове, несуперечливе мислення. Доказ — це логічна дія, у процесі якої істинність певної думки об­ґрунтовується з допомогою інших думок, вірогідність яких доведена практикою. Найбільш правдивий і неза­перечний доказ — це сукупність фактів, які обґрунто­вують тезу, особливо якщо ці факти нові, свіжі, невідо­мі слухачам, якщо вони водночас і достатньо вірогідні, щоб не потребувати додаткового обґрунтування.

Якщо доповідач користується термінами, то він по­винен бути переконаний у тому, що його слухачі знають найважливіші з них і правильно розуміють їх значен­ня (окремі терміни слід було б тактовно, непомітно пояснити). Визначення, якими користується автор, повин­ні будуватися правильно: у них мають вказуватися найважливіші ознаки предметів, а не другорядні чи ви­падкові (суть визначення полягає в тому, щоб вказати, чим цей предмет є, які в нього якості наявні, а не в тому, щоб сказати, чим він не є і яких ознак він не має).

Метод викладу матеріалу може бути дедуктивним або індуктивним (дедуктивний — від загального до част­кового, індуктивний — від часткового до загального). Перевага дедуктивного методу в тому, що вже на початку можна ознайомити слухачів із головною ідеєю, основною думкою автора. Так будуються виступи в обговоренні складного питання, коли промовець одра­зу ж формулює основну тезу, а потім коротко аргумен­тує її.

Якщо тема виступу складна, багатопланова, обсяг матеріалу великий, простіше викладати його від част­кового до загального, поступово підводячи слухачів до засвоєння головної думки.

Виступ із позицій чисто «зовнішніх» (як він сприймається слухачем) має неоднаковість (не лише смислову, а й лексичну та інтонаційну) таких його частин, як «зачин» (нав'язуван­ня контакту з аудиторією), «виклад» (висвітлення ос­новних положень виступу) і «кінцівка» (повідомлення про закінчення).

Контакт між слухачами та виступаючим значно залежить від того, яке враження справить промо­вець у час його появи, як він звернеться до аудиторії, як почне свій виступ. Слухачі завжди добре відчувають, чи промовець виступає з внутрішнім задоволенням, чи лише з обов'язку; вони досить швидко орієнтуються й у тому, чи промовець володіє матеріалом, а чи боїться і теми, й аудиторії. Тон його, манери, одяг, жести, мімі­ка, інтонації — усе промовляє до слухачів і все або по­силює вплив від сказаного, або, навпаки, послаблює його.

Тому перед виходом на трибуну слід зібратися з думками, зосередитися, підготувати себе внутрішньо й починати виступ активно, доброзичливим тоном, одра­зу ж показавши своє бажання щось нове повідомити аудиторії. Якщо промовцеві вдасться закріпити такий початок цікавою і змістовною подальшою розповіддю, викликати до себе повагу слухачів за знання, щирість, принциповість і переконаність, то можна вважати, що контакт встановлено.

«Зачин», як правило, не «придумується» промовцем, а звичайно береться в готовому вигляді з арсеналу на­явних ораторських прийомів. Найчастіше це звертання до аудиторії:

Пані та панове!

Шановне панство!

Високошановні учасники нашого конгресу!

Шанов­ні гості!

Дорогі колеги!

«Зачин» багато до чого зобов'я­зує оратора: взятий у ньому тон (діловий, спокійний, «робочий» чи піднесений, святковий, урочистий) повинен бути певним чином витриманий протягом усього висту­пу; швидкий спад інтонації від урочистої до буденної псує враження від промови.

«Виклад», як правило, розбивається на кілька по­в'язаних між собою смислово, але відмежованих композиційно тем. Таке членування виступу на чіткі, тема­тично й інтонаційно закінчені частини полегшує спри­ймання виступу. Допомагають цьому, крім логічного поділу, інтонаційні засоби: паузи між частинами викла­ду, зміна темпу, зміна сили голосу й висоти тону та ін.

«Кінцівка» багато в чому залежить від жанру ви­ступу:

На цьому я закінчую.

Дякую.

Дя­кую за увагу.

Цілком очевидно, що «кінцівка» певним чином повинна співвідноситися з «зачином» і не випада­ти з загального стилю викладу.

Останній етап публічного виступу - відповіді на запитання слухачів. Гли­бокі, ґрунтовні і доброзичливі відповіді закріплюють враження від виступу, посилюють його вплив (бажано під час відповіді оцінити особливо цікаві, доречні та своє­рідні питання слухачів).

Проте вибір фрази «зачину» або «кінцівки» передусім залежить від того, яку форму обирає­ оратор: чи буде це читання написаного тексту, а чи власне усний публічний виступ. Важко уявити собі щось гір­ше в публічному виступі, ніж кричуща невідповідність між текстом і способом його виголошення («Дивлюсь я на вас, таких молодих і завзятих»,— уважно вичитує з тексту промовець...).

Отже, насамперед слід визначити, чи ви­ступ буде читатися, чи виголошуватися.

Які виступи читаються з тексту? Цілком доречним е читання виступу в тих випадках, коли йдеться про су­ворий регламент. Так, на наукових конференціях, сим­позіумах, з’їздах на доповідь дається 20—З0 хвилин, і тут писаний текст абсолютно необхідний. Читаються та­кож відповідальні офіційні документи (заяви, виступи, доповіді тощо).

Але навіть у тому випадку, коли наперед відомо, що виступ буде читатися, його слід певним чином підго­тувати, наблизивши до усного мовлення. Піл час підготовки тексту до читання треба пам'ятати, що промовець зарані приречений на провал, якщо він читає свій текст у присутності аудиторії, а не розмовляє з аудиторією.

 

Підготовка тексту до читання

 

Щоб прочитане справило добре враження, необхідно текст промови спеціально доопрацювати, зробивши в ньому поправки на виголошення:

· Довгі речення треба, по можливості, замінити ко­роткими (або поділити).

· Слід увести — і не лише на початку — звертання до слухачів, покликані активізувати їх увагу (як ви знаєте, колеги); їх не повинно бути дуже багато, але в «ключових» позиціях тексту вони потрібні.

· Добре б використати вставні словосполучення, властиві для усної мови (можна сказати, як кажуть у таких випадках тощо).

· Якщо автор тексту не вміє ввести в нього елемен­ти діалогу, то зовсім не важко перебудувати хоча б окремі місця доповіді, вживаючи питання й відповідь (замість розповідного речення). Доповідач сам ставить питання й сам на нього відповідає:

Що відрізняло минулий рік? Насамперед те, що...

Чи правильно це? Ні, неправильно...

Чого не вистачало? Чіткої, злагодже­ної роботи, продуманої організації... .

Це збагачує інто­нації, пожвавлює виклад, примушує стежити за ходом думки.

· Смислові зв'язки між частинами доповіді повинні бути виражені словами. Під час читання статті, наприклад, ми стежимо за викладом авторських аргументів і самі встановлюємо причинно-наслідкові, часові, зіставні та інші зв'язки між частинами тексту; на слух ці зв'язки встановити важче; тому треба подбати про те, щоб вони мали й словесне вираження: отже, таким чином, зага­лом — узагальнення; потім, далі, пізніше — часові зв'яз­ки тощо).

· Саме тому, що слухачеві важко все почуте «три­мати в пам'яті», необхідно час від часу називати пред­мет вашої думки (ці повторення видаються зайвими при звичайному читанні, але слухачам вони дуже допо­магають, наприклад: завдання дослідження — ці завдан­ня — вони.

· Надзвичайно важливо продумати, в яких місцях тексту потрібні паузи, і позначити їх. Текст, прочитаний як суцільний, нечленований потік, справляє гнітюче вра­ження, а головне — погано сприймається.

· Не менш важливо подивитися на текст своєї до­повіді ще й під таким кутом зору: чи не забагато в ній «книжних» слів (тих слів, які ми знаємо, але в усному мовленні їх обминаємо).

· У тексті доповіді, підготовленої до читання, треба наперед виділити ті місця, які будуть переказуватися (доповідач повинен час від часу відриватися від тексту, щоб побачити своїх слухачів, відчути їх реакцію на про­слухане) .

· Перед виступом промову треба кілька разів про­читати вголос: це дає змогу викинути з тексту «пусті» місця й цим скоротити його; уточнити формулювання; розставити позначки для пауз, виділити те, що можна переказати своїми словами. Під час читання готової про­мови зверніть увагу на кількість дієслівних форм: чим більше їх у тексті, тим динамічніший його характер, тим активніша сила його впливу на слухачів. Тому діє­прислівникові й дієприкметникові звороти краще замі­нити окремими реченнями з дієслівними формами (такі речення, крім усього, легше читати). Зупиніть свою ува­гу і на прикметниках: чи достатньо вони наочні, чи ви­кличуть потрібні Вам асоціації. Ті прикметники, які не створюють потрібного Вам враження, краще зовсім зня­ти, бо за їх рахунок якраз і з'являється у слухачів вра­ження багатослів'я.


Жанри публічних виступів

Доповідь

Доповідь– одна з найпоширеніших у нас форм публічних виступів.

Політична доповідь, як правило, виголошується керівним діячем, а тому є програмною. Ці промови – насичені багатим фактичним матеріалом, зігріті полум’ям душі, добре аргументовані, правдиві й цілеспрямовані – містили в собі заряд величезної мобілізуючої сили і не раз піднімали народ на великі звершення.

У політичній доповіді наявні елементи, властиві агітації, й елементи, властиві пропаганді: оскільки доповідь ставить нову проблему, яку ще треба вирішувати, вона має характер гострої злободенності, властивої агітаційному виступу; у той же час політична доповідь немислима без повної науково-теоретичної бази, а це зближує її з пропагандистськими виступами.

Таким чином, політична доповідь є однією з форм керівництва: громадський чи політичний діяч, виступаючи з політичною доповіддю, повідомляє про рішення уряду чи організації, про поточні завдання, про нові ідеї – і цим самим спрямовує діяльність мас.

Звітна доповідь – це промова, в якій офіційна особа повідомляє уповноваженому зібранню про здійснену колективом роботу, аналізує і оцінює її результати. У такій промові говориться також про завдання на майбутнє, які стоять перед колективом. Звітна доповідь не лише обговорюється, а й схвалюється зібранням; до окремих її частин можуть бути внесені корективи; за доповіддю обов’язково приймається рішення - програма майбутніх дій.

Звітна доповідь за схемою побудови нагадує письмовий звіт. Цей публічний виступ особливо важливий і відповідальний, оскільки доповідач повинен правдиво, об’єктивно висвітлити факти й переконати слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій. Для цього треба чітко сформулювати мету, характер і завдання доповіді; до кожного положення дібрати переконливі факти, цифри, приклади, цитати; вступну та заключну частини доповіді написати повністю й перечитати кілька разів; решту матеріалу викласти у вигляді розгорнутих пунктів.

Слід постійно мати на увазі, що доповідь депутата Ради, керівника підприємства, голови господарства майже завжди має характер звіту перед слухачами, і в цьому виявляється справжній демократизм сучасної системи управління.

Ділова доповідь – це документ, який містить виклад певних питань із висновками та пропозиціями; на відміну від інших документів, така доповідь призначена для усного читання. У такій доповіді ставляться і розв’язуються назрілі в певній галузі життя проблеми й часто визначається практична мета. Тому вона містить певні рекомендації, підказує шляхи розв’язання досить чітко сформульованих завдань. Особливість ділової доповіді у тому, що вона сама може бути предметом обговорення, зазнавати критики, доповнюватися новими положеннями.

Промова

 

Промова – це агітаційний виступ на мітингах або масових зборах; він присвячується одній великій темі, яка хвилює слухачів.

Мітингова промова має гостро політичний характер і присвячується завжди злободенній, суспільно значимій і хвилюючій темі.

На мітингу виступає, як правило, не один, а кілька ораторів, і кожен із них виголошує коротку промову. Така промова повинна бути гарячою, закличною, визначатися яскравою емоційністю і високим пафосом. Тематика такої промови, як правило, не нова для слухачів, тому треба виявити нові аспекти цієї теми.

Залежно від того, чи ця промова є імпровізованою, чи підготовленою й попередньо написаною, вона може містити більше чи менше рис розмовного мовлення.

Крім мітингових, сюди зараховують промови судові, дипломатичні, виборчі тощо.

Найважливіші особливості промови:

· вона повинна виголошуватися чітко, дикція має бути особливо виразна;

· голос у мітингових промовців посилюється й під­вищується; тут діє “просторовий” фактор — більш або менш значна відстань між промовцем і слухачами. Оратор не просто говорить — він «посилає» фразу слу­хачеві, орієнтуючись на найвіддаленішого. Це й викли­кає форсування голосу (особливо у недосвідчених про­мовців);

· враження від такого виступу зростає, якщо в ньо­му наявний ритм (це досягається використанням пауз протягом усього виголошення промови);

· паузи тут особливо помітні (це паузи логічні, психологічні, фізіологічні), тривалість їх більша, ніж при виголошенні доповідей;

· темп промови тим повільніший, чим більша ауди­торія слухачів.

Вибір мовної манери залежить не лише від ситуації мовлення, а й від характеру та емоційного змісту про­мови.

Якщо зміст виступу недостатньо емоційний, аудиторія по­рівняно невелика, до того ж є мікрофон,— «мітинго­вий» темп мовлення може виявитися недоречним.

Мікрофон полегшує завдання промовця, позбавляючи його зайвого напруження. Проте до нього теж необхідно звикнути: перед мікрофоном треба говорити спокійно, рівно, не підвищуючи голосу, уникаючи скоромовки, чітко вимовляючи слова.

Тоді в характері виголошення промови відбуваються такі зміни:

· виразність, чіткість дикції зберігається;

· голос стає звичайним (мікрофон не потребує форсування звуку; скоріше тут доречне добре володіння всіма відтінками свого голосу, які мікрофон ще посилює та увиразнює);

· ритм — через зменшення довжини пауз — менш виразний;

· паузи фізіологічні (викликані потребою набрати повітря в легені під час дуже голосного мовлення) тут від­сутні, зберігаються паузи логічні та психологічні, про­те питома вага їх менша;

· темп промови середній.

Агітаційна промова має основне завдання - роз’яснити щось, зорієнтувати в чомусь; вона звернена насамперед до емоцій, до почуттів і уяви слухачів. Досвідчений промовець завжди пам’ятає про необхідність психологічного впливу на своїх слухачів, а тому й користується яскравими образними засобами. Успіх промови залежить від того, наскільки правильно та повно виступаючий врахував особливості своєї аудиторії.

Найважливіше правило тут таке: „Багато говорити й багато сказати – зовсім не те саме. Тому до виступів доводиться ретельно готуватися”.

Ювілейна промова зазвичай присвячується якійсь даті (ювілею установи чи окремої особи). Цей тип промови ха­рактеризується святковістю, урочистістю, оскільки це своєрід­ний підсумок періоду діяльності. Якщо відзначається юві­лей окремої особи, то промови звичайно короткі, урочисті, пафосні, а водночас і сердечні, дружні; у них — схвальні відгу­ки про ювіляра, добрі побажання. В таких промовах дуже бажані жарти, дотепні підкреслення якихось рис ювіляра, спо­гади про цікаві факти з його біографії. Манера виголошення - невимушена, безпосередня.

Лекція

Лекція є однією з форм пропаганди. Найважливішою її ознакою є науково-теоретична база, що зближує лекцію з іншими формами пропагандистських виступів.

Лекція є формою пропаганди наукових знань. У ній, як правило, йде мова про вже вирішені наукові проблеми, до того ж більш загальні. За своїм змістом лекції надзвичайно різноманітні, за формою викладу — також (лектор має при­стосовуватися до аудиторії, яка кожного разу чимось різниться від попередньої).

Усі види лекцій об'єднує те, що вони несуть слухачам певну суму знань і є процесом спілкування між промовцем і слухачем.

Дуже важливою для успіху лекції є її вступна частина, в якій — переконливо, дохідливо, цікаво! — треба пояснити, чому тема лекції є актуальною і в ній необхідно розібратися, чому вона потрібна саме цій аудиторії. Тільки так можна зацікавити слухачів, підготувати їх до спільної праці, згур­тувати аудиторію. Знайшовши потрібні для вступу слова і зацікавивши аудиторію, дуже важливо утримати протягом усієї лекції викликаний інтерес і довір'я.

В основній частині лекції найважливіше — чіткий ви­клад стрижневого питання, послідовне й логічне розкриття його, увиразнення причинно-наслідкових зв'язків. Не менш важлива ясність думки й послідовність викладу при пере­ході від однієї смислової частини до іншої, чітке оформлення зачину й кінцівки кожної самостійної за змістом частини.

В окремих місцях досвідчений лектор може дозволити собі будувати виклад так, наче він "займається пошуками істини", вирішенням певного питання тут, в аудиторії. Він залучає до цих пошуків слухачів, примушує їх також мисли­ти, розмірковувати разом із ним.

Основна частина лекції може мати не більше семи вузло­вих питань або смислових частин. Коли їх більше, слухач губиться, увага його розпорошується, він стомлюється. Не слід забувати про те, що перенасиченість лекції фактами, цифра­ми, датами, невпорядкованим ілюстративним матеріалом утруднює сприймання, не дає можливості слухачам стежити за основною думкою, за ходом її розгортання.

Наукова дискусія

 

Наукова дискусія — це обговорення будь-якого спірного наукового питання.

Наукові дискусії мають свою специфіку. Дуже важливо формулювати свої думки однозначними й точними словами; терміни й абстрактні слова, важливі для дискусії, слід витлу­мачити попередньо.

Висуваючи якусь тезу, обов'язково стежать за тим, щоб у ній не було двох питань, якщо для кожного з них потрібні свої докази.

Найважливіше в науковій дискусії - точно визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу.

Виступаючий має подати слухачам ту інформацію, яка потрібна для того, щоб правильно зрозуміти й оцінити запро­понований спосіб вирішення проблеми. При цьому треба дібрати такі аргументи, які б свідчили на користь запропоно­ваного рішення. Добре, якщо виступаючий уміє передбачити можливі контраргументи і вже у своєму виступі спробує спро­стувати їх. Саме тут дореч­ними є експромти, імпровізації, безпосередність і неви­мушеність у манері виголошення.

Визначальну роль у лекції відіграє не вступ, не нова інформація, наявна в лекції, і навіть не животрепетна злободенність її теми, а характеристика й оцінка цього матеріалу лектором. Адже лектор — це передусім ви­хователь і вчитель, а не просто більш чи менш тала­новитий оповідач.

Текст лекції звичайно пишеться; але просто зачи­тати написаний текст — це означає «провалитись» (особ­ливо якщо аудиторія різнорідна, а тема складна й спе­цифічна).

Тому текст лекції потребує доопрацювання для виго­лошення (як і текст доповіді). Особливу увагу при та­кому доопрацюванні слід звернути на використання спе­цифічних синтаксичних засобів, які заміняють графічні засоби типу абзаців, цифрової нумерації, шрифтів. Тут спеціально (словесно) позначаються:

§ Кінець одного абзаца, початок другого:

Далі пе­рейдемо до розгляду...

Наступна проблема...

Переходи­мо до... .

§ Короткий зміст наступної частини теми:

є потреба сказати...

кілька слів треба сказати...

потребує розгляду... .

§ Місце нового повідомлення серед тих, що вже були висловлені:

ще одне...

наступне положення...

і остан­нє... .

§ Тексти, на які посилається лектор:

на сторінці 317 автор зазначає....

Особливу увагу під час читання лекції слід звертати на зміни тональності, сили голосу, на паузи тощо, оскіль­ки є небезпека монотонністю читання зіпсувати вражен­ня від лекції.

Огляд

Огляд(міжнародний огляд) — це публічний виступ, у якому освітлюються події за певний — порівняно не­великий — час. Такий виступ має інформаційно-комен­таторський характер. Тут окремі події, факти, державні та політичні діячі та ін. згадуються досить побіжно; важ­ливим є створення загальної картини того, що є предме­том огляду.

Бесіда

 

Бесіда — це типово агітаційний виступ: проводиться вона звичайно з невеликою кількістю учасників і охоп­лює порівняно незначне коло питань. Агітатор просто, стисло й дохідливе викладає основні положення своєї теми, відповідає на запитання, які виникають у слуха­чів під час бесіди, намагається викликати їх самих на розмову.

 

У кожного агітатора є свої засоби впливу на аудиторію — і тому треба дати можливість кожному з них вибирати ті засоби, які йому найближчі; один агітатор справляє найбільше враження своїм натхненням, інший — своїм сарказмом, третій — вмінням наводити силу прикладів та ін. Агітатор повинен говорити так, щоб його розуміли, він повинен виходити з того, що добре відоме слухачам.

У середовищі вчених надзвичайно високо цінують час. Тому в аудиторії фахівців треба бути гранично лаконічним: уникати довгих преамбул, подробиць, про які можна сказати лише тоді, коли виникнуть питання або хтось спеціально ними зацікавиться.

Для того, щоб навчитися добре, змістовно говорити, радить відомий чеський письменник і соціолог Іржі Томан, необхід­но постійно збагачувати свої знання і досвід, удосконалювати освіту, інакше кажучи, всебічно розвивати свою особистість. Успіхів у ділових стосунках з людьми можна досягти лише за умови постійного вдосконалення власної особистості. Адже вміння добре говорити завжди розвивається одночасно з роз­ширенням наукового, політичного чи професійного кругозору.

Людина, яка вміє правильно та гарно говорити, тактовно й терпляче вислуховувати співрозмовника, завжди посміхається і має задоволення від спілкування — це сучасна, ділова, ціка­ва для оточення людина.

 

Запитання та завдання для самоконтролю:

 

1. Що таке індивідуальний стиль мовця?

2. Від чого залежить індивідуальний стиль мовлення?

3. Що визначає характер пам’яті людини?

4. Для чого необхідно мовцю знати характер своєї пам’яті?

5. Чи кожна людина може бути лектором, доповідачем, пропагандистом?

6. Які джерела для підготовки до публічного виступу є актуальними завжди?

7. Назвіть два найважливіші принципи в роботі над книжкою.

8. Опишіть техніку конспектування.

9. Яка роль у конспектуванні відводиться партитурному читанню?

10. Яку функцію у підготовці до публічного виступу виконує ілюстративний матеріал?

11. Як складається план майбутнього виступу?

12. Що таке розгорнутий план доповіді?

13. Визначте основне призначення тез доповіді.

14. Чим тези відрізняються від тексту доповіді?

15. Коли пишеться повний текст доповіді?

16. Від чого залежить композиція виступу?

17. Охарактеризуйте композицію публічного виступу з “внутрішньої” точки зору.

18. Назвіть “зовнішні “ композиційні вияви виголошення виступу.

19. Які поправки на виголошення повинен заздалегідь виконати промовець, аби текст промови справив необхідне враження?

20. Назвіть найважливіші жанри публічного мовлення.

21. Охарактеризуйте доповідь як жанр публічного виступу.

22. Назвіть найпоширеніші види доповідей.

23. Які особливості має політична доповідь?

24. У чому полягає особливість звітної доповіді?

25. Яким повинен бути виступ за доповіддю?

26. Назвіть найпоширеніші види промов.

27. Розкажіть про найважливіші особливості мітингової промови.

28. Що лежить в основі агітаційної промови?

29. Що вирізняє ювілейну промову?

30. Розкрийте особливості наукової дискусії.

31. Що зближує лекцію з іншими формами пропагандистських виступів7

32. Як повинна будуватися основна частина лекції?

33. Які специфічні синтаксичні засоби використовуються в лекції?

34. Яким Ви уявляєте досвідченого лектора?

35. Чи кожен фахівець може бути гарним лектором?

36. Розкажіть про огляд як жанр публічного виступу.

37. Розкрийте особливості ділової бесіди.


 

 

1. Вимоги до усного ділового мовлення. Чуття мови

Вимоги до лексики



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.192.241 (0.034 с.)