Основні мовні та мовленнєві поняття

· Мова й мовлення

· Функції мови й мовлення

· Види мови й форми мовлення

· Мета та завдання курсу „Ділова українська мова”

Культура мовлення

· Культура мови та культура мовлення

· Норми української мови

· Комунікативні якості літературного мовлення

Українська мова в житті суспільства

Походження української мови

Українська мова як засіб спілкування функціонує в Україні – державі, розміщеній у центрі Європи, з населенням близько 50,5 млн. осіб, із яких 85% назвали українську мову рідною і понад 70% яких є українцями за національністю (у Херсонській області українці становлять 76,7 %, у Миколаївській – 77,4%). Окрім того, українська мова – засіб об’єднання українців, що проживають у багатьох країнах світу.

· Українська мова сформувалася на основі територіальних діалектів давньоруської мови у ХIY – ХY ст.

· Вона існувала незалежно з прадавніх часів як мова простолюдинів спочатку в усній, а пізніше й у писемній формі:

- 448 р. Пріск Панійський фіксує слова “страва”, “мед”;

- Х ст. – на руків’ї віднайденого меча витіснені слова “коваль Людота”.

· Українська мова відноситься до східної підгрупи слов’янських мов (індоєвропейська сім’я):

Слов’янські мови

східна підгрупа південна підгрупазахідна підгрупа

українська болгарська польська

російська македонська чеська

білоруська сербохорв. словацька

словенська кашубська

 

Мовами індоєвропейської сім’ї, які є найбільш вивченими й поширеними, розмовляє близько 52% населення земної кулі.

Державний статус української мови

Українську мову проголошено державною, і це означає, що вона повинна розширити свої суспільно-комунікативні функції: у більшості сфер наукової діяльності, у системі вищої освіти, державно-політичної діяльності тощо. Розширення сфер функціонування української мови, піднесення її престижу значною мірою залежить від мовного навчання та мовного виховання.

Державна національна програма “Освіта” (“Україна ХХI століття”), Національна доктрина розвитку освіти передбачають формування мовної особистості, що володіє даром слова - усного й писемного, умінням вільно, комунікативно виправдано користуватися мовними засобами під час сприймання, створення висловлювань у різних сферах, формах, стилях і жанрах мовлення.

З 1 січня 1990 року набув чинності “Закон про мови” - один із найважливіших напрямів на шляху до збагачення і відродження вищої школи України, історичної та культурної спадщини й традицій українського народу. Відповідно до статті 28 Конституції України (“Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”) в усіх вищих навчальних закладах забезпечується вивчення української мови.

Важливим кроком у втіленні в життя цих важливих документів є перехід діловодства на державну мову. У зв’язку з цим виникла необхідність розкривати українською мовою особливості ділового спілкування і документування управлінської діяльності різноманітних установ та організацій і тим самим підвищувати рівень культури мовлення майбутніх фахівців. Адже мова сьогоднішніх студентів є чинником піднесення загальної культури народу, нації.

Актуальність формування культури мовлення фахівців

Формування культури мовлення – одне з нагальних питань сьогодення. Це не лише філологічна, а й соціальна проблема: вона в той чи інший спосіб пов’язана з найрізноманітнішими видами комунікації. Дивує той факт, що у суспільстві, де кожен третій член здобуває середню спеціальну або вищу освіту, досконалий рівень володіння культурою мовлення не став загальнонаціональним – “ще надто багато людей користується українською мовою лише в побуті, без належної уваги до її правильності, чистоти, естетичності”(А.Коваль). Культура мовлення не дається людині від народження – вона набувається в процесі спілкування.

Окрім того, слід ураховувати, що слово – це знаряддя праці. Праці, розрахованої на активізацію інтелектуальної й емоційної діяльності іншої людини. Значення, сила слова залежать від багатьох факторів - і мовних, і екстралінгвістичних. Люди нерідко забувають: знати мову - ще не означає володіти нею.

У наш час, як і колись, убогість мови означає убогість думки. То ж чи може допустити людина негуманітарної спеціальності (агроном, зоотехнік, будівельник, меліоратор, бухгалтер, менеджер тощо), щоб мова її наукових праць, службових діалогів, виступів перед колективом була одноманітною, недостатньо грамотною, емоційно безбарвною? На жаль, трапляються випадки, коли публіцистичну працю не відрізниш від офіційного документа, науково-популярний твір від спеціально-наукового, художній від публіцистичного тощо. Таке “зміщення” стилів і засобів їх самовираження намагаються пояснити і впливом науково-технічної революції, яка начебто вимагає лаконізму, прямих речень, формалізації у мові, і модою то на професійну лексику, то на іншомовні синоніми до загально відомих питомо слов’янських слів, то на жаргонізми, то на лінгвістичні (діалектні) раритети. Але мода у мові - річ не лише не потрібна, а й шкідлива: вона породжує снобізм, лінощі думки, убогість індивідуального словника, функціональну прямолінійність мови.

Хоча “поетом народжуються”, та добрим мовцем можна стати, якщо до цього прагнути. Для цього студенти повинні багато читати українською мовою (і не тільки сучасні бестселерні твори, а й тексти різних стилів, жанрів); уважно слухати живе українське слово (людей різних соціальних і професійних груп, майстрів художнього слова і сцени, культурних діячів); працювати зі словниками (загальномовними та спеціальними, одномовними та перекладними); стежити за змінами норм (лексичних і правописних, орфоепічних і текстологічних); не піддаватися впливам можливих “модних” тенденцій, які здебільшого зумовлені прагненням окремих мовців виділитись, похизуватися неординарністю “індивідуального” стилю; навчитися чути себе (навіть коли висловлюєш думку в письмовій формі). Ось за таких умов можна досягти високого рівня культури мовлення. А підвищення мовленнєвої культури сьогоднішніх студентів, майбутніх спеціалістів різних галузей виробництва, - першочергове завдання курсу “Ділова українська мова”.

Основні мовні та мовленнєві поняття

 

Мова й мовлення

 

Мова – слово багатозначне. Сучасний тлумачний словник так пояснює основне значення його: “Мова – це сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об’єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок”.

Переважна більшість психолінгвістів і психологів трактують “мову” передусім як: “необхідну умову думки окремої особи”, “засіб зрозуміти … самого себе” (О.Потебня), систему кодів, які є достатніми для того, щоб самостійно проаналізувати предмет і виразити будь-які його ознаки, властивості, відношення” (О.Лурія), “класичного носія думки в поняттях” (С.Рубінштейн).

Н.Бабич так визначає мову: “ Мова – єдина, цілісна складна знакова система, точніше система систем: фонем, морфем, слів, словосполучень, речень, яка служить не лише засобом комунікації, обміну думками, закріплення думок, а й засобом їх формування – адже мислення здійснюється на мовній основі, а мова (нормативна) завжди осмислена”.

Знання мови для майбутнього спеціаліста є обов’язковим, бо воно лежить в основі мовлення, адже мова живе тільки у мовленні, без нього вона буде мертвою.

Мовлення – “спілкування людей між собою за допомогою мови, мовна діяльність”(Н.Бабич). Енциклопедичний словник пропонує таке визначення: “Мовлення – функціонування мови в процесах вираження й обміну думок, конкретна форма існування мови як особливого виду суспільної діяльності”. Отже, мовлення – це практичне користування мовою в конкретних ситуаціях і з наперед визначеною метою, це особлива психічна діяльність за допомогою мови.

Окремі психологи стверджують, що мовлення - це “канал розвитку інтелекту” (М.Жинкін); “особлива форма відображення дійсності”(О.Лурія); “діяльність спілкування – вираження, впливу, повідомлення – за допомогою мови”(С.Рубінштейн); “вербальна комунікація”.

Необхідність уточнення змісту слів “мова” й “мовлення”, надання їм термінологічної визначеності виникла після того, як Ф.де Соссюр та І.Бодуен де Куртене ввели у науковий обіг опозицію “мова – мовлення”. У такій опозиції мова розуміється як система знаків із закодованими в ній результатами пізнання людиною дійсності, а мовлення - як реалізація мови коду, яка тільки через неї перетворюється в акт комунікації, як конкретне говоріння у звуковій чи графічній формі. Мовлення лінійне, це суцільний потік послідовно розміщених слів, мова ж має рівневу організацію (її основні рівні: фонологічний, лексико-семантичний, словотвірний та морфологічний), зберігає окремість мовленнєвих одиниць на всіх рівнях. Мовлення ситуативно обумовлене і цілеспрямоване, мова ж не залежить від умов і обставин, її елементи позбавлені цілеспрямованості. Мовлення конкретне, актуальне, неповторне - мова абстрактна, потенційна, відтворювана; мовлення рухоме – мова стабільна; мовлення суб’єктивне і довільне – мова об’єктивна і обов’язкова відносно тих, хто говорить.

Цієї точки зору дотримуються багато дослідників. Так, Г.Винокур зазначав, що “мова – це соціальна річ серед інших речей, яка виникає, розвивається, змінюється разом з усім соціальним життям”, а мовлення – “це акт діяльної свідомості”.

Б.Головін розглядає мову як “знаковий механізм спілкування, сукупність і систему знакових одиниць спілкування в абстрагуванні від різноманітності конкретних висловлювань окремих людей”, а мовлення – “послідовністю знаків мови, організованою за її законами й відповідно до потреб інформації, яка виражається”.

Подібні погляди на мову і мовлення висловлювали С.Ожегов, М.Ілляш, також українські лінгвісти Н.Бабич, Т.Панько та ін.

Такого ж трактування дотримуються й у суміжних галузях науки, які мають справу з мовним матеріалом: психології, педагогіці, лінгводидактиці. Наприклад, І.Синиця вважає, що “мова – специфічно людський найважливіший засіб спілкування між членами певного колективу, а мовлення – практичне користування мовою з різними комунікативними, виражальними і пізнавальними цілями... мовний процес у багатьох його видах і формах (говоріння, писання, слухання, читання, мовчазна розмова із самим собою, обдумування свого майбутнього чи сприйнятого від інших повідомлення… ”.

Функції мови й мовлення

Мова й мовлення поліфункціональні. Н.Бабич так визначає основні функції мови й мовлення:

 

Мова	Мовлення
1. Засіб спілкування й об’єктивації спілкування.   2. Засіб пізнання і його об’єктивації.   3. Засіб творення нових одиниць мовних підсистем і об’єктивації цього процесу.   4. Засіб вираження емоцій, внутрішнього стану людини і волі.   5. Засіб створення і об’єктивації словесних художніх образів.     = засіб =	1. Здійснення, реалізація процесу спілкування (комунікативна функція). 2. Здійснення процесів пізнання (пізнавальна функція). 3. Здійснення процесів творення нових одиниць мовних підсистем.   4. Здійснення, реалізація процесу вираження емоцій (емотивна функція). 5. Здійснення, реалізація процесу творення художніх образів, творів (естетична функція).   = процес=

 

 

У збірнику тез про місце і роль мови в національному відродженні України “Мова і нація”, укладачами якого є В.Іванишин та Я.Радевич-Винницький, пояснюються такі функції мови:

· Комунікативна. Мова використовується для інформаційного зв’язку. Цій функції підпорядковані всі інші. Спілкування – це соціальний процес, процес задоволення потреби людини в іншій людині.

· Експресивна. Мова є засобом вираження внутрішнього світу індивіда. Вона дає можливість перетворити внутрішнє, суб’єктивне в зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття.

· Ідентифікаційна. Спілкуватися за допомогою якоїсь мови можуть лише носії цієї мови. Тільки вони є засобом ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти.

· Гносеологічна. Мова є засобом пізнання світу. Людина користується не тільки індивідуальним досвідом, а й суспільним. Досвід суспільства закодовано і зафіксовано в мові, в її словнику, граматиці, у текстах.

· Мислетворча. Мова є засобом формування думки. Є мислення конкретне (образно-чуттєве) і абстрактне (понятійне). Люди обмінюються мовними одиницями, в яких закодовано думки.

· Естетична. Мова – першоелемент культури. Мова є знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Фольклор, художня література, театр, пісня тощо – усе це дає підстави стверджувати, що мова – становий хребет культури.

· Культуроносна. Мова – носій культури. Культура кожного народу зафіксована в його мові. Мова виконує функцію каналу зв’язку між народами. Через мову відбувається засвоєння кожною людиною культури свого народу і естафета духовних цінностей від покоління до покоління.

· Номінативна. Це функція називання. Слова служать назвами предметів, процесів, якостей, кількостей, ознак тощо.

Інші функції мови:

фатична (контактовстановлювальна);

магічно-містична (полягає у вірі в магічну дію слова);

демонстративна (демонстрування етнічної приналежності);

волюнтативна (вираження волі щодо співрозмовника).

 

Види й форми мовлення

 

Мова для всіх носіїв одна, але реалізація її в мовленні для кожного мовця має свої особливості. І.Торопцев виділяє такі форми існування мови: національна мова (літературна й діалектна – територіальні, професійні діалекти, сленг), індивідуальна мова; форми існування мовлення: зовнішнє мовлення (усне та писемне), внутрішнє мовлення.

 

Основні положення про літературний та діалектний види мови:

· Літературна та діалектна мови – різновиди національної мови, що перебувають у тісному зв’язку.

· Літературна мова – відшліфована (унормована, зразкова) форма національної мови з багатим лексичним фондом, упорядкованою граматичною структурою й розвиненою системою стилів.

· Діалектна мова або діалект – це різновид національної мови, яким говорить частина нації, народності, племені.

· Літературна мова виникла на основі діалектної, безперервно збагачується за рахунок народних говорів; відбувається процес стирання відмінностей між літературною і діалектною мовами.

· Діалектні одиниці: говірка – найдрібніша діалектна одиниця, охоплює мову одного чи кількох населених пунктів; говір – група однотипних говірок.

· Діалектні групи: північноукраїнська, південно-західна, південно-східна. До системи південно-східних діалектів входять степові говори, серед яких виділяють нижньонаддніпрянські говірки (табл.1).

 

 

Таблиця 1