Поняття та склад природно-заповідного фонду: законодавчі та наукові підходи.

 

Згідно зі ст. 61 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та ст. 7 Закону «Про природно-заповідний фонд України» природно-заповідний фонд України - це ділянки суші та водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну і народногосподарську цінність і призначені для збереження природної різноманітності, генофонду видів тварин і рослин, підтримання загального екологічного балансу та фонового моніторингу навколишнього природного середовища, вилучаються з господарського використання повністю або частково і у встановленому законодавством порядку оголошуються територією чи об'єктом ПЗФ України.

Основними напрямами державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки заповідна справа віднесена до пріоритетів нашої держави в галузі охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів. При цьому визначено основні заходи, які потрібно здійснювати для реалізації цих пріоритетів: створення оптимальної репрезентативної мережі природно-заповідного фонду України; резервування у процесі земельної реформи цінних для заповідання природних територій та об'єктів.

Збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду забезпечується шляхом:

-встановлення заповідного режиму;-організації систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об'єктів;-проведення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного використання;-додержання вимог щодо охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності, розробки проектної та проектно-планувальної документації, землевпорядкування, лісовпорядкування, проведення екологічних експертиз;-запровадження економічних важелів стимулювання їх охорони;-здійснення державного та громадського контролю за додержанням режиму їх охорони та використання;- встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму їх охорони та використання, а також за знищення та пошкодження заповідних природних комплексів та об'єктів;- проведення інших заходів з метою збереження територій та об'єктів ПЗФ (ст. 8 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»).

Класифікація територій та об'єктів природно-заповідного фонду. До складу ПЗФ України входять території та об'єкти одинадцяти категорій:

1) природні заповідники;2) біосферні заповідники;3) національні природні парки;4) регіональні ландшафтні парки;5) заказники;6) пам'ятки природи;7) заповідні урочища;8) ботанічні сади;9) дендрологічні парки,10)зоологічні парки;11)парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Категорії територій та об'єктів ПЗФ розрізняються за природним походженням, порядком створення, юридичним статусом, правовим режимом охорони та використання, функціональним зонуванням те риторії та іншими ознаками. Крім того, Автономній Республіці Крим надано право встановлювати додаткові категорії територій та об'єктів ПЗФ.

Існує кілька класифікацій територій та об'єктів ПЗФ, що залежать від класифікаційних ознак, що виділяються.

Залежно від походження розрізняються природні території та об'єкти (перші сім з наведених вище категорій) і штучно створені об'єкти (останні чотири категорії).

За соціально-екологічним значенням заповідування поділяється на два види: природне та освітньо-виховне. Природне заповідування має такі організаційно-правові форми: природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, а освітньо-виховне — ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Освітньо-виховне природне заповідування відрізняється від історико-культурного або архітектурного заповідування. Об'єктами охорони останнього є не природні, а меморіальні, історичні або архітектурні пам'ятки, пов'язані з іменами відомих діячів (наприклад, Канівський заповідник, де знаходиться могила Т. Г. Шевченка).

Залежно від унікальності, наукової, екологічної або естетичної цінності поділяються на загальнодержавного або місцевого значення.

Залежно від походження і інших особливостей, заказники можуть поділятися на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні, карстово-спелеологічні; пам’ятники природи – комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.

Категорії ПЗФ можна також класифікувати за юридичним статусом. Ряд з них завжди є юридичними особами, інші створюються (оголошуються) без такого статусу. Так, статус юридичної особи завжди мають природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, а також ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки загальнодержавного значення. Заказниками, пам'ятками природи чи заповідними урочищами оголошуються об'єкти без надання їм статусу юридичної особи. Ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки місцевого значення та парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути визнані юридичними особами або оголошуватися територією ПЗФ без такого статусу.

 

128. Правові форми та види використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду.

 

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

У зв'язку з цим законодавством України природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Україна розглядає цей фонд як складову частину світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною.

Ст. 9 ЗУ «Про ПЗФ»:Території та об'єкти природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених цим Законом та іншими актами законодавства України, можуть використовуватися: у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях; в оздоровчих та інших рекреаційних цілях в освітньо-виховних цілях;

для потреб моніторингу навколишнього природного середовища. Встановлені частиною першою цієї статті основні види використання, а також заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство та інші види використання можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об'єктів.

Використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється на праві власності і на праві користування.

Особливостями права власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду є те, що Закон «Про природно-заповідний фонд України» деталізує питання щодо форм власності на ці об'єкти. Так, ст. 4 цього Закону відносить території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, до власності Українського народу. Цим положенням розширюється об'єктний склад права виключної власності народу України, визначений ст. 9 Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про власність»'. Конституцією України від 28 червня 1996 р.

У власності Українського народу можуть перебувати також регіональні ландшафтні парки, зони — буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. Ці ж об'єкти можуть перебувати і в інших формах власності, передбачених законодавством України. Відповідно до цього положення можна припустити, що зазначені природні комплекси природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній, колективній та приватній власності. У свою чергу, до державної власності можуть бути віднесені території та об'єкти природно-за­повідного фонду загальнодержавного значення, а до комунальної — місцевого значення.

Суб'єкти права власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду — це український народ, який здійснює право власності на ці об'єкти через Верховну Раду України, держава в особі Верховної Ради України, уповноважені державні органи, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради, інші ради, колективи підприємств, колективи орендарів, кооперативні, господарські товариства і об'єднання, спілки, громадські об'єднання, релігійні та інші організації, а також громадяни України.

У межах своїх повноважень власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Виключність права власності не допускає будь-яких обмежень у здійсненні цих повноважень.

Існування інших форм власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду спірне, оскільки відповідно до ст. 4 Земельного кодексу України та ст. 7 Закону «Про природно-заповідний фонд України» землі територій та об'єктів природно-заповідного фонду України, землі природних територій та об'єктів, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, історико-куль-турну, господарську цінність належать до категорії земель природоохоронного та історико-культурного призначення і тому не можуть передаватися у колективну та приватну власність.

При цьому слід мати на увазі, що окремі території та об'єкти природно-заповідного фонду перебувають на праві користування у господарствах наукових установ. Законодавство припускає можливість переходу права власності на ці об'єкти та території. Але в разі зміни форм власності на землю, на якій розташовані заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною переорієнтацією охоронного зобов'язання. Це стосується, в першу чергу, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, інших суб'єктів.

Водночас законодавство не допускає приватизації ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків, які були створені до прийняття Закону «Про природно-заповідний фонд України».

Право колективної та приватної власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду посвідчується державним актом на право власності земельними ділянками.

Суб'єкти колективної та приватної власності земель природоохоронного призначення зобов'язані забезпечувати охорону і збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду відповідно до встановленого заповідного режиму, не здійснювати діяльності, яка б негативно впливала на стан природних ресурсів та об'єктів, використовувати їх лише за цільовим призначенням, здійснювати інші повноваження, визначені законодав­ством.

Право колективної чи приватної власності на земельну ділянку природоохоронного призначення припиняється на підставі рішення відповідної ради у випадках, передбачених ст. 28 Земельного кодексу України, а саме: у випадках добровільної відмови від земельної ділянки, відчуження (продажу) земельної ділянки раді; викупу земельної ділянки для державних або громадських потреб; систематичного невнесення земельного податку у визначені законодавством терміни; використання земельної ділянки способами, що призводять до її забруднення, погіршення екологічної ситуації, та в інших випадках.

Залежно від категорії, до якої віднесено територію чи об'єкт природно-заповідного фонду, вони можуть використовуватися: у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях; в оздоровчих та інших рекреаційних цілях; в освітньо-виховних цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного середовища. Це так звані основні види використання природно-заповідного фонду (ст. 9 Закону «Про природно-заповідний фонд України»).

Так, науково-дослідні роботи на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду проводяться з метою вивчення природних процесів, забезпечення постійного спостереження за їх змінами, екологічного прогнозування, розробки наукових основ охорони, відтворення і використання природних ресурсів та особливо цінних об'єктів.

Основні напрямки наукових досліджень здійснюються на територіях природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків відповідно до програм і планів науково-дослідних робіт, які затверджуються Національною академією наук України і Міністерством екології та природних ресурсів України'.

Здійснюються наукові дослідження відповідними науковими підрозділами, що створюються у складі спеціальних адміністрацій територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, у складі спеціальних адміністрацій територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення.

Наукові дослідження у межах цих територій та об'єктів можуть вести й інші наукові установи на підставі відповідних угод між ними та адміністрацією.

Координацію наукових досліджень здійснюють Національна академія наук України та Мінекоресурсів України.

Додатковими видами використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду є заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство, розміщення городів працівників цих установ тощо.

Основні і додаткові види використання можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об'єктів.

 

 

129. Структурно-функціональне забезпечення організації, охорони і використання природно-заповідного фонду.

 

Стаття 8 «Про природно-заповідний фонд України»

Збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду забезпечується шляхом:

встановлення заповідного режиму; організації систематичних спостережень за станом заповідних

природних комплексів та об'єктів; проведення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного використання; додержання вимог щодо охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності, розробки проектної і проектно-планової документації, землевпорядкування, лісовпорядкування, проведення екологічних експертиз; запровадження економічних важелів стимулювання їх охорони; здійснення державного та громадського контролю за додержанням режиму їх охорони та використання; встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму їх охорони та використання, а також за знищення та пошкодження

заповідних природних комплексів та об'єктів; проведення широкого міжнародного співробітництва у цій сфері;

проведення інших заходів з метою збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Стаття 60. Охорона природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, а також ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення покладається на служби їх охорони, які створюються у складі адміністрації заповідних територій зазначених категорій.

Охорона територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій покладається на підприємства, установи та організації, у віданні яких вони перебувають. У разі необхідності їх охорона може покладатися на адміністрації розташованих поблизу природних заповідників, біосферних заповідників, національних парків та регіональних ландшафтних парків.

Місцеві Ради народних депутатів, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи місцевого самоврядування сприяють охороні й збереженню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, виконанню покладених на них завдань.

Державний контроль за додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється Міністерством охорони навколишнього природного середовища України, його органами

на місцях та іншими спеціально уповноваженими державними органами.

Порядок здійснення державного контролю за додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду визначається законодавстом України.

Громадський контроль за додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища, які

проводять свою діяльність відповідно до Положення про громадський контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища.

Спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та Державна служба заповідної справи.

Успішне використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду залежить від чіткого і скоординованого механізму управління ними. Управління природно-заповідним фондом є об'єктивною необхідністю і являє собою організуючу діяльність державних, самоврядних та громадських органів з практичного здійснення поставлених перед природно-заповідним фондом завдань і спрямована на організацію (створення) таких територій та об'єктів, їх охорону, а також використання природних комплексів у чітко визначених цілях, забезпечення єдності принципів за­повідання незалежно від завдань і мети конкретного об'єкта і його підпорядкованості, організацію обліку природних багатств цих територій та об'єктів, планування розвитку науково обгрунтованої їх мережі, здійснення контролю за додержанням вимог їх правових режимів.

Специфіка природно-заповідного фонду як об'єкта управління зумовлює здійснення державного управління ним із застосуванням таких своєрідних способів, як повне вилучення окремих ділянок землі, водного простору, природних комплексів та об'єктів з господарського використання і забезпечення збереження їх природних властивостей, формування мережі територій та об'єктів природно заповідного фонду з урахуванням ступеня і масштабів впливу людей на природу, організація наукових досліджень у заповідниках, охорона їх шляхом створення спеціальних служб, забезпечення додержання вимог заповідного режиму.

Державне управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду здійснюється органами загальної, галузевої (спеціальної) і міжгалузевої компетенції. Так, Президент України визначає порядок створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду, здійснює заходи щодо вдосконалення їх мережі і за погодженням з компетентними органами приймає рішення про створення чи оголошення територій, об'єктів природно-заповідного фонду та їх охоронних зон зонами загальнодержавного значення (ст. 53 Закону). Обласні, Київська, Севастопольська міські ради приймають рішення про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та здійснюють контроль за додержанням їх правових режимів. Певні повноваження у цій галузі має Кабінет Міністрів України.

Спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду є Міністерство екології та природних ресурсів України, а саме, спеціальний його підрозділ — Головне управління національних природних парків і заповідної справи Мінекоре-сурсів України'.

Значну роль у здійсненні управлінських функцій відіграє Академія наук України, наукові, науково-дослідні установи. Так, зокрема, вони вправі готувати та подавати клопотання про створення чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду з науковим обгрунтуванням необхідності такого створення чи оголошення території чи об'єкта природно-заповідного фонду певної категорії, характеристики її цінності. На Національну академію наук України покладається обов'язок координувати основні напрями наукових досліджень на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду, при цьому затверджувати програми і плани науково-дослідних робіт.

Управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду загальнодержавного значення здійснюється їх спеціальними адміністраціями. Спеціальні адміністрації можуть створюватися також для управління окремими об'єктами природно-заповідного фонду місцевого значення за рішенням органів, у віданні яких вони перебувають. До складу спеціальної адміністрації з управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду входять дирекції, наукові підрозділи, служби державної охорони, господарського, рекреаційного та іншого обслуговування.

Управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, для яких не створюються спеціальні адміністрації, здійснюється підприємствами, установами та організаціями, у віданні яких перебувають ці території та об'єкти. Наприклад, мисливські та лісові заказники перебувають у віданні органів Державного комітету лісового господарства України, гідрологічні або болотні заказники — у віданні сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських асоціацій, фермерських господарств та інших.

Участь в управлінні територіями та об'єктами природно-заповідного фонду вправі також брати об'єднання громадян, статути яких передбачають діяльність у галузі охорони навколишнього природного середовища, зокрема: шляхом внесення пропозицій щодо організації та оголошення нових територій та об'єктів природно-заповідного фонду; забезпечення їх охорони, ефективного використання і відтворення природних комплексів та об'єктів; сприяння державним органам у їх діяльності в цій сфері; участі у проведенні екологічної експертизи об'єктів, що негативно впливають чи можуть негативно впливати на стан територій та об'єктів природно-заповідного фонду; участі у контролі за додержанням режиму таких територій та об'єктів, здійснення інших заходів (ст. 13 Закону).

Основними функціями управління у цій сфері є прогнозування розвитку заповідної справи на державному та регіональному рівнях, організація створення і оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду, розподіл і перерозподіл природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, проведення екологічної експертизи об'єктів, що негативно впливають чи можуть негативно впливати на стан територій та об'єктів, введення до державного кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду, контроль за додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду, координація наукової діяльності в його межах.

Державний кадастр територій та об'єктів природного заповідного фонду як система необхідних і достовірних відомостей про природні, наукові та інші характеристики територій і об'єктів, що входять до складу природно-заповідного фонду, ведеться з метою оцінки цього складу та перспектив розвитку природно-заповідного фонду, стану територій та об'єктів, що входять до нього, організації їх охорони й ефективного використання, планування наукових досліджень, а також забезпечення державних органів, зацікавлених підприємств, установ та організацій відповідною інформацією, необхідною для вирішення питань соціально-економічного розвитку, розміщення продуктивних сил та в інших цілях, передбачених чинним законодавством (ст.ст. 56, 57 Закону).

Контроль за додержанням правового режиму територій і об'єктів природно-заповідного фонду — це визначена законодавством діяльність державних органів і громадських об'єднань, яка спрямована на спостереження і перевірку дотримання юридичними і фізичними особами вимог Закону «Про природно-заповідний фонд України», інших актів законодавства та застосування до винних осіб заходів примусу.

Важливу роль у здійсненні контролю за додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду відведено здійсненню моніторингу довкілля на цих територіях та об'єктах.

 

130. Правовий режим окремих територій та об’єктів природно-заповідного фонду.

Досягнення мети, задля якої створюються території та об'єкти природно-заповідного фонду, можливе лише за умови забезпечення збереження заповідних територій та необхідної поведінки усіх установ, організацій та громадян, що вступають у відносини з приводу природно-заповідного фонду. Це досягається шляхом встановлення спеціального правового режиму, який в юридичній літературі іменується заповідним. Заповідний режим можна визначити як закріплений у правових нормах порядок збереження і використання заповідних комплексів відповідно до їх цільового призначення.

Заповідний режим включає в себе закріплення в правових нормах правил двоякого характеру:1) умови, від яких залежить збереження природних територій та об'єктів у стані, необхідному для виконання покладених на них завдань і цілей — правові умови заповідного режиму;2) умови користування територіями та об'єктами природно-заповідного фонду — правові вимоги заповідного режиму, що зводяться до встановлення правил необхідної поведінки осіб, які вступають у відповідні відносини2.

Особливістю цього режиму є те, що, з одного боку, він залежить від необхідності забезпечення збереження заповідного об'єкта у природному стані, а з іншого — у цільовому його використанні. Характерною рисою режиму є те, що він відображає як загальні риси, притаманні охороні території чи об'єкта природно-заповідного фонду як єдиного цілого, так і специфіку охоронного режиму кожного з елементів цього комплексу (земель, лісів, вод, тваринного світу тощо), але з урахуванням їх взаємозв'язку та взаємообумовле-ності.

Законодавче визначення режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду таке: це сукупність науково обгрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів (ст. 14 Закону «Про природно-заповідний фонд України»).

Положення про території та об'єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення затверджуються Міністерством екології та природних ресурсів України, а положення про території та об'єкти природно-заповідного фонду місцевого значення — його органами на місцях (ст. 5 Закону).

Правовий режим природних заповідників. Природними заповідниками є природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою: збереження в природному стані типових або унікальних для цієї ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів; вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них; розробки наукових засад охорони навколишнього природного середовища; ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки.

Основними завданнями природних заповідників є збереження природних комплексів та об'єктів на їх території, проведення наукових досліджень і спостережень за станом навколишнього природного середовища, розробка на їх основі природоохоронних рекомендацій, поширення екологічних знань, сприяння у підготовці наукових кадрів і спеціалістів у галузі охорони навколишнього природного середовища та заповідної справи (ч. З ст. 15 Закону). На них покладається також координація і проведення наукових досліджень на територіях заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ у регіоні.

З метою створення природних заповідників з господарського використання повністю вилучаються ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами і надаються заповідникам у порядку, визначеному чинним законодавством України. Зокрема, порядок створення і оголошення природних заповідників визначається загальними нормами (ст.ст. 51, 52 Закону), рішення про створення та відведення земельних ділянок природним заповідникам приймаються Президентом України (ст. 53 Закону).

Правовий режим біосферних заповідників визначається главою 2 розділу III Закону «Про природно-заповідний фонд України». Так, ст. 17 Закону визначає біосферні заповідники природоохоронними, науково-дослідними установами міжнародного значення, що створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення навколишнього природного середовища, його змін під дією антропогенних факторів.

Біосферні заповідники створюються на базі природних заповідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій та інших земель і належать до всесвітньої глобальної мережі біосферних заповідників.

В Україні біосферних заповідників є три. Вони, як і природні заповідники, є юридичними особами і мають статус загальнодержавних.

Для біосферних заповідників установлюється диференційований режим охорони, відтворення та використання природних комплексів згідно з функціональним зонуванням. Так, заповідна зона

включає території, призначені для збереження і відновлення найбільш цінних природних та мінімально порушених антропогенними факторами природних комплексів, генофонду рослинного і тваринного світу; її режим визначається відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників.

Буферна зона біосферних заповідників включає території, виділені з метою запобігання негативному впливу на заповідну зону господарської діяльності на прилеглих до неї територіях; її режим та порядок створення визначаються відповідно до вимог, встановлених для охоронних зон природних заповідників.

Зона антропогенних ландшафтів включає території традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяльності.

У межах території біосферного заповідника можуть виділятися зони регульованого заповідного режиму, до складу яких включаються регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища з додержанням вимог щодо їх охорони.

Значного розвитку останнім часом набула така форма охорони природи, як організація національних природних парків. Створення національних природних парків передбачає збереження, відтворення'і ефективне використання природних комплексів і об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність (ст. 20 Закону).

Визнання природного комплексу або окремих природних об'єктів національними природними парками зумовлює вилучення їх з господарського використання і заборону на їх території будь-якої діяльності, яка призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища та зниження рекреаційної їх цінності, адже основною характерною рисою правового режиму національних природних парків є те, що їх територію дозволяється відвідувати у культурно-освітніх та рекреаційних цілях.

За статусом національні природні парки визнаються природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного значення, на які покладаються завдання: збереження цінних природних та історико-культурних комплексів і об'єктів; створення умов для організованого туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони природних заповідних комплексів та їх об'єктів; проведення наукових досліджень природних комплексів та їх змін в умовах рекреаційного використання, розробка наукових рекомендацій з, питань охорони навколишнього природного середовища та ефективного використання природних ресурсів; проведення екологічної освітньо-виховної роботи.

Природоохоронними рекреаційними установами Закон (ст. 23) визначає регіональні ландшафтні парки, які можуть бути місцевого чи регіонального значення. Метою утворення їх є збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об'єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочинку населення. Як правило, регіональні ландшафтні парки організовуються без вилучення природних комплексів у їх власників чи користувачів.

Основними завданнями регіональних ландшафтних парків є збереження цінних природних та історико-культурних комплексів і об'єктів, створення умов для туризму, відпочинку, інших видів рекреаційної діяльності з додержанням режиму охорони заповідних природних комплексів та об'єктів.

Особливістю правового режиму регіональних ландшафтних парків є те, що на їх території з урахуванням цінностей природних комплексів та об'єктів може провадитися функціональне зонування з урахуванням вимог, встановлених для територій національних природних парків.

Заказники — одна із форм охорони природи. Основна особливість їх полягає в тому, що заказники є формою охорони не всього природного комплексу, а тільки окремих його елементів, видів тваринного світу, видів рослинного світу, окремих природних об'єктів: лісових масивів, водних, геологічних об'єктів тощо.

Оголошення заказників провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів (ст. 25 Закону).

Заказники можуть бути загальнодержавного та місцевого значення. Кількість їх за останні роки зросла до 1936 (станом на 1994р.)'. Найбільш розповсюджені — мисливські заказники, де забезпечується зберігання і відтворення окремих видів мисливської фауни. Лісові заказники мають на меті збереження, відтворення і покращення лісових угідь з цінними і рідкісними деревними породами, реліктовою рослинністю. Гідрологічні або болотні заказники являють собою невеликі ділянки болотних масивів разом із водоймами, які мають наукове значення. Геологічними заказниками оголошуються об'єкти з рідкісними або унікальними геологічними утвореннями. Ділянки природи, які становлять ботанічний інтерес, оголошуються ботанічними заказниками. Заказники можуть бути й інших видів (ч. З ст. З Закону).

На територіях заказників обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник.

Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить цілям та завданням заказника, проводиться з додержанням загальних вимог охорони навколишнього природного середовища.

Зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження за Законом (ст. 26) беруть на себе власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів.

Пам'ятки природи — це взяті під охорону держави окремі унікальні природні утворення, що мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне і пізнавальне значення і оголошуються пам'ятками з метою збереження їх у природному стані (ст. 17 Закону).

Пам'ятки природи не вилучаються у їх власників або користувачів, але останні беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

На території пам'яток природи забороняється будь-яка діяльність, що загрожує їх збереженню або призводить до деградації чи зміни первісного стану (ст. 28 Закону).