Правова карта світу як предмет вивчення порівняльного правознавства. Визначення правової карти світу

Широкий підхід до завдань порівняльного правознавства визначає й інші структури предмета. Йдеться не про порівняння окремих правових норм та інститутів, а про розгляд основних правових систем сучасності.

На сучасній правовій карті світу існує значна кількість національних правових систем – біля двохсот і кожна країна має свою національну правову систему, яка є нормативним відображенням історичних, політичних, культурних та релігійних особливостей кожного народу або суспільства.

Кожна з цих систем має свої історичні корені і традиції і природно, що вони відрізняються одна від одної. Але як відмічав Р. Давід, ця різниця значно зменшується, якщо виходить не із змісту конкретних норм, а з більш постійних елементів, що використовуються для створення тлумачення та оцінки норм, яких не так вже і багато. Він каже, що можливе групування правових систем у сім’ї, подібно до того, як це роблять і інші науки, абстрагуючись від другорядних відмінностей і виділяючи сім’ї, як, наприклад, в лінгвістиці – романські, слов’янські, семітські; в релігії – християнство, іслам; в природознавчих науках і таке інше. При цьому для класифікації використовується різніфактори, починаючи з етичних, расових, географічних, релігійних, і закінчуючи юридичною технікою, стилем права. Звідси і множинність кваліфікації.

Отже порівняльне правознавство дає можливість класифікувати національні правові системи по різним типам, групам або правовим сім’ям.

Загалом можна стверджувати, що порівняльно-правові дослідження спрямовані головним чином на вивчення юридичної географії світу, розкриття взаємовідносин та взаємовпливу правових систем сучасності. Це не просте співставлення правових систем, а дослідження закономірностей їх розвитку, виявлення їх загального, відмінного та одиничного.

Основні правові системи сучасності виступають як головні об'єкти порівняльного правознавства як на мікро-, так і на макрорівні.

Порівняльне правознавство допомагає подолати вузьконаціональні установки при вивченні права, поглянути на нього під більш широким кутом зору. Співставлення національної правової системи із зарубіжними створює умови для більш чіткого виявлення національної своєрідності правової системи кожної держави.

Отже, значення порівняльного правознавства для розвитку юридичної науки полягає не тільки в отриманні нових теоретичних знань щодо правової дійсності, а й у тому, що ці знання тим чи іншим чином враховуються при розробці концепцій розвитку національного права.

Відносну самостійність порівняльного правознавства визначає низка об'єктивних і суб'єктивних факторів.

По-перше, як наука, так і практика потребують більш розгорнутого й глибокого вивчення правової карти світу;

по-друге, необхідно заповнити прогалини у вивченні права розвинутих зарубіжних країн, мусульманського права тощо. Все це призвело до певної автономізації та спеціалізації порівняльного правознавства, розширення його сфери, появи нової наукової проблематики, а також до удосконалення методів наукового дослідження.

Нарешті, ще одним аргументом на користь визнання порівняльного правознавства самостійною наукою є наявність специфічного предмета дослідження — порівняльного вивчення правової карти світу.

Для визначення всіх існуючих національних право­вих систем у компаративістській літературі застосовуються терміни «правова карта світу» (В.А. Туманов), «юридична географія світу» (В. Кнапп), «співтовариство» правових систем (Ж. Сталєв) та інші, що охоплюють національні правові системи.

При цьому слід відкинути спроби представити правову карту світу як механічне поєднання національних правових систем. Принцип історизму дозволяє обумовити місце кожної окремої національної правової системи на правовій карті світу її належністю до тієї чи іншої правової сім'ї. Віднесення конкретної правової системи до певної правової сім'ї дозволяє, навіть без детального знайомства з конкретним правовим матеріалом, зробити ряд висновків щодо її характерних рис.

Розглядаючи основні правові сім'ї, дослідник має зробити свідомий відбір, і, перш за все, обмежити кількість правових систем, що розглядаються. Якби хтось забажав охопити всі правові системи тієї чи іншої правової сім'ї, він просто потонув би в масі емпіричного матеріалу. Тому на практиці використовується репрезентативний підхід, при якому дослідник має перш за все визначити так званий родовід материнських правових систем, де вперше були створені оригінальні правові рішення, а потім простежити їхнє подальше географічне поширення, аналізуючи таким чином дочірні (рецепійовані) правові системи. В якості материнських, як правило, фігурують правові системи великих країн, які мають значний і тривалий правовий досвід. Цей досвід використовується малими й новими країнами, які належать до того самого типу, що й материнська правова система.