Поняття китайського права філософсько-моральні джерела його формування

Китайське право — це сукупність підтримуваних державою моральних, етичних, релігійних і правових норм, що склалися на основі філософсько-моральних концепцій даосизму, конфуціанства, легізму.

З даосизму (основоположник вчення Лао-цзи, VI ст. до н.е.) була сприйнята ідея про існування «дао» — природного закономірного шляху, яким розвивається Всесвіт і якого має додержуватися людина. Дао — закон неба, природи і суспільства, який в змозі відновлювати справедливість. Усе неприродне (штучні встановлення у сферах управління, законодавства та ін.) вважається відхиленням від дао. Додержуючись закону дао, людина повинна не проявляти самостійної активності, не намагатися вдосконалювати суспільство, державу, закони, а покладатися на дао і повернутися до природності.

Істотний вплив на ідеологію Китаю справило конфуціанство (VI ст. до н.е.). Впливовою ідеологічною течією воно стало відразу після виникнення, а в II ст. до н.е. було визнано офіційною ідеологією і взяло на себе роль державної релігії. Аж до революції 1911р. конфуціанство залишалося основою офіційної ідеології та зберегло свій вплив і дотепер (у модернізованому вигляді).

Філософське вчення Конфуція (551—479 рр. до н.е.) на відміну від даосизму полягає в диференціації світу природи і світу людини, утвердженні активності особи, а не її бездіяльності. Відповідно до конфуціанства природний закон — дао, або тіан дао, (божественний шлях) — не управляє безпосередньо світом людини. Світ людини не розчиняється у світі природи, оскільки природа — це ідеальний світ. Людина повинна прагнути до світу природи, до гармонії з нею у своїх думках, почуттях, діях, хоча досягти її ніколи не зможе. З метою досягнення гармонії з навколишнім світом природи людина повинна розробити правила «правильної» поведінки (лі). Відповідно до цих правил взаємоприйнятні відносини становлять основу природної рівноваги.

Для прихильників даосизму всі люди відносно дао є рівними. Конфуціанство виходить із нерівності людей, сутність «правил» правильної поведінки тлумачить залежно від соціального становища кожного в сім'ї, серед сусідів, в офіційній ієрархії суспільства, державі. «Лі» (правило /ритуал/ правильної поведінки) визначається для кожної ситуації конкретно — для літнього і молодого, управлінця і підлеглого по службі тощо. Воно регулює стосунки між батьком і сином, старшим і молодшим братом, чоловіком і дружиною.

«Лі» являє собою поєднання моральних і правових норм, провідними серед яких є моральні. Для правителів це норми чесноти в управлінні, для підданих — норми моральності у поведінці. Основна чеснота підданих полягає у відданості правителю, слухняності і шанобливості до всіх «старших». «Мораль шляхетного мужа (подібна до) вітру; мораль низької людини (подібна до) трави. Трава нахиляється туди, куди дує вітер».

Конфуціанство віддавало перевагу морально-етичним нормам, а не нормам права та їх примусовому виконанню в судах. Норми права розглядалися як примусові, формалізовані, не здатні зважити на все різноманіття чинників, пов'язаних із соціальним становищем сторін.

Звернення до суду тлумачилося як:

1) зневага правилами «правильної» поведінки. «Лі» полягає у неупередженому вирішенні конфлікту через спокійне обговорення, а не в акцентуванні уваги на розбіжностях і апелюванні до суду з метою їх вирішення;

2) порушення громадського спокою. Спроба публічно звинуватити співгромадян у порушенні правил сприймалася як брутальність і невихованість, відсутність скромності і готовності піти на компроміс.

Загальне правило управління народом (доброчесне управління) обґрунтовується у такий спосіб: «Якщо управляти народом через закони і підтримувати порядок через покарання, народ прагнутиме ухилятися (від покарань) і не відчуватиме сорому. Якщо ж управляти народом через чесноту і підтримувати порядок через ритуал, народ знатиме сором, і він виправиться». При цьому чеснота в тлумаченні Конфуція — це комплекс етико-правових норм і принципів: правила ритуалу (лі), людинолюбства (жень), турботи про людей (шу), шанобливості відносно до батьків (сяо), відданості правителю (джун), боргу (і) та ін. Ця нормативна цілісність містить у собі всі форми соціального регулювання тих часів, за винятком позитивного закону (фа). Негативне ставлення Конфуція і його послідовників до позитивного закону (фа) обумовлено його традиційно каральним значенням, зв'язком із жорстокими покараннями. Ігнорувалися право як система суворих логічних і формальних норм, судові І рішення. Не цінувалися юридичні професії та школи.

Школа легістів (IV ст. до н.е.) стала на цілях обґрунтування необхідності підкорення закону людей — і правителів, і підданих. На відміну від конфуціанства, яке покладало надії на чесноту людини, можливість її переконати і виховати прикладом правителів, легісти відстоювали управління, яке спирається на закони (фа) і суворі покарання. Видатним теоретиком легізму вважається Шан Ян (IV ст. до н.е.). Значною фігурою в справі утвердження і розвитку легізму в Китаї визнаний Хань Фей (III ст. до н.е.).

Позаяк конфуціанці вірили в чесноту людини, її здатність узгоджувати свою поведінку з моральними принципами, то легісти вбачали в діях людини тільки корисливі прагнення і вимагали покарання відповідно до законів. Якщо конфуціанці розглядали нерівність і ієрархічну супідрядність у суспільстві як показник його гармонії, то легісти, проголошуючи рівність людей перед законом, вважали за можливе прищепити правильну поведінку суворим покаранням, встановленим у санкціях норм. Замість конфуціанських норм-ритуалів і етичних норм як регулятора суспільних відносин легісти запропонували правові норми. Ці норми рівною мірою однакові для всіх. Вони стандартні, непохитні, доступні.

Хань Фей здійснив спробу нового тлумачення основних понять даосизму і конфуціанства. Відстоюючи панування закону, він критикував самовладдя чиновників, називав їх узурпаторами, протиставляв їм легістів — «розумних і обізнаних із законами людей». Вважаючи неприйнятними тяжкі покарання як засіб управління, Хань Фей наполягав на тому, щоб доповнити закони мистецтвом управління, на відповідальності правителів перед законом: «Якщо монарх бажає управляти країною, керуючись законом, то досить обнародувати його і виконувати... Закон не робить винятків... Винні міністри не можуть піти від покарання».

Концепцію довільного саморегулювання світу легісти не сприймали. Вони вважали закон основою регулювання відносин у суспільстві. При цьому закони повинні змінюватися з часом. Хань Фей стверджував: «Час і закон не розвиваються однаково, і нехай старі закони дійшли до нас, однак копіювати їх не можна».

Кожна із зазначених концепцій (даосизм, конфуціанство, легізм) різною мірою вплинула на правосвідомість китайського народу. Конфуціанство, яке згодом увібрало в себе деякі ідеї своїх опонентів, виявилося найстійкішим і найпоширенішим по країні та переходить із покоління в покоління. Під впливом життєвих обставин послідовники конфуціанства змушені були визнати, що для регулювання поведінки людей потрібне позитивне право. Проте закон вони поставили нижче «лі», хоча й не відкинули його важливості.

До критеріїв, на основі яких можна визначити, до якої правової сім'ї слід віднести ту чи іншу правову систему, належить сприйняття права як виключно важливого засобу регулювання суспільних відносин. У цьому аспекті країни Далекого Сходу принципово відрізняються від інших правових сімей.

У зазначеному регіоні розташовано багато країн, в кожній з яких створилася своя цивілізація.

Цивілізації країн Далекого Сходу знаходились під взаємним впливом, але за всю історію їх розвитку завдя­ки обмеженості контактів вони не створили культурну єдність, як це сталося в Західній Європі.

Китайська та індійська цивілізації особливо суттєво вплинули на інші далекосхідні цивілізації, зокрема, в контексті формування далекосхідної концепції права.

Китайське слово «фа» приблизно відповідає європейському поняттю «право», але в стародавні часи використовувалося слово «ксін», що мало таке саме значення що і «фа». В сучасній мові ці два слова мають різні значення: «фа» охоплює ширше поняття, ніж «ксін», яке зараз має вузький зміст і перекладається як «покарання». Варто звернути увагу на синонімічність слів «фа» та «ксін». Вона вказує, що китайці під кримінальним правом розуміють усі інші галузі права. За їх уявленнями, соціальний спокій не досягається приведенням в гармонію суб'єктивних прав кожного члена суспільства. Китайці вважають, що суспільство не будується на зусиллях індивідів, кожен з яких захщає свої власні інтереси. Воно існує з самого початку без втручання індивідів, що його складають, і що суспільство завжди знаходиться у спокої, якщо один з них не порушує цей спокій.

Таким чином, конфлікт між членами суспільства свідчить, що в тілі суспільства починається хвороба, яку потрібно лікувати. Звідси витікає значення кримінального права як найбільш ефективного в цьому відношенні засобу.

Навіть для легістів «фа» є не тільки покаранням, а й нагородою. Ідея суб'єктивного права рівною мірою невідома цим прихильникам позитивного права, які виступають за рівність індивідів перед законом. Така позиція взагалі характерна для азіатського мислення. Досить велика увага, яку легісти надають покаранню й нагороді, спрямована на забезпечення доброго правління.

Природно, що конфуціанці — прихильники традицій на противагу праву — створили вчення, згідно з яким покарання призводить до скасування права.

Загальне уявлення про світ, на основі якого базуються всі різноманітні приватні поняття китайців, спонукає їх зневажати право. В їхньому уявленні мирне життя в суспільстві гарантоване не правом, а етикою. На їх переконання, немає сенсу чекати появи соціального зла, навіть якщо право взмозі його усунути; кожен має поводитися так, щоб не порушувати природний порядок і дотримуватися традицій, які спрямовані на недопущення такого зла. Саме останні мають першочергове значення, тоді як звер­татися до права слід якомога рідше.

Однак з різних причин як легісти, так і даоісти виступають проти використання традицій для охорони й збереження суспільного порядку. До того ж даоісти висловлюються й проти права, й проти традицій, а легісти сприймають право як так зване неминуче зло.

Згідно з китайською концепцією соціального спокою, конфлікти між індивідами виникають тому, що вони не дотримуються дао. Тому вирішення конфліктів не зводиться до з'ясування, хто з них діяв не за законом. Головне — примусити індивідів зрозуміти, що від них вимагається в тих чи інших обставинах. І кожна сторона має не намагатися довести свою правоту, а думати над тим, чи відповідає її позиція дао. Питання не в тому, щоб вирішити, чиї аргументи кращі, а в тому, щоб обидві сто­рони зрозуміли, в чому полягає їх борг у справі порушеного ними спокою.

Отже, зрозуміло, що далекосхідна концепція права в цілому має виховний характер. Навіть легісти сприймали позитивне право як засіб навчання людей, щоб вони змогли дотримуватися принципу бездіяльності.

Лише наприкінці XIX ст. у правовій системі відбулися деякі зміни. Починаючи приблизно з 1850 року Китай підписав численні «нерівні договори» з Англією, Францією, Німеччиною, Росією та Японією, які відкрили китайські порти й торгові центри, надали іноземцям право екстериторіальності й окремої юрисдикції та закріпили поступку або оренду значних територій на околицях Китайської імперії. В 1899 році так звані великі держави уклали угоду з Китаєм, за якою територію держави було поділено між ними на сфери інтересів, а від Китаю, щоб він не став жертвою імперіалістичних амбіцій, вимагалися докорінні внутрішні реформи.

В 1911 році династія Маньчжурів відреклася від престолу, після чого було терміново складено Конституцію, яка проголосила китайську державу республікою. Відносна стабільність настала в 1926-1928 роках, коли партії гоміндан та її армії вдалося звільнити Китай та принести в країну мир на декілька років.

Цей період було використано для швидкої кодифікації всього приватного права. За прикладом Японії кодекси було складено головним чином на основі германського та швейцарського права. Однак у передмістях великих міст згадані кодекси залишилися лише фарсом.

Сучасна правова система Китаю — КНР розвивається в руслі загальної концепції побудови в країні соціалізму з «китайською специфікою».

Її створення з урахуванням рівня розвитку китайсь­кого суспільства та використанням традиційного нормативного регулювання, що відповідає правосвідомості на­роду, відображує сутність курсу китайської держави на надання правовій системі країни національної форми.

Роки соціалістичного розвитку Китаю пройшли під знаком практичних іспитів різних моделей суспільства. Відомі три етапи розвитку китайського права. Перший (1949-1956 роки) етап — становлення соціалістичного китайського права, коли прийняті термінові конституції визначили правові основи держави. Разом з тим у Китаї 50-х років цілісна правова система ще була відсутня, а на її формування серйозно впливали політична й правова культура суспільства та військово-командні методи керівництва країною.

Другий етап (1957-1976 роки) — період «культурної революції», що характеризувався розвитком правового нігілізму, приниженням ролі законодавства в регулюванні суспільних відносин.

Типовою на той час була відмова від дотримання законності, що фактично призвело до порушення правових основ держави.

На третьому етапі (з кінця 70-х років) відбувається бурхливий розвиток законодавчої діяльності, що починався із прийняття Конституції КНР 1982 року, яка майже повністю повернулася до першої Конституції КНР (1954 рік). Активно здійснюється господарська реформа, відбувається відродження багатоукладної економіки, активізація цивільного обороту, підвищення самостійності підприємств, широке залучення й застосування іноземного капіталу, що створило сприятливі умови для прийняття багатьох (більш ніж 50) нормативних актів.

Були прийняті загальні основи цивільного права, цивільно-процесуальний кодекс, закон про підприємства, створені на основі капіталу іноземних фірм, закон про гос­подарський договір, закон про міжнародні господарські договори, пакет законів про спільні підприємства тощо.

Специфіка китайського кримінального законодавства полягає в запереченні принципу презумпції невинуватості, у відсутності чіткої відповіді щодо підстав звільнення від кримінальної відповідальності, в продовженні показових масових судових процесів тощо. Існування позасудових форм розгляду справ пов'язане не тільки зі збереженням традицій, а й з гострим браком юридичних кадрів. Саме останнім пояснюється й необов'язковість участі народних засідателів у розгляді справ народними судами першої інстанції.

Сучасне право КНР відображується, по-перше, через систему традиційних уявлень про гідну поведінку, що вкорінилася в уявленні народу й підтримується моральною відповідальністю перед суспільством, і по-друге, через систему загальнообов'язкових формально визначених норм, що підтримуються силою державного примусу.

Джерела права

До джерел китайського права, як і всієї далекосхідної групи правових систем, можна віднести:

1) норми-традиції (насамперед ритуали) — мають першорядне значення. Такої позиції додержувалося ще раннє конфуціанство, вбачаючи в цьому умови для збереження громадського порядку;

2) етичні норми — мирне життя в суспільстві гарантується не правом, а етикою;

3) норми-звичаї — розв'язання конфлікту за допомогою миротворця, а не суду, відповідно до «дао»;

4) норми права — вдаватися до допомоги права слід якнайрідше (навіть легісти вважали право неминучим злом). Лише останнім часом норми права набули певного значення. Закон став одним із провідних джерел права.

Юридична регламентація відносин не має скільки-небудь глибоких коренів у китайській цивілізації. У ній головною регулюючою силою є моральні догми, що базуються на вченні Конфуція. У спірних ситуаціях керувалися традиційними правилами умиротворення сторін за допомогою посередника, лише у виключних випадках зверталися до суду або адміністрації.

Нині судові та адміністративні рішення відіграють важливу роль, але не як джерело (форма) права, а як результати правозастосовчої діяльності держави. Тут не постає питання про ідеальний закон, який відрізняється від правил, що викладені раніше законодавцем або застосовуються у діяльності суду та адміністрації. Питання виникає щодо самої цінності закону.

В континентальної Європі, наприклад в іспанській общині, закон був уведений як необхідний засіб для стійкості суспільства в процесі його життєдіяльності. Стійкий соціальний порядок припускає першість закону. Людина повинна жити в згоді з законом і, якщо є така потреба, битися за його торжество. Адміністративні авторитети, не менше ніж будь-яка частина суспільства, мають діяти легальне. Суди покликані забезпечити повагу до закону. Поза законом можуть бути лише анархія, хаос, право сили. Тому закон необхідно поважати. Країни Далекого Сходу відхиляють цей підхід. Для Китаю закон є скоріше інструментом погоджувальної дії, ніж символом юстиції. Він розглядається як засіб, який не стільки встановлює порядок у суспільстві, скільки дезорганізує його. Для Китаю поведінка особи забезпечується не законом, а гармонією і миром, які досягаються відповідністю традиціям і звичаям. Традиційне примирення сторін за допомогою посередника вважається більшим досягненням, ніж юстиція. Закон розцінюється скоріше як засіб залякування або абстрактний зразок, але ж ніяк не зразок для дії, що характерно для країн континентального права.