Географія романо-германської правової сімї

Географія романо-германської правової сімї

Саїдов

До романо-германської правової сім'ї відносяться правові системи, що виникли в континентальній Європі на основі римських, канонічних і місцевих правових традицій.
Романо-германська правова сім'я - це правові системи, створені з використанням римського правового спадщини та об'єднані спільністю структури, джерел права і схожістю понятійно-юридичного апарату.
Романо-германська правова сім'я має вельми довгу юридичну історію. Вона склалася на основі вивчення римського права в італійських, французьких і німецьких університетах, що створили в XII-XVI ст. на базі Зводу законів Юстиніана загальну для багатьох європейських країн юридичну науку.

 

За словами Р. Давида, романо-германська правова сім’я є першою сім’єю, з якою ми зустрічаємося в сучасному світі. Вона справедливо вважається найпоширенішою і найвпливовішою сучасною правовою сім’єю. Ця своєрідна першість романо-германського права визнається навіть англійськими й американськими авторами.

 

Загальновизнаним центром романо-германської правової сім’ї є континентальна Європа. За останні століття спостерігається активне поширення цієї правової сім’ї за межі континентальної Європи. Характерні для романо-германського права принципи та інститути з’являли в інших частинах світу і регіонах двома основними шляхами:

 

1) шляхом насильницької експансії романо-германської правової сім’ї, що є наслідком колонізації європейськими країнами інших країн. Так, основні ідеї романо-германського права проникають в іспанські, португальські, французькі, голландські, бельгійські, німецькі, італійські колонії в Африці (наприклад, у Сенегал, Малі), в Азії (зокрема, в Індонезію, на Філіппіни), у країни Латинської Америки (Мексику, Перу, Бразилію тощо);

 

2) шляхом добровільної рецепції країнами інших регіонів основних положень романо-германського права (йдеться, зокрема, про Туреччину, Японію, Південну Корею).

 

Нині романо-германська правова сім’я охоплює передусім правові системи країн континентальної Європи.

 

Романо-германська правова сім’я поділяється на дві групи: романську і германську. До першої групи входять правові системи Франції, Італії, Іспанії, Португалії, Бельгії, Люксембургу, Голландії та деяких інших країн. До другої групи належать, наприклад, правові системи Німеччини, Австрії, Швейцарії, Греції.

До романо-германського права тяжіють правові системи багатьох африканських держав, а також країн Ближнього і Середнього Сходу. Проте не можна стверджувати, що ці правові системи Афро-Азіатського регіону належать до романо-германського права, оскільки романо-германське право вступає тут у складну взаємодію з мусульманським і звичаєвим правом. Унаслідок цього в країнах регіону формуються своєрідні правові системи, що відрізняються від класичного романо-германського зразка.

 

У деяких регіонах світу романо-германське право тісно взаємодіє з системою англо-американського права. Завдяки цьому там виникають правові системи з так званого змішаною юрисдикцією — своєрідні гібриди романо-германського й англо-американського права (наприклад, штат Луїзіана (США), провінція Квебек (Канада), Пуерто-Рико, Шотландія, Південна Африканська Республіка, Шрі-Ланка, Філіппіни).

 

Особливе місце посідають правові системи скандинавських країн і країн Латинської Америки. У порівняльному правознавстві існують три теорії щодо природи скандинавського і латиноамериканського права. Дослідники першої групи, виходячи з існуючої в цих державах системи джерел права, говорять, що право скандинавських країн і країн Латинської Америки належить до романо-германської правової сім’ї. Інші юристи вважають скандинавське і латиноамериканське право самостійними правовими сім’ями, що є дуже близькими до романо-германського права. Прихильники третьої теорії також визнають їх самостійними правовими системами, проте зазначають, що вони знаходяться посередині між сім’ями романо-германського та англо-американського права.

 

Для позначення правових систем країн Європи зазвичай використовуються три терміни:

 

1) романо-германська правова сім’я. Цей термін, який є найпоширенішим у порівняльному правознавстві, був обраний для того, щоб віддати належне спільним зусиллям, що здійснювалися одночасно університетами латинських і германських країн. Саме їх діяльність відіграла вирішальну роль у процесі становлення і розвитку романо-германського права;

 

2) сім’я континентального права. Цей термін покликаний підкреслити принципову різницю між романо-германським правом, що виникло на Європейському континенті, та загальним правом, що виникло на Британських островах;

 

3) сім’я цивільного права. Цей термін активно використовується компаративістами країн англо-американської правової сім’ї. Його поява пояснюється тим, що зазначена правова система базується на римському цивільному праві і саме цивільне право визначає своєрідність розглянутої правової сім’ї.

 

Саїдов.

Розглянемо в порівняльному плані систему джерел права двох країн - Франції та Німеччини. Нагадаємо, що французьке право, з одного боку, і німецьке - з іншого, послужили тією моделлю, на підставі якої всередині романо-германської правової сім'ї виділяють дві правові групи: романську, куди входять також Бельгія, Люксембург, Голландія, Італія, Португалія, Іспанія, і німецьку, що включає також Австрію, Швейцарію і деякі інші країни.
Усередині романо-германської правової сім'ї група римського (романського) права, яка найбільш сильно відображена у французькому праві, відрізняється від групи німецького права.
Французьке право. Франція пройшла тривалу правову істо-еію, і в основі її сучасної системи джерел права до цих лор лежать кодекси наполеонівської епохи, про які докладно йшлося вище. Загальновизнано, що, незважаючи на численні поправки, кодекси ці застаріли, а в сучасний етап свого правового розвитку (його початок можна датувати серединою XX в.) Країна вступила з величезною масою правових актів, що лежали за межами традиційної кодифікації.
Основним напрямком впорядкування цього масиву правових актів Франції стала розробка кодексів за типом галузевих збірок, які включають як законодавчі, так і підзаконні акти. Деякі з них охоплюють комплекс заходів, що відносяться до двох або декількох галузей права, але регулюють відносини у конкретній сфері промисловості, господарства чи культури.
Починаючи з 50-х років прийнято кілька десятків таких кодексів, які за своєю правовою природою є актами консолідації чинного права. Французькі юристи відзначають два моменти, що відрізняють ці кодекси від наполеонівських кодифікацій. По-перше, ці кодекси не переслідують мети «переосмислити» сукупність норм тій чи іншій галузі права, а спрямовані на логічну перегрупування вже прийнятих законодавчих актів та регламентів. Вже ця нова кодификационная форма послабила принцип верховенства законів-кодексів в його традиційному розумінні. По-друге, по престижу закону завдала удару Конституція 1958 р., що перевернула «класичне» розподіл компетенції між законодавчою і виконавчою владою. Конституція перерахувала коло питань, що входять до компетенції парламенту, і тим самим обмежила сферу його законодавчої діяльності. І навпаки, компетенція урядової влади істотно розширилася, відповідно зросли питома вага і значення її актів у системі джерел права.
В Основному законі держави не визначена система регламен-тарних актів, однак на практиці існують такі види актів виконавчої влади, відповідні внутрішньої ієрархії публічної влади: ордонанси, декрети, рішення, постанови, циркуляри, інструкції, повідомлення. Важлива роль ордонансов, на їх прикладі особливо чітко простежується тенденція розмивання відмінностей між правовою силою закону та підзаконних актів.
У французькій правовій системі в якості самостійного джерела права визнаються і загальні принципи права. Роль загальних принципів особливо важлива тоді, коли у законодавчій структурі
є істотні прогалини. Це найбільш наочно простежується у галузі адміністративного права. Адміністративні суди та Державна рада чинності некодіфіцірованності адміністративного законодавства найбільш часто посилаються на загальні принципи права.
У французькій юридичній літературі джерела права діляться на дві основні групи: первинні (основні) та вторинні (додаткові). У першу групу входять державні нормативні акти. До вторинних (додатковим) джерел права відносять в першу чергу судову практику.
Судова практика зіграла важливу роль у розвитку французького права, а сучасна законодавча практика ще ширше відкриває їй дорогу для правотворчості у вигляді індивідуальних і загальних норм. З простого тлумача закону і уніфікатора власних рішень - а саме таку роль відводить судовій практиці теорія поділу влади - судова практика перетворилася сьогодні на джерело французького права (хоча і додатковий, на думку французьких авторів), «джерело в рамках закону». Суддя, хоча він і не зобов'язаний жорстко слідувати існуючій практиці і зберігає в певній мірі свободу рішення, все ж знаходиться під сильним впливом авторитету попередніх судових рішень.
Німецьке право. У Німеччині, як і у Франції, кістяком, основою чинного права є кодекси. Як і у Франції, вони старі, неодноразово змінювалися, зокрема після Другої світової війни, коли з них були виключені новели, внесені за часів нацизму. Однак значна частина змін у праві Німеччини в порівнянні з довоєнним часом, в тому числі з періодом Веймарської республіки, внесено не через кодекси, а за допомогою спеціальних законів, що регламентують різні сфери життя суспільства.
На відміну від Франції Основний закон ФРН 1949 не визнає за виконавчою владою право на автономну регламентарную влада і забороняє практику декретів-законів. Урядові та інші підзаконні акти у Німеччині Можуть бути видані тільки в рамках виконання законів, хоча на практиці зустрічалися винятки з цього правила. Німеччина не знає консолідованих кодексів «нового типу», подібних тим, які так поширені у Франції.
Роль звичаю в приватному праві Німеччини приблизно така ж, як і у Франції. Він має значення тільки у вузькому середовищі, що не охопленої кодифікацією.
Що стосується публічного права, то тут його роль менше, ніж у Франції, що пов'язано, по-перше, з більш широкої конституційно-правовою регламентацією в сфері дії державного права, а по-друге, з тим, що державні структури Німеччини мають не таку значну історію, як у Франції, де відповідно більш значуща роль історично сформованих обикно-іеній у сфері конституційного права.
Як і у Франції, судова практика набуває в Німеччині характер джерела права, коли якась правова проблема однозначно підтверджена при вирішенні ряду аналогічних справ і дане рішення підтверджене авторитетом вищої судової інстанції. Однак про більш-менш повному збігу ситуації в обох країнах можна говорити лише стосовно до загальної судової системи.
Що стосується адміністративного права, то, оскільки воно в Німеччині в законодавчому порядку розроблено значно глибше, ніж у Франції, відповідно і роль судової практики в цій галузі далеко не настільки значна.
Особливо великі відмінності виявляються у зв'язку з тією вагомою роллю, яку відіграє в державних структурах Німеччини Конституційний суд. Його рішення - це джерело права, що стоїть нарівні з законом. Його тлумачення законів обов'язкові для всіх органів, у тому числі і для суду. Якщо у звичайного суду при розгляді справи виникає сумнів у конституційності підлягає застосуванню норми, він призупиняє справу, звертається із запитом до Конституційного суду, а потім вирішує справу згідно з висновком останнього.
У Франції немає нічого подібного. Конституційна рада, що існує в цій країні, має більш обмежену компетенцію. Йому надано право попереднього контролю за конституційністю ще не вступили в силу законопроектів, і, отже, він не може зробити впливу на застосування вже діючих законів та інших нормативних актів, як це відбувається в Німеччині, а тим самим і на судову практику.
Система джерел права у Німеччині - і тут ще одна відмінність від французької системи - відбиває федеральний характер державного устрою країни. Кожна з земель у складі Німеччини має своє законодавство. Це ускладнює систему джерел права фактор.
Федеральне право має пріоритет над правом земель (ст. 31 Основного закону Німеччини 1949 р.). Однак, з одного боку, землі беруть участь через бундесрат у федеральному нормотворчості, а з дру-
гой - законодавча компетенція федерації обмежена певними рамками. Так, за Основним законом, питання, не віднесені до виключної або спільно діючої законодавчої компетенції федерації, залишаються в компетенції земель (ст. 70-74 Конституції Німеччини). В цілому, однак, діє правило, згідно з яким у разі розбіжності федерального закону і закону землі превалює перший.
Згідно ст. 25 Конституції Німеччини 1949 р., «загальні норми міжнародного права є складовою частиною права федерації. Вони мають перевагу перед законом і безпосередньо породжують права та обов'язки для жителів федеральної території». Вплив міжнародного права відображено в праві Німеччини значно чіткіше, ніж у Франції, де воно також визнається, але виражено Конституцією в значно більш помірній формі, тому що Конституція говорить (ст. 55) нема про нормах міжнародного права, а про «договорах або угодах, належним чином ратифікованих або схвалених».
Таким чином, неважко побачити, що приналежність права різних країн до однієї і тієї ж великої правової системі (або сім'ї) аж ніяк не виключає вельми істотних відмінностей між національними правовими системами.
На закінчення слід зазначити, що в рамках романо-германської правової сім'ї був розроблений ряд юридичних конструкцій і концепцій, що набули широкого поширення і визнання в усьому світі. До їх числа належать:
1) визнання і законодавче закріплення принципів право вого держави;
2) реалізація на законодавчому та правозастосовчому му рівні принципу поділу влади;
3) забезпечення конституційного правосуддя, тобто створення сис теми конституційного контролю;
4) установа і регулювання адміністративної юстиції;
5) створення гарантій розвитку політичного та юридичного плюралізму;
6) забезпечення розвитку місцевого та суддівського самоврядування. Ці принципи стали вічні цінності світової пра разі виникнення правової думки та юридичної практики.

6.Особливості романо-германської правової сім»ї (1 питання)

Особливості романо-германської правової сім’ї

 

1. Органічний зв'язок з римським правом. Становлення цієї правової сім’ї відбувалося на основі римського права. Це — головна особливість романо-германського права. Романо-германські правові системи ніби продовжують римське право, вони є наслідком його розвитку. Гаслом юристів романо-германської сім’ї може бути відомий вислів Р. Ієрінга: через римське право, проте вперед, далі нього.

 

2. Утворення романо-германського права на основі вивчення римського права в італійських, французьких і німецьких університетах. Саме університети створили у XII—XVI століттях на основі Зводу законів Юстиніана загальну для багатьох європейських країн юридичну науку. Ця наука у свою чергу визначила характер романо-германського права.

 

3. Яскраво виражена доктринальність і концептуальність. Романо-германська правова сім’я активніше сприймає правові теорії і доктрини, ніж англо-американська правова система, а роботи вчених-юристів мають тут більший вплив. У системі континентального права існують загальні принципи та ідеї, на основі яких формується і розвивається право.

 

4. Абстрактний характер норм права. Норми права встановлюють загальні правила поведінки, виходячи з принципів і правових доктрин. Це відрізняє романо-германське право від англосаксонського, де норми права створюються переважно судами при вирішенні спірних питань щодо конкретних випадків.

 

5. Домінуюча роль закону в системі джерел права. У романо-германській сім’ї закони та кодекси — це опорні стовпи права. Тенденція визнання закону найважливішим джерелом права перемогла у країнах романо-германської правової сім’ї в XIX столітті, коли в їх переважній більшості були прийняті кодекси та писані конституції. Провідна роль закону ще більш зміцнилася в сучасну епоху: сьогодні закон розглядається як найкращий технічний засіб установлення ясних і точних правил.

 

6. Яскраво виражений кодифікований характер. Кодификація в романо-германському праві має принципові особливості, що відрізняють її від аналогічних процесів в інших правових сім’ях. Це, зокрема:

 

а) наявність глибоких і міцних історичних коренів;

 

б) глобальний характер, охоплення практично всіх галузей та інститутів права;

 

в) використання своєрідної юридичної техніки;

 

г) наявність власної ідеології, суть якої полягає в тому, щоб, кардинально переробивши, а іноді навіть анулювавши раніше існуюче право, створити нову правову реальність.

 

7. Поділ на публічне і приватне право. Хоча такий поділ сьогодні є цілком звичайним явищем для багатьох правових сімей, спочатку він був властивий лише романо-германському праву. Це, передусім обумовлено впливом римського права, від якого романо-германське право успадкувало класифікацію норм на норми публічного і приватного права.

 

8. Відносно самостійне існування цивільного і комерційного (торговельного) права. Таке розмежування підтверджується двома обставинами:

 

1) існуванням у країнах континентального права особливих комерційних судів;

 

2) створенням у більшості країн романо-германської правової сім’ї кодифікованих актів комерційного права (торговельних або комерційних кодексів), що існують поряд з цивільними кодексами. Такі кодекси прийняті протягом ХІХ століття у Франції, Бельгії, Іспанії, Нідерландах, Австрії, Німеччині та в інших країнах. Ця своєрідна подвійність у законодавстві, що регулює майнові відносини в галузі приватного права, дістала назву «дуалізм приватного права».

Сіїдов

Загальне право (Common Law) - це система, що несе на собі глибокий відбиток його історії, а історія ця до XVIII в. була виключно історією англійського права. Вона йшла трьома шляхами: шляхом формування загального права, доповнення його правом справедливості (Equity Law) і тлумачення статутів (Statute Law).
Своїм корінням англійське право йде далеко в минуле. Після норманського завоювання Англії (1066) основна роль у здійсненні правосуддя була покладена на королівські суди, що перебували в Лондоні. Приватні особи, як правило, не могли звертатися безпосередньо в королівський суд. Вони повинні були просити у короля, а практично у канцлера, видачі наказу (Writ), дозволяє перенести розгляд суперечки в королівський суд. Первоначаль-
але такі накази видавалися у виняткових випадках. Але поступово список позовів, за якими вони видавалися, розширювався. У ході діяльності королівських судів поступово складалася сума рішень, якими і керувалися в подальшому ці суди. Склалося правило прецеденту: одного разу сформульоване судове рішення в подальшому ставало обов'язковим і для всіх інших суддів. Англійське загальне право утворює класичну систему прецедентного права, або права, створюваного суддями.
Оскільки основна складність полягала в тому, щоб отримати можливість звернутися в королівський суд, з'явилася формула «судовий захист передує праву», яка до цих пір визначає характерні риси англійського праворозуміння.
До кінця XIII в. зростає роль статутного права. У зв'язку з цим правотворча роль суддів деяким чином стримується принципом, згідно з яким зміни в праві не повинні відбуватися без згоди короля і парламенту. Одночасно встановлюється право суддів інтерпретувати статути.
У XIV-XV ст. у зв'язку з великими соціальними змінами в середньовічному суспільстві Англії (розвиток товарно-грошових відносин, зростання міст, занепад натурального господарства) виникла необхідність вийти за жорсткі рамки закритої системи вже сформованих прецедентів. Цю роль взяв на себе королівський канцлер, вирішуючи в порядку певної процедури суперечки, по яких їх учасники зверталися до короля. Так поруч із загальним правом склалося «право справедливості». Воно, як і загальне право, є прецедентним правом, але прецеденти тут створені іншим шляхом і охоплюють інші відносини, ніж загальне право.
До 1873 р. в Англії на цьому грунті існував дуалізм судочинства: крім судів, що застосовують норми загального права, існував суд лорд-канцлера. Потім ці системи злилися.
У той час як юристи континентальної Європи розглядають право як сукупність встановлених правил, для англійця право - це в основному те, до чого прийде судовий розгляд. На континенті юристи цікавляться насамперед тим, як регламентована дана ситуація, в Англії увага зосереджується на тому, в якому порядку вона повинна бути розглянута, щоб прийти до правильного судового рішення.
У Франції, в Німеччині, Італії та інших країнах романо-германської правової родини правосуддя завжди здійснювалося суддями, що мають університетський диплом юриста. В Англії навіть судді у вищих судах до XIX в. необов'язково повинні були мати юриди-
тичне університетську освіту: вони опановували професією, працюючи тривалий час адвокатами.
Лише в наші дні придбання університетського диплома стало важливою передумовою для того, щоб стати адвокатом або суддею; професійні іспити, що дозволяють займатися юридичними професіями, можуть розглядатися як еквівалент юридичного диплома. Однак і понині головне в очах англійців - це розбір справи в суді добросовісними людьми; дотримання основних принципів судочинства, що становлять частину загальної етики, на їхню думку, достатньо для того, щоб «добре судити».

Вивчення сім’ї загального права традиційно починається з вивчення англійського права, оскільки на всіх правових системах, що належать до цієї сім’ї, позначився вплив англійського права. Саме англійське право є тією правовою моделлю, яка сприймається протягом багатьох століть далеко за межами Англії. Окрім того, зауважимо, що до XVІІI ст. історія сім’ї загального права була виключно історією англійського права. Тому розвиток сім’ї загального права доцільно розглядати саме на прикладі історії англійського права. Як зазначалось, особливістю права Англії є безперервність і наступність його розвитку. Чинне англійське право і його інститути ніколи не відривалися від своїх історичних коренів і традицій, тож аналіз права при вирішенні конкретного питання тут завжди більше нагадує дослідження його історії. В історії становлення і розвитку сучасного права Англії можна виокремити чотири основних етапи.

Етап І: англійське право до норманського завоювання (до 1066 р.), або англосаксонський період Протягом кількох століть до норманського завоювання Англія була об’єднана англосаксонськими королями в якесь аморфне державне утворення, яке не можна було назвати централізованим. Природно, що у цей період в Англії була відсутня централізована правова система. Право цього періоду складається лише з місцевих звичаїв патріархальних англосаксонських племен, які мали локальний характер та істотно різнилися між собою. Місцеві суди у своїх рішеннях могли спиратися тільки на норми місцевих звичаїв і традицій. Найвідоміші пам’ятки стародавньої англійської правової системи — так звані англосаксонські правди (зокрема, Правда Етельберта (початок VII ст.), Правда Іне (кінець VII — початок VIII ст.), Правда Альфреда Великого (кінець ІХ ст.) — у більшості випадків обмежуються лише закріпленням чи забезпеченням виконання давніх звичаїв. Їм зовсім не відоме розмежування матеріального і процесуального права, цивільного і кримінального, приватного і публічного. Вони стосуються не всієї Англії, а тільки деяких її частин, і, скоріше, окремих племен і родів. Можна сказати, що закони старої Англії передбачають існування багатьох незапам’ятно старих, незмінних звичаєвих правил, яких добровільно дотримувались і які не були створені якоюсь однією людиною та не могли бути нею змінені. Така впевненість ніколи не зникала в Англії і вона багато що пояснює в історії англійського права. Але з часом правові звичаї значно змінились і на більш пізніх етапах поступово трансформувалися в сучасне право Англії.

Етап ІІ: формування системи загального права завдяки діяльності королівських суддів (1066 р. — XIV ст.) Праву цього періоду притаманні п’ять основних якостей: воно є королівським (створене за сприянням короля), судовим (створене судовою практикою), загальним (є єдиним для всієї країни), процесуальним (пріоритет надано не матеріальному, а процесуальному праву) та публічним (основну увагу в той час надається публічному праву і майже повністю ігнорується приватне право). Завершується цей період першою кризою системи загального права, що привела до появи суто англійського феномену — права справедливості.

Етап ІІІ: реформування архаїчного загального права і перехід до сучасного права (XV ст. — середина XIX ст.) На цьому етапі норми загального права пристосовуються до вимог Нового часу. У боротьбі між правом справедливості та загальним правом перемагає справедливість: у 1616 р. король Яків І наказав зберегти суди совісті, хоча суди загального права наполягали на тому, що робота судів совісті, які спиралися на право справедливості, підриває основу системи загального права і їх треба ліквідувати. Отже, норми права справедливості отримують перевагу у випадку їх суперечності нормам загального права. Наприкінці XVІІ — на початку XІХ ст. проводяться реформування та систематизація правил права справедливості, унаслідок чого право справедливості набуває формальних рис загального права, а суди совісті починають дотримуватися принципу прецедентного права. У XVIІІ ст. відносини між судами совісті і загального права нормалізуються. Для ІІІ етапу характерне також зростання ролі статутів (законів Парламенту) як джерела права. У цей період остаточно визнається принцип правового суверенітету (верховенства) Парламенту, який полягає, зокрема, в тому, що Парламент має право видавати та скасовувати будь-які закони з будь-якого питання.

Етап IV: подальший розвиток системи загального права, набуття нею сучасних рис (середина XIX ст. — нинішні часи) Для цього періоду характерні такі процеси: – злиття загального права і права справедливості в єдину систему права, а також об’єднання судів совісті та судів загального права в єдину судову систему (як наслідок судової реформи 1873–1875 рр.); – втрата загальним правом статусу єдиного провідного джерела права; – перенесення акценту з процесуального на матеріальне право; – посилення ролі законодавства як основного джерела права; – активна робота щодо очищення права від архаїчних, давно не діючих актів, і систематизації нормативних актів (так, з 1870 до 1934 р. парламент приймає 109 законів консолідації, які модернізують положення старих статутів) та серйозні намагання кодифікувати деякі сфери англійського права (які, однак, були невдалими). У 1965 р. для реалізації цих цілей створюється Комісія з правової реформи. Суттєві наслідки мав для англійської правової системи вступ Великої Британії у 1972 р. до Європейських співтовариств. Як відомо, право ЄС, утворює самостійний правопорядок, обов’язковий як для держав-членів, так і для їхніх фізичних та юридичних осіб. При цьому європейське право стає складовою частиною системи англійського права, має вищу юридичну силу порівняно зі звичайним англійським правом, підлягає безпосередньому та обов’язковому застосуванню англійськими адміністративними і судовими органами. Природно, що це приводить до обмеження парламентського суверенітету. Важливе значення для розвитку правової системи мало приєднання Великої Британії до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р. Дана Конвенція закріплює загальноєвропейський стандарт основних прав, дотримання якого вимагає зусиль з боку Великої Британії. Для інтеграції цих стандартів в англійське право у 1998 р. був прийнятий Акт про права людини. Згідно з цим Актом англійські суди у міру можливості мають тлумачити англійські акти відповідно до інтерпретацій Європейського суду з прав людини. Акт вимагає від Уряду аналізувати всі запропоновані законопроекти на сумісність з Актом про права людини, а також дозволяє судам вищої інстанції зробити конституційну заяву про несумісність, якщо парламентський акт, з точки зору вищого суду, порушує Акт про права людини. Прийняття цього Акта є ще одним серйозним кроком в обмеженні парламентського суверенітету. Наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. відбувається так звана конституційна революція у Сполученому Королівстві. У ці часи видаються акти, що визначають повноваження національних зборів Шотландії, Північної Ірландії та Уельсу (Акт про Шотландію 1998 р., Акт про Північну Ірландію 1998 р., Акт про управління Уельсом 1998 р.). На підставі Акта про Палату Лордів 1999 р. здійснюється реформування верхньої палати англійського парламенту. У цей період відбувається також реформа в галузі правосуддя. Набирають чинності Правила цивільного процесу 1998 р., Акт про кримінальний процес 1997 р., Акт про кримінальну юстицію 2003 р., Акт про суди 2003 р. Відповідно до Акта про конституційну реформу 2005 р. судові функції Палати лордів передаються новому судовому органу — Верховному Суду Великої Британії.

Саїдов