Романська і германська правові групи : загальне і особливе.

Серед найбільш визнаних у порівняльному правознавстві кла­сифікацій правових систем виділяються класифікації, запропоно­вані Р. Давидом, у рамках якої виділяється загальна сім'я романо-германського права, і К- Цвайгертом і X. Кьотцом, у рамках якої виділяється романське право і германське право як самостійні правові сім'ї. Хоча вони відзначають, що питання про те, чи слід проводити відмінність між романською і германською правовими сім'ями в рамках правових систем континентальної Європи, є спірним. Звичайно, романська і германська правові сім'ї мають значно більше спільного, ніж кожна з них із загальним правом¹.

Незважаючи на існуючі доводи на користь кожної із цих кла­сифікацій, реалії європейського континенту сьогодні дозволяють говорити про єдине романо-германське право завдяки стрімким інтеграційним тенденціям. Незворотні процеси інтеграції в рамках Європейського Співтовариства сприяють не тільки гармонізації і уніфікації в галузі політики, економіки, соціальної сфери, але і в питаннях права.

Разом із тим, правові системи, що входять у романо-германську правову сім'ю, за рядом специфічних ознак підрозділяються на дві відносно самостійні групи: романську і германську. До ро­манської групи належать правові системи Франції, Італії, Іспанії, Бельгії, Люксембургу і Голландії. До германської групи відносять правові системи ФРН, Австрії, Швейцарії і ряду інших держав.

«Уперше відмінність між термінами «германський» і «ро­манський» було зроблено в «Германії» Тацита. У XVI ст. воно ще більш посилилося через негативне ставлення французької аристократії до всього, що має німецьке походження. Схема їх зіставлення була остаточно сформована в XIX ст. (у зміненому вигляді вона збереглася і до цього дня), при цьому було зроб­лено висновок про перевагу романської моделі над німецькою як найновішою з романо-латинських, близьких на лінгвістичному, соціальному і культурному рівнях. Ця спорідненість відбита в терміні «латинський», який виходить за межі більш обмеженого «романський» (тобто римський)»¹.

Романське право характеризується тим, що воно поєднує рим­ське приватне право і звичаєве місцеве право, причому з пере­важаючим впливом римського права. Германське право, тобто друга гілка романо-германської правової сім'ї, також поєднує рим­ське приватне право і звичаєве місцеве право, але тут переважає вплив звичаєвого германського права, унаслідок чого сформува­лося «пандектне право», тобто злиття римсько-правового базису з германського звичаєво-правовою надбудовою.

Відмінність між романським і германським правом виявляється й у структурі права, наприклад у правовій системі Франції кримі­нальне право належить до приватного права, тоді як в правовій сис­темі Німеччини кримінальне право належить до публічного права. Основний закон ФРН не визнає за виконавчою владою права на делегування законодавства. Урядові й інші підзаконні акти в Німеччині можуть бути видані тільки в рамках виконання законів. Проте в системі джерел права Франції делеговане законодавство, що видається виконавчими органами влади, займає важливе місце. Цивільні кодекси в державах романо-германської правової сім'ї істотно розрізняються за організацією і структурою. Одна з най­більш значних відмінностей визначається наявністю або відсут­ністю Загальної частини, яка є в Германському цивільному уло-женні 1896 р. і містить положення, застосовані до всіх інститутів цивільного права'².

У Французькому цивільному кодексі 1804 р. Загальна частина практично відсутня, замість неї міститься короткий «Вступний титул про публікацію, дію і застосування законів взагалі», який містить не тільки цивільно-правові норми, але й норми, що нале­жать до конституційного права.

У рамках Французького цивільного кодексу норми, що ре­гулюють різні сфери суспільних відносин, викладаються не в ло­гічній послідовності. Наприклад, норми, що регулюють майнові відносини подружжя, розташовані не в першій книзі, яка присвя­чена регулюванню сімейних відносин¹.

Відмінність у строках кодифікації, проведеної у Франції і Ні­меччині, вплинули на даний процес. У той час, як французькі юристи займалися тлумаченням своїх кодексів, німецькі юристи продовжували роботу університетів над текстами римського права. У Німеччині виникла нова школа — школа пандектистів, яка привела до вищого рівня систематизації римських принципів. Германське цивільне уложення було укладене наприкінці XIX ст. на основі праць пандектистів, звідси і відмінність методів і стилю французького і германського цивільних кодексів.

Норми права в німецькому законодавстві, зокрема в Германсь­кому цивільному уложенні, більш абстрактні, ніж норми фран­цузького законодавства. Крім того, для німецького законодавства в цілому характерна логічна послідовність переходу від загальних до більш конкретних положень. На відміну від Французького ко­дексу, мова Германського цивільного уложення надмірно про­фесійна і складна для сприйняття.

Таким чином, існування відмінностей між правовими системами держав, що входять у романо-германське право, не виключає можливості їх об'єднання в загальну правову сім'ю.

 

Саїдов.

Розглянемо в порівняльному плані систему джерел права двох країн - Франції та Німеччини. Нагадаємо, що французьке право, з одного боку, і німецьке - з іншого, послужили тією моделлю, на підставі якої всередині романо-германської правової сім'ї виділяють дві правові групи: романську, куди входять також Бельгія, Люксембург, Голландія, Італія, Португалія, Іспанія, і німецьку, що включає також Австрію, Швейцарію і деякі інші країни.
Усередині романо-германської правової сім'ї група римського (романського) права, яка найбільш сильно відображена у французькому праві, відрізняється від групи німецького права.
Французьке право. Франція пройшла тривалу правову істо-еію, і в основі її сучасної системи джерел права до цих лор лежать кодекси наполеонівської епохи, про які докладно йшлося вище. Загальновизнано, що, незважаючи на численні поправки, кодекси ці застаріли, а в сучасний етап свого правового розвитку (його початок можна датувати серединою XX в.) Країна вступила з величезною масою правових актів, що лежали за межами традиційної кодифікації.
Основним напрямком впорядкування цього масиву правових актів Франції стала розробка кодексів за типом галузевих збірок, які включають як законодавчі, так і підзаконні акти. Деякі з них охоплюють комплекс заходів, що відносяться до двох або декількох галузей права, але регулюють відносини у конкретній сфері промисловості, господарства чи культури.
Починаючи з 50-х років прийнято кілька десятків таких кодексів, які за своєю правовою природою є актами консолідації чинного права. Французькі юристи відзначають два моменти, що відрізняють ці кодекси від наполеонівських кодифікацій. По-перше, ці кодекси не переслідують мети «переосмислити» сукупність норм тій чи іншій галузі права, а спрямовані на логічну перегрупування вже прийнятих законодавчих актів та регламентів. Вже ця нова кодификационная форма послабила принцип верховенства законів-кодексів в його традиційному розумінні. По-друге, по престижу закону завдала удару Конституція 1958 р., що перевернула «класичне» розподіл компетенції між законодавчою і виконавчою владою. Конституція перерахувала коло питань, що входять до компетенції парламенту, і тим самим обмежила сферу його законодавчої діяльності. І навпаки, компетенція урядової влади істотно розширилася, відповідно зросли питома вага і значення її актів у системі джерел права.
В Основному законі держави не визначена система регламен-тарних актів, однак на практиці існують такі види актів виконавчої влади, відповідні внутрішньої ієрархії публічної влади: ордонанси, декрети, рішення, постанови, циркуляри, інструкції, повідомлення. Важлива роль ордонансов, на їх прикладі особливо чітко простежується тенденція розмивання відмінностей між правовою силою закону та підзаконних актів.
У французькій правовій системі в якості самостійного джерела права визнаються і загальні принципи права. Роль загальних принципів особливо важлива тоді, коли у законодавчій структурі
є істотні прогалини. Це найбільш наочно простежується у галузі адміністративного права. Адміністративні суди та Державна рада чинності некодіфіцірованності адміністративного законодавства найбільш часто посилаються на загальні принципи права.
У французькій юридичній літературі джерела права діляться на дві основні групи: первинні (основні) та вторинні (додаткові). У першу групу входять державні нормативні акти. До вторинних (додатковим) джерел права відносять в першу чергу судову практику.
Судова практика зіграла важливу роль у розвитку французького права, а сучасна законодавча практика ще ширше відкриває їй дорогу для правотворчості у вигляді індивідуальних і загальних норм. З простого тлумача закону і уніфікатора власних рішень - а саме таку роль відводить судовій практиці теорія поділу влади - судова практика перетворилася сьогодні на джерело французького права (хоча і додатковий, на думку французьких авторів), «джерело в рамках закону». Суддя, хоча він і не зобов'язаний жорстко слідувати існуючій практиці і зберігає в певній мірі свободу рішення, все ж знаходиться під сильним впливом авторитету попередніх судових рішень.
Німецьке право. У Німеччині, як і у Франції, кістяком, основою чинного права є кодекси. Як і у Франції, вони старі, неодноразово змінювалися, зокрема після Другої світової війни, коли з них були виключені новели, внесені за часів нацизму. Однак значна частина змін у праві Німеччини в порівнянні з довоєнним часом, в тому числі з періодом Веймарської республіки, внесено не через кодекси, а за допомогою спеціальних законів, що регламентують різні сфери життя суспільства.
На відміну від Франції Основний закон ФРН 1949 не визнає за виконавчою владою право на автономну регламентарную влада і забороняє практику декретів-законів. Урядові та інші підзаконні акти у Німеччині Можуть бути видані тільки в рамках виконання законів, хоча на практиці зустрічалися винятки з цього правила. Німеччина не знає консолідованих кодексів «нового типу», подібних тим, які так поширені у Франції.
Роль звичаю в приватному праві Німеччини приблизно така ж, як і у Франції. Він має значення тільки у вузькому середовищі, що не охопленої кодифікацією.
Що стосується публічного права, то тут його роль менше, ніж у Франції, що пов'язано, по-перше, з більш широкої конституційно-правовою регламентацією в сфері дії державного права, а по-друге, з тим, що державні структури Німеччини мають не таку значну історію, як у Франції, де відповідно більш значуща роль історично сформованих обикно-іеній у сфері конституційного права.
Як і у Франції, судова практика набуває в Німеччині характер джерела права, коли якась правова проблема однозначно підтверджена при вирішенні ряду аналогічних справ і дане рішення підтверджене авторитетом вищої судової інстанції. Однак про більш-менш повному збігу ситуації в обох країнах можна говорити лише стосовно до загальної судової системи.
Що стосується адміністративного права, то, оскільки воно в Німеччині в законодавчому порядку розроблено значно глибше, ніж у Франції, відповідно і роль судової практики в цій галузі далеко не настільки значна.
Особливо великі відмінності виявляються у зв'язку з тією вагомою роллю, яку відіграє в державних структурах Німеччини Конституційний суд. Його рішення - це джерело права, що стоїть нарівні з законом. Його тлумачення законів обов'язкові для всіх органів, у тому числі і для суду. Якщо у звичайного суду при розгляді справи виникає сумнів у конституційності підлягає застосуванню норми, він призупиняє справу, звертається із запитом до Конституційного суду, а потім вирішує справу згідно з висновком останнього.
У Франції немає нічого подібного. Конституційна рада, що існує в цій країні, має більш обмежену компетенцію. Йому надано право попереднього контролю за конституційністю ще не вступили в силу законопроектів, і, отже, він не може зробити впливу на застосування вже діючих законів та інших нормативних актів, як це відбувається в Німеччині, а тим самим і на судову практику.
Система джерел права у Німеччині - і тут ще одна відмінність від французької системи - відбиває федеральний характер державного устрою країни. Кожна з земель у складі Німеччини має своє законодавство. Це ускладнює систему джерел права фактор.
Федеральне право має пріоритет над правом земель (ст. 31 Основного закону Німеччини 1949 р.). Однак, з одного боку, землі беруть участь через бундесрат у федеральному нормотворчості, а з дру-
гой - законодавча компетенція федерації обмежена певними рамками. Так, за Основним законом, питання, не віднесені до виключної або спільно діючої законодавчої компетенції федерації, залишаються в компетенції земель (ст. 70-74 Конституції Німеччини). В цілому, однак, діє правило, згідно з яким у разі розбіжності федерального закону і закону землі превалює перший.
Згідно ст. 25 Конституції Німеччини 1949 р., «загальні норми міжнародного права є складовою частиною права федерації. Вони мають перевагу перед законом і безпосередньо породжують права та обов'язки для жителів федеральної території». Вплив міжнародного права відображено в праві Німеччини значно чіткіше, ніж у Франції, де воно також визнається, але виражено Конституцією в значно більш помірній формі, тому що Конституція говорить (ст. 55) нема про нормах міжнародного права, а про «договорах або угодах, належним чином ратифікованих або схвалених».
Таким чином, неважко побачити, що приналежність права різних країн до однієї і тієї ж великої правової системі (або сім'ї) аж ніяк не виключає вельми істотних відмінностей між національними правовими системами.
На закінчення слід зазначити, що в рамках романо-германської правової сім'ї був розроблений ряд юридичних конструкцій і концепцій, що набули широкого поширення і визнання в усьому світі. До їх числа належать:
1) визнання і законодавче закріплення принципів право вого держави;
2) реалізація на законодавчому та правозастосовчому му рівні принципу поділу влади;
3) забезпечення конституційного правосуддя, тобто створення сис теми конституційного контролю;
4) установа і регулювання адміністративної юстиції;
5) створення гарантій розвитку політичного та юридичного плюралізму;
6) забезпечення розвитку місцевого та суддівського самоврядування. Ці принципи стали вічні цінності світової пра разі виникнення правової думки та юридичної практики.

6.Особливості романо-германської правової сім»ї (1 питання)

Особливості романо-германської правової сім’ї

 

1. Органічний зв'язок з римським правом. Становлення цієї правової сім’ї відбувалося на основі римського права. Це — головна особливість романо-германського права. Романо-германські правові системи ніби продовжують римське право, вони є наслідком його розвитку. Гаслом юристів романо-германської сім’ї може бути відомий вислів Р. Ієрінга: через римське право, проте вперед, далі нього.

 

2. Утворення романо-германського права на основі вивчення римського права в італійських, французьких і німецьких університетах. Саме університети створили у XII—XVI століттях на основі Зводу законів Юстиніана загальну для багатьох європейських країн юридичну науку. Ця наука у свою чергу визначила характер романо-германського права.

 

3. Яскраво виражена доктринальність і концептуальність. Романо-германська правова сім’я активніше сприймає правові теорії і доктрини, ніж англо-американська правова система, а роботи вчених-юристів мають тут більший вплив. У системі континентального права існують загальні принципи та ідеї, на основі яких формується і розвивається право.

 

4. Абстрактний характер норм права. Норми права встановлюють загальні правила поведінки, виходячи з принципів і правових доктрин. Це відрізняє романо-германське право від англосаксонського, де норми права створюються переважно судами при вирішенні спірних питань щодо конкретних випадків.

 

5. Домінуюча роль закону в системі джерел права. У романо-германській сім’ї закони та кодекси — це опорні стовпи права. Тенденція визнання закону найважливішим джерелом права перемогла у країнах романо-германської правової сім’ї в XIX столітті, коли в їх переважній більшості були прийняті кодекси та писані конституції. Провідна роль закону ще більш зміцнилася в сучасну епоху: сьогодні закон розглядається як найкращий технічний засіб установлення ясних і точних правил.

 

6. Яскраво виражений кодифікований характер. Кодификація в романо-германському праві має принципові особливості, що відрізняють її від аналогічних процесів в інших правових сім’ях. Це, зокрема:

 

а) наявність глибоких і міцних історичних коренів;

 

б) глобальний характер, охоплення практично всіх галузей та інститутів права;

 

в) використання своєрідної юридичної техніки;

 

г) наявність власної ідеології, суть якої полягає в тому, щоб, кардинально переробивши, а іноді навіть анулювавши раніше існуюче право, створити нову правову реальність.

 

7. Поділ на публічне і приватне право. Хоча такий поділ сьогодні є цілком звичайним явищем для багатьох правових сімей, спочатку він був властивий лише романо-германському праву. Це, передусім обумовлено впливом римського права, від якого романо-германське право успадкувало класифікацію норм на норми публічного і приватного права.

 

8. Відносно самостійне існування цивільного і комерційного (торговельного) права. Таке розмежування підтверджується двома обставинами:

 

1) існуванням у країнах континентального права особливих комерційних судів;

 

2) створенням у більшості країн романо-германської правової сім’ї кодифікованих актів комерційного права (торговельних або комерційних кодексів), що існують поряд з цивільними кодексами. Такі кодекси прийняті протягом ХІХ століття у Франції, Бельгії, Іспанії, Нідерландах, Австрії, Німеччині та в інших країнах. Ця своєрідна подвійність у законодавстві, що регулює майнові відносини в галузі приватного права, дістала назву «дуалізм приватного права».