Європейське право та порівняльне правознавство.

Актуальність постановки такого питання викликано, в першу чергу, тим, що європейське право, що розвивається і одночасно формується завдяки різним джерелам, не співпадає з рамками романо-германської правової сім’ї, але самим суттєвим способом впливає на європейські держави та їх правові сім’ї, що, на переконання Р.Давіда, потребує звернутися при аналізі цього європейського правового феномена до порівняльного правознавства.

Як відомо, європейське право як новий юридичний феномен виникло у другій половині ХХ століття і охоплює право всіх європейських організацій, включаючи Раду Європи (1949р.), НАТО, Західно-Європейський союз, Організацію економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) та інші. Безумовно значне місце в європейському праві займало право трьох європейських співтовариств: Європейського об’єднання вугілля та сталі (1951), Європейського економічного співтовариства (1957) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом – 1957). Важливим етапом в розвитку європейського права стала трансформація згаданих трьох європейських співтовариств в Європейський Союз (ЄС) в 1992 році, який зазнав серйозних реформ в 1997 році.

Вже практично під європейським правом розуміється право Європейського Союзу, побудоване на Паризькому (1951), Римському (1957), Брюсельському (1965), а також Маастрихтському (1992) та Амстердамському договорах, що набуває більш чітку структуру по мірі юридичної та політичної еволюції ЄС. Мова йде про особливе право, якому одночасно притаманні риси наднаціонального і внутрішнього права, і яке застосовується у всіх країнах ЄС.

Воно відрізняється від класичного міжнародного права, оскільки створює автономний міжнародний правовий режим інтегрований в право країн-членів ЄС, внаслідок чого це право безпосередньо застосовується політичним керівництвом та судовими органами цих країн. З огляду на зазначене, інколи європейське право ЄС розцінюють як по-суті федеративне право.

При ознайомленні з європейським правом можна виділити такі дві великі частини, а саме інституціональне право та матеріальне (субстанціональне) право. В інституціональному європейському праві мова йде головним чином щодо проблеми політичної, адміністративної та юридичної організації. Це, по-перше, норми щодо статусу, функцій та повноважень численних органів і інституцій ЄС. Зокрема, до таких органів відносяться в першу чергу такі політичні органи як Європарламент, Європейська Рада та Європейська Комісія. Це також консультативні установи політичного або адміністративного характеру, а також судові та контрольні інстанції, а саме: Суд першої інстанції, Судова палата та Рахункова палата.

По-друге, інституціональне право включає норми щодо джерел права в ієрархії юридичних актів в рамках ЄС, договорів та угод, регламентів, директив та рішень. Крім цього, сюди входять норми, що регулюють відносини і сполучення юридичного режиму ЄС з внутрішніми юридичними режимами країн-членів ЄС.

Щодо матеріального європейського права, воно, як видно з назви, включає в себе норми, що регулюють поведінку і діяльність індивідів та соціумів різних галузях права, що входять в сферу дії європейських договорів. Таким чином, мова йдеться про звід норм, складаючих економічне право ЄС, мета якого – формування на всій території країн-членів ЄС єдиного внутрішнього ринку з вільним рухом людей, товарів, послуг та капіталів. В цілому матеріальне європейське право встановлює:

1) норми, що визначають режим економічних свобод, діючих по відношенню до різних учасників життя ЄС: конкретну організацію вільного руху фізичних осіб, майна; заборони дискримінації між країнами-членами ЄС; заборони дій, що протирічать принципам здорової конкуренції тощо;

2) принципи і норми здійснення загальних економічних заходів і дійв країнах-членах ЄС.

Матеріальне європейське право пов’язано з вивченням діючих в ЄС норм, які торкаються різних юридичних дисциплін і мають відношення до компетенції ЄС та інтегрованих у внутрішнє право країн ЄС. Таким шляхом поступово сформувалися спеціалізовані розділи європейського права: європейське торгівельне, сімейне, соціальне, а також сільськогосподарське, банківське, транспортне право тощо.

Таким чином матеріальне європейське право – це предметне, діюче, щоденно застосоване, але інколи тяжко та довго розробляєме право майбутньої єдиної Європи, європейського правового простору.

Сучасне розуміння і сприйняття європейського правового простору виникло на базі проблеми прав людини. Якщо до середини ХХ століття стверджували, що все зв’язано з правами людини – виключно внутрішня компетенція кожної держави, зараз всі визнають, що ступінь дотримання і поваги прав людини визначають на міжнародній арені і ступінь довіри до держави.

Само поняття „Європейський правовий простір” як юридичний аспект загальноєвропейського процесу народилося в Хельсінкі на Нараді з безпеки і співтовариства в Європі у 1975 році. Це поняття містить все позитивне, що досягнуто у взаємовідносинах держав Європи в галузі прав людини і правових форм їх співробітництва. Разом з тим воно передбачає подальший їх розвиток не тільки за допомогою міжнародного права, а й шляхом відповідної еволюції європейських національних правових систем.

Формування цього простору не слід сприймати як появу якогось наддержавного європейського права. Мова йде про розробку різноманітних форм взаємодії національних держав Європи, зближення їх законодавчих норм, пошук сучасних рішень конкретних загальноправових проблем. При цьому ця діяльність не обмежується лише проблематикою прав людини, а виходить далеко за її межі. Вже зараз існують сфери правового регулювання, в яких зближення законодавств різних європейських держав, що належать до різних систем, є вкрай необхідним. Це регламентація акціонерних співтовариств, сумісних закладів, передачі технологій, зон вільного підприємництва тощо.

Ідея Європи як єдиного правового простору розрахована на довгу історичну перспективу і розраховує на розробку та кодифікацію загальноєвропейських правових норм, розширення і вдосконалення інфраструктури договорів, угод, конвенцій, різних організаційних загальноєвропейських структур, що регулюють відносини між країнами-учасницями ОБСЄ в різних сферах політичного, економічного та гуманістичного життя. Саме цим визначається актуальність ідеї європейського правового простору для порівняльного правознавства.

Враховуючи, що об’єктами правового регулювання є практично всі галузі відносин між країнами-учасницями ОБСЄ, правомірно застосовувати поняття „європейський правовий простір” не тільки в рамках Конвенції по людському виміру, а й для всього комплексу відносин між Сходом та Заходом.

Отже єдиний європейський правовий простір – це регіональна правова система, що об’єднує національні правові системи європейських країн та країн, які приймають активну участь в європейському процесі – США і Канада, що забезпечує правові основи „загальноєвропейського дому”. Але не треба сприймати його як загальне право наднаціонального характеру, а сприймати його як пошук і створення деякого правового мінімуму в країнах, який забезпечує їх національні взаємовідносини в рамках загальноєвропейського процесу. До того ж, якщо раніше, говорячи про співробітництво та наближення країн, акцент робився в основному на міжнародне право та його розвиток, то тепер до цього слід додати національний правовий розвиток в напрямку правової державності.

При цьому концепція „європейський правовий простір” передбачає, що держави Європи повинні вступати як правові держави, де державний механізм функціонує на основі верховенства закону, принципу законності, де гарантовані правові відносини між державами і громадянином, забезпечені правова стабільність і безпека особистості. Слід наголосити, що сучасний етап формування європейського правового простору розраховано на зближення, а не на повну уніфікацію правових норм різних держав.

Вчені-юристи виділяють декілька рівнів аналізу європейського правового простору: правова сім’я, правова держава, співробітництво в рамках міжнародних організацій, співробітництво між самими міжнародними організаціями. В цілому, основні напрямки створення основ європейського правового простору включають:

─ по-перше, міжнародне право і його прогресивний розвиток;

─ по-друге, відповідна цьому еволюція внутрішньодержавного законодавства, судової практики тощо;

─ по-третє, порівняльне вивчення правових систем як засіб виявлення загального і відмінного між ними, в законодавстві, парламентських, адміністративних, судових структурах інших держав.

Цей процес має бути спрямований на подолання колізій в законодавстві різних країн, на подолання все ще існуючих нормативних та адміністративно-технічних перешкод в різних сферах співробітництва та обмінів. При цьому порівняльне правознавство має відіграти важливу роль в рішенні трьох проблем в рамках концепції „європейського правового простору”.

Перша – розробка критеріїв правової держави, що можливо перш за все шляхом порівняльного аналізу досвіду європейських країн у встановленні юридичних стандартів, що дозволяють відрізняти правову державу від неправової.

Друга проблема – подальше підвищення і конкретизація загальноєвропейських стандартів в галузі прав людини. При цьому мають розглядатися не окремі права, а весь комплекс прав – громадянських, політичних, соціальних, економічних, культурних тощо.

Нарешті, третя проблема – вдосконалення механізму співробітництва і питаннях, що відносяться до людського виміру. Мова йде про контрольний механізм, який в майбутньому буде відігравати все більшу роль як додатковий міжнародний засіб правового захисту людини. Яке не підміняє собою національні засоби, але в певній мірі контролює останні та мобілізує їх на більш чітку дію.

В зв’язку з розробкою концепції єдиного європейського правового простору, на думку Саїдова А.Х., актуальними слід вважати наступні порівняльні дослідження:

1) порівняльне вивчення особливостей і тенденцій розвитку основних правових систем Європи – сімей романо-германського, загального, скандинавського права і залишків соціалістичної сім’ї права;

2) вдосконалення європейської концепції правової держави як основного елемента європейського правового простору, визначення його основних особливостей, характерних рис і критеріїв (наприклад, правова стабільність, політичний лібералізм, повага прав людини і основних свобод, відмова від сили та погрози її застосування у зовнішніх (і внутрішніх) відносинах, правові шляхи вирішення спорів, що виникають тощо);

3) дослідження правової діяльності європейських міжнародних організацій та їх долі в створенні системи європейського правового простору;

4) дослідження правових відносин та правового співробітництва між європейськими міжнародними організаціями як одного з рівнів європейського правового простору;

5) вивчення правових аспектів загальноєвропейського процесу з метою розробки його стабільних організаційно-правових основ, політичних інститутів, постійних органів та установ.

Безсумнівно, що подальший розвиток європейського правового простору буде відбуватися на двох рівнях – загальноєвропейському та національному, при лідируючій ролі першого. В той же час порівняльне правознавство має стати і відіграти роль деякого закріплюючого механізму, який поступово і на певному науково-прикладному рівні реєстрував би те, що вже зроблено, а також те, що ще належить зробити і, зокрема, відобразити у внутрішньому законодавстві.

Лекція 18