Правова сім'я загального права

Загальне право (Common Law) — це правова система, яка до XVIII ст. була виключно англійською. Вона розвивалася трьома шляхами: шляхом формування за­гального права, його доповнення правом справедливості (Equity Law) та тлумачення статусів (Statute Law).

Своїм корінням англійське право сягає глибокої давнини. Після нормандського завоювання Англії (1066 рік) основну роль у здійсненні правосуддя було покладено на королівські суди в Лондоні. Приватні особи, як правило, були позбавлені можливості звертатися безпосередньо до королівського суду. Вони мали просити у короля, фактично у канцлера, видання наказу (Writ) з дозволом перенести розгляд справи до королівського суду. Спочатку такі накази видавалися у виключних випадках, але поступово їх перелік зростав. У процесі діяльності королівських судів також поступово складалася сума рішень, якими й керувалися в подальшому ці самі суди. Так склалося правило прецеденту: одного разу сформульоване судове рішення надалі ставало обов'язковим і для всіх інших суддів. Отже, англійське право створило класичну систему прецедентного права, або права, що створюється суддями.

В кінці XIII ст. набуває особливого значення статутне право. В зв'язку з цим правотворча роль суддів дещо стримується принципом, згідно з яким зміни в праві не мають відбуватися без згоди короля та парламенту. Одночасно встановлюється право суддів інтерпретувати статути.

В ХІУ-ХУ ст. в зв'язку зі значними соціальними змінами в середньовічній Англії (розвиток товарно-гро­шових відносин, зростання кількості міст, занепад натурального господарства) виникла необхідність виходу за жорсткі рамки закритої системи прецедентів, що вже склалася. Цю роль взяв на себе королівський канцлер, який вирішував шляхом певної процедури справи, в яких їх учасники зверталися до короля. Так, поряд із загальним правом склалося «право справедливості». Воно, як і загальне право, є прецедентним правом, але прецеденти в цьому випадку створені іншим шляхом й охоплювали інші відносини, ніж загальне право.

До 1873 року в Англії на цьому ґрунтувався дуалізм судочинства: крім судів, що застосовували норми загаль­ного права, існував суд лорда-канцлера (потім ці системи поєдналися).

Юристи континентальної Європи сприймають право як сукупність наперед встановлених правил, тоді як для англійця право — це в основному те, до чого прийде судовий розгляд. Європейські юристи цікавляться перш за все тим, як регламентована певна ситуація, в Англії увагу зосереджують на тому, в якому порядку вона має бути розглянута, щоб прийняти правильне судове рішення.

Якщо у Франції, Німеччині, Італії та інших країнах континентальної правової сім'ї правосуддя завжди здійснювали судді з університетськими дипломами, то в Англії навіть судді вищих судів до XIX ст. необов'язково мали юридичну освіту: вони опановували цю професію через тривалу адвокатську практику.

Оскільки для громадян країн континентальної системи права (до якої певною мірою можна віднести правову систему України) прецедентне право Англії, що займає центральне місце в правовій сім'ї загального права, є незвичним, слід звернути увагу на деякі його риси.

Перш за все існує правило, згідно з яким суд, що розглядає певну справу, з'ясовує, чи не розглядалась аналогічна справа раніше, й у випадку позитивної відповіді керується попереднім рішенням. Інакше кажучи, колись винесене рішення є обов'язковою нормою для всіх наступних аналогічних справ. Але це загальне правило потребує деталізації, оскільки ступінь обов'язковості прецедентів залежить від місця в судовій ієрархії суду, що розглядає певну справу, та суду, рішення якого може стати при цьому прецедентом.

В наш час в Англії нараховується більш ніж 800 тисяч судових прецедентів, і кожний рік до них додається приблизно 20 тисяч нових, що в цілому складає 300 збірників з внутрішнього та європейського права.

При сучасній організації судової системи прецедентна ситуація виглядає таким чином.

Рішення вищої інстанції — палати лордів — є обов'язковими для всіх інших судів.

Апеляційний суд, що складається з цивільного та кримінального відділень, зобов'язаний дотримуватися прецедентів палати лордів та своїх власних, а його рішення є обов'язковими для всіх нижчих судів.

Всі складові вищого суду пов'язані прецедентами обох зазначених інстанцій, а його рішення є обов'язковими для всіх нижчих інстанцій, а також (але вже не обов'язково) впливають на розгляд справ у його відділеннях.

Для окружних та магістратських судів обов'язковими є прецеденти всіх вищих інстанцій, але їх власні рішення прецедентів не створюють. Не вважаються прецедентами й рішення Суду корони, створеного в 1971 році для розгляду особливо тяжких кримінальних злочинів.

Правило прецеденту традиційно розглядалося в Англії як тверде. На відміну від США, судова інстанція не може відмовитися від створеного нею раніше прецеденту, який міг бути змінений тільки вищою інстанцією або парламентським актом. Навіть вища судова інстанція — палата лордів — до середини 60-х років вважалася зв'язаною своїми власними попередніми рішеннями, що врешті-решт створювали тупикову ситуацію. Тому в 1966 році па­лата лордів відмовилася від цього принципу.

Уявлення, що правило прецедента обмежує суддю, багато в чому оманливе. Оскільки обставини різних справ повністю співпадають нечасто, на розсуд судді відда­ється рішення, визнати обставини подібними чи ні. Від цього багато в чому залежить не тільки визнання обставин подібними (чи ні), а й застосування прецедентної норми. До того ж суддя може знайти аналогію обставин навіть тоді, коли на перший погляд вони не співпадають. Нарешті, він взагалі може не виявити будь-якої подібності обставин. У цьому випадку, якщо питання не регламентоване нормами статутного права, суддя сам створює правову норму подібно до законодавця.

Однак можливості судового розгляду в рамках прецедентного права цим не вичерпуються, й цьому сприяє традиційна структура судового рішення.

Воно, як правило, є розгорнутим і містить аналіз доказів, думку судді щодо спірних фактів, мотиви, якими керувався суд при винесенні рішення, і, нарешті, правові висновки. Прецедентом є лише та частина судового рішення, яка має назву «racio decidendi» (підстава рішення) і є правоположенням, на якому базується судове рішення. Отже, «racio decidendi» має обов'язковий характер, а інші частини судового рішення — «obiter dictum» (супутньо сказане) — не мають обов'язкового характеру. Однак питання щодо ме­тодів розрізнення «racio decidendi» та «obiter dictum» є спірним, дискусійним, і його рішення багато в чому залежить від суб'єктивних поглядів і точки зору судді.

На відміну від країн романс-германської правової сім'ї, де основним джерелом права є чинний закон, у країнах англійської загальної правової сім'ї основним джерелом права є норма, сформульована суддями й відображена в судових прецедентах.

Тому англійське загальне право, незважаючи на всі спроби кодифікації, доповнення та вдосконалення, зокрема, положеннями «права справедливості», залишається в основному прецедентним правом — правом, створеним судами. Але це зовсім не виключає поступового зростання в майбутньому ролі статутного (законодавчого) права.

Таким чином, англійське право в сучасному варіанті має потрійну структуру, а саме: загальне право — основне джерело, право справедливості, що доповнює й корегує це основне джерело, та статутне — писане право парламентського походження.

До того ж структура права в англійській загально-правовій сім'ї (а саме: поділ на галузі та інститути права, концепція права, система джерел права та юридична мова) зовсім інша, ніж у правових системах романо-германської правової сім'ї. В англійському праві поділ пра­ва на публічне й приватне відсутній.

Галузі англійського права розділяються не так чітко, як у континентальних правових системах. Відсутність різкого поділу права на галузі обумовлена двома факторами. По-перше, всі суди мають загальну юрисдикцію, тобто можуть розбирати різні категорії справ — публічно-та приватноправові, цивільні, торгові, кримінальні. Розподіл юрисдикції призводить до розмежування галузей права, а уніфікована юрисдикція діє у зворотному напрямі. По-друге, саме відсутність в Англії галузевих кодексів європейського типу дозволяє англійському юристу вважати англійське право однорідним. Англійська доктрина не знає дискусій про структурний поділ права.

Протягом багатовікової діяльності законодавчого органу — парламенту — загальна кількість прийнятих нині актів становить близько 50 томів (більш ніж 3000 актів). Збільшення кількості законів загострило проблему їх систематизації. Розв'язати її можна шляхом консолідації — з'єднанням законодавчих положень щодо одного питання в єдиний акт.

Нагальною є проблема співвідношення закону та судової практики. На перший погляд, ця проблема вирішується просто: діють правила, за якими закон може скасовувати прецедент, а у випадку колізії закону пріоритет надається першому. Проте дійсність набагато складніша, тому що значна роль відводиться судовому тлумаченню закону — правилу, згідно з яким орган правозастосування обмежений не тільки самим текстом закону, а й його тлумаченням відповідно до попередніх судових рішень, так званих преце­дентів тлумачення. Таким чином, законодавство як джерело права перебуває в менш вигідному становищі, оскільки потребує суддівських тлумачень, які вже самі стають судовими прецедентами. Цей факт слід враховувати і не вважати парламентське законодавство вищим за прецедент.

В цілому, в правовій сім'ї загального права слід виділяти дві групи — англійське право й пов'язане з ним за походженням право США.

До першої групи, крім англійського права, входять право Північної Ірландії, Канади (крім Квебека), Австралії, Нової Зеландії, а також право колишніх колоній Британсь­кої імперії (членами Співдружності є більш 35 держав) та інших держав, які створили свої правові системи на основі англійського права. Нині фактично третина населення світу живе значною мірою за нормами англійського права.

До другої групи належить право США, яке ґрунтується на англійському загальному праві, але вже стало самостійним.

Продовжуючи стисле знайомство з правовою сім'єю загального права, ми хотіли б окреслити найбільш характерні риси й особливості цієї правової сім'ї, на яких наго­лошують А.Х. Саїдов та інші компаративісти.

По-перше, англійське загальне право, на відміну від романo-германського, розвивалося не доктринально — його розвивали юристи-практики.

Цим пояснюється деяка стихійність і необмеженість правового масиву, відсутність раціональної основи та суворої логіки в його побудові.

Країни загального права не сприйняли римське пра­во, в якому чільне місце відводилося цивільному пра­ву. Саме тому в цих країнах відсутній поділ на публічне й приватне право. Крім того, англійському праву не притаманна сувора галузева класифікація, хо­ча базові галузі неухильно розвиваються.

По-друге, норми загального права народжувалися в результаті розгляду королівськими судами певних справ, тому вони менш абстрактні й розраховані на вирішення конкретних спорів, а не на встановлення загальних правил поведінки в майбутньому. Саме тому для правової сім'ї загального права не характерна кодифікація, а нечисленні кодекси, що існують в окремих країнах цієї правової сім'ї, суттєво відрізняються від кодексів країн континентального права.

По-третє, в країнах англо-американської правової сім'ї поширюється судовий прецедент — норми права, що створюються суддями при винесенні рішень у конкретних справах. При цьому судді співставляють певну справу не з правилом чинної правової норми права, а з уже створеними подібними судовими прецедентами.

По-четверте, між судовим прецедентом та стійкою судовою практикою не можна ставити знак рівності. Прецедент, на відміну від судової практики, тобто сумарного результату розгляду конкретних справ, створюється окремо винесеним судовим рішенням, яке вправі приймати тільки вищі судові інстанції.

По-п'яте, судовий прецедент — це феномен, що забезпечує передбачуваність та одностайність судової практики, ефективність якої пояснюється швидкістю винесення рішення у справах на основі розглянутих раніше аналогічних справ. До того ж прецедент дозволяє регулювати й компенсувати прогалину в праві або законі.

По-шосте, зростає роль законодавства й закону як джерела права, зокрема завдяки впливу європейського права. Але, незважаючи на це, залишається й успадковується принцип, згідно з яким норма закону набуває реального змісту тільки після застосування її в суді.

Саме тому прецедент продовжує грати в англійському праві головну роль.

По-сьоме, сучасне правове регулювання процесу розгляду справ у судах хоча й закріплене на рівні закону, все одно розроблялося суддями.

По-восьме, сучасне співвідношення судової практики та законодавства змінює й роль юридичної науки. Наукові дослідження базуються на докладному аналізі існуючих прецедентів, що практично перетворює їх на коментарі судової практики, якими керуються й судді.

По-дев'яте, як вже зазначалося, для країн правової сім'ї загального права не характерна кодифікація. Існуючі в деяких штатах США цивільні й цивільно-про­цесуальні кодекси є результатом не кодифікації, а консолідації права, що відрізняє їх від європейських кодексів континентальної системи права.

По-десяте, для правової сім'ї загального права характерна наявність інституту суду присяжних.

По-одинадцяте, в Англії зберігається також старовинний звичай, для якого характерні стабільність та загальне визнання. Так, за відсутності писаної Конституції в Англії й деяких країнах цієї сім'ї діють як конституційні звичаї атрибути монархічної держави; міністрів розглядають як слуг королеви; нагороди, пенсії тощо також надаються від імені королеви.

Що до характерних рис правової системи США, то з дореволюційних часів англійське право там застосовувалося із застереженням «тією мірою, якою його норми відповідають умовам колонії», а після американської революції було проголошено й реалізовано ідею створення самостійного національного американського права. Першими кроками на шляху його створення стали прийняття Конституції США в 1787 році та конституцій штатів, що увійшли до складу США. Попередньо передбачалася повна відмова від англійського права разом із принципом прецеденту та іншими характерними рисами загального права. Але перехід американського права до романо-германської правової сім'ї не відбувся. Лише деякі штати, колишні французькі та іспанські колонії (Луїзіана, Каліфорнія), прийняли кодекси романського типу, які поступово поглинуло загальне право. В цілому, сьогодні у США склалася та існує дуалістична правова система, подібна до англійської, а також прецедентне право у взаємодії з законодавчим.

Своєрідні риси американського права зумовлені федеральною структурою США. Американські штати наділені досить широкою компетенцією, в межах якої вони створюють своє законодавство й свою систему прецедентного права. Тому можна вважати, що в США існує 51 правова система: 50 у штатах та одна федеральна.

Суди кожного штату здійснюють свою юрисдикцію незалежно один від одного, й тому зовсім необов'язково, що рішення, прийняті в судах певного штату, наслідува­тимуть суди інших штатів. Тим більше, що з практики відомі випадки, коли суди різних штатів у аналогічних справах приймали прямо протилежні рішення.

Щорічно в США видається більш ніж 300 томів судової практики, але, незважаючи на широке використання комп'ютерної техніки, пошук прецедентів залишається нелегкою справою. Слід також зазначити, що, на відміну від англійського права, вищі судові інстанції штатів і Верховний Суд США ніколи не були пов'язані зі своїми вла­сними прецедентами. Звідси їх свобода й маневреність у процесі пристосування права до умов, що змінюються залежно від конкретних особливостей місця та часу.

І останнє. На відміну від англійської версії загального права, в юридичній літературі США часто зустрічаються терміни «приватне право» й «публічне право». Ці категорії не є традиційними, вони запозичені з термінології романс-германської системи права, але тільки за формою, а не за змістом.

Зокрема, в американському праві поняття «приватне право» охоплює шість інститутів: контракти (Contracts), зобов'язання з правопорушень (Torts), власність (Property), сімейне право (Family Law), право торговельного обігу (Commercial Law) та підприємства бізнесу (Business Enterprises).

На противагу приватному публічне право об'єднує конституційне (Constitutional Law), адміністративне (Administrative Law), регулювання торговельних відно­син (Trade Regulation), трудове (Labor Law) та кримінальне право (Criminal Law).

Систематизація й кодифікація законодавства в США відбувається як у штатах, так і на федеральному рівні. На сьогодні існують три офіційних видання федеральних законів. Перше — виходить періодично у вигляді збірника. В ньому в хронологічному порядку друкуються тексти прийнятих конгресом США законів, ратифікованих міжнародних угод, а також найважливіші нормативні акти органів виконавчої влади. У другому містяться незброшуровані відбитки законів, які нумеруються та друкуються по мірі їх прийняття в конгресом.

Третім є Звід законів США, в якому положення одного й того самого нормативного акта викладені в різних главах і розділах залежно від предмета правового регулювання.

Таким чином, правова система США є складним комплексним явищем об'єктивної реальності, яке знаходиться в тісному взаємозв'язку з усіма процесами, характерними для американського суспільства.

Характерною рисою інших країн правової сім'ї загального права, які в даному випадку окремо не розглядаються, є їх взаємовплив. Це пов'язане зі ствердженням прин­ципу «переконливого прецеденту». Існують випадки, ко­ли судове рішення в одній судовій ієрархії, затверджене як обов'язковий прецедент, тобто джерело права, стає настільки переконливим для суду іншої судової ієрархії (в тому числі іншої країни), що суд може прийняти своє рішення на його основі.

Таким чином, іноземний прецедент перетворюється на джерело права країни суду.

Наприклад, прецедент, встановлений апеляційним судом австралійського штату Новий Південний Уельс, може стати переконливим для Верховного суду Авст­ралії, Верховного суду Канади тощо. Навіть сама Англія «позичає» прецеденти у Австралії, Канади та Нової Зеландії (приблизно 1%).

Підсумовуючи характеристики загального прецедентного права, вважаємо за необхідне звернути увагу на його плюси й мінуси, на яких наполягають окремі дослідники56. На їхню думку, плюси полягають у можли­вості «творити право» безпосередньо судом, оминаючи складні й ускладнені конструкції правової культури кон­тинентальної Європи. Це дозволяє напряму використо­вувати в такій «творчості» високі духовні й моральні критерії та орієнтуватися на здоровий глузд і завдяки цьо­му безпосередньо, інколи спонтанно, відповідати на ви­моги суспільства, що розвивається, й швидше присто­совуватися до розвитку цивілізації.

Щодо мінусів слід сказати, що існують усі підстави вбачати в прецедентному праві відому історичну інтелектуальну незавершеність, яку в умовах правового прогресу деяким національним правовим системам все одно доведеться надолужувати. До того ж природа прецедентного права не дозволяє повною мірою розвинутися ряду властивостей, що відображують його переваги як системи правових засобів у системі соціальної регуляції (зокрема, його особливості, пов’язаній з нормативними узагальненнями, суворою визначеністю за змістом). Ось чому не розвиваються деякі інші його характеристики, на­приклад системність, структурованість тощо.