Історія становлення порівняльного правознавства

Порівняльне правознавство, що існує в юриспруденції зарубіжних країн в якості порівняльного права, або компаративістики, пройшло довгий і складний шлях розвитку, який триває досі. В сучасному вигляді воно сформувалося під впливом двох різних течій — залучення іноземного права при створенні нових національних законів (законодавчого порівняльного правознавства) та порівняльного аналізу різних правопорядків з метою кращого вивчення феномену права (науково-теоретичного правознавства). Історична еволюція юридичної компаративістики пройшла через підйоми, що супроводжувалися безпідставними спробами надати порівняльному правознавству універсального значення в перетворенні права різних держав, а також через падіння, коли в ньому вбачали тільки один з допоміжних техніко-юридичних засобів вивчення права, що невиправдано применшувало його роль.

Численні джерела стверджують, що порівнянням і порівняльним методом користувались завжди й у всіх галузях знань аж до XIX століття, коли було «відкрито» порівняльний метод і коли він став головним методом дослідження нових наук, в тому числі права.

Й. Сабо з цього приводу пише: «Англійська література з порівняльного права вважає засновником порівняльного правознавства Френсіса Бекона, французи — Шарля Монтеск'є, а на думку німецьких юристів, Готфрід Лейбніц був першим, хто запропонував порівняння правових систем. Що трапилося б, якби й інші невеликі країни також нама­галися вступити в це змагання? Ми хотіли тільки нагадати, що як би не було складно при порівнянні права (хоча б якоюсь мірою) позбутися національних упереджень, усунення цієї перешкоди є однією з головних передумов роз­витку порівняльного правознавства». Суперечки щодо природи порівняльного правознавства тривають донині.

Р. Давід у статті «Порівняльне право» зазначав з цього приводу, що порівняння, зіставлення правових систем сусідніх країн — справа так само давня, як і власне правова наука. Але розвиток порівняльного права як науки дослідник відносив до порівняно недавнього часу. Він наголошував, що тільки в XX столітті важливість порівняльного вивчення права вже не підлягала сумніву, засоби й мета порівняльного права систематично вивчалися, а сам термін «порівняльне право» був визнаний офіційно, увійшов до наукового обігу й був зафіксований у рішеннях Першого міжнародного Конгресу порівняльного права в Парижі в 1900 році. Учасники цього Конгресу підкреслили, що порівняльне право:

1)є корисним для вивчення історії права та його філософського розуміння;

2) є важливим для кращого розуміння й вдосконалення свого національного права;

3) є важливим для взаєморозуміння народів і створення кращих правових форм відносин у міжнародному спілкуванні

Зараз вже ні в кого не виникає сумніву, що порівняль­не правознавство дійсно дає можливість краще пізнати своє національне право й удосконалити його. Не випадково в минулому столітті активізувався інтерес до порівняльного правознавства, оскільки це було пов'язано з процесом кодифікації, виникненням нових кодексів, прийнятих у різних країнах, а також із необхідністю їх зіставлення з національним законодавством, виявленням розбіжностей і пошуком шляхів їх усунення.

Фактично завдяки саме цьому законодавство в країнах Європи протягом століття розвивалося досить ідентично. І якщо розглядати сучасне комерційне, кримінальне, трудове право, право соціального забезпечення чи сімейне право, а також процесуальні галузі права різних країн Європи, можна легко помітити подібність численних законодавчих тенденцій і збіг не тільки у великих проблемних питаннях, але й в юридичних деталях.

Вже через декілька років успішна реформа, здійснена в будь-якій країні, повторювалася в інших країнах з деякими модифікаціями, які враховували специфічні умови цих країн або були спрямовані на виправлення недоліків минулого відповідного законодавчого рішення.

Так, положення англійського акта про чеки, бельгійського закону про відкладення (відстрочку) покарання, німецька компанія з обмеженою відповідальністю — це лише декілька загальновідомих прикладів запозичення юридичних інститутів інших країн.

Звернення законодавців до порівняльного правознавства мають тільки поширюватися в наш час, коли від права чекають не лише забезпечення стабільності правопорядку, а й бажають за допомогою нових законів більш-менш ра­дикально перетворити й вдосконалити суспільство.

Проте не тільки законодавець має можливість скористатися порівняльним правознавством для вдосконалення національного права. Така можливість відкрита й для доктрини та судової практики. Закон має національний характер, але ж право не є тотожним закону. Крім того, правова наука за своєю природою має транснаціональний характер. Те, що написано, видано чи практично використано в одній країні тієї ж структури і традицій, може впливати на засоби тлумачення права в іншій країні, а інколи й призвести до певного оновлення в сфері правозастосування без втручання законодавця.

М.Боруцко-Арцтова зазначає, що після Першого міжнародного Конгресупорівняльного права і офіційного визнання порівняльного правознавства, або компара­тивістики, здійснилась активна інституціоналізація порівняльно-правових дисциплін, які звільнилися від догм історії, філософії й теорії права. Вона вважає, що в жодній галузі суспільних наук інституціоналізація не відбувалася в таких широких масштабах. Це дійсно так — нині тільки цими проблемами зайняті:

— Центр порівняльного права у Франції (до речі, заснований у 1869 році);

— Англійське товариство порівняльного правознавст­ва (засноване в 1898 році);

— Міжнародна академія порівняльного права (засно­вана у 1924 році в Гаазі);

— Гамбурзький інститут іноземного й міжнародного приватного права;

— Міжнародний факультет порівняльного права (ство­рений у 1960 році на базі Страсбурзького університету);

— численні кафедри порівняльного права багатьох навчальних закладів тощо.

Більше того, міркування практичного характеру примусили деякі, особливо федеративні, держави, наприклад, США, Канаду, Індію, включити курси порівняльного правознавства, основу яких складають вивчення й дослідження правових систем штатів і провінцій, до програм юридичної освіти. Зовнішньоекономічні й зовнішньополітичні інтереси багатьох країн стали додатковим стимулом до створення численних дослідницьких установ порівняльного права, а також до створення численних фондів для їх фінансування та підтримки.

Про те, що це не короткочасна кампанія чи мода, красномовно свідчить, наприклад, 17-томна міжнародна енциклопедія порівняльного права, підготовлена й видана в 1972 році колективом вчених Гамбурзького інституту іноземного й міжнародного приватного права під керівництвом його директора К.Цвайгерта. За відгуками рецензентів, енциклопедія має стати настільною книгою будь-якого компаративіста, тим більше, що вона уникає описувального характеру й пропонує концептуальний аналіз більшості існуючих проблем порівняльного правознавства. Інші публікації свідчать про активне міжнародне співробітництво за програмами Міжнародної академії порівняльного права, перш за все в рамках міжнародних конгресів порівняльного правознавства. Слід відзначити, що програми цих конгресів завжди поєднували й традиційну юридичну тематику, й актуальні на той час у світі проблеми. Можна навести програму останнього XV Конгресу, що відбувся в 1998 році в Бристолі (Великобританія): захист людини в процесі медичних досліджень; джентльменська угода в правовій теорії й сучасній практиці; корпоративне управління; новий підхід до міжнародних комерційних договорів; аграрний кредит; мова й право; еволюція парламентського контролю; відображення в національних конституціях регіональних інтеграційних процесів; порівняльний аналіз правил і процедур трансграничної практики в кінці XX ст.; використання порівняльного права в новій кодифікації; релігійне право та його застосування в громадянській та релігійній юрисдикції; співіснування, взаємовідносини та розвиток правових систем; відповідальність держави як законодавця; правовий захист біологічних матеріалів; приватне право наприкінці XX ст.; застосування в національному праві резолюцій Ради Безпеки ООН; застосування Інтернету в правовій бібліографії; правова теорія й практика в нових методах інтерактивної телекомунікації (Інтернет); податковий закон і конфіденцій­ність тощо. Робота Конгресу проходила по секціях, у кожній з яких виступали генеральні й національні доповідачі. Крім того, загальновідомо, що на порівняльній основі базується діяльність численних міжнародних наукових організацій в царині права, незалежно від того, зустрічаються в їх тематиці слова «порівняльне правознавство» чи ні. Документи й публікації матеріалів численних конгресів, конференцій, симпозіумів, «круглих столів» різноманітних наукових установ стали важливим фактором функціонування й розвитку порівняльного правознавства й дають всі підстави сподіватися на його подальший прогрес, що й підтверджує сучасний стан зарубіжної компаративістики.

Однак заради об'єктивності слід вказати на наявність стійкого існування й навіть традиційного заперечення проти порівняльного правознавства. Про основні аргументи прибічників цих поглядів нагадує в своїй статті М. Ансель.

Перша точка зору базується на твердженні, що національне право саме по собі є дуже складним. Його вивчення пов'язане з такими труднощами, що краще не ускладнювати його додатковим зверненням до іноземних правових систем, особливо коли свої національні правові системи ускладнюються завдяки інфляції законів і появі нових галузей права, що потребують особливої уваги.

Згідно з другою, порівняльна наука ризикує залучити нас до спокусливої, але з можливими наслідками авантюри, оскільки глибоко помиляється той, хто гадає, що можливо вивчити, а тим більше використати зарубіжне право. Це відкриває можливості для поспішних запозичень і неконтрольованих тверджень. А якщо це так, то порівняльне правознавство є постійним джерелом помилок і плутанини.

І нарешті, існує й третя точка зору: право будь-якої країни є часткою його національного надбання. В певному сенсі воно є результатом традицій, спадщиною пра­щурів і засобом самовиявлення суспільства. Тому слід не зближати своє право з іншими системами, а навпаки, забезпечити його незалежність, зберегти його від традицій і впливу іноземного походження.

На думку М. Анселя, цей довід є головним. Втім, між іншим, саме він свідчить про те, наскільки слабкими є по­зиції супротивників порівняльного правознавства. До речі, — зазначає М. Ансель, — юристи завжди тією чи іншою мірою страждали на ксенофобію: правопорядок своєї країни їм завжди здавався виправданим самим фактом йо­го існування. Така позиція не може не зустрічати протидії, тому що справжня наука, якщо вона наука, не знає й не має знати ані мовних, ані політичних кордонів.

А з численних аргументів на користь порівняльного правознавства М.Ансель наводить такий: знання право­вих систем інших народів є надзвичайно важливим для законодавця, тому що сьогодні ніяке національне зако­нодавство не може дозволити собі ігнорувати законодав­ство інших країн у певній галузі права. Тим більше, що ми живемо в часи існування регіональних (наприклад, європейських) об'єднань, до яких прагнемо інтегрува­тись, у часи, коли більшість країн намагається створити й затвердити мирний і скоординований правопорядок.

Звичайно, не слід недооцінювати труднощі на цьому шляху, варто завжди пам'ятати, що порівняльне право­знавство може відіграти значну роль у поліпшенні систе­ми законодавства й права, особливо при реформуванні чи створенні нових національних систем права.

Характерний для міжнародного права пошук загаль­них рішень при наявності значних протиріч, постійно змінювана обстановка в світі визначають роль порівняльного методу для його всебічного й поглибле­ного дослідження та застосування.

Стосовно стану порівняльно-правових досліджень і ставлення до них у країнах «близького зарубіжжя», й у першу чергу в Росії, слід зазначити, що порівняльному методу й дослідженням у галузі міжнародного права до недавнього минулого приділялося дуже мало уваги. Тільки в останнє десятиліття XX ст. це ставлення зазна­ло суттєвих змін на краще.

Однак стан залишається незадовільним в більшості га­лузей права, як, до речі, це було й за часів колишнього СРСР, за винятком поодиноких безсистемних порівняль­но-історичних правових досліджень на рівні дисертацій у галузях конституційного, державного, цивільного, патент­ного, сімейного, кримінального права й деяких інших, а та­кож у загальній теорії держави і права.

До того ж, на жаль, більшість із цих порівняльних досліджень у нашому недалекому минулому — це так звані «контрастуючі» (протиставлюючі) порівняння ко­лишнього радянського права, правової системи окремих галузей, інститутів з відповідними структурами буржуазного права з неодмінним ідеологічним забарвленням і ви­користанням висновків такого порівняння, природно, на користь системи, яку представляли аналітики.

Слід самокритично визнати, що колишня радянська юридична наука досить успішно й не без користі засвоїла цей прийом, а сам «контрастуючий» метод став універсальним. У тому, що це — не кон'юнктурний вислів і не данина часу, можна переконатись на прикладі будь-якої дисертації, наукової праці, підручника, монографії, які неодмінно починалися з першої глави, розділу, параграфу, обов'язково присвячених протиставленню як діалектичного методу дослідження ідеалістичному, так і систем, галузей, інститутів і норм права.

Буржуазне правознавство в свою чергу виходило в своїх публікаціях з того, що його право є найдосконалішим і, в принципі, — єдиною можливою моделлю права.

Природно, що й досі не подолані такі самі проблеми, характерні й для стану порівняльно-правових досліджень в українській правовій науці, де інтерес до порівняльного правознавства поки що обмежується діяльністю окремих фахівців на рівні учбової дисципліни. А це, відповідно, не сприяє усвідомленню, опануванню й, головне, практичному використанню необмежених можливостей порівняльного правознавства в науково-прикладній та особливо законотворчій діяльності.

В зв'язку з цим не можна не погодитись з В.С. Нерсесянцем, який вважає, що «...в умовах оновлення всієї концепції пострадянської юридичної науки та юридичної освіти потрібне нове усвідомлення місця й ролі порівняльного правознавства в системі юридичних дисциплін наукового та навчального профілів... У зв'язку з цим суттєвого значення набуває розробка загальнотеоретичних основ порівняльного правознавства, чіткого визначення предмета й методології цієї самостійної наукової й учбової дисципліни, проблематики її загальної та особливої частин. Пильної уваги при цьому заслуговує конкретизація того загального поняття права, на якому базуватиметься вся теорія порівняльного правознавства, а також відповідні конкретні напрями порівняльно-правових досліджень.