Правові системи країн Далекого Сходу

До критеріїв, на основі яких можна визначити, до якої правової сім'ї слід віднести ту чи іншу правову систему, належить сприйняття права як виключно важливого засобу регулювання суспільних відносин. У цьому аспекті країни Далекого Сходу принципово відрізняються від інших правових сімей.

У зазначеному регіоні розташовано багато країн, в кожній з яких створилася своя цивілізація.

Цивілізації країн Далекого Сходу знаходились під взаємним впливом, але за всю історію їх розвитку завдяки обмеженості контактів вони не створили культурну єдність, як це сталося в Західній Європі.

Китайська та індійська цивілізації особливо суттєво вплинули на інші далекосхідні цивілізації, зокрема, в контексті формування далекосхідної концепції права.

Китайське слово «фа» приблизно відповідає європейському поняттю «право», але в стародавні часи використовувалося слово «ксін», що мало таке саме значення що і «фа». В сучасній мові ці два слова мають різні значення: «фа» охоплює ширше поняття, ніж «ксін», яке зараз має вузький зміст і перекладається як «покарання». Варто звернути увагу на синонімічність слів «фа» та «ксін». Вона вказує, що китайці під кримінальним правом розуміють усі інші галузі права. За їх уявленнями, соціальний спокій не досягається приведенням в гармонію суб'єктивних прав кожного члена суспільства. Китайці вважають, що суспільство не будується на зусиллях індивідів, кожен з яких захищає свої власні інтереси. Воно існує з самого початку без втручання індивідів, що його складають, і що су­спільство завжди знаходиться у спокої, якщо один з них не порушує цей спокій.

Таким чином, конфлікт між членами суспільства свідчить, що в тілі суспільства починається хвороба, яку потрібно лікувати. Звідси витікає значення кримінального права як найбільш ефективного в цьому відношенні засобу.

Навіть для легістів «фа» є не тільки покаранням, а й нагородою. Ідея суб'єктивного права рівною мірою невідома цим прихильникам позитивного права, які виступають за рівність індивідів перед законом. Така позиція взагалі характерна для азіатського мислення. Досить велика увага, яку легісти надають покаранню й нагороді, спрямована на забезпечення доброго правління.

Природно, що конфуціанці — прихильники традицій на противагу праву — створили вчення, згідно з яким покарання призводить до скасування права.

Загальне уявлення про світ, на основі якого базуються всі різноманітні приватні поняття китайців, спонукає їх зневажати право. В їхньому уявленні мирне життя в суспільстві гарантоване не правом, а етикою. На їх переконання, немає сенсу чекати появи соціального зла, навіть якщо право взмозі його усунути; кожен має поводитися так, щоб не порушувати природний порядок і дотримуватися традицій, які спрямовані на недопущення такого зла. Саме останні мають першочергове значення, тоді як звертатися до права слід якомога рідше.

Однак з різних причин як легісти, так і даоісти виступають проти використання традицій для охорони й збереження суспільного порядку. До того ж даоісти висловлюються й проти права, й проти традицій, а легісти сприймають право як так зване неминуче зло.

Згідно з китайською концепцією соціального спокою, конфлікти між індивідами виникають тому, що вони не дотримуються дао. Тому вирішення конфліктів не зво­диться до з'ясування, хто з них діяв не за законом. Головне — примусити індивідів зрозуміти, що від них вима­гається в тих чи інших обставинах. І кожна сторона має не намагатися довести свою правоту, а думати над тим, чи відповідає її позиція дао. Питання не в тому, щоб вирішити, чиї аргументи кращі, а в тому, щоб обидві сто­рони зрозуміли, в чому полягає їх борг у справі поруше­ного ними спокою.

Отже, зрозуміло, що далекосхідна концепція права в цілому має виховний характер. Навіть легісти сприймали позитивне право як засіб навчання людей, щоб вони змогли дотримуватися принципу бездіяльності.

Лише наприкінці XIX ст. у правовій системі відбулися деякі зміни. Починаючи приблизно з 1850 року Китай підписав численні «нерівні договори» з Англією, Францією, Німеччиною, Росією та Японією, які відкрили китайські порти й торгові центри, надали іноземцям право екстериторіальності й окремої юрисдикції та закріпили поступку або оренду значних тери­торій на околицях Китайської імперії. В 1899 році так звані великі держави уклали угоду з Китаєм, за якою територію держави було поділено між ними на сфери інтересів, а від Китаю, щоб він не став жертвою імперіалістичних амбіцій, вимагалися докорінні внутрішні реформи.

В 1911 році династія Маньчжурів відреклася від престолу, після чого було терміново складено Конституцію, яка проголосила китайську державу республікою. Відносна стабільність настала в 1926-1928 роках, коли партії гоміндан та її армії вдалося звільнити Китай та принести в країну мир на декілька років.

Цей період було використано для швидкої кодифікації всього приватного права. За прикладом Японії кодекси було складено головним чином на основі германського та швейцарського права. Однак у передмістях великих міст згадані кодекси залишилися лише фарсом.

Сучасна правова система Китаю — КНР розвивається в руслі загальної концепції побудови в країні соціалізму з «китайською специфікою».

Її створення з урахуванням рівня розвитку китайського суспільства та використанням традиційного нормативного регулювання, що відповідає правосвідомості народу, відображує сутність курсу китайської держави на надання правовій системі країни національної форми.

Роки соціалістичного розвитку Китаю пройшли під знаком практичних іспитів різних моделей суспільства. Відомі три етапи розвитку китайського права. Перший (1949-1956 роки) етап — становлення соціалістичного китайського права, коли прийняті термінові конституції визначили правові основи держави. Разом з тим у Китаї 50-х років цілісна правова система ще була відсутня, а на її формування серйозно впливали політична й правова культура суспільства та військово-командні методи керівництва країною.

Другий етап (1957-1976 роки) — період «культурної революції», що характеризувався розвитком правового нігілізму, приниженням ролі законодавства в регулю­ванні суспільних відносин.

Типовою на той час була відмова від дотримання законності, що фактично призвело до порушення правових основ держави.

На третьому етапі (з кінця 70-х років) відбувається бурхливий розвиток законодавчої діяльності, що починався із прийняття Конституції КНР 1982 року, яка майже повністю повернулася до першої Конституції КНР (1954 рік). Активно здійснюється господарська реформа, відбувається відродження багатоукладної економіки, активізація цивільного обороту, підвищення самостійності підприємств, широке залучення й застосування іноземного капіталу, що створило сприятливі умови для прийняття багатьох (більш ніж 50) нормативних актів.

Були прийняті загальні основи цивільного права, цивільно-процесуальний кодекс, закон про підприємства, створені на основі капіталу іноземних фірм, закон про гос­подарський договір, закон про міжнародні господарські договори, пакет законів про спільні підприємства тощо.

Специфіка китайського кримінального законодавства полягає в запереченні принципу презумпції невинуватості, у відсутності чіткої відповіді щодо підстав звільнення від кримінальної відповідальності, в продовженні показових масових судових процесів тощо. Існування позасудових форм розгляду справ пов'язане не тільки зі збереженням традицій, а й з гострим браком юридичних кадрів. Саме останнім пояснюється й необов'язковість участі народних засідателів у розгляді справ народними судами першої інстанції.

Сучасне право КНР відображується, по-перше, через систему традиційних уявлень про гідну поведінку, що вкорінилася в уявленні народу й підтримується моральною відповідальністю перед суспільством, і по-друге, через систему загальнообов'язкових формально визначених норм, що підтримуються силою державного примусу.

Африканська правова сім'я

Африканська правова сім'я охоплює правові системи країн величезного континенту. Внаслідок особливого історичного розвитку право африканських держав, що отримали незалежність при розпаді колоніальної систе­ми, навіть на початку XXI ст. містить у собі елементи старого звичаєвого права (з елементами релігійного мусульманського, індуїстського права), яке досі діє у відносно широкій сфері суспільних відносин.

Дослідження африканського права має для порівняльного правознавства особливе значення, оскільки воно спирається на вивчення матеріалу подвійного характеру — законодавчого, писаного права сучасних культурних народів з правовими пам'ятками давніх цивілізацій і звичаєво-правового, взятого з юридичної етнографії.

Термін «звичаєве право» частіше за все використовується для визначення традиційного права, що існувало в африканських народів ще до колонізації. За виключен­ням небагатьох прикладів «племінного законодавства», традиційне право є головним чином сукупністю неписа­них правил, що передавалися з покоління в покоління, оскільки не існувало юридичних текстів або манускриптів з питань права, сформульованих на папері позовних заяв-повідомлень до суду, ордерів на виконання судових рішень та постанов, письмових документів про передачу майна, вчених коментарів тощо.

А головне, не існувало критичного аналізу текстів парламентських актів, вчених дебатів щодо всіх текстів і частин судових рішень, в тому числі процедурних, тощо.

В традиційному праві правові й моральні норми виступають у нерозривному зв'язку, тому при вирішенні конфліктів юристи керуються ідеєю примирення.

Слід відзначити суттєві розбіжності між народами Африки, різноманітність їх звичаїв та звичаєвого права. Навіть племена, які мешкають у сусідніх географічних районах, часто суттєво відрізняються. В межах однієї африканської сучасної країни можуть проживати племена зовсім різного етнічного й лінгвістичного походження (наприклад, Кенію населяють нілоти, нілохаміти, хаміти та банту). Ця картина доповнюється ще й відчутними розбіжностями африканських народів за системами споріднення та сімейного характеру.

Дослідники вважають, що в своєму розвитку право країн африканської правової сім'ї пройшло три етапи.

Перший етап — етап формування й розвитку традиційного африканського права. На початку цього періоду африканське звичаєве право було правом груп або співтовариств, а не правом індивідів, що проявлялося майже в кожній галузі звичаєвого права. Так, у сімейному праві шлюбний договір був швидше угодою двох родинних груп, ніж союзом індивідів, а розлучення відбувалося тільки при згоді зазначених родин. Право власності на землю належало певній соціальній групі. В спадковому праві, зокрема, в майнових рішеннях, у першу чергу мали враховуватися інтереси груп. Навіть позови в африканському суспільстві теж виникали й вирішувалися між групами.

Слід також підкреслити певну роль надприродних факторів у традиційному африканському праві. Так, у судових процедурах для з'ясування істини примушували присягатися й проводили іспит «судом божим».

У більшості африканських суспільств кримінальні злочини відрізнялися від цивільних правопорушень, але одна й та сама дія в звичаєвому праві могла тлумачитись як кримінальна або як цивільна залежно від обставин, зокрема від спрямованості намірів правопорушників, тривалості та повторюваності підсудних дій.

Особливої уваги заслуговує відповідальність групи людей або общини, родини, оскільки серед інститутів традиційного права вони посідають особливе місце, а також правові питання земельної власності й спадкування.

Африканське звичаєве право визнавало законною полігамію, тобто право чоловіків мати декілька дружин, а також передбачало викуп за наречену. Це підтверджувало, що заснований на звичаї шлюб можна розцінювати не інакше, як купівлю жінки.

Спадкове право в традиційному африканському суспільстві передбачає перехід права власності не тільки на майно, а й на цілий комплекс прав і обов'язків померлого стосовно його спадкоємців. Родинна власність, майно, що було придбано за власний рахунок, земля, худоба, нерухомість — все це може бути успадковане по-різному й різними особами. Якщо померлий мав декілька дружин, наслідування відбувалося за системою «домів» — у рівних долях між домами (дім — це дружина та її діти без урахування кількості дітей у кожному домі).

Другий етап розвитку традиційного звичаєвого права був пов'язаний з колонізацією Африки в XIX ст., що внесла суттєві зміни в юридичне життя континенту, а вплив права колоніальних держав у цей час став домінуючим.

У XIX ст. колоніальні власті — англійські, французькі, португальські та бельгійські — намагалися запровадити в африканських країнах право метрополій, а також їх судові системи. Французькі у французькій Африці та Мадагаскарі, бельгійські — в Конго, португальські — в Анголі й Мозамбіку, загальні — в усіх англійських колоніях, романс-голландські (дещо змінені під впливом англійського загального права) — в Південній Африці. Ліберія прийняла загальне право та деякі судові традиції Англії й США. В ряді країн Африки було визнано принцип прецеденту, зокрема англійського прецеденту з деякими африканськими особливостями, але тільки в Гані прецедент було закріплено законом.

Слід відзначити, що поряд зі створенням і запровадженням у практику власних правових інститутів колонізатори проводили політику збереження тієї частини звичаєвого права та африканського судочинства, яка, на їхню думку, не суперечила їхнім інтересам. Таким чином, у результаті колоніального правління виникла дуалістична система права, яка включала право, введене метрополіями (головним чином адміністративне, торговельне, кримінальне), а також звичаєве право, яке застосовувало­ся в судах загального права, оскільки це полегшувало управління колонією.

До цього в сфері звичаєвого права залишалися традиційні для нього галузі — землеволодіння, сімейне та спадкове право.

В свою чергу дуалізм судів виглядав так: з одного боку, діяли колоніальні суди з європейськими суддями, що керувалися правом метрополії та колоніальним зако­нодавством, а з іншого — існували місцеві суди.

В цей період відбулися чотири важливі зміни в звичаєвому праві більшості африканських правових систем:

1) відхід від традиційних методів врегулювання з поступовим запровадженням судової системи, що спочатку базувалася на племінних положеннях, а з часом була пе­ребудована за зразком буржуазного судоустрою;

2) сприйняття європейських норм суддями, які розглядали справи в місцевих судах за нормами звичаєвого права;

3) прийняття й застосування законів, які хоча й не скасовували звичаєвого права, але надавали африканцям можливість регулювати свої правові зносини на основі буржуазного права;

4) пряма заборона деяких звичаїв, що були визнані варварськими, наприклад, рабства, нанесення каліцтв тощо.

Третій етап розвитку африканського права, пов'язаний з одержанням державами Африки національної незалежності, характеризується двома тенденціями. З одного боку, збереглися майже без змін попередні принципи, закони та інші нормативні акти, що були привнесені з інших правових сімей. А з іншого боку, інтенсивно розвивається національна правова система африканських держав.

Водночас у деяких африканських державах були проведені реформи з метою створення єдиної кодифікації як законодавчих, так і звичаєвих норм. Але поки що успіху було досягнуто лише в окремих галузях права, зокрема в кримінальному праві. Після проголошення незалежності деякі країни включили в кримінальний кодекс злочини, передбачені звичаями.

Більшість країн взагалі скасувала кримінальне право, побудоване на звичаї, й проголосила кримінальний кодекс єдиним актом, який визначив дії, що вважаються кримінальними, а також вид і розмір покарання за кожне з них. Таким чином, звичаєве кримінальне право припинило своє існування.

Значно складніше проходили реформи в галузі шлюбно-сімейних відносин і спадкового права, в якому позбутися дуалізму законодавчого та звичаєвого права поки що не вдалося.

Однак у цілому є підстави стверджувати, що традиційне африканське звичаєве право, безперечно, втрачає (а в численних випадках вже втратило) свої колишні риси, оскільки воно в значній своїй частині стало об'єктом систематизації та кодифікації.

Проте звичаєве право може зберегтися лише в тій частині, яка, одержавши в модифікованому вигляді законодавче закріплення, стане складовою частиною єдиної правової системи, відображуючи особливості історичного розвитку народів Африки. Головна тенденція розвитку звичаєвого права в молодих країнах характеризується обмеженням регулюючого значення правового звичаю та розширенням кола суспільних відносин, охоплених дією національного законодавства. А з посиленням ролі конституційного права як юридичного фундаменту державної незалежності норми звичаєвого, колоніального та англійського права перетворюються на норми загально-територіального права.

Змішані правові системи

В сучасному світі кожна країна, як правило, має своє національне право. Але відомі непоодинокі випадки дії в одній державі декількох різних, до того ж конкуруючих правових систем. Йдеться про такі різновиди права, як канонічне, мусульманське, індуїстське, іудейське. Це є об'єктивним підґрунтям для виникнення й розвитку змішаних правових систем, які зустрічаються не тільки у федеральних, айв унітарних державах.

Причини такого юридичного плюралізму змішаних правових систем є різними. Це може бути наслідком подій політичного характеру (анексія, колонізація, поступка те­риторії), а також свідомого зближення з іншими правовими системами (законодавче запозичення, рецепція права тощо), що, до речі, певною мірою є характерним для сучас­ного етапу розвитку правової системи України і не виключає можливості її еволюції в бік змішаної системи права.

Нарешті, існують правові системи, що базуються на юридичних традиціях різних правових сімей. Але їх осо­ливість полягає в тому, що складовою частиною таких змішаних правових систем є саме прецедентне право, яке існує в співдії з континентальним (французьким або романо-голландським) або з мусульманським чи індуїстським правом. Такий стан речей є результатом особливостей історичного розвитку правових систем певних країн.

Отже, особливість змішаних правових систем полягає в поєднанні в них елементів континентальної правової сім'ї з елементами правової сім'ї загального права, а також з елементами традиційних і релігійних правових систем.

В цілому, змішаними є правові системи багатьох країн, і вже очевидно, що ними можуть стати правові системи багатьох регіональних міждержавних організацій та об'єднань, таких як Європейський союз, Рада Європи, Співдружність незалежних держав тощо, що об'єднують правові системи інтегрованих до них країн, які належать до різних правових сімей.

А поки що різні автори наводять характеристики змішаних правових систем. У таких переліках завжди присутні правові системи канадської провінції Квебек та американського штату Луїзіана, в яких прецедентне право існує поряд із французьким правом; правова система Ізраїлю, в якій відобразилися елементи різних юридичних традицій і правових впливів, що залишили значний слід у розвитку ізраїльського права; правова система Південно-Африканської Республіки, в якій співіснують африканське звичаєве право й норми романо-голландського та англійського загального права;

правова система Малайзії, де діють загальне право, право справедливості Англії, статути загального застосування та інші правові системи при врегулюванні особистого статусу окремих груп населення — малайців, китайців, хінді; ряду африканських країн (Зимбабве, Лесото, Ботсвана, Свазіленд, Танзанія, Гамбія, Кенія тощо), в яких поряд з нормами загального права, права справедливості широко використовувалися африкансь­ке звичаєве й мусульманське право, а також Кіпра, деяких країн Карибського басейну (Тринідад і Тобаго, Сент-Лусія), Маврикію, Сейшельських островів, Гайани, Філіппін, Індонезії та інших.

У зв'язку з віддаленістю сфер їх дії детальний розгляд і аналіз характерних рис зазначених змішаних правових систем вважаємо неактуальним, а можливостям еволюції правових систем України й регіональних міждержавних організацій та об'єднань в бік змішаних правових систем увага приділятиметься в наступних главах.

З тих же міркувань обмежимося розглядом лише деяких із згаданого у вступній частині цього параграфу змішаних правових систем Квебеку та Луізіани, Ізраїлю, Південно-Африканської республіки (ПАР) та інших змішаних правових систем, включаючи Північноєвропейську (скандинавську) та латиноамериканську правові системи.