Поняття і форми систематизації норм.-правових актів 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття і форми систематизації норм.-правових актів



Систематизація нормативно-правових актів — це діяльність, пов'язана з упорядкуванням і удосконаленням законодавчих та інших нормативно-правових актів, зведення їх у єдину внутрішньо узгоджену систему.

Розрізняють три способи (форми) систематизації нормативно-правових актів:

— кодификацію; — інкорпорацію; — консолідацію.

Технічною передумовою трьох способів (форм) систематизації є облік нормативних актів, тобто письмове фіксування виданих нормативно-правових актів (у спеціальних часописах, на картках, у комп'ютері).

Кодифікація — спосіб (форма) систематизації законодавчих актів, який полягає в їх удосконаленні через зміну змісту (переробку і узгодження) юридичних норм, пов'язаних загальним предметом правового регулювання, і об'єднання у новий єдиний нормативно-правовий акт.

Результати кодифікації
Конституція Кодекс Основи законодавства Статут Положення Правила

За обсягом розрізняють кодификації:

— загальну; — галузеву; — міжгалузеву (комплексну); — спеціальну (внутрішньогалузеву).

Загальна кодификація припускає створення зведених кодифікованих актів для основних галузей законодавства. (Наприклад, Конституція).

Галузева кодификація припускає об'єднання правових норм певної галузі права в суворо встановленому порядку (ЦК, КК та ін.). Галузева кодификація посідає провідне місце серед інших видів кодификації.

Міжгалузева (комплексна) кодификація припускає об'єднання правових норм не відповідно до галузей права, а за принципом регулювання значної сукупності суспільних відносин у сфері державної діяльності, галузі господарства або соціально-культурного будівництва (Повітряний кодекс, Кодекс торгового мореплавства та ін.).

Спеціальна (внутрішньогалузева) кодификація припускає об'єднання правових норм конкретного інституту або підгалузі права певної галузі (Водний кодекс, Лісовий кодекс та ін.)..

Кодификація сприяє посиленню стабільності законодавства. На відміну від інкорпорації кодификація завжди має офіційний характер.

Інкорпорація — спосіб (форма) систематизації законодавства, який полягає у зовнішньому впорядкуванні (розташуванні в тому чи іншому порядку) вже наявних нормативних актів без зміни змісту норм права, які містяться в них.

Результатом інкорпорації є збірники. При інкорпорації нормативний акт опрацьовується: із нього викидаються положення, що втратили силу; включаються внесені до них зміни і доповнення; виключаються положення, що не містять норм права; викидаються відомості про осіб, які підписали нормативний акт.

Інкорпорація може бути:

— офіційною — здійснюється від імені компетентних державних органів (наприклад, «Відомості ВРУ»)[1];

— неофіційною — здійснюється видавництвами, науковими і навчальними закладами, практичними органами, окремими спеціалістами.

Найпоширеніші види інкорпорації:

хронологічна систематична
— спосіб (форма) систематизації, в який упорядкування нормативно-правових актів провадиться за часом їх опублікування і вступу в дію — спосіб (форма) систематизації, в який упорядкування нормативно-правових актів провадиться за предметною ознакою: за галузями права, їх інститутами, сферами державної діяльності

Консолідація — спосіб (форма) систематизації, який полягає в об'єднанні кількох нормативно-правових актів, що діють в одній і тій самій сфері суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт, як правило, без зміни змісту. Інакше: консолідація виражається в підготовці і прийнятті укрупнених актів на основі об'єднання норм розрізнених актів, виданих з одного питання.

 

 

№ 64. Обєктивно протиправне діяння.

 

Правова поведінка – це соціально значима усвідомлена поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, що регулюється нормами права і має юридичні наслідки.

 

Види правової поведінки:
1. Правомірна поведінка.
2. Правопорушення.
3. Зловживання правом.
4. Об'єктивно-протиправне діяння.

 

Об'єктивно-протиправне діяння – дія або бездіяльність, що порушує норму права, але не тягне юридичної відповідальності.

Види об'єктивно-протиправного діяння:

1. Протиправне діяння недієздатної особи (наприклад, малолітньої).
2. Безвинне діяння (наприклад, діяння психічно хворої людини).

 

Поняття і види порушень. Зловживання правом..

Правопорушення — це протиправне, винне, соціальна шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридично визначені негативні наслідки для правопорушника.

Правопорушенням є лише те діяння, яке скоюється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини. Дія, що завдає шкоди інтересам, які охо­роняються законом, є об'єктивно протиправною, але правопору­шенням її назвати не можна при відсутності вини.

Склад правопорушення це сукупність передбачених зако­ном об'єктивних і суб'єктивних ознак протиправного соціальне шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність.

Склад правопорушення:об'єкт, об'єк­тивна сторона, суб'єкт і суб'єктивна сторона.

Об' єкт правопорушення це ті суспільні відносини та цін­ності, що охороняються правом. Об'єктивна сторона правопорушення це зовнішній прояв самого протиправного вчинку. До обов'язкових елементів об'єк­тивної сторони в так званих матеріальних складах правопору­шення належать: діяння (дія чи бездіяльність суб'єкта); його шкідливі наслідки (їх настання або загроза настання). Суб'єкт правопорушення це фізична чи юридична особа, яка скоїла правопорушення. Необхідна ознака суб'єкта правопо­рушення — його деліктоздатність. Суб'єктивна сторони правопорушення (вина) це психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його шкідливих на­слідків. форма оцінки вини: умисел (прямий, побічний) і необе­ревність(самовпевн.,недбальство).

Види правопорушень

а) за ступенем суспільної шкоди — злочини (суспільне небез­печні, кримінальне карані діяння) і вчинки (правопорушення, пе­редбачені іншими галузями законодавства);

б) за галузевою належністю — цивільно-правові, консти­туційно-правові, сімейно-правові і т. д.;

в) за суб'єктами — скоювані деліктоздатною фізичною осо­бою і скоювані юридичною особою;

г) за суб'єктивною стороною — умисне і необережне діяння;

ґ) залежно від характеру порушеної правової норми — право­порушення матеріально-правові і процесуально-правові;

д) за формою зовнішнього виразу — протиправні дії і безді­яльність;

е) залежно від оцінки спричиненої шкоди (наслідків) — право­порушення з матеріальним складом і правопорушення з фор­мальним складом;

є) залежно від кількості суб'єктів, які вчинили правопорушен­ня, — одноосібні і групові (тобто скоювані за співучасті).

 

Зловживання правом — це особливий вид правової поведінки, який полягає у використанні громадянами своїх прав у недозволені способи, що суперечать призначенню права, внаслідок чого завдаються збитки (шкода) суспільству, державі, окремій особі.

Зловживання правом є ненормальним (марним, незвичайним, шкідливим, аморальним) здійсненням права, що виражається в недозволених конкретних діях, які завдають шкоди іншій особі або загрожують чужому праву. Наприклад, зловживанням правом є свідомі дії громадянина, якому належить будинок на праві приватної власності, спрямовані на погіршення житлових умов, з метою виселення наймача. Зловживанням правом є удавані (мнимі) угоди, фіктивні шлюби, зокрема реєстрація шлюбу без наміру створити сім'ю, а з метою незаконного придбання жилої площі та ін.

 

 

№ 66 Юридична відповідальність. Умови, що виключають юридичну відповідальність

 

Юридична відповідальність слід відрізняти від "позитивної відповідальності”, яку розуміють як почуття відповідальності за свою поведінку, діяльність, як почуття обов'язку.
Юридична відповідальність - це міра покарання правопорушника шляхом позбавлення його певних соц. благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистісних), які йому належали до факту правопорушення, від імені держави (суспільства) на підставі закону (або іншого нормативного акта), з метою попередження правопорушення і відновлення (чи відшкодування) втрачених суб'єктивних прав на матеріальні і духовні цінності.
Юридична відповідальність — це міра покарання, яка носить, як правило, публічний характер. Вона здійснюється або може здійснюватись від імені держави шляхом державного примусу. В окремих випадках відшкодування збитків може відбуватись добровільно без державного втручання. Юридична відповідальність повинна бути передбачена, як правило, в законодавстві, особливо в кримінальному і адміністративному.

Різні види відповідальності мають свою особливість або специфіку, різну мету і цілі.
Юридична відповідальність здійснюється на засадах законності, обґрунтованості, невідворотності, індивідуалізації і справедливості. Юридичну відповідальність поділяють на такі основні види:
1) конституційна; 2) кримінальна; 3) адміністративна; 4) дисциплінарна; 5) цивільно-правова; 6) матеріальна (в зв'язку із завданням шкоди в процесі виконання трудових обов'язків).

Існує ряд обставин, що виключають юридичну відповідальність.

У кримінальному та адміністративному праві такими обставинами є необхідна оборона і крайня необхідність.

Необхідна оборона — це правомірний захист від суспільно небезпечного посягання шляхом нанесення шкоди здоров'ю нападника. Діяння, які сталися при необхідній обороні без перевищення її меж, не підлягають кримінальній відповідальності.

 

Крайня необхідність — це особливі обставини, за якими особа вимушено заподіює шкоду правоохоронюваним інтересам з метою усунення небезпеки, що загрожує законним правам та інтересам будь-яких суб'єктів.

Особа, яка діяла в стані крайньої необхідності або необхідної оборони, не підлягає й адміністративній відповідальності.

№67 Штрафна і правовідновлювальна відповідальність: поняття і призначення.

 

За змістом санкцій, що застосовуються за вчинене правопорушення, розрізняють штрафну та правопоновлюючу відповідальність.
Штрафна (каральна) відповідальність настає за вчинення злочинів, адміністративних та дисциплінарних проступків. Вона:
— має відносно-визначений характер, оскільки штрафні санкції, як правило, передбачають нижчу межу покарання, а також призначаються з урахуванням обставин вчинення правопорушення, особи правопорушника, мотивів, засобів та наслідків порушення норми;
— засоби покарання призначаються спеціальними органами держави чи посадовими особами;
— передбачає більш жорсткі міри покарання, що призначаються за правилом покриття більш суворим покаранням менш суворого;
— передбачає чітку професіональну форму реалізації, що закріплюється нормативно;
— забезпечує покарання правопорушника і має примусовий характер.
Правопоновлююча відповідальність настає відповідно до норм цивільного права. Вона:
— має абсолютно-визначений характер, що зумовлюється можливістю чітко визначити розмір спричинених збитків без врахування особливостей обставин правопорушення;
— забезпечує можливість відшкодування спричинених збитків чи виконання покладених обов'язків добровільно без втручання держави;
— передбачає застосування всіх встановлених засобів впливу і більш суворі міри не перекривають менш суворі, як у штрафній відповідальності;
— може здійснюватись поза процесуальної форми, якщо не потребує примусового виконання;
— може застосовуватись на будь-якій стадії відповідальності.

 

(Санкція — це така частина норми права, яка встановлює не­вигідні наслідки на випадок невиконання правила, визначеного в диспозиції. Залежно від ступеня невигідності наслідків санкції поділя­ються на штрафні, правопоновлюючі та заходи попереджуваль­ного впливу.

Штрафні (каральні) санкції передбачають найбільш не­вигідні наслідки для правопорушника (позбавлення волі, позбав­лення батьківських прав тощо).

Правопоновлюючі санкції спрямовані не на покарання право­порушника, а на відновлення попереднього стану, порушених | прав і законних інтересів, виконання правопорушником покладе-I них на нього і невиконаних або неналежним чином виконаних | обов'язків (відновлення на попередній роботі (посаді) незаконно І звільнених робітників; сплата аліментів; відібрання індивідуально | визначеної речі в боржника і передача її кредиторові тощо). До заходів попереджувального впливу відносять привід, арешт | майна, затримання як підозрюваного).

 

№68 Державний і правовий примус. Міри відповідальності, міри захисту, профілактичні міри.

Державний примус - це державно-авторитарний вплив відповідних державних органів і посадових осіб на поведінку людей. Це застосування до певних осіб спец. заходів впливу з метою спонукати, змусити їх виконувати вимоги правових норм.

Він має різні форми, які можуть бути і не пов'язані з юр. відповідальністю за правопорушення( примусовий мед. огляд, проведення карантинних заходів чи реквізицій). Держ примус поділ-ся на звичайний (застос. у мирний час на підставі звичайних законів) та надзвичайний (згідно з особливим процесуально-правовим режимом застосов. в умовах воєнного, надзвичайного стану, інших форсмажорних обставин і на підставі відповідного з- ва)

За об'єктами впливу заходи держ. примусу поділяються на об'єктивні і суб'єктивні.

Заходи об'єкт. х-ру обмежуються поновленням правового статусу, усуненням зовнішніх (шкідливих) проявів, у яких виражається протизаконна діяльність. Примусові заходи (санкції) об'єктивного характеру застосовуються до юридичних осіб (колективних, збиральних суб'єктів), при чому не припускається встановлення, доведення й оцінка вини.

Санкції суб'єктивного характеру (чи особисті) спрямовано безпосередньо проти особи. Це енергійне, оперативне вторгнення у сферу її інтересів і прав.

Державний примус врегульовано нормами різних галузей права, тому він одночасно є правовим примусом (цивільно-правовим, дисциплінарним, адміністративним, кримінально-правовим).

Міри відповідальності

Міри юридичної відповідальності спрямовані не на формальне покарання винного, а на те, щоб забезпечити порушений сусп. інтерес, інтерес правомочного суб'єкта, відновити порушені протиправною поведінкою суспільні відносини.

Може іх розподілити аналогічно як функції юр.від-ті??? на: правовідновлювальні(компенсаційну), спрямовану на відновлення незаконно порушених прав, на примусове виконання обов'язків, що були невиконані; каральні (штрафні), спрямовану на державне покарання правопорушника та попередження нових правопорушень.

Засоби захисту суб'єктивних прав застосовуються у передбач. законом випадках з метою поновлення порушеного права та захисту суб'єктивних прав без притягнення порушника до відповідальності. (примусове вилучення майна з чужого незаконного володіння, примусове стягнення аліментів на утримання дітей та ін).

Закон України «Про профілактику правопорушень» від 2009 року.
Профілактика правопорушень – обов’язкова діяльність спрямована на виявлення та усунення причин і умов, які сприяють учиненню правопорушень, а також виявлення осіб, схильних до вчинення правопорушень, та застосування заходів до їх виправлення.
Розрізняють загальну та індивідуальну профілактику.

До заходів заг. профілактики правопорушень належать: кримінологічна експертиза (законів та ін..норм.акиів на відповідність соц.потребам суспільства в галузі правопорядку); роз'яснення положень законодавства України; кримінологічне дослідження (виявлення ознак готув.злочинів); профілактична перевірка; профілактичний припис, подання, постанова…

Заходи інд. профілактики правопорушень:профілактична бесіда;роз’яснення з-ва;усне або офіційне попередження про неприпустимість протиправних дій;профілактичний облі к(особи не менше 11 р., псих.хворі, хворі алкогол.та нарком.,вчиняють насильство в сім’ї, звільнені з мість позб.волі, двічі за рік скоїли амін.правопор.);адмін. нагляд органів внутрішніх справ (за особами, звільненими з місць позбавлення волі); соціальний патронаж осіб, які відбували покарання у вигляді обмеження волі або її позбавлення на певний строк та осіб антисуспільної спрямованості.


 

 

№ 69 Поняття держави. Сильна і слабка держава. Образ держави.

Держава – це політико-територіальна суверенна організація політичної влади

більшості населення, що володіє спеціальним апаратом управління і примусу,

здатна надавати своїм велінням загальнообов’язкового характеру,

здійснюючи керівництво загальносуспільними справами і виступає

суб’єктом правовідносин. (М.Кельман, О.Мурашин, Мокічев, Васільєв)

Держава є організацією публічної політичної влади суспільства

(найкоротше визначення). Є багато інших визначень.

Загальні ознаки держави:

1) це політична організація влади;

2) володіє спеціальним апаратом управління і примусу;

3) за потреби, може застосовувати легальний (узаконений) примус;

4) видає загально-обов’язкові норми права;

5) володіє суверенітетом;

6) має власну фінансову, податкову та інші системи (грошову, митну, тощо);

7) має власну територію, окреслену кордонами;

8) виступає від імені всього суспільства (народу);

9) забезпечує різноманітні інтереси і потреби (індивідуальні, групові, загальні);

10) має власну символіку (герб, прапор, гімн) тощо.

Виходячи з ознак можна констатувати, що основним призначенням

держави є забезпечення: єдності; цілісності; безпеки суспільства, а

сучасних демократичних держав ще й забезпечення здійснення прав і свобод людини.

Сутність держави – це внутрішній смисл, зміст її діяльності, що проявляється

у завданнях та функціях, які вона виконує.

Сутність держави проявляється в двох аспектах:

1) Класовий аспект – зміст якого в захисті класових, кланових інтересів (феодалів, буржуазії, рабовласників, політичних груп тощо) та здійсненні примусу;

2) Загальносоціальний аспект – зміст якого у захисті інтересів всього

суспільства (укріпленні правопорядку, боротьби зі злочинністю, охорони здоров’я,

будівництво доріг, захисних дамб тощо).

Проблему сильної і слабкої держави у нас почали вивчати в роки перебудови. Тоді дехто схильний був вважати демократичну державу апріорі слабкою: вона, мовляв, за природою своєю не зможе модернізувати суспільство. Та й тепер поняття „сильна держава” часто асоціюється з державою авторитарною, тобто з такою, яка, задля досягнення певних цілей, прагне контролювати все суспільство в цілому і життя кожного громадянина зокрема. Отже, і в теоретичному, і в практичному плані проблема формування сильної держави і сьогодні лишається актуальною.

Досі не існує визначення сильної держави, яке б могло задовольнити науковий загал. В умовах глобалізації не досить брати до уваги лише незалежність країни: нині активізувалися два виміри сильної і слабкої держави – внутрішній і зовнішній.

Моделі поведінки держав в умовах глобалізації різні. М. Лебедєва, наприклад, розглядає три можливі типи їх поведінки в сучасних умовах: пасивна позиція; намагання ізолюватися; спільна діяльність держав і недержавних організацій з творення нової політичної структури світу постіндустріальної доби [2]. Вибір типу поведінки залежить не лише від окремої держави. За певних обставин він може бути вимушеним. Ознакою сильної держави є її спроможність захистити суверенітет в умовах глобалізації.

Сильна авторитарна радянська держава була незалежною і від внутрішнього, і від зовнішнього середовища. Найбільш прийнятною для України є стратегія „рівноваги із зовнішнім середовищем”. Вона полягає в участі у формуванні міжнародного порядку, процесах узгодження інтересів різних країн. Але для цього слід чітко визначити стратегічні пріоритети.

Сьогодні слід відмовитися від стереотипу, згідно з яким тоталітарна, авторитарна держава є сильною, а демократична, в якій існує політичний плюралізм, – слабкою. Так само не можна вважати, без врахування конкретних особливостей, федеративну державу слабкою, а унітарну – сильною. Сучасні західні дослідники розрізняють сильну і слабку державу на основі двох взаємопов’язаних критеріїв: міри її внутрішньої структурованості та міри її автономії відносно середовища, перш за все – громадянського суспільства. За цими критеріями США, наприклад, вважається слабкою державою, а Франція розглядається як певний еталон сильної держави. Ознаками слабкої держави називають також фрагментацію та дисперсію влади й авторитету.

Нашу державу не можна віднести до сильної, бо вона залежить від розвинених країн світу, світових фінансових організацій, які впливають на соц. політику України, вимагаючи скорочення соціальних програм. Водночас, укр. держава значно більше, ніж розвинені демократії, незалежна від гром. с-ва, оскільки воно ще не розвинене. З державою взаємодіють здебільш корпорації. І саме вони суттєво впливають на державну політику. Показником сильної держави є її здатність зберігати політичну стабільність в умовах модернізації

№70. Держава і інституту громадянського суспільства. Максимальна і мінімальна держава.

Поняття держа́ва можна розуміти як систему офіційних органів, що здійснюють керівництво суспільством. Держава -здійснюваний за допомогою офіційних органів політико-територіальний спосіб організації публічної влади, покликаний керувати сусп. процесами, шляхом надання своїм велінням загальнообов'язкового характеру та можливістю реалізації цих велінь через примус .

Держава — це 1) сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади; 2) організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян.

Громадянське суспільство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства у противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).

Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

Приклади інституцій ГС:недержавна організація, приватна добровільна організація, народна організація, громада, клуби місцевих громад, профспілка, об'єднання громадян за культурною, статевою і релігійною ознаками, соціальні або спортивні клуби, природоохоронна організація, професійна асоціація, академія, правничі інституції, організації споживачів, ЗМІ, релігійні організації, клуби за інтересами.

Відносини і взаємовплив ГС і держави є визначальним у забезпеченні демократичного розвитку країни. З одного боку, відстоюючи матеріальну та духовну незалежність людини від держави, домагаючись правової гарантії такої незалежності, захисту приватних і суспільних інтересів людей, ГС активно сприяє процесам демократизації держави, набуття нею ознак держави правової. З іншого боку, ГС саме залежить від держави і не може набути розвинених форм в умовах політичного насильства та тиранії. Тому зворотний зв'язок у стосунках громадянського суспільства і держави повинен обов'язково діяти. Рівновага між ГС і державою є найважливішим фактором стабільного демократичного розвитку, а її порушення веде до гіпертрофії владних структур, відчуженості і політичного безсилля народу.

«Мінімальна» держава самообмежується виконанням мінімальних функцій – забезпечення свободи, безпеки та власності і створення системи комунікацій,відкриваючи шлях функціонально активному праву до усього спектру суспільних відносин відповідно із його соціальним призначенням.

Правові функції у «мінімальній державі» зводяться до позитивування права в ході законодавчої діяльності, створення умов для формування повноцінного механізму «правозастосовчої самоорганізації суспільства» (громадянського суспільства) та охорони загальноприйнятого порядку суспільних відносин.

«Максимальна»держава: «чим більшим є втручання держави, тим краще для громадянського суспільства» У межах «максимальної держави» розрізняються два варіанти функціонального впливу державно­правового механізму на суспільство – авторитарної та демократичної орієнтації.

Авторитаризм, як владний спосіб впливу на суспільство, блокує або, навіть розриває прямі та зворотні зв’язки між функціями права та виконуваними функціями держави, «максимальна держава» демократичної орієнтації втілилася в теорію та практику соціально­правової держави як наслідок трансформації функціонування основних форм організації суспільних відносин.

Стосовно України. Визнавши себе демократичною, соціальною та правовою державою на конституційному рівні, наша держава зробила крок до подальшого розвитку своєї державності та зміцнення авторитету у міжнародному співтоваристві. Разом з тим, вона поклала на себе ряд соціально­економічних та політичних зобов’язань, які не завжди повною мірою виконуються. Багато в чому цепов’язується із тим, що Україна перебуває в точці біфуркації(роздвоєння) між «мінімальною» та «максимальною» парадигмами функціонування державно­правового механізму організації суспільних відносин.

71. Суверенітет держави. Криза суверенітету сучасної держави.

Суверенітет є однією з основних ознак держави і стосується державної влади. Державний суверенітет – це верховенство державної влади щодо будь-якої іншої влади (влади мафії, партій, олігархів, церкви тощо) всередині країни і її незалежності від усякої іншої влади за її межами.

Як видно суверенітет є:

а) внутрішній – обмежується законами особливо у правовій державі;

б) зовнішній – обмежується міжнародним правом, діяльністю міжнародних структур: рада Європи, міжнародний банк реконструкції та розвитку СОТ тощо.

Ознаки суверенітету:

1) Верховенство державної влади – відсутність будь-якої іншої вищої суспільної влади в державі;

2) Самостійність державної влади – самостійне прийняття будь-яких рішень в середині держави і ззовні;

3) Неподільність державно влади – не поділяється з іншими суб’єктами суспільства, а лишень за функціями з державними структурами;

4) Повнота – розповсюджується на всі сфери державного життя, на все населення і громадські об’єднання;

5) Незалежність державної влади від будь-яких суб’єктів;

6) Рівність державної влади у зовнішніх зносинах з іншими державами.

Суверенітет народу і суверенітет нації стоїть вище суверенітету держави.

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.

Від Ганьби: (Первинним є суверенітет народу, а державний – похідний. Суверенітет сучасних держав – обмежений. Внутрішній – олігархи, організована злочинність тощо. Зовнішній – міжнародними структурами НАТО, МВФ, ЄС та ін. Сильні держави мають менш обмежений суверенітет. Можна сказати, що суверенітет – більш теоретична категорія. Практично, кожна держава є певною мірою залежна).

 

 

№ 73. Державна влада. Єдність і поділ влади.

 

Державна влада - це спосіб керівництва (керування) суспільством для якого характерна опора на спеціальний апарат примусу.

Державна влада:

-є владою публічною ( офіційно управляє справами всього суспільства в цілому) і політичною,

-є суверенною владою, тобто в сфері державних справ має верховенство, самостійність й незалежність;

-здійснюється на постійній основі спеціальним апаратом влади (державним апаратом);

- своєї має монопольне право застосовувати примус на території дії (території держави);

- має монопольне право оподатковування певних осіб, що перебувають на території держави ( для формування бюджету);

- поширюється на всіх осіб (фізичних, юридичних), що перебувають на території держави (виключення: наприклад, іноземні дипломати);

- видає нормативно-правові акти.

 

Принцип поділу влади. Цей принцип, що його вперше сфор­мулював Монтеск'є, традиційно вважається обов'язковою ознакою сучасного конституційного ладу. Сучасний підхід до розкриття змісту принципу поділу влади передбачає висвітлення двох аспектів. Це, по-перше, незалежність і самостійність кожної з гілок влади — законодавчої, виконавчої й судової (при цьому необхідно виходити з того, що така незалежність і самостійність мають відносний характер, оскільки, наприклад, парламент, як правило, бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади та органів судової влади), а по-друге — існування й ефек­тивне функціонування конституційного механізму взаємних стримувань і противаг. Система «стримувань і противаг» була за­початкована в СІІІА. Вона являє собою сукупність правових об­межень однієї гілки влади з боку інших гілок. Традиційно до та­ких обмежень відносять: здійснюване за допомогою принципів права, норм конституції і законів регламентування нормотворчої діяльності, зокрема видання законів виключно парламентом, об­меження підзаконної та делегованої нормотворчості; чітке ви­значення повноважень вищих органів державної влади, строків їх виконання і випадків їх припинення; здійснення правосуддя ви­ключно судом, визнання судом неконституційними нормативно-правових актів тощо. Разом з тим система «стримувань і проти­ваг» може набувати специфічних ознак, що обумовлено існуючою в країні формою правління.

(Грунтуючись на теорії поділу влад, державна влада все ж характеризується єдністю, оскільки всі її гілки мають прагнути досягнення єдиної мети).

 

№ 74. Типологія держави. Формаційний і цивілізаційний підходи до типології держави.

Тип держави - сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

Тип держави характеризується:

• елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;

• системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується;

• системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності;

• реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві;

• рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.

Є два підходи до типології держав:формаційний, цивілізаційний

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація — історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. При такому підході держава набуває суто класової визначеності.

Цивілізаційний - покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація», її рівень, досягнутий тими чи іншими народами.. Кожна цивілізація надає стійкої спільності усім державам, що живуть в її межах.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:• первинні;

• вторинні.

До первинних цивілізацій віднесені держави — давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних — держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.

До хиб формаційного підходу належить переоцінка класово-економічного чинника. Недолік цивілізаційного під­ходу- відсутність визна­чення історичних закономірностей розвитку держав, зміни одного типу держави іншим. Цивілізаційна актуальна тому, що в центр вивчення минулого і теперішнього ставить людину як творчу і конкретну особистість, а не як класово-знеособлений індивідуум; не тільки розрізняє протистояння класів і соціальних груп, але й враховує сферу їх взаємодії на базі загальнолюдських цінностей[2].

Типи держав за рівнем захисту прав і свобод людини:

- правові: держави з режимом конституційної законності;

- неправові: або держави з режимом беззаконня, або держави з режимом революційної законності.

Типи держав за способом набуття влади:

— легітимні (набуття влади визнано законним із боку населення країни і міжнародного співтовариства);

— нелегітимні, але існуючі де-факто (набуття влади здійснено незаконним шляхом).

75. Поняття механізму держави. Механізм держави і державний апарат.

Механізм держави – це взяті в сукупності апарат держави, державні установи

та державні підприємства, які здійснюють завдання та функції держави.

Ознаки (риси) механізму держави:

1) ієрархічна система певних елементів, побудована на засадах субординації

та координації;

2) цілісна с-ма, підпорядкована єдиній меті, що будується на єдиних принципах і

виконує єдині завдання;

3) с-ма, що має чітку структуру з чітко визначеними зв’язками між її елементами.

Ця система складається з підсистеми взаємопов’язаних і взаємодіючих між собою.

4) організаційно-економічну основу механізму держави складають єдині бюджетна,

грошова, банківська системи та державна власність;

5) механізм держави виступає матеріальним втіленням державної організації.

Механізм держави вклюлючає в себе наступні елементи (структура механізму

держави):

1) Державні органи, наділені вл





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 186; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.144.55.253 (0.017 с.)