Історія організації туризму в Україні

 

Ключові слова та поняття

туристично-рекреаційні ресурси, рекреаційна діяльність, санаторно - курортна діяльність, туристичні заклади

 

Вперше незалежна Україна заявила про себе як про самостійного партнера на ринку туризму на Варшавському туристичному ярмарку і туристичному салоні в Познані в 1993 р. У цьому році нею було укладено більш як 300 контрактів, переважно з прийому туристів у країні. Основою відродження галузі стали створення Державного комітету по туризму, розробка законодавчих актів, регулюючих туристичну діяльність, ліцензування підприємств, установ, фірм і компаній сфери туризму. У 1994 році почалася атестація готельно - туристичних підприємств, організовано перший в Україні Міжнародний турсалон "Україна-94". В його роботі взяли участь 79 фірм із 26 країн Європи, Азії, Африки, Північної Америки, а також 226 вітчизняних фірм.

Звичайно, всі ці заходи сприяли підйому сфери туризму в Україні і вже у 1994 р. кількість туристів, які приїхали в нашу країну, у чотири рази перевищила рівень 1992 р. Але туристичні ресурси сьогодні використовуються далеко не в повному обсязі. Дослідження науковців свідчать про те, що одночасна ємність природних ресурсів України з врахуванням можливого навантаження та екологічних вимог складає близько 50 млн. чоловік, в той час як рівень використання внутрішніх туристично-рекреаційних ресурсів України фактично дорівнює 7-9% [115,4].

Це викликано такими причинами:

- відсутність коштів на проведення маркетингу туризму в Україні;

- необхідність отримання візи для в'їзду в Україну викликає перше негативне ставлення у потенційних туристів;

- наявність різноманітних перешкод для туриста: застарілі літаки та занедбані аеропорти, повільні та некомфортабельні поїзди та автобуси, часті зупинки працівниками державтоінспекції, прискіпливість митних та прикордонних служб.

Для порівняння: щоб подолати поїздом відстань між Барселоною та Валенсією (Іспанія) у 340 км, необхідно З год. 10 хв., а відстань у 300 км між Львовом і Чернівцями (Україна) долається за 12 годин.

Наявність наведених причин призводить до того, що Україна сьогодні не створює відповідної конкуренції багатьом країнам Центральної та Східної Європи, що межують з нею і які є у переліку потенційного туриста. Ці країни скасували візові вимоги для громадян Сполучених Штатів, Канади та країн - членів Європейського Союзу, а до того ж інтенсивно здійснюють маркетинг туристичних послуг та продуктів.

Поїзди в цих країнах швидкі і зручні, працівники правоохоронних органів не проводять увесь свій робочий день, зупиняючи автомобілі і автобуси, якість аеропортів покращується, а митні та імміграційні служби починають усвідомлювати цінність кожного туриста для їх країни. Працівники таких служб здебільшого завжди привітні та готові допомогти як при в'їзді в країну, так і при виїзді з неї.

Світовий досвід показує, що індустрію туризму можна розвивати і в період економічних криз, оскільки витрати на створення одного робочого місця тут в 20 разів менші, ніж у промисловості, а оборотність інвестиційного капіталу - у 4,2 рази вища, ніж в інших галузях господарства. Прикладом тут можуть бути такі країни, як Аргентина, Бразилія, Мексика, Єгипет, Туніс, Перу та інші.

Наведене свідчить про необхідність активізації розвитку туристичної індустрії в Україні, яка при належній організації і увазі з боку держави швидко дасть відчутні позитивні результати.

Перші відомі письмові згадки про рекреаційно - туристичну діяльність в Україні відносяться до часів Стародавньої Греції. У той час в Північному Причорномор'ї було засновано ряд міст - колоній, основними з яких були Тіра (зараз Бєлгород-Дністровський), Ольвія (біля Парутине Миколаївської області), Херсонес (сучасна околиця Севастополя), Пантікапей (зараз Керч), Феодосія, Євпаторія, які використовувалися з лікувально - оздоровчою метою. У ті часи вже користувалися лікувальними водами, грязями кримських озер та лиманів. Про це згадує в одному із своїх творів римський письменник - вчений Пліній Старший [52, 297].

З IX ст. у період формування і розвитку Київської Русі своєрідними туристами можна вважати купців, пілігримів. У той час найбільш відвідуваними країнами були Візантія, арабські країни та країни Західної Європи.

Перші згадки про родовища лікувальних вод на Заході України (Моршин, Немирів, Поляна, Синяк, Любань Великий) припадають на XVI ст. Так, польський лікар В.Очко описав лікувальні води Любяня Великого в 1578 р. у своєму трактаті, присвяченому бальнеологічному лікуванню. Наприкінці XVI ст. тут було побудовано примітивний лікувальний комплекс.

У XVI ст. російський посол до Венеціанської Республіки вперше описує лікувальні властивості мінеральних вод Синяка (Закарпатська обл.) після подорожі через цю територію, хоча місцеві жителі використовували їх раніше, про що свідчить попередня назва цієї місцевості "Козяча криниця".

На території України, яка входила до складу Російської імперії, перші державні заходи щодо розвідки мінеральних джерел та їх експлуатації з лікувальними цілями проводились за ініціативою Петра І за його указом від 1717р.

У другій половині XVIII ст. в Україні починається досить швидкий розвиток курортів. Здійснювалося будівництво і відкриття водолікувальниць, готелів, будинків для приїжджих, відбувалася комерціалізація курортної справи, проводилися дослідження та пошуки нових родовищ.

У 1798 р. львівським лікарем К.Крочкевичем було описано лікувальні джерела Любаня Великого, в 1799 р. перший опис грязелікування як методу народної медицини здійснив Н.Сумароков. Великий вплив на розвиток рекреаційно - курортного обслуговування мали праці Ф.Гебера, М.Вороніхіна, Л.Бертенсона, на яких досліджувалися й описувалися мінеральні води та грязі Криму і півдня України.

На початок XIX ст. припадає офіційне відкриття таких курортів, як Немирів (1814 p.), Трускавець (1827 p.), Одеські грязеві курорти (1830 p.), Саки (1828 p.), Слов'янськ (1821 p.), Приморський (1846р.) та ін. [63].

З XVIII ст. українською знаттю активно освоюються туристичні центри Західної Європи, в першу чергу Італії, Австрії, Швейцарії, Франції, Німеччини. Саме в цей період здійснили свої подорожі визначні мандрівники: В. Григорович-Барський, Ю.Лисянський та ін. З першої половини XIX ст. серед української інтелігенції поширюються народознавчі мандрівники та зростає зацікавленість історико - культурними і природними пам'ятниками. Великими ентузіастами цієї справи були І.Франко, М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький та ін.

На кінець XIX ст. припадає створення перших туристичних бюро, які здійснювали організацію туризму. В 1896 р. одним з перших було створено Ялтинське туристичне бюро. Подібні організації наприкінці XIX ст. було створено в Галичині (Львів, Чернівці, Перемишль). На цей же період припадає освоєння рекреаційно - туристичних місцевостей Яремче, Ворохти, Криворівні та ін. Починає розвиватися лижний туризм.

Спеціалісти з курортної справи організовуються у професійні товариства. Так, наприкінці XIX ст. було створено Російське бальнеологічне товариство, членами якого були і представники України. У 1867 р. почало функціонувати Одеське бальнеологічне товариство, де розроблялись методики використання лікувальних факторів, а також правила направлення хворих на курорти.

Наприкінці XIX ст. було розроблено проект закону "Про санітарну і гірську охорону лікувальних місцевостей", до яких було віднесено місця з джерелами мінеральних вод і лікувальними грязями, морськими купаннями, кумисолікуванням і кліматичні станції. У цей час впроваджується закон про охорону курортів.

До першої світової війни більшість курортів Галичини, Наддніпрянської України, Криму знаходилися як в приватному, так і в державному підпорядкуванні.

Декрет "Про лікувальні місцевості загальнодержавного значення" від 4 квітня 1919 р. проголосив націоналізацію курортів, 21 грудня 1920 р. було підписано Декрет "Про використання Криму для лікування трудящих", в якому зазначалося, що ні одне приміщення на узбережжі Криму, де можна розмістити санаторії і будинки відпочинку, не може бути зайнято ніякими особами і закладами без узгодження з компетентними органами. Було зобов'язано в січні 1921 р. відкрити в Криму оздоровниці на 5 тис. місць, а до весни - на 25 тис. місць. Для керівництва роботою місцевих санаторно - курортних закладів в Сімферополі було створено Центральне управління. У 1925 р. в колишньому Царському палаці було відкрито санаторій для селян, а в Гурзуфі створено Всесоюзний санаторний піонерський табір "Артек".

У 20-х роках було відкрито перші будинки відпочинку, спочатку на Донбасі, а згодом і на інших територіях України, почала створюватися мережа дитячого відпочинку. За роки перших п'ятирічок відкрилися санаторії у Миргороді (1917-1925 pp.), Слов'янську (1922 p.), курорти Лермонтовський (1925 p.), Ворзель (1932 p.), Березовські мінеральні води (1926 р.) тощо.

Найважливішими санаторно - курортними районами України до 1941 р. були Крим, де діяло 168 оздоровниць на 27,5 тис. місць, та Одеса з 50 санаторно -рекреаційними закладами, в яких щорічно оздоровлювалося до 150 тис. чол. Проблеми грязелікування і бальнеотерапії та інші питання санаторно - курортного лікування досліджуються з 1928 р. Одеським науково - дослідним інститутом курортології.

По-іншому розвивалася рекреаційно - туристична діяльність у Західній Україні, яка була поділена між Польщею (Галичина і Волинь), Румунією (Буковина) та Чехословаччиною (Закарпаття). Найкраще ця галузь була розвинена в Галичині. Тут функціонувало ряд курортів, які отримали європейське визнання (Трускавець, Моршин, Черче). Було відбудовано санаторії і пансіонати, проводилась реконструкція зелених насаджень. Більшість курортів належали приватним особам. Дуже слабо була розвинута санаторно - курортна діяльність на Буковині.

У міжвоєнний період туризм досягнув значного розвитку. Найбільш популярними туристичними центрами були Яремче, Ворохта, Криворівня, Коростів, Гребенів, Славське. Значний внесок у розвиток туризму в Західній Україні в 1924 - 1939 роки зробило краєзнавчо - туристичне товариство "Плай", яке розробляло туристичні маршрути, організовувало екскурсії, мало свої турбази, розвивало видавничу діяльність. З 1937 р. товариство видавало щомісячний часопис з краєзнавства і туризму "Наша Батьківщина".

Особливою популярністю у цей час почав користуватися гірськолижний туризм. У 30-х роках було створено Карпатський лещетарський клуб, до його функцій належали організація, забезпечення, надання відповідної допомоги гірськолижникам.

Але найбільшими туристичними центрами того часу були все ж таки Київ, Одеса, Крим, Чернігів, Кам'янець - Подільський, Харків, Запоріжжя. Починають функціонувати туристичні круїзи по Дніпру та Чорному морю.

За часів другої світової війни курорти і санаторії були закриті, частково або повністю знищені, розграбовані, особливо у Східній Україні. Курорти Західної України постраждали менше, більшість з них продовжували функціонувати, хоч переважно пацієнтами були німецькі солдати і офіцери.

У післявоєнний період широко розгорнулася відбудова існуючих і будівництво нових курортів. До початку 50-х років фактично було завершено відбудову курортів України. З приєднанням Закарпаття до України там почалось широкомасштабне будівництво нових курортів: Карпати - 1948 p., Верховина - 1958 p., Гірська Тиса - 1958 р. та інші, розширення старих - Поляна, наприклад.

У цей же час було відкрито Ужгородський філіал Одеського науково - дослідного інституту курортології (1965 p.), яким досліджуються проблеми бальнеології і кліматології переважно при захворюваннях печінки, шлунка, кишечника, бронхіальної астми. На курортах Бердянська і Трускавця було відкрито відділення цього інституту.

На 50-і роки припадає розвиток туризму в Україні. Основна частина туристів і відпочиваючих проводила свій вільний час у межах України. Міжнародний туризм був розвинутий, порівняно з наявним потенціалом, дуже слабо. Лише невелика частина громадян України могла відвідувати зарубіжні країни, що було пов'язано із значними бюрократичними перепонами, невеликим відсотком відносно багатих людей та існуванням значної кількості населення, віднесеної до категорії "невиїзних".

На той час зарубіжні туристи також були обмежені у своїх правах. Значна частина міст і територій в Україні були заборонені для в'їзду іноземців. Основними центрами міжнародного туризму були Київ, Одеса, Львів, Південний берег Криму та деякі інші міста, що обмежувало розширення іноземного туризму.

У 60-х першій половині 80-х років рекреаційне обслуговування набуває в Україні масового характеру. Особливо швидко в цей час зростала кількість баз відпочинку, туристичних закладів, оздоровчих таборів для дітей. У зв'язку зі значним зростанням туристичних потоків, розширенням географії подорожей та екскурсій постала нагальна потреба у створенні міцної матеріально - технічної бази туризму (табл. 1.1.1) [78].

Особливо різке зростання місткості туристичної мережі спостерігалося у 1970 - 1980 pp. Протягом цих 10 років вона збільшилася вдвічі, а середньорічний темп приросту становив в ці роки майже 2 тис. місць.

 

Таблиця 1.1.1.