Індивідуальні відмінності мислення

Індивідуальні особливості мислення у різних людей виявляються перш за все в тому, що у них по-різному складається співвідношення різних і взаємодоповнюючих видів і форм розумової діяльності (наочно-образного, наочно-дієвого і відстороненого мислення). До індивідуальних особливостей мислення відносяться також і інші якості пізнавальної діяльності: самостійність, гнучкість, швидкість думки.

Самостійність мислення проявляється насамперед у вмінні побачити і поставити нове питання, нову проблему і потім вирішити їх своїми силами. Творчий характер мислення чітко виражається саме в такій самостійності.

Гнучкість мислення полягає в умінні змінювати намічений спочатку шлях (план) вирішення завдань, якщо він не задовольняє тим умовам проблеми, які поступово виокремлюються в ході її рішення і які не вдалося врахувати з самого початку.

Швидкість думки особливо потрібна в тих випадках, коли від людини потрібно приймати певні рішення в дуже короткий термін (наприклад, під час бою, аварії). Але вона потрібна також і школярам. Так, деякі хороші учні навіть у старших класах, коли їх викликають до дошки вирішувати нову для них задачу, бентежаться і губляться. Ці негативні емоції загальмовують їх мислення; думка починає працювати дуже повільно і часто безуспішно, хоча в спокійній обстановці (вдома або за партою, а не біля дошки) ті ж школярі швидко і добре вирішують подібні і навіть більш важкі завдання. Це різке уповільнення думки під впливом гальмівних емоцій і відчуттів нерідко виявляється і на іспитах. У інших школярів, навпаки, загальне збудження і хвилювання під час випробування не уповільнюють, а стимулюють і прискорюють мислення. Тоді вони можуть домогтися більш високих результатів, ніж у звичайній, спокійній обстановці.

Ці індивідуальні особливості деяких учнів необхідно спеціально враховувати, щоб правильно оцінити їх розумові здібності і знання.

Всі перелічені та багато інших якості мислення тісно пов'язані з основним його якістю, або ознакою. Найважливіший ознака всякого мислення - незалежно від його окремих індивідуальних особливостей - вміння виділяти істотне, самостійно приходити до все нових узагальнень.

Коли людина мислить, вона не обмежується констатацією того чи іншого окремого факту або події, нехай навіть яскравого, цікавого, нового і несподіваного. Мислення необхідно йде далі, заглиблюючись у суть даного явища і відкриваючи загальний закон розвитку всіх більш-менш однорідних явищ, як би зовні вони не відрізнялися один від одного.

Учні не тільки старших, але і молодших класів цілком здатні на доступному їм матеріалі виділяти істотне в явищах і окремих фактах і в результаті приходити до нових узагальнень. Багаторічний психолого-педагогічний експеримент В.В. Давидова, Д.Б. Ельконіна, Л.В. Занкова та інших психологів переконливо доводить, що навіть молодші школярі в змозі засвоювати - причому в узагальненій формі – набагато складніший матеріал, ніж це уявлялося до останнього часу. Мислення школярів, безсумнівно, має ще дуже великі резерви і можливості, які недостатньо використовуються. Одне з основних завдань психології та педагогіки - до кінця розкрити ці резерви і на їх основі зробити навчання більш ефективним і творчим.

 

44.Поняття «задача» і «проблемна ситуація».

Відправним пунктом мислення є задача, вона є головним об'єктом мислення. Задача може розглядатися з двох боків, по-перше, об'єктивного,як набір певних умов і певних вимог, та, по-друге, суб'єктивного. Останній можна представити у вигляді: а) образу задачі (скільки елементів виокремлює в задачі людина, які відношення між ними вона встановлює тощо); б) мети дослідницької діяльності; в) засобів досягнення мети.

Головними показниками процесу розв'язання задачі є ефективність розв'язання, характеристика процесу (спосіб розв'язання). О.М. Матюшкін вважає, що процес мислення здійснюється насамперед як процес розв'язання проблеми. Поняття „проблемна ситуація" і „задача" відмінні поняття. Процес розв'язання являє собою таку систему перетворення умови задачі, за якої здійснюється пошук невідомого. У більшості випадків розв'язання задачі — це процес перетворень деякої початкової (заданої) ситуації в деяку кінцеву (необхідну) ситуацію. Причому для здійснення таких перетворень суб'єкту достатньо наявних у його досвіді знань. Знаходження невідомого в задачі не приводить до здобуття нових знань.

Проблемна ситуація характеризує певний психологічний стан суб'єкта, що виникає в процесі виконання такого завдання, яке вимагає засвоєння нових знань про предмет, способи, умови виконання завдання.

Невідоме в проблемній ситуації (на відміну від того, що необхідно знайти в задачі) завжди повинне містити загальне, що відноситься до цілого класу близьких завдань. Те, що необхідно знайти в задачі, у більшості випадків складає одиничне відношення.

Задача характеризується мірою складності, тобто мірою „прозорості" головного відношення задачі (зв'язку між даними та тим, що необхідно знайти) і кількістю перетворень умов задачі на шляху від даного до того, що необхідно знайти. Проблемна ситуація характеризується мірою трудності знання, яке необхідно відкрити.

Головним показником міри трудності проблемної ситуації є міра узагальненості невідомого, якого учень повинен досягти у процесі пошуку нового знання.

Показник узагальненості характеризує можливості учня до відкриття нового, невідомого(творчі здібності і досягнутий ним рівень знань). Однією з умов виникнення проблемної ситуації є необхідність в розкритті нового відношення, властивості або способу дій. При цьому засвоєння нового збігається з певними змінами у психіці суб'єкта, які складають мікроетап у розвитку його мислення.

Проблемна ситуація включає три головні компоненти:

1) пізнавальну потребу в новому, невідомому знанні;

2) невідоме, яке повинне бути розкрите в проблемній ситуації;

3) можливості учня у виконанні поставленого завдання.

Приклад, який ілюструє співвідношення проблемної ситуації і задачі: людина вийшла на берег річки, щоб перебратися через неї, і виявила, що мосту немає. Виникла проблемна ситуація, стала зрозумілою мета дій, але невідомо, якії здійснювати. Потім людина може конкретизувати мету: переправитися через річку на плоту і визначити умови її досягнення - побудувати пліт із дерев, які ростуть на березі. У результаті вона опиняється перед задачею побудувати пліт. Таким чином, задача виникає в результаті аналізу проблемної ситуації.

Виникнення задачі, на відміну від проблемної ситуації, означає, що тепер вдалося хоча б попередньо розчленувати дане та те, що необхідно знайти, які злиті в проблемній ситуації, не від диференційовані один від одного.

 

45. Мотивація мислительної діяльності

Мотивація, головна характеристика суб*єкта діяльності, основне джерело його активності. «Ніхто не може зробити щось, не роблячи цього заради якоїсь з своїх потреб» Ф.Енгельс. Те що відповідає конкретній потреб, у чому вона конкретизується, називають мотивом.

У психологічній літературі прийнято виділяти дві групи мотивів: зовнішні мотиви та внутрішні мотиви мисленнєвої діяльності. Якщо говорять про зовнішню мотивацію, то підкреслюють, що задача вирішується не для досягнення яких-небудь результатів пов*язаних з пізнанням об*єкта. Наприклад вирішити задачу щоби чим швидше піти з аудиторії.

Та ж задача може вирішуватись на підставі внутрішньої мотивації, що є деяким комплексом суто пізнавальних аспектів.

Мотивація – це необхідна умова для розвитку актуальної мисленнєвої діяльності. Може бути внутрішньою та зовнішньою. Наступне питання яке варто вирішити, це чи може у мислення бути лише зовнішня мотивація? Справа в тому, що задача на мислення, а не на застосування яких небудь готових стереотипових знань, завжди передбачає яку-небудь складність. І як тільки ви з цією складністю стикаєтесь, у вас актуалізується нова потреба, якої не було зпочатку.

Діяльність з вирішення задач завжди полімотивована. Суб*єкт характеризується великою кількістю мотивів, що стоять в ієрархічних відносинах, тому акт прийняття задачі – це пов*язування її з цілою групою мотивів.

В структурі полі мотивованої діяльності значимість різних мотивів може бути різною і пізнавальні мотиви, що актуалізуються під час діяльності можуть мати не головне, а другорядне місце.

 

46. Мова і мовлення

Воспроизведение речи во внутренней форме — это и есть собственно мышление.

Поняття про мову і мовлення, їх функції. Фізіологічні основи мовлення

Свідомість людини формується в процесі спілкування людей між собою. Свідома й духовна взаємодія суб'єктів, що відбувається в основному в процесі їх спільної практичної діяльності, здійснюється за допомогою мовлення.

Проблему мовлення в психології зазвичай розглядають в контексті: мислення і мовлення. Дійсно, з мисленням мовлення пов'язане особливо тісно. Слово виражає узагальнення, оскільки є формою існування поняття й думки. Генетично мовлення виникло разом з мисленням в процесі суспільно-трудової практики і поступово закладалося в процесі суспільно-історичного розвитку людства в єдності з мисленням. Однак мовлення все ж виходить за межі співвідношення з мисленням. Мовлення корелює зі свідомістю в цілому.

Значною мірою завдяки мовленню індивідуальна свідомість кожної людини, не обмежуючись особистим досвідом, власними спостереженнями, через мову насичується і збагачується результатами суспільного досвіду. Спостереження і знання всіх людей стають або можуть завдяки мовленню стати надбанням кожного.

Основна функція свідомості - це відображення буття, його усвідомлення. Дану функцію мова та мовлення виконують специфічним чином: вони відображають буття, позначаючи його. Однак мова та мовлення - поняття як схожі, так і відмінні. Вони відображають два різних аспекти єдиного цілого.

Мовлення - це процес використання мови в спілкуванні. Іншими словами, це - мова в дії

Зупинимося на понятті "мова". Її одиницею є слово, яке має два боки:

Мова - це специфічно людський засіб спілкування, який являє собою систему знаків, що має соціальну природу і є створеною та закріпленою у процесі історичного розвитку діяльності членів суспільства

Кожне наше слово - це особливий знак (будь-який матеріальний елемент дійсності, який використовується в певному значенні для збереження та передачі інформації). У слові зливаються функції знака та значення. Останнє історично розвивалося, звужувалося, узагальнювалося, переносилося на нові об'єкти.

Внаслідок цього виникла багатозначність слів, що також є продуктом історичного розвитку кожної мови.

Мова складається з певних елементів:

Обсяг і характер активного та пасивного словників людини залежать від її освіти, міри володіння мовою, характеру та змісту діяльності

Словниковий склад - це сукупність слів у кожній окремій мові. Чим багатшим і різноманітнішим є словник, тим багатшою і різноманітнішою є мова. У практиці користування мовою розрізняють словники активний, тобто слова, якими користується особа для

Граматика - це система законів (правил, обов'язкових для всіх), які визначають використання. знаків вираження власних думок при спілкуванні з іншими людьми, і пасивний - слова, які вона розуміє, коли їх читає або чує, але сама вживає не всі з них.

Граматичний склад визначає правила зміни слів, сполучення їх у речення.

Мова є засобом обміну думками за умови, що відбувається процес мовлення між людьми. Володіючи однією і тією самою мовою, мовлення людей буде різнитися залежно від віку, характеру діяльності, середовища тощо. Так, мовлення однієї людини образне, яскраве, переконливе, іншої - навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. У цьому й виявляється відмінність мовлення одних людей від мовлення інших.

Мовлення не існує і не може існувати поза мовою. Разом з тим, сама вона існує як жива лише за умови активного використання людьми. Мова розвивається і вдосконалюється у процесі мовного спілкування.

Функції мовлення

За допомогою сигналізації через слово позначається предмет, дія, стан та ін. Зі словом пов'язане уявлення про предмет або явище.

Функція узагальнення обумовлена тим, що слово позначає предмет (його якості, дії та ін.), який воно узагальнено відображає. Кожне слово має певне значення і визначається через функцію того чи іншого предмета в системі людської діяльності.

Комунікація (спілкування) полягає в передачі людьми одне одному певних думок, суджень, почуттів, тим самим здійснюючи взаємовплив.

Експресія полягає в передачі особою емоційного ставлення до змісту мовлення і до людини, на яку воно спрямоване.

Фізіологічним підгрунтям мовлення є умовно-рефлекторна діяльність кори великих півкуль головного мозку, подразниками для якої є слова, які замінюють безпосередні предмети та їх властивості. Як подразник слово постає у трьох формах: слово почуте, слово побачене, слово вимовлене.

Існування слова пов'язане з діяльністю периферійного апарату мовлення та центрально-мозкових фізіологічних механізмів.

Кожний з цих органів відіграє певну роль у створенні звуків. Діяльність периферійного мовного апарату підпорядкована корі великих півкуль головного мозку, якою вона спрямовується і функцією якої вона є. Ця функція властива лише людському мозку.

Понад сто років тому було помічено, що пошкодження певної ділянки кори призводить до порушення мовлення (афазії). Так, пошкодження певної чолової ділянки лівої півкулі головного мозку призводить до пошкодження мовної артикуляції - так званої моторної афазії. Хворий втрачає здатність довільно висловлювати свої думки. Внаслідок ураження певної скроневої ділянки лівої півкулі головного мозку у людини порушується розуміння мови, виникає так звана сенсорна афазія. Чуючи мову, хвора людина не може пов'язати звучання з певним значенням.

Окрім розладів мовлення, що пов'язуються з ураженням коркових частин аналізаторів, трапляються і функціональні, пов'язані з діяльністю мовно-рухової частини. Одним з них є заїкання.

47. Види мовлення

Перш за все розрізняють мовлення внутрішнє та зовнішнє.

Внутрішнє мовлення - це внутрішній беззвучний процес, що недоступний для сприйняття іншими людьми і не може бути засобом спілкування

Доказом того, що у людини наявне внутрішнє мовлення є той факт, що існують спеціальні прилади, які реєструють мікро-рухи мовного апарату на момент мовчання. Внутрішнє мовлення досить своєрідне: скорочене, згорнуте, майже ніколи не існує у формі повних, розгорнутих речень. Труднощі, які переживає людина, іноді намагаючись пояснити іншому зрозумілу їй самій думку, часто пояснюються труднощами переходу від скороченого внутрішнього мовлення, зрозумілого собі, до розгорнутого зовнішнього мовлення, зрозумілого іншим.

Зовнішнє мовлення - мовлення, основною ознакою якого є доступність для сприйняття (на слух, зір) іншими людьми, є необхідним для спілкування

Залежно від того, що людина використовує в спілкуванні, звуки мови чи "мову тіла", мовлення буває невербальним та звуковим. Незважаючи на те, що невербальне мовлення (мовлення жестів) часто є досить інформативним, все ж воно залишається ніби акомпанементом до основного тексту звукового мовлення.

Зважаючи на те, що саме використовує людина, звуки мови чи письмові знаки розрізняють усне та письмове мовлення.

 

ід час усного мовлення людина сприймає слухачів, їхню реакцію на слова. Письмове та усне мовлення знаходяться одне з одним в досить складних взаємовідношеннях. Вони тісно взаємопов'язані між собою. Однак їхня єдність включає і дуже суттєві відмінності. Сучасне письмове мовлення виражається в знаках - літерах, які позначають звуки рідної мови. Тим не менше письмове мовлення не є просто перекладом усного мовлення на письмові знаки.

Письмове та усне мовлення виконують зазвичай різні функції. Як правило, усне мовлення функціонує як розмовне мовлення в ситуації бесіди, письмове - як мовлення ділове, наукове, більш без особистісне. Письмове мовлення спрямоване переважно на передачу більш відстороненого змісту, між тим як усне мовлення більшою мірою породжується безпосереднім переживанням. Звідси цілий ряд відмінностей в побудові письмового та усного мовлення і в засобах, які кожне з них застосовує.

Історії добре відомі великі письменники, які були слабкими ораторами, і видатні оратори, читання виступів яких не справляє на читачів враження через втрачання промовою значної частини своєї чарівливості

Розмовне усне мовлення - ситуативне. Інколи достатньо півслова для того, щоб зрозуміти свого співрозмовника. Письмове ж мовлення вимагає систематичного, логічно пов'язаного викладу. В письмовому мовленні все має бути зрозумілим виключно з його власного смислового змісту, з його контексту. Письмове мовлення - контекстне мовлення.

Письмове мовлення вимагає особливої продуманості, плановості, усвідомленості. В умовах усного спілкування співрозмовник певною мірою допомагає регулювати мовлення. Безпосередній контакт зі співрозмовником в розмові швидко виявляє непорозуміння. В письмовому мовленні безпосереднє регулювання мовлення того, хто говорить з боку співрозмовника або слухача відсутнє. Той, хто пише, повинен самостійно визначити побудову свого мовлення так, щоб воно було зрозумілим для читача.

Усне мовлення може набувати вид діалогічного або монологічного.

Існують різні види як письмового, так і усного мовлення. Усне мовлення може бути і розмовним (мовленням-бесідою), і ораторським виступом (доповіддю).

Лист за своїм характером і стилем також буде відрізнятися від наукового трактату тощо

Діалогічне мовлення - це розмова, бесіда двох або декількох осіб, які говорять по черзі

У повсякденній діяльності діалогічне мовлення, як правило, не планується. Воно висуває менше вимог щодо побудови зв'язного розгорнутого висловлювання, ніж монологічне чи письмове.

Монологічне мовлення - це таке мовлення, при якому говорить одна особа, а інші слухають і сприймають її

Прикладом монологічного мовлення є доповідь, лекція, повідомлення, виступ та ін. Монологічне мовлення є організованим видом мовлення.

Всі види мовлення взаємопов'язані між собою та мисленням людини і потребують розвитку у дітей.

Первинне оволодіння рідною мовою здійснюється в процесі спілкування дитини з дорослим. Тільки таким шляхом досягається істинне розуміння сутності мовлення. Дитина нормально оволодіває мовленням - навчається говорити - користуючись мовленням в процесі спілкування. Кожна особистість повинна прагнути до розвитку всіх видів мовлення, оскільки їх характеристики свідчать про глибину і якість розуму людини.

48. Внутренняя речь – Лурия

Внутренняя речь отличается от внешней не только тем внешним признаком, что она не сопровождается громкими звуками, что она — «речь минус звук». Внутренняя речь отлична от внешней и по своей функции. Выполняя иную функцию, чем внешняя речь, она в некоторых отношениях отличается нее также по своей структуре; протекая в иных условиях, она в целом полагается некоторому преобразованию. Не предназначенная для другого, внутренняя речь Допускает «короткие замыкания»; она часто эллиптична, в ней пропускается то, что для пользующегося ею представляется само собой разумеющимся. Иногда она предикативна: намечает, что утверждается, при этом опускается в само собой разумеющееся, как известное то, о чем идет речь; часто она стряся по типу конспекта или даже оглавления, когда намечается как бы тематика мысли, то о чем идет речь, и опускается как известное то, что должно быть сказано.

Выступая в качестве внутренней речи, речь как бы отказывается от выпол­нения первичной функции, ее породившей: она перестает непосредственно слу­жить средством сообщения, для того чтобы стать прежде всего формой внут­ренней работы мысли. Не служа целям сообщения, внутренняя речь, однако, как и всякая речь, социальна. Она социальна, во-первых, генетически, по своему про­исхождению: «внутренняя» речь несомненно производная форма от речи «внеш­ней». Протекая в иных условиях, она имеет видоизмененную структуру; но и ее видоизмененная структура носит на себе явные следы социального происхож­дения. Внутренняя речь и протекающие в форме внутренней речи словесное, дискурсивное мышление отображают структуру речи, сложившуюся в процессе общения.

Внутренняя речь социальна и по своему содержанию. Утверждение о том, что внутренняя речь — это речь с самим собой, не совсем точно. И внутренняя речь по большей части обращена к собеседнику. Иногда это определенный, индивидуальный собеседник. «Я ловлю себя на том, — читаю я в одном пись­ме, — что я целыми часами веду нескончаемую внутреннюю беседу с вами»;

внутренняя речь может быть внутренней беседой. Случается, особенно при на­пряженном чувстве, что человек ведет про себя внутреннюю беседу с другим человеком, высказывая в этой воображаемой беседе все то, что по тем или иным причинам он ему не мог сказать в реальной беседе. Но и в тех случаях, когда внутренняя речь не принимает характера воображаемой беседы с определен­ным собеседником, тогда она посвящена размышлению, рассуждению, аргумен­тации, и тогда она обращена к какой-то аудитории. Выраженная в слове мысль каждого человека имеет свою аудиторию, в атмосфере которой протекают его рассуждения; его внутренняя аргументация обычно рассчитана на аудиторию и к ней приноровлена; внутренняя речь обычно внутренне направлена на дру­гих людей, если не на реального, то на возможного слушателя.

Неправильно было бы целиком интеллектуализировать внутреннюю речь. Внутренняя речь-беседа (с воображаемым собеседником) часто бывает эмоцио­нально насыщена. Но не подлежит сомнению, что с внутренней речью мышление связано особенно тесно. Поэтому мышление и внутренняя речь неоднократно отожествлялись. Именно в связи с внутренней речью в силу этого с особой остротой встает вопрос о взаимоотношениях речи и мышления в его общей, принципиальной форме.