Пам’ять як багаторівневе, поліструктурне явище

Пам’ять як багаторівневе, поліструктурне явище

Відносно різних проявів і видів пам’яті можна встановити певну генетичну послідовність їх виникнення. Впізнавання в онтогенезі генетично передує вільному відтворенню уявлень, виділених з мислення. Так само моторна пам’ять передує пам’яті на образи і думки: звички і елементарні навики існують на ранніх стадіях філогенезу, коли про пам'ять на думки не може бути й мови. Однак це не означає, що генетично більш рання форма назавжди залишається процесом нижчого рівня. По мірі того, як людина у процесі розвитку піднімається на вищий ступінь, на нього піднімаються і всі аспекти її розвитку. Таким чином, на основі того, що певний вид пам’яті є генетично більш давнім, його не можна вважати нижчим або недорозвинутим. За цим принципом створив концепцію рівнів пам’яті П. Блонський, який виділяє наступні чотири генетичні рівні пам’яті:

1. Моторну

2. Афективну

3. Образну (переважну візуальну)

4. Вербальну

У сучасному розумінні це не рівні, а види пам’яті. Відділяючи види від рівнів, можна виділити наступні рівні пам’яті:

1. Елементарні процеси, відтворення яких на основі минлого досвіду не усвідомлюється як відтворення («стихійні» процеси, що не контролюються свідомістю)

2. Відтворення минулого досвіду, яке усвідомлюється як відтворення уже баченого/робленого (свідоме відтворення)

На основі цього стає можливим свідоме регулювання процесів пам’яті, перебудова мнемічних функцій у свідомо регульовані операції, перехід від безпосереднього неусвідомленого фіксування до свідомого запам’ятовування і організованого завчання, від несвідомого спливання образів або дій до свідомого пригадування того, що потрібне для певної діяльності.

Психологічні теорії пам’яті

Найбільшого поширення набули асоціаністська, гештальтпсихологічна, біхевіористична та діяльнісна теорії пам’яті.

Асоціаністська теорія засновувалась на принципі асоціацій – запам’ятовування елементів на основі їх зв’язку з іншими. Зокрема основними принципами утворення асоціацій були збіг у просторі і часі, схожість, контраст або повторення елементів. Згідно з цією теорією, об’єкти запам’ятовуються не ізольовано, а у певних структурно-логічних зв’язках з іншими. Слабкою стороною асоціанізму став його механізм, пов'язаний з абстрагуванням від змістової, мотиваційної і цільової активності пам'яті. Не враховано, зокрема, вибірковості (різні індивіди не завжди запам'ятовують взаємопов'язані елементи) та детермінованості (деякі об'єкти зберігаються в пам'яті після одноразового сприймання міцніше, ніж інші - після багаторазового повторення) пам'яті.

Гештальтпсихологічна теорія вказувала, що пам'ять визначається будовою об’єкта, який потрібно запам’ятати. Зокрема структурований матеріал запам’ятовується набагато краще, ніж неорганізований. У цьому полягає підхід біхевіористів – сприйняття цілісного образу або доведення його до цілісності, структурна і ритмічна організація матеріалу. Коли, наприклад, матеріал чіткої структури не має, людина сама прагне його добудувати і організувати, щоб запам’ятати його було легше. Недоліком гештальпсихологічного підходу було те, що вони не змогли дослідити зв’язку між структурою матеріалу, активністю суб’єкта і продуктивністю пам’яті у рамках гештальпсихологічного підходу.

Біхевіористична теорія підкреслювала важливість вправ для запам’ятовування. У процесі закріплення відбувається перенесення навичок – позитивного або негативного досвіду – на подальший матеріал. Наприклад, саме біхевіористам належить закон ефекту (Торндайк) – матеріал запам’ятається краще, якщо результати запам’ятовування були позитивними для індивіда. Якщо ж результат небажаний, запам’ятовування слабшатиме. Загалом біхевіористи були близькі у поглядах до асоціаністів, з тією відмінністю, що біхевіористи окремий наголос робили на важливості вправ для розвитку пам’яті.

Діяльнісну теорію пам’яті представляли Піаже, Валлон, Рібо тощо. Вони розглядали пам’ять як історичну форму діяльності і довільну пам’ять як вищий рівень розвитку індивіда. Згідно їхньої теорії, мимовільна пам’ять – це функція біологічна, тому вона відсутня у тварин і у дітей до 3-4 років. Виготський, Леонтьєв і Рубінштейн висунули принцип єдності психіки і діяльності, на якому і будувалася діяльнісна теорія. Зокрема Виготський дослідив пам’ять у контексті культурно-історичної концепції і виділив зовнішні форми мнемічної діяльності як «зовнішні», а внутрішні – як «інтрапсихологічні», що еволюційно розвиваються на основі внутрішніх. Вивчали пам’ять у зв’язку з операційною, мотиваційною і цільовою структурою діяльності.

Загальна характеристика процесів пам’яті

Пам'ять характеризують її функції. А саме: запам’ятовування, зберігання, відновлення, забування.

Запам’ятовування – відбувається закріплення нової інформації у проектуванні з попереднім досвідом та при побудуванні відносин між новими змінними. Інформація про новий досвід надходить з оточуючого світу через 5 чуттів у вигляді хімічних та фізичних стимулів (експресія гену c-fos, c-jun, arc т. ін.; генерування потенціалу дії; формування тимчасових зв’язків у нейронних мережах; ріст нових дендритних шипиків; синтез нової РНК та білків (фосфорелювання CREB.); модифікація ДНК) та зберігається при відсутності інших подразників у проміжку “критичного вікна” (~1год, за Г. Еббінгаузом та його послідовниками). Запам’ятовування – це структурний процес при якому беруть участь лобна та скронева частки, гіпокамп, мигдалеподібне тіло (візуальна інформація), стріатум, мозочок. Особливість запам’ятовування – вибірковість.

Зберігання – недостатньо добре вивчений процес. Люди здатні відновлювати старі спогади через десятиліття. Інформація зберігається, якщо вона дивує (вибірковість) і впливає на світогляд людини, якщо є суттєвою для виживання, чи пов’язана із сильною емоцією (“фотовспышечная память”). Процес зберігання неперервний, у більшості випадків неусвідомлюваний та його важко регулювати чи оцінювати. Клітини в гіпокампі та нюхових цибулинах здатні розмножувати свою популяцію на протязі всього життя людини. Але пам'ять спроможна значно трансформуватись (був проведений дослід у якому встановлено, що 40 білих та 40 чорношкірих досить детально зберегли спогади про весь їх день коли був застрелений Кеннеді; через 5,10, та 15 років досліди повторилися на тих самих людях і їх показання дещо відрізнялися від попередніх записів).

Відновлення – в свідомості з’являються образи/ положення про раніше сприйнятий пласт інформації – відновлюються зв’язки між певною замкненою нейронною сіттю та відбувається їх зміцнення з кожним разом повторення (найбільше синтезу нових сполук спостерігається у перші проби – згодом зменшується активність біохімічних реакцій при переході в довготривалу пам’ять через збільшення кількості синапсів та їх модифікацію). Інформація переходить із довготривалої пам’яті в оперативну.

Забування – клініцистом Карлом Данканом було встановлено, що екстраполюється час забування за критичним вікном на людей із черепно-мозковими травмами(амнезія). Відбувається під час витіснення новою інформацією реєстру оперативної пам’яті.

Матеріал, вивчений за годину до стимулювання електро конвульсивним шоком - зберігається, вивчений за 40 чи 20 хв. до нього – повністю зникає із кешу оперативної пам’яті.

Поняття про увагу

Увага - зосередженість діяльності суб'єкта в певний момент часу на якомусь реальному або ідеальному об'єкті - предметі, події, образі, міркуванні тощо (В.І. Страхов).

Увага не психічний процес, а форма організації свідомості та умова успішного протікання психічних процесів та станів. Увага не має власного змісту, виявляє свою дію у зв'язку з відчуттями, сприйняттями, пам'яттю, мисленням тощо. Ці явища актуалізуються у людини не самі собою, а під впливом спрямованості особистості. Отже, увага є вибірковою спрямованістю й зосередженістю свідомості особистості на об'єктах, що відповідають її потребам, інтересам та цілям діяльності або поведінки. Як пише С.Л. Рубінштейн, у кожному психічному процесі наявний момент, що виражає різні ставлення особистості, зокрема, до світу людей, природи, свідомості до об'єкта. Це ставлення виявляється в увазі. Наприклад, коли учень цікавиться математикою, вона, ніби в полон, бере його свідомість. Він глибоко й зосереджено, зі стійкою увагою, виявляючи витривалість, працює над розв'язанням математичних задач.

Функції уваги полягають у тому, що людина серед безлічі подразників, що діють на неї, обирає потрібні, важливі, а інші гальмує, виробляє програми дій та зберігає зосередженість, контроль над їхнім протіканням.
П.Я. Гальперін розглядає увагу як самостійну форму психічної діяльності. Він дотримується гіпотези, що увага є діяльністю психічного контролю. Основні положення цієї гіпотези полягають у тому, що увага є однією зі складових орієнтовно-виконавчої діяльності, у якій вона не має власного продукту, а виконує функцію контролю, поступово стаючи внутрішньою скороченою автоматизованою дією.

Рівні неспання та увага

Неспання - одне з основних функціональних станів. Неспання – стан психіки, що характеризується достатньо високим рівнем електричноїактивності мозку, властивим активної взаємодії індивіда із зовнішнім світом. У підтримці стану неспання найважливішу роль відіграє ретикулярна формація середнього мозку, від нейронів якої висхідні впливу йдуть до неспецифічним ядрам таламуса, а від них до всіх зон кори великих півкуль. Неспання, звичайне стан не сплячої людини, утворює полевсіляких поєднань функцій свідомості - від стану спокійного пильнуваннячерез активне, напружене неспання до виражених афектів. Поведінкове прояв активності нервової системи або функціонального стану людини вумовах реалізації ним тієї чи іншої діяльності. Неспання періодично змінюється сном, утворюючи цикл неспання - сон. Розрізняють такірівні неспання: крайній рівень напруги, активне неспання,спокійне неспання. Кожен рівень неспання розрізняється комплексом вегетативних, моторних і електроенцефалографічних показників.

Неспання - рівень активності мозку,достатньо високий для активної взаємодії організму з зовнішнім середовищем -цілеспрямованої поведінки. У людини найважливішими ознаками неспання,є свідомість і мислення, а у тварин - умовно-рефлекторна діяльність. Неспання підтримується тонічними висхідними впливами ретикулярнихструктур середнього і проміжного відділів мозку і лімбічних утворень. В свою чергу тривала активність ретикулярних і лімбічних утворень мозкустворюється завдяки власній їх активності і доцентрової імпульсації, яка надходить у головний мозок від внутрішніх органів, м'язів, зв'язок, шкіри.

За ступенем активності розрізняють: а) спокійне або пасивне неспання характеризується переважанням альфа-ритмів в задніх відділах неокортексу, б)активне або напружене неспання, що супроводжується блокадою альфа-ритму і появою бета-ритму ЕЕГ. За тривалістю розрізняють: а) стійке на Впродовж хвилин неспання, б) перехідний або фазіческіх - активація(Увага) або зниження до дрімоти.

18. Теорії уваги

Оскільки увага є досить специфічним психічним процесом, який не має конкретної спеціалізації і підтримує одночасно майже всі психічні процеси, дуже довгий час питання її вивчення викликало багато протиріч, створювалися незвичайні концепції для її вивчення і ціле розмаїття теорій її сутності.

1. асоціативна теорія

Асоціаністи не включали увагу в систему психології, оскільки предметами вивчення визначали уявлення та їх асоціації – таким чином і особистість, і об’єкт виходили за межі їх вивчення, виключаючи схему розуміння основного принципу уваги «суб’єкт - об’єкт». Вони зводили свідомість, ще один базовий критерій для функціонування уваги, до механічних зв’язків відчуттів та уявлень. Увага ж уявляється як діюча ззовні сила, формуюча необхідний для свідомості матеріал.

2. біхевіористична та рефлекторна теорії

Перша механічна спроба скасувати увагу була запропонована дослідником Т.Рібо і розвинута у біхевіористів та рефлексологів. Вона зводить увагу до рефлективних установок.

Рефлекторні установки – це рефлекторне найкраще пристосування організму у відповідь на подразник. Відіграють значну роль у найпростіших формах уваги (поворот голови до джерела звука, тощо). Проводять посилення одних процесів за рахунок гальмування інших.

3. теорія гештальтистів

Гештальтисти у своїх теоріях та вченнях звели явище уваги до структурності сенсорного поля. Але, як вважає Л.Рубінштейн, ця теорія не витримує жодної критики, оскільки для уваги суттєвою властивістю є виділення певних об’єктів, тобто аналіз, а не повне переважання структурного цілого. Також не входить до рамок цієї теорії той факт, що вищі форми уваги полягають у відволіканні й гальмуванні одних процесів по відношенню до інших. Увага пов’язана з абстракцією і можливістю розділити структуру сприймання, свідомого переключення фокусування свідомості з одних об’єктів на інші. Тобто теорія гештальтистів певною мірою заперечує існування самого суб’єкта, існуючого незалежно від об’єктів і взаємодіючого з ними, діючого на них.

4. волюнтаристична теорія

Прибічники волюнтаристичної теорії основну причину і сутність уваги розглядали у властивостях і проявах уваги, що суперечить явищу мимовільної уваги. Також вони зводили увагу до фіксації уявлень за допомогою відчуття, хоча мимовільна увага часто регулюється поза відчуттям. Інші ж волюнтаристи шукали пояснення уваги у змінах змісту уявлень, не враховуючи загальної спрямованості особистості, хоча увага є взаємодією загальної направленності психічних процесів суб’єкта і направленістю об’єкта. Також увага є залежною від мотивів, інтересів, його зацікавленості та інших характеристик суб’єкта. Завдяки умінню ставити цілі відбувся філогенетичний і онтогенетичний перехід від мимовільної до довільної уваги.

Джерело: Л.С.Рубінштейн «Основы общей психологии»

19. Функції уваги

До основних функцій уваги належать: селективність, спрямованість і активність.

Функція селективності (вибірковості) уваги реалізується через виділення зі всієї інформації, що надходить до аналізаторів, образів пам’яті, мислення, уяви тощо лише тих, яка важлива людині саме в даний момент. Успіх у вирішенні поточних завдань багато в чому обумовлений якістю виконання саме цієї функції. Саме вона забезпечує стійкість свідомості до перешкод.

Функція спрямованості уваги полягає в зосередженні уваги на предметі діяльності, її утриманні та переключенні. Вона забезпечує ясність і чіткість образу у свідомості суб’єкта, а також, концентруючись на окремих рисах і характеристиках, дозволяє виділяти їх завдяки ф-ії селективності і аналізувати, порівнювати, узагальнювати та систематизувати. Уся психічна діяльність детермінована функціями селективності та спрямованості, що дозволяє виділяти окремий образ і концентруватися на ньому.

Функція активності спрямована на підтримку працездатності людини через раціональний розподіл інтенсивності, концентрації уваги під час виконання елементів діяльності. Ця функція пов’язана з рівнями неспання, оскільки увага як психічний процес можлива тільки за умови активності свідомості.

Джерело: Ю.Гіппенрейтер «Хрестоматия по вниманию»

 

Філогенез уваги

Увага тісно пов’язана з діяльністю – це показують ранні ступені філогенетичного розвитку. На цих ступенях увага безпосередньо включена в практичну діяльність, в поведінку – на початку воно виникає як настороженість, пильність, готовність до дії за першим сигналом та сприйняття цього сигналу в інтересах дії. Разом з тим увага вже на цих ранніх стадіях означає і загальмованість, яка служить для підготовки до дії. Таким чином, у філогенезі увага формується як удосконалення, «надбудова» орієнтувального рефлексу, який в подальшому розвитку стає основою для формування мимовільної уваги.

В подальшому орієнтувальний рефлекс трансформується в орієнтувально-дослідницьку діяльність як засіб для розвитку в майбутньому довільної уваги.

У міру того як у людини із практичної діяльності виділяється і набуває відносної самостійності діяльність теоретична, увага приймає нові форми: вона виражається в загальмованості сторонньої зовнішньої діяльності і зосередженості на спогляданні об'єкта, заглибленості і зібраності на предмет роздумів. Якщо вираженням уваги, спрямованої на рухливий зовнішній об'єкт, пов'язаним з дією, є спрямований зовні погляд, що пильно стежить за об'єктом і переміщується слідом за ним, то при увазі, пов'язаній з внутрішньою діяльністю, зовнішнім вираженням уваги служить нерухомий, спрямований в одну точку, що не помічає нічого стороннього погляд людини. Але й за цією зовнішньою нерухомістю при увазі не спокій, а діяльність, тільки не зовнішня, а внутрішня. Увага - це внутрішня діяльність під покровом зовнішнього спокою.

На цих, пізніших стадіях філогенезу формуються зачатки довільної уваги – під час споглядання і перенесення уваги на внутрішню діяльність, можна спостерігати більш значний вплив домінанти на свідомість. Найбільш значним етапом у філогенезі є формування мови – з її появою увага виходить на якісно новий рівень, що дозволяє краще розвинути довільні форми уваги. Розвиток мови і мовлення дозволяє розвинути майже всі властивості уваги – її селективність, обсяг, концентрацію, переключення тощо. Саме поява мовлення дозволяє максимально розвинути увагу і пройти її розвиток від мимовільної уваги на основі орієнтувального рефлексу до вищих форм довільної уваги – вольової, яка сформувалася під впливом установок і волі, які, в свою чергу, теж нерозривно пов’язані з мовою.

Джерело: Ю.Гіппенрейтер «Хрестоматия по вниманию»

Установка і діяльність.

Перед здійсненням діяльності людина психологічно готується до її здійснення. Процес підготовки може не усвідомлюватися. Цей факт підготовки Д.Н. Узнадзе і назвав установкою.

Установка є первинною властивістю організму, тобто це найпримітивніша реакція на зовнішні подразнення.

При наявності потреби і засобів її задоволення у суб'єкта виникає особливий стан, який можна характеризувати як схильність, спрямованість, готовність здійснити акт, що веде до задоволення потреби. Це і є установка - готовність до здійснення певної дії.

Установка, таким чином, є необхідною визначальною ланкою між дією зовнішнього середовища і психічною діяльністю людини. На думку Узнадзе, установка не відбивається у свідомості суб'єкта у вигляді якого-небудь самостійного переживання, не є окремим актом свідомості і взагалі феноменом свідомості.

У суб'єкта перед кожним актом його поведінки виникає своєрідний динамічний стан - установка, яка, залишаючись несвідомою, доцільно, у відповідності зі структурою, і з предметним змістом даної ситуації, спрямовує розгортання процесів свідомості та актів практичної поведінки. Після своєї реалізації в поведінці і задоволення потреби дана установка перестає існувати, поступаючись місцем іншій установці.

Діяльність людини може бути активована крім участі його окремих, свідомих психічних функцій, крім його пізнавальних, емоційних і вольових актів, - може бути активована на базі його установки, що виражає не які-небудь з окремих психічних функцій, а стан всього суб'єкта, як такого. Активність особистості, її діяльність для вирішення даного завдання є, по суті, не що інше, як процес реалізації установки.

Відповідно до основних структурних одиниць діяльності (діяльність, дія, операція) виділяють рівні смислових, цільових та операційних установок, а також рівень психофізіологічних механізмів установки. «Загальна функція установок будь-якого рівня в регуляції діяльності характеризується трьома такими моментами:
а) установка визначає стійкий цілеспрямований характер протікання діяльності і виступає як механізм стабілізації діяльності особистості, що дозволяє зберегти її спрямованість у ситуаціях, що безперервно змінюються;
б) установка звільняє суб'єкта від необхідності приймати рішення і довільно контролювати протікання діяльності в стандартних ситуаціях, що раніше зустрічались;
в) (фіксована) установка може виступати як фактор, який зумовлює інерційність, відсталість динаміки діяльності та «затрудняющего» пристосування до нових ситуацій.»

Мислення як поведінка

Психологія поведінки, або біхевіоризм, одне з найбільш впливових напрямків у зарубіжній психології XX століття, що оформилася на початку століття. Для Дж. Уотсона предмет псіхологіі - це поведінка, яка має вивчатися строго об'єктивно. Основна структурна одиниця поведінки, по Вотсону, зв'язок стімула і реакції (знаменита формула S-R),. Досягнення корисного результату (підкріплення) не є необхідною умовою утворення цього зв'язку. У складній поведінці утворюються цілі серії (системи) зв'язків між стимулами і реакціями.

Мислення людини Дж. Уотсон розумів дуже розширено, ототожнюючи його з внутрішньої мовою і навіть засобами невербальної комунікації.

Дж. Уотсон виділяв три основні форми мислення: а) просте розгортання мовних навичок (відтворення віршів або цитат без зміни порядку слів); б) рішення задач ненових, але які рідко зустрічаються, так що вони вимагають пробуючої, словесної поведінки (спроби згадати напівзабуті вірші); в) рішення нових завдань, яке вимагає словесного рішення до того, як буде виконане у відкрито вираженій дійовій формі.

Одна з найбільш яскравих особливостей психології поведінки - її натуралізм. Почавшись з досліджень поведінки тварин, американський біхевіоризм безпосередньо переніс методи і принципи цього дослідження на людину. При трактуванні природи мислення і мовлення Дж. Уотсон не враховував суспільної обумовленості засвоєння мови, якісних відмінностей цього процесу від вироблення навичок, не розкривав складної структури самої мови і її розвитку. Дуже широко трактуючи внутрішню мову,Дж. Уотсон підкреслював зв'язок мови з іншими функціями, але в той же час втрачав, специфіку власне мислення. Мислення і свідомість розглядалися як особливий вид поведінки, тобто як реальна діяльність суб'єкта, яка підлягає стільки ж об'єктивного вивчення, як і інші види поведінки. За аналогією з руховою поведінкою мовна діяльність розглядається як пробуюча, пошукова. Цим підкреслюється спільне в мові і поведінці, їх єдність.

Після Дж. Уотсона, ідеї біхевіоризма розвивав Б. СКіннер, К. Халл, які розглядали поведінку як цілеспрямований процес, як включає пізнавальну (орієнтовну) активність в якості опосередкованої ланки. Другий напрям запропонував Е.Толмен, ввівши когнітивну теорію поведінки, яка відмічає важливість пізнавальних процесів у мисленні. Процес мислення не виділяється у якості самостійного. Під когнітивними процесами маються на увазі феномен сприймання та пам’яті.

Мислення як процес

Мислення являє собою процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів і явищ об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках та відношеннях. Мислення є одним із провідних пізнавальних процесів, його вважають найвищим ступенем пізнання. Відображення на стадії мислення відрізняється від чуттєвого пізнання на стадії сприймання тим, що мислення відбиває дійсність опосередковано, за допомогою системи засобів, зокрема мисленнєвих операцій, мови й мовлення, знань людини тощо. Відображення дійсності на рівні мислення має також узагальнений характер. Виділяючи загальне, ми спираємося не тільки на ті об'єкти, які сприймаємо в даний момент, а й на ті, які сприймали в минулому. Мислення надає людині можливість відобразити й зрозуміти не тільки те, що може бути безпосередньо сприйняте відчуттями, а й те, що сховане від безпосереднього чуттєвого сприймання.

У підходах провідних вітчизняних психологів, зокрема Л. С. Виготського, С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьєва, П. Я. Гальперіна, Г. С. Костюка, можна виділити такі загальні положення щодо трактування мислення як предмета психології (О. К. Тихомиров):

1. Усі явища мислення не входять до предмета психології, необхідним є виділення спеціального аспекту вивчення мислення психологічною наукою.

2. Мислення процесуальне, або розгорнуте в часі, динамічне.

3. Мислення як процес і мислення як діяльність (С. Л. Рубінштейн), орієнтування як процес та орієнтування як орієнтувально-дослідницька діяльність (П. Я. Гальперін) дуже часто розглядаються як близькі або навіть синонімічні поняття.

4. Мислить суб'єкт, орієнтування також здійснює суб'єкт. Якщо на рівні теоретико-пізнавального й логічного аналізу абстрагувати мислення від суб'єкта можна і навіть необхідно, то на рівні психологічного аналізу це неможливо.

Отже, мислення - це процес (пізнавальна діяльність), продукт якої характеризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійсності, воно диференціюється на види залежно від рівнів узагальнення і характеру засобів, які використовуються, залежно від новизни узагальнень і засобів для суб'єкта, а також залежно від ступеня активності самото суб'єкта мислення. Мислення - процесуальне, тобто розгорнуте в часі, динамічне. Хід мислення рідко з самого початку є запрограмованим, сама детермінація мислення також створюється і розвивається під час мислення, тобто теж є процесом.

 

37. Мислення як система обробки інформації:

У мисленні присутні такі методи обробки інформації

1. Аналіз – здатність подумки роз`єднати образ на складові частини, елементи із виділенням тих чи інших його сторін, властивостей, зв`язків, стосунків.

2. Синтез -здатність до об`єднання подумки окремих елементів і частин, виділених аналізом і створення цілісного образу.

3. Порівняння –знаходження тотожності та відмінності між об`єктами, спираючись на минулий досвід.

4. Абстрагування - здатність уявляти властивості обєктів, відволікаючись від самих обєктів чи від певних їх детелей, спрощуючи таким чином і схематизуючи дійсність.

5. Узагальнення – виділення загального, головного, характерного для певного кола явищ, із виключенням другорядного.

6. Конкретизація- перехід від абстракції та узагальнення до окремих предметів чи явищ дійсності.

7. Класифікація – здатність до групування об`єктів та явищ у класи.

8. Систематизація- здатність подумки розташовувати класи, предмети та явища у певній послідовності.

9. Індукція - процес логічного висновку на основі переходу від приватного положення до загального. Індуктивний умовивід зв'язує приватні передумови з висновком не стільки через закони логіки, а скоріше через деякі фактичні, психологічні або математичні подання.

10. Дедукція — метод наукового пізнання, з допомогою якого, виходячи з більш загальних положень, одержують менш загальні, часткові, а то й одиничні. Завдяки дедукції одержують достовірне знання, тому дедуктивними часто називають необхідні умовиводи. Творцем дедуктивного методу вважають Арістотеля. Бекон та Мілль негативно ставилися як до дедуктивного умовиводу, вважаючи його другорядним методом, так і загалом до дедукції.

11. Аналогія — метод, відповідно до якого на підставі подібності предметів за одними ознаками робиться висновок про їх подібність за іншими ознаками. Аналогія, як і неповна індукція, сама по собі ще не може гарантувати достовірні висновки.

12. Моделювання — метод дослідження об'єктів на їх моделях. Побудова моделей предметів і явиш здійснюється з метою їх досконалішого вивчення, раціоналізації способів їх побудови, впливу на них тощо. Форми моделей різноманітні і залежать від багатьох обставин, зокрема від сфери їх застосування. Так, за характером моделей розрізняють предметне і знакове (інформаційне) моделювання.

13. Формалізація — метод, з допомогою якого змістове знання відображається у формалізованій мові. Необхідною умовою для побудови такої мови є використання аксіоматичного методу, завдяки якому вдається одержати всі твердження теорії з невеликої кількості положень (аксіом), які приймаються без доведення.

 

38. Характеристика основних видів мислення в соціогенезі

Піонером у вивченні первісного мислення був Леві Брюль. До нього це мислення розглядалося як алогічне або антилогічне. Леві Брюль трактує первісне мислення як пралогічне, тобто мислення, яке має іншу логіку.

Первісне мислення має такі риси (за Леві Брюлем): 1) фіксованість на містичних причинах; 2) байдужість до протиріч; 3) специфічність матеріалу мислення (одиницею первісного мислення є психічні образи особливого роду, у яких домінують дійові та емоційні елементи досвіду); 4) підпорядкованість закону партиципації (поєднання (співпричетність) явищ, коли межі між окремими предметами розмиті); 5) наявність неочікуваних комбінацій ідей.

З розвитком суспільства мислення переходить до узагальненого, теоретичного мислення в поняттях. З'являються і розвиваються абстракції числа, простору і часу. Мислення переходить до оперування поняттями, що не мають не тільки чуттєвих, а й взагалі будь-яких уявлень.

Радикальним етапом еволюції мислення є широке поширення логічного мислення в Античну епоху. Радикальним етапом стало самоусвідомлення мислення і людини в світі, яке, як підкреслює А.Г. Асмолов, набуло поширення саме в середні століття і, можливо, повністю було відсутнє в Стародавній Греції.

Можна додати, що сучасне інформаційне суспільство породжує нові тенденції до зміни мислення. Так, у людей, які тривалий час займаються програмуванням, сильно розвивається логічне абстрактне мислення, але з'являється, наприклад, схильність ігнорувати многопричинность подій. Такі люди більш схильні робити висновки, спираючись на обмежене число посилок.

 

 

39. Стадії розвитку мислення в онтогенезі Онтогенетичний аспект розвитку мислення включає вивчення розвитку мислення протягом всього життя. Мислення дитини формуеться прижиттево в ході предметної діяльності та спілкування, в ході засвоєння життевого досвіду. Особлива роль – ціленаправлені впливи дорослих в формі навчання і сприймання. Крім практичної діяльності з предметами виділяють і особливі дослідницькі дії. Дитина виявляє все нові властивості, встановлює зв’язки між ними. Вже в області засвоених предметних дій дитина проявляє самостійність, яка проявляється в повторенні способів без додаткового впливу зі сторони дорослих. Велике значення для розвитку мислення має гра. В ході розвитку практичних перетвореннь об’ектів виникає така властивість мисленневої діяльності як кроковий характер – перетворення здійснюється певними порціями, поступовими актами. Після кожного акту відбувається мисленевий аналіз наставших змін. Наочно-образне мислення відіграє важливу роль в формуванні у дітей розуміння процесів змін і розвитку предметів і явищ. У старших школярів формуюються цілісні знання про оточуюючу дійсність. Розвиток наочно-дійового та наочно-образного мислення здійснюється в тісному звязку з формуванням логічного мислення. Дослідження розвитку мислення у шкільному віці показали важливу роль теоретичних узагальнень, що засвоюють діти. Теоретичне мислення створює основу для довільного саморегулювання розумової діяльності. Самоорганізація мисленневого процесу виникає в умовах спільної навчальної діяльності, в умовах спілкування в системі суспільно-корисної діяльності. Якиманська вивчала розвиток образного мислення школярів. Створення образів та оперування ними – рівні розвитку просторового мислення. Було виділено 3 типи оперування просторовими образами 1)зміна положення вигаданого обєкту на площині по відношенню до інших об’єктів; 2) зміна структури об’екту; 3)комбінація перетворень. Поступово формуються такі якості мислення як самостійність, глибина, пружність, стійкість, ширина.

 

Форми мислення

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, умовиводів і понять.

СУДЖЕННЯ - це форма мисленнєвого відображення, яка полягає в запереченні або утвердженні будь-якого факту, зв´язку чи відношення між предметами та явищами.

Характерною властивістю судження є те, що воно існує, виявляється і формується в реченні. Проте судження та речення - речі не тотожні. Судження - це акт мислення, що відображає зв´язки, відношення речей, а речення - це граматичне сполучення слів, що виявляє і фіксує це відображення.

Кожне судження включає суб´єкт і предикат.

Суб´єктом є предмет судження, про який йдеться і який відображається в нашій свідомості.

Предикат - це відображення тих відносин, ознак, властивостей, які ми стверджуємо. Наприклад: «Усі солдати ворожої сторони - мої вороги», де «всі солдати ворожої сторони» - це суб´єкт, а «мої вороги» - предикат.

Судження є істинним, якщо воно правильно відображає відношення, які існують в об´єктивній дійсності. Істинність судження перевіряється практикою.

Судження бувають одиничними («Пан Кравченко - мій начальник»), частковими («Деякі начальники виявляють нетактовність»), загальними («Усі чиновники - бюрократи»). Це прості судження.

Судження, що складаються з кількох простих суджень, називають складними (наприклад: «Сьогодні мій день народження, мама готує святковий стіл, запрошено гостей - отже, я буду з друзями веселитися»).

Залежно від того, стверджуємо ми чи заперечуємо наявність певних ознак і відношень в об´єктах, судження бувають ствердними або заперечними. Істинність наших знань чи суджень ми можемо з´ясувати шляхом розкриття підстав, на яких вони ґрунтуються, зіставляючи їх з іншими судженнями, тобто розмірковуючи.

Міркування - це низка пов´язаних суджень, скерованих на те, щоб з´ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. Прикладом міркування є доведення теореми. У міркуванні ми з одних суджень виводимо нові шляхом умовиводів.

Умовиводом називають таку форму мислення, в якій ми з одного або кількох суджень виводимо нове. В умовиводах через уже наявні в нас знання ми здобуваємо нові.

Умовиводи бувають індуктивні, дедуктивні і за аналогією.

Індуктивний умовивід - це судження, в якому на підставі окремих фактів, посилань, конкретного, часткового роблять узагальнення. Наприклад: «Срібло, залізо, мідь - метали; срібло, залізо, мідь при нагріванні розширюються: отже, метали при нагріванні розширюються».

Дедуктивний умовивід - це судження, в якому на підставі загальних висновків і положень здобувають знання про часткове, конкретне. Наприклад: «Усі метали при нагріванні розширюються; срібло - метал: отже, срібло при нагріванні розширюється».

Умовивід за аналогією ґрунтується на подібності окремих істотних ознак об´єктів, і на цій підставі роблять висновок про можливу схожість цих об´єктів за іншими ознаками.

Умовиводи широко використовують у науковій та практичній діяльності, зокрема в навчально-виховній роботі з дітьми.

Дані, отримані в процесі мислення, фіксуються в поняттях.

ПОНЯТТЯ - це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність предметів та явищ дійсності в їх істотних зв´язках і відношеннях, узагальнюють