Мимовільне запам’ятовування та фактори, що його обумовлюють

Первісна форма запам'ятовування - так зване ненавмисне або мимовільне запам'ятовування, тобто запам'ятовування без заздалегідь поставленої мети, без використання яких-небудь прийомів. Це просте запечатление того, що
впливало, збереження деякого сліду від збудження в корі мозку. Кожен процес, що відбувається в корі мозку, залишає сліди після себе, хоча ступінь їх міцності буває різна.
Мимоволі запам'ятовується багато чого з того, з чим людина зустрічається в житті: навколишні предмети, явища, події повсякденного життя, вчинки людей, зміст кінофільмів, книг, прочитаних без будь-якої навчальної мети, і т.п., Хоча не всі вони запам'ятовуються однаково добре. Найкраще запам'ятовується те, що має життєво важливе значення для людини: все, що пов'язано з його інтересами і потребами, з цілями і завданнями його діяльності. Навіть мимовільне запам'ятовування носить виборчий характер, визначається ставленням до навколишнього.
Від мимовільного запам'ятовування треба відрізняти довільне запам'ятовування, що характеризується тим, що людина ставить перед собою певну мету - запам'ятати те, що намічено, і використовує спеціальні прийоми запам'ятовування. Довільне запам'ятовування являє собою особливу і складну розумову діяльність, підпорядковану завданню запам'ятати і включає в себе різноманітні дії, що виконуються для того, щоб краще досягти цієї мети.
У процесі навчання довільне запам'ятовування нерідко приймає форму заучування, тобто багаторазового повторення навчального матеріалу до повного і безпомилкового його запам'ятовування. Так, наприклад, вивчаючи вірші, визначення, закони, формули, історичні дати і т.д. Поставлена ​​мета - запам'ятати - відіграє важливу роль, визначаючи собою всю діяльність запам'ятовування. За інших рівних умов довільне запам'ятовування помітно продуктивніше мимовільного запам'ятовування. Мимовільне запам'ятовування здійснюється без спеціально поставленої мети запам'ятати. На нього впливають яскравість, емоційна забарвленість об'єкта. Це така форма запам'ятовування, яка є продуктом певної діяльності (пізнавальної, рухової та ін.), але здійснюється автоматично, без мнемонічної мети.
Мимовільному запам'ятовуванню сприяє наявність інтересу. Все цікаве запам'ятовується легше і довше утримується у свідомості.
УМОВИ: 1) якість дієвого ставлення до матеріалу; 2) ступінь включення матеріалу у зміст основної мети діяльності; 3) рівень зацікавленості та емоційного відношення.

6. Довільне запам’ятовування та фактори, що його обумовлюють

Довільне запам'ятовування відрізняється ступенем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспрямований характер; у ньому використовуються спеціальні засоби та прийоми запам'ятовування.
Залежно від міри розуміння матеріалу, що треба запам'ятати, довільне запам'ятовування може бути механічним і смисловим.
Механічне — це запам'ятовування, яке здійснюється без розуміння сутності інформації. Воно призводить до її формального засвоєння і в цьому аспекті близьке до зубріння.
Смислове (логічне) спирається на розуміння матеріалу у процесі опрацювання, оскільки організація та упорядкування матеріалу, виокремлення його суті сприяють запам'ятовуванню.
Є певні фактори, які впливають на результативність запам'ятовування. По-перше, вони де в чому збігаються з чинниками ефективного заучування, а по-друге — підкоряються загальним законам пам'яті.
Закон осмислення: чим глибше ми осмислюємо, розуміємо те, що запам'ятовується, тим краще воно зберігається у пам'яті. При цьому дуже важливо знати прийоми змістового опрацювання інформації: визначення логіки матеріалу, поділ його на окремі частини, виокремлення головного і другорядного тощо.
Закон інтересу: цікаве легко запам'ятовується, оскільки для цього ми не докладаємо певних зусиль.
Закон установки: а) установка на запам'ятовування за часом: запам'ятовування стає продуктивнішим, якщо людина ставить за мету запам'ятати матеріал на тривалий час; б) установка на сприйняття матеріалу за змістом: у матеріалі ми насамперед сприймаємо те, що сподіваємось у ньому знайти.
УМОВИ: 1) чітка постановка мети; 2) наявність мотивів, що спонукають запам’ятовування; 3) розуміння інформації, що треба запам’ятати; 4) використання логічних прийомів запам’ятовування (складання плану, порівняння, класифікація, систематизація); 5) повторення; 6) використання інформації, що необхідно запам’ятати в практичній діяльності.

7. Відтворення. Рівні відтворення.

Відтворення — один з основних процесів пам’яті. Воно є показником міцності запам’ятовування і разом з тим наслідком цих процесів.

Засадовою стосовно відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку.

Найпростіша форма відтворення — впізнавання. Впізнавання є відтворенням, що виникає при повторному сприйманні об’єктів. Впізнавання буває повним і неповним.

При повному впізнаванні повторно сприйнятий об’єкт одразу ототожнюється з раніше відомим, повністю відтворюються час, місце та інші деталі попереднього ознайомлення з ним.
Повне впізнавання спостерігається, наприклад, при зустрічі добре знайомої людини або при ходінні добре відомими вулицями.

Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, утрудненням співвіднесення об’єкта, що сприймається, з тим, що було в попередньому досвіді. Так, почувши мелодію, людина може переживати почуття знайомого, проте буде неспроможною ототожнити її з конкретним музичним твором.

Складнішою формою відтворення є згадування. Особливість згадування полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється. Згадування може бути довільним, коли воно зумовлюється актуальною потребою відтворити необхідну інформацію, наприклад пригадати правило при написанні слова чи речення, відповісти на запитання, або мимовільним, коли образи чи відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів.

До мимовільного відтворення належить явище ремінісценції, або «виринання» у свідомості того, що неможливо було пригадати одразу після його запам’ятовування. Засадовим стосовно ремінісценції, на думку І. Павлова, є зняття втоми нервових клітин, яке настає після виконання складного мнемічного завдання. Через деякий час ця втома зникає, і продуктивність відтворення зростає.

Особливою формою довільного відтворення запам’ятованого матеріалу є пригадування. Потреба у пригадуванні виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається пригадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об’єктивні та суб’єктивні труднощі, пов’язані з неможливістю пригадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемічних дій.

Пригадування може бути складною розумовою діяльністю, яка передбачає поетапне відтворення всіх обставин та умов, за яких відбувався процес запам’ятовування об’єкта чи явища. Від уміння пригадувати залежить ефективність використання здобутих знань, розвинення пам’яті як психічного процесу загалом. К. Ушинський одну з основних причин «поганої пам’яті» вбачав саме у лінощах пригадувати.

 

8. ''Збереження-Забування’’. Теорії забування (Рубінштейн)

Збереження є складним динамічним процесом, який здійснюється в умовах організованого засвоєння, і включає багатоуявні процеси переробки матеріалу (Рубінштейн)

Зворотнім боком збереження, яке виявляється в відтворенні, є забування.

Аналізуючи ряд фундаментальних і своїх дослідів С.Л. Рубінштейн робить такі умовиводи:

-забування неосмисленого матеріалу, після прочитання, відбувається приблизно в такій послідовності, в таких інтервалах «после 20 минут сохранилось 59,2% запоминавшегося материала, после 1 часа – 44,2%, после 9 часов – 35,8%, после 1 дня – 33,7%, после 2 дней – 27,8%, после 3 дней – 25,4%, после 31 дня – 21,1%.»(На основі досліду Еббінгаузера(людина читала текст, потім через певні інтервали часу намагалась його відтворити))

Однак, міцність запамятовування осмисленого матеріалу має свої особливості. Так Дж.Мак-Гич и П.Уитли, провели такий же експеримент, але вже досліджували відтворення добре осмисленого матеріалу, і їх піддослідні показали суттєво відмінний результат, який полягав в сильнішому початковому забуванні, в зв’язку з складністю сприйняття самого матеріалу (лекція викладача психології, при розповіданні нового матеріалу)

Однак по різному запам’ятовуються й різні частини осмисленого матеріалу: Описовий текст і роздуми, факти, закони

Також був проведений ще один подібний дослід співробітниками кафедри психології «ЛГПИ им. А.И.Герцена Э.М.Гуревич». Дослід показав що текстуальне заучування дає кардинально інші результати.Хочя вченні вимагали точного, буквального відтворення тексту, а не тільки лиш запомятовування сенсу та хоча вони дотримувались всіх умов эббингаузовского експерименту, результати виявились зовсім іншими. У одних піддослідних він був 76% після 6 днів, у інших ніякого збереження не вдалось досягти.

Тобто, в залежності від умов проведення досліду, результати виходять різні. У випадку з дослідом Ебінгаузера, відбувалось не осмислене запамятовування. В досліді П Уітлі – осмислене, але матеріал був складний. У випадку ж з співробітниками кафедри психології «ЛГПИ» - осмислене, але дослід проводився з заучуванням, і в залежності від особливостей заучування люди запомятовували по різному(юристи машинально заучували, а лиш потім розуміли сенс, і при цьому дуже лехко і точно відтворювали, у деяких інших піддослідних, у яких не було ні найменшої установки в делікатності підбору слів, заучування відбувалося зовсім по іншому, через освоєння сенсу, а не термінів. В зв’язку з цим, мовна форма в них викривлювалась. Точне, буквальне, заучування являло собою складніть. В результаті доучування навіть потребувало більше часу ніж заучування)

Різний хід забування і збереження інформації в проведених дослідах пояснюється тим, що господарює в даного суб’єкта: сенсовий зміст і його мовне оформлення в їх єдності, чи здебільшого одне з них з недорахунком іншого.

(Чим зрозуміліше значення тексту для особи та чим конкретніше особа підбирає слова для мовного оформлення при відтворенні, тим краще, й на довше особа його запам’ятає)

1. Теорія витіснення - найдавніша теорія, згідно з якою запам'ятовування нової інформації призводить до витіснення попередньої. Однак клінічні дослідження показують, що ця теорія хибна.

2. Теорія видозміни - вважає, що стара інформація, яка була сприйнята нами в минулому, зазнає значних змін під впливом наших нових вражень і з часом уже не відповідає за змістом тієї інформації, яка була сприйнята.

3. Теорія репродуктивного гальмування - згідно цієї теорії стара інформація, що сприймається нами в минулому, набуває характеру нашого особистого досвіду. При сприйнятті інформації схожою за змістом, виникає опір до запам'ятовування, оскільки в корі головного мозку утворюється не домінанта, а асоціативні зв'язки. Для фіксації такої інформації потрібні:

• Висока особистісна значущість інформації

• Підвищена емоційна забарвлення інформації.

 

9. Основні підходи до виділення видів пам’яті (Рубінштейн)

Види пам'яті диференціюються залежно від того, що запам'ятовується або відтворюється.

Відтворення може відноситися до рухів і дій, проявляючись в створені звичок і навичок, до наочних змістів свідомості (образів-уявлень предметів або слів), до думок і почуттів. Відповідно до цього розрізняють такі види пам'яті: моторну пам'ять, що виражається в навичках і звичках, образну пам'ять (зорову, слухову, дотикальну і т.д.), пам'ять на думки (логічну) і пам'ять на почуття (афективну).

Біхевіористи відповідно до своєї установки, не вивчаючої свідомості, зводять проблему пам'яті виключно до проблеми навички. Вивчення навичок стало тому їх центральною проблемою. Таке зведення, однак, неможливо. Воно проходить повз те, що є самим специфічним в людській пам'яті.

З іншого боку, А.Бергсон різко роз'єднав і протиставив пам'ять рухів і пам'ять уявлень як "пам'ять тіла" і "пам'ять духу". Такий розрив між ними зовсім хибний. Від відображає спіритуалістичний дуалізм Бергсона, для якого тіло, і зокрема мозок, є апарат, що передає лише рухові імпульси. Насправді ж обидва види пам'яті (рухів і уявлень) хоча і не тотожні, але тісно пов'язані між собою.

Види пам'яті диференціюються також і в залежності від того, як відбувається запам'ятовування. Залежно від характеру діяльності, в ході якої відбувається запам'ятовування, розрізняються мимовільне і довільне запам'ятовування. Залежно від способу запам'ятовування в цьому плані розрізняються механічне і смислове запам'ятовування

Більшість психологів (Г.С. Костюк, А.В. Петровський, О.О. Смирнов та ін.) вирізняють

такі критерії для визначення видів пам’яті:

ü за характером психічної активності, яка є провідною у діяльності;

ü за характером мети діяльності;

ü за тривалістю закріплення та зберігання матеріалу залежно від його ролі і місця в діяльності;

ü за провідним аналізатором.

За провідним аналізатором:	За характером психічної активності:	За тривалістю збереження матеріалу:	За характером мети діяльності:
§ Зорова § Слухова § Смакова § Нюхова § Дотикова	§ Образна § Рухова § Емоційна § Словесно – логічна	§ Миттєва § Короткочасна § Довготривала § Оперативна § Генетична	§ Мимовільна § довільна

 

 

 

10. Види пам'яті

Залежно від характеру мети діяльності поділяють на мимовільну і довільну.

Мимовільна пам'ять здійснюється без мети, без вольового зусилля запам'ятати і відтворити. Вона завжди є наслідком певної практичної діяльності людини, тому її результативність визначається способом організації цієї діяльності (наприклад, в ігровій формі вивчати моря, океани, протоки тощо).

Мимовільна пам'ять починає працювати тоді, коли людина намагається, наприклад, зрозуміти матеріал, і через певний проміжок часу він запам'ятовується, в ньому визначаються внутрішні і зовнішні зв'язки. Цю особливість мимовільної пам'яті з успіхом використовують в усіх методах активного навчання.

Довільна пам'ять передбачає наявність чітко визначеної мети щось запам'ятати, відтворити, пригадати. Головним знаряддям цієї пам'яті є мова: людина використовує слово як само інструкцію для запам'ятовування та відтворення. Розвиток довільної логічної пам'яті вимагає не тільки накопичення знань, а й оволодіння певною системою розумових операцій.

Критерієм розвиненої довільної пам'яті є міра усвідомлення індивідом мети і змісту запам'ятовування та відтворення.

Мимовільна і довільна пам'ять - це два послідовні етапи розвитку пам'яті. Мимовільна пам'ять генетично є першим видом пам'яті, вона без спеціальних зусиль збагачує наш досвід. Довільна пам'ять дає людині змогу керувати своєю пам'яттю.

 

11. Проблеми класифікації пам’яті за часовими характеристиками

Залежно від часу зберігання матеріалу пам'ять поділяють на сенсорну, короткочасну і тривалу.

Сенсорна пам'ять фіксує і зберігає інформацію в аферентних частинах аналізаторів (у внутрішніх каналах вуха, на сітківці ока, в закінченнях шкірного, нюхового, смакового нервів) протягом 250 мс.

Цю пам'ять, миттєвий відбиток різної модальності, називають над-короткочасною. Необхідна умова утримання інформації в сенсорній пам'яті - наявність настанови на її появу.

П.І. Зінченко вважає, що сенсорна пам'ять тривалістю 100 мс створює можливість предметної віднесеності образу, проте ні константність, ні узагальненість ще не формується. Завдяки їй індивід може розпізнавати образи ще в процесі їхнього формування. Так, у зоровій сенсорній пам'яті відбувається первинна обробка інформації, що надходить, її відбір (фільтрація), сканування (зчитування), після чого частина відібраної інформації надходить для подальшої переробки в центральні канали - у короткочасну, а потім і тривалу пам'ять.

Короткочасна пам'ять характеризується швидким запам'ятовуванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням.

Короткочасна, або оперативна, пам'ять здійснює введення і одержання інформації з тривалої пам'яті для задоволення актуальних потреб людини.

Ця пам'ять обслуговує актуальні потреби діяльності і має обмежений обсяг. Дуже важливо зосередитись на об'єктах запам'ятовування. Американський психолог Дж, Міллер довів, що обсяг короткочасної пам'яті обмежений. Залежно від складності об'єктів запам'ятовування кількість їх може коливатись у межах від 5 до 9 (7±2), тобто в середньому короткочасна пам'ять здатна одночасно зберігати сім елементів. Індивід може збільшити кількість інформації, утримуваної в короткочасній пам'яті, шляхом перекодування елементів у нові структурні одиниці. Головне - зробити їх більш інформаційно насиченими за рахунок групування, схематизації, узагальнення в єдиний цілісний образ. Важливо також активно проговорювати, повторювати цей матеріал.

Переведення інформації з короткочасної в тривалу нерідко викликає труднощі, бо спочатку необхідно осмислити і певним чином структурувати матеріал, пов'язати його з тим, що людина добре знає, а потім повторити. Механічний характер проговорювання матеріалу призводить до забування, якщо ж він осмислений і супроводжується мнемічними діями, то переходить у тривалу пам'ять.

Тривала пам'ять зберігає людський досвід і забезпечує довгочасне зберігання матеріалу та наступне використання в діяльності. Це - найскладніший вид пам'яті. Матеріал у ній зберігається, зазнаючи впливу процесів запам'ятовування, забування, відтворення.

Тривалу пам'ять поділяють на два типи: перший - зі свідомим доступом, тобто людина може за своїм бажанням згадати потрібну інформацію; другий - із закритим доступом. У цьому разі людина в природних умовах не може користуватись тривалою пам'яттю, і лише під час гіпнозу, завдяки подразненню всіх ділянок головного мозку, актуалізуються в усіх деталях образи, переживання власного життя. Відомі випадки феноменальної пам'яті й унікальних здібностей лічити, які пов'язані з доступом до цього виду пам'яті. У людей з феноменальною пам'яттю інформація відновлюється після тривалого зберігання (десятки років) без змін. Це свідчить про відсутність у такій пам'яті перетворень і здатності до забування. У людей, які не мають описаних здібностей, тривала пам'ять без довільного доступу становить, ймовірно, базу інтуїції.

12. Психологічні дослідження короткочасної пам’яті

Короткочасна пам'ять – це вид пам’яті, що характеризується дуже коротким терміном збереженням інформації.

Вивчення пам’яті було одним з перших розділів психологічної науки, де був застосований експериментальний метод, зроблені спроби виміряти процеси, що вивчаються та описати закони, яким вони підпорядковуються. Ще у 80-их роках 19 ст Еббінгауз запропонував прийом,за допомогою якого, як він вважав, було можливо дослідити закони пам’яті, не пов’язаної з мисленням. Ці прийоми, що складалися з заучування беззмістовних складів, що не викликали ніяких асоціацій дозволили Еббінгаузу вивести основні криві запам’ятовування матеріалу, описати її основні закони, дослідити час зберігання слідів у пам’яті і процес їх згасання.

У 1954 році був Патерсонами був проведений експеримент, в якому досліджуваних просили запам’ятати три літери і відтворити їх через деякий час. У проміжку між пред’явленням літер досліджувані повинні були вести відлік назад трійками. Досліджувані були неспроможні відтворити літери, що ілюструвало головну властивість короткочасної пам’яті, яка характеризується короткочасністю і обмеженим об’ємом інформації, що зберігається.

Щодо фізіологічних основ короткочасної пам’яті, то цьому питанню було приділення значно менше уваги дослідників. Лише за останні десятиліття становище істотно змінилося.

1. З’явилися дослідження, які показували, що процеси фіксації, збереження і відтворення слідів пов'язані з глибокими біохімічними змінами, зокрема з модифікацією рибонуклеїнової кислоти (Хіден), що сліди пам'яті можна переносити гуморальним, біохімічним шляхом (Мак Коннелл та ін.).
2. Почалися інтенсивні дослідження тих нервових процесів «реверберації подзазнення» (збереження збудження в нервових колах і мережах), які стали розглядатися як логічний субстрат пам'яті.
3. З’явилась система досліджень, в рамках якої уважно вивчався процес поступового закріплення (консолідації) слідів, час, необхідний для їх закріплення, і умови, що призводять до їх руйнування.
4.Нарещті, з'явилися дослідження, які намагаються виділити ті області мозку, які необхідні для збереження слідів, і ті неврологічні механізми, які лежать в основі запам'ятовування і забування.

Не дивлячись на те, що багато питань щодо короткочасної пам’яті залишаються невирішеними, психологічні дослідження в цій сфері продовжують свій розвиток, що дає значні надії на майбутнє.

15. Індивідуальні особливості пам'яті людини і властивості нервової системи

У пам'яті людей є значні індивідуальні відмінності. Вони виявляються:

1) у відмінностях продуктивності процесів пам'яті;

2) у переважанні пам'яті тієї чи іншої модальності;

3) у відмінностях у рівні розвитку різних типів пам'яті.

Загальними характеристиками продуктивності процесів пам'яті є:

ü обсяг матеріалу, який може запам'ятати людина за певний проміжок часу,

ü швидкість,

ü точність запам'ятання матеріалу,

ü тривалість збереження матеріалу в пам'яті;

ü готовність до його відтворення.

Індивідуальні особливості пам'яті:

· швидкість запам'ятовування визначається кількістю повторень (або часом), що потрібні людині для запам'ятовування нового матеріалу;

· точність запам'ятовування визначають відповідністю відтвореного тому, що запам'ятовували, та кількістю допущених помилок;

· міцність запам'ятовування виявляється в тривалості збереження завченого матеріалу (або в повільності його забування);

· готовність до відтворення виявляється в тому, як швидко та легко в потрібний момент людина може пригадати необхідні їй відомості.

Ці параметри значно розходяться в різних людей, оскільки певною мірою залежать від особливостей типів вищої нервової системи.

Так, швидкість утворення тимчасових нервових зв'язків пов'язана з силою процесів збудження та гальмування, що зумовлює точність і міцність запам'ятовування. При сильному, але недостатньо рухливому гальмуванні диференціація вражень відбувається повільно, що може позначатися на точності запам’ятовування. Якщо у людини сформовані раціональні способи мнемічної діяльності, вироблені відповідні звички — акуратність, точність, відповідальність, то негативні прояви, що зумовлюються типологічними особливостями нервової системи, можуть коригуватися.

Встановлено, що продуктивність процесів пам'яті в осіб зі слабким типом нервової системи нижча, ніж у представників із сильним. Однак вони краще запам'ятовують логічну структуру матеріалу. Висока рухливість нервових процесів зумовлює високу швидкість запам'ятовування, а сильне гальмування підвищує точність і міцність запам'ятовування. У представників рухливої нервової системи краще розвинена мимовільна пам'ять, а в осіб із інертною нервовою системою — довільна.

Але на продуктивність пам'яті впливає не тільки тип вищої нервової системи. Остаточно властивості пам'яті формуються в процесі мнемічної діяльності людини, у результаті тренувань.

Крім індивідуальних відмінностей, пам'ять різних людей може розрізнятися за рівнем розвитку різних типів пам'яті: рухової, емоційної, образної та словесно-логічної. Переважання певного типу пам'яті в людини залежить від особливостей діяльностей, з якими пов'язаний її життєвий шлях.

Найпоширенішими типами пам'яті є

1) образний,

2) словесно-логічний,

3) проміжний.

1) Людині з образним типом пам'яті простіше запам'ятовувати і відтворювати образний матеріал. Вона легко оперує наочним матеріалом, добре запам'ятовує кольори, картини природи, обличчя, звуки, мелодії, запахи та смаки. При цьому, як правило, простіше вдається оперувати образами тієї чи іншої модальності: зоровими, слуховими, тактильними, нюховими чи смаковими. Найчастіше люди оперують зоровими та слуховими образами.

2) Людям зі словесно-логічним, типом пам'яті просто запам'ятати словесний, абстрактний матеріал: логічні схеми, формули. Такі люди без зусиль можуть відтворити структуру складно організованого матеріалу.

3) Якщо в людини не переважає певний тип оперування матеріалом, то вона представляє проміжний тип пам'яті.

Ці типи зумовлені частково співвідношенням першої та другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини, але головним чином - умовами життя та вимогами професійної діяльності.

Тип пам'яті впливає на успішність людини в оволодінні тією чи іншою професією. І навпаки, коли людина оперує у своїй діяльності тим чи іншим типом матеріалу, це зумовлює розвиток відповідного типу пам'яті, у людини формується професійна пам'ять. Образний тип пам'яті властивий, наприклад, працівникам матеріального виробництва, художникам, музикантам, акторам. Економістам та аналітикам притаманний словесно-логічний тип пам'яті.

Є люди, які мають феноменальну пам'ять, ознаки якої -незвичайно великий обсяг інформації, тривалість зберігання слідів і надзвичайно сильна образність. Такі люди можуть утримати в пам'яті величезні таблиці чисел, слів, можуть уявити собі відсутній предмет до дрібних деталей. Часто вони користуються спеціальними прийомами для запам'ятовування. Однак наявність феноменальної пам'яті не завжди свідчить про високий рівень загального інтелекту, хоча багато хто з видатних людей мав надзвичайно хорошу пам'ять.

Поняття про увагу

Увага - зосередженість діяльності суб'єкта в певний момент часу на якомусь реальному або ідеальному об'єкті - предметі, події, образі, міркуванні тощо (В.І. Страхов).

Увага не психічний процес, а форма організації свідомості та умова успішного протікання психічних процесів та станів. Увага не має власного змісту, виявляє свою дію у зв'язку з відчуттями, сприйняттями, пам'яттю, мисленням тощо. Ці явища актуалізуються у людини не самі собою, а під впливом спрямованості особистості. Отже, увага є вибірковою спрямованістю й зосередженістю свідомості особистості на об'єктах, що відповідають її потребам, інтересам та цілям діяльності або поведінки. Як пише С.Л. Рубінштейн, у кожному психічному процесі наявний момент, що виражає різні ставлення особистості, зокрема, до світу людей, природи, свідомості до об'єкта. Це ставлення виявляється в увазі. Наприклад, коли учень цікавиться математикою, вона, ніби в полон, бере його свідомість. Він глибоко й зосереджено, зі стійкою увагою, виявляючи витривалість, працює над розв'язанням математичних задач.

Функції уваги полягають у тому, що людина серед безлічі подразників, що діють на неї, обирає потрібні, важливі, а інші гальмує, виробляє програми дій та зберігає зосередженість, контроль над їхнім протіканням.
П.Я. Гальперін розглядає увагу як самостійну форму психічної діяльності. Він дотримується гіпотези, що увага є діяльністю психічного контролю. Основні положення цієї гіпотези полягають у тому, що увага є однією зі складових орієнтовно-виконавчої діяльності, у якій вона не має власного продукту, а виконує функцію контролю, поступово стаючи внутрішньою скороченою автоматизованою дією.

Рівні неспання та увага

Неспання - одне з основних функціональних станів. Неспання – стан психіки, що характеризується достатньо високим рівнем електричноїактивності мозку, властивим активної взаємодії індивіда із зовнішнім світом. У підтримці стану неспання найважливішу роль відіграє ретикулярна формація середнього мозку, від нейронів якої висхідні впливу йдуть до неспецифічним ядрам таламуса, а від них до всіх зон кори великих півкуль. Неспання, звичайне стан не сплячої людини, утворює полевсіляких поєднань функцій свідомості - від стану спокійного пильнуваннячерез активне, напружене неспання до виражених афектів. Поведінкове прояв активності нервової системи або функціонального стану людини вумовах реалізації ним тієї чи іншої діяльності. Неспання періодично змінюється сном, утворюючи цикл неспання - сон. Розрізняють такірівні неспання: крайній рівень напруги, активне неспання,спокійне неспання. Кожен рівень неспання розрізняється комплексом вегетативних, моторних і електроенцефалографічних показників.

Неспання - рівень активності мозку,достатньо високий для активної взаємодії організму з зовнішнім середовищем -цілеспрямованої поведінки. У людини найважливішими ознаками неспання,є свідомість і мислення, а у тварин - умовно-рефлекторна діяльність. Неспання підтримується тонічними висхідними впливами ретикулярнихструктур середнього і проміжного відділів мозку і лімбічних утворень. В свою чергу тривала активність ретикулярних і лімбічних утворень мозкустворюється завдяки власній їх активності і доцентрової імпульсації, яка надходить у головний мозок від внутрішніх органів, м'язів, зв'язок, шкіри.

За ступенем активності розрізняють: а) спокійне або пасивне неспання характеризується переважанням альфа-ритмів в задніх відділах неокортексу, б)активне або напружене неспання, що супроводжується блокадою альфа-ритму і появою бета-ритму ЕЕГ. За тривалістю розрізняють: а) стійке на Впродовж хвилин неспання, б) перехідний або фазіческіх - активація(Увага) або зниження до дрімоти.

18. Теорії уваги

Оскільки увага є досить специфічним психічним процесом, який не має конкретної спеціалізації і підтримує одночасно майже всі психічні процеси, дуже довгий час питання її вивчення викликало багато протиріч, створювалися незвичайні концепції для її вивчення і ціле розмаїття теорій її сутності.

1. асоціативна теорія

Асоціаністи не включали увагу в систему психології, оскільки предметами вивчення визначали уявлення та їх асоціації – таким чином і особистість, і об’єкт виходили за межі їх вивчення, виключаючи схему розуміння основного принципу уваги «суб’єкт - об’єкт». Вони зводили свідомість, ще один базовий критерій для функціонування уваги, до механічних зв’язків відчуттів та уявлень. Увага ж уявляється як діюча ззовні сила, формуюча необхідний для свідомості матеріал.

2. біхевіористична та рефлекторна теорії

Перша механічна спроба скасувати увагу була запропонована дослідником Т.Рібо і розвинута у біхевіористів та рефлексологів. Вона зводить увагу до рефлективних установок.

Рефлекторні установки – це рефлекторне найкраще пристосування організму у відповідь на подразник. Відіграють значну роль у найпростіших формах уваги (поворот голови до джерела звука, тощо). Проводять посилення одних процесів за рахунок гальмування інших.

3. теорія гештальтистів

Гештальтисти у своїх теоріях та вченнях звели явище уваги до структурності сенсорного поля. Але, як вважає Л.Рубінштейн, ця теорія не витримує жодної критики, оскільки для уваги суттєвою властивістю є виділення певних об’єктів, тобто аналіз, а не повне переважання структурного цілого. Також не входить до рамок цієї теорії той факт, що вищі форми уваги полягають у відволіканні й гальмуванні одних процесів по відношенню до інших. Увага пов’язана з абстракцією і можливістю розділити структуру сприймання, свідомого переключення фокусування свідомості з одних об’єктів на інші. Тобто теорія гештальтистів певною мірою заперечує існування самого суб’єкта, існуючого незалежно від об’єктів і взаємодіючого з ними, діючого на них.

4. волюнтаристична теорія

Прибічники волюнтаристичної теорії основну причину і сутність уваги розглядали у властивостях і проявах уваги, що суперечить явищу мимовільної уваги. Також вони зводили увагу до фіксації уявлень за допомогою відчуття, хоча мимовільна увага часто регулюється поза відчуттям. Інші ж волюнтаристи шукали пояснення уваги у змінах змісту уявлень, не враховуючи загальної спрямованості особистості, хоча увага є взаємодією загальної направленності психічних процесів суб’єкта і направленістю об’єкта. Також увага є залежною від мотивів, інтересів, його зацікавленості та інших характеристик суб’єкта. Завдяки умінню ставити цілі відбувся філогенетичний і онтогенетичний перехід від мимовільної до довільної уваги.

Джерело: Л.С.Рубінштейн «Основы общей психологии»

19. Функції уваги

До основних функцій уваги належать: селективність, спрямованість і активність.

Функція селективності (вибірковості) уваги реалізується через виділення зі всієї інформації, що надходить до аналізаторів, образів пам’яті, мислення, уяви тощо лише тих, яка важлива людині саме в даний момент. Успіх у вирішенні поточних завдань багато в чому обумовлений якістю виконання саме цієї функції. Саме вона забезпечує стійкість свідомості до перешкод.

Функція спрямованості уваги полягає в зосередженні уваги на предметі діяльності, її утриманні та переключенні. Вона забезпечує ясність і чіткість образу у свідомості суб’єкта, а також, концентруючись на окремих рисах і характеристиках, дозволяє виділяти їх завдяки ф-ії селективності і аналізувати, порівнювати, узагальнювати та систематизувати. Уся психічна діяльність детермінована функціями селективності та спрямованості, що дозволяє виділяти окремий образ і концентруватися на ньому.

Функція активності спрямована на підтримку працездатності людини через раціональний розподіл інтенсивності, концентрації уваги під час виконання елементів діяльності. Ця функція пов’язана з рівнями неспання, оскільки увага як психічний процес можлива тільки за умови активності свідомості.

Джерело: Ю.Гіппенрейтер «Хрестоматия по вниманию»

 

Філогенез уваги

Увага тісно пов’язана з діяльністю – це показують ранні ступені філогенетичного розвитку. На цих ступенях увага безпосередньо включена в практичну діяльність, в поведінку – на початку воно виникає як настороженість, пильність, готовність до дії за першим сигналом та сприйняття цього сигналу в інтересах дії. Разом з тим увага вже на цих ранніх стадіях означає і загальмованість, яка служить для підготовки до дії. Таким чином, у філогенезі увага формується як удосконалення, «надбудова» орієнтувального рефлексу, який в подальшому розвитку стає основою для формування мимовільної уваги.

В подальшому орієнтувальний рефлекс трансформується в орієнтувально-дослідницьку діяльність як засіб для розвитку в майбутньому довільної уваги.

У міру того як у людини із практичної діяльності виділяється і набуває відносної самостійності діяльність теоретична, увага приймає нові форми: вона виражається в загальмованості сторонньої зовнішньої діяльності і зосередженості на спогляданні об'єкта, заглибленості і зібраності на предмет роздумів. Якщо вираженням уваги, спрямованої на рухливий зовнішній об'єкт, пов'язаним з дією, є спрямований зовні погляд, що пильно стежить за об'єктом і переміщується слідом за ним, то при увазі, пов'язаній з внутрішньою діяльністю, зовнішнім вираженням уваги служить нерухомий, спрямований в одну точку, що не помічає нічого стороннього погляд людини. Але й за цією зовнішньою нерухомістю при увазі не спокій, а діяль