Формування поняття про дієвідмінювання

Внаслідок ознайомлення з особливостями дієвідмінювання учні повинні знати, що:

дієслова те­перішнього й майбутнього часу змінюються за особами і числами;

дієслова мають 1-шу, 2-гу і 3-тю особу однини і множини;

існує два типи дієвідмін — І і II;

до І дієвідміни належать дієслова, які в 3-й особі мно­жини мають закінчення -уть (-ють), що й визначає напи­сання букв е, є в особових закінченнях;

до II дієвідміни належать дієслова, які в 3-й особі мно­жини мають закінчення -ать (-ять), що й визначає написан­ня букв й, ї в особових закінченнях.

Формування поняття про дієвідмінювання вимагає, щоб учні дізналися про дієвідмінювання як зміну дієслів за особами і числами, навчились розрізняти особу дієслів за займенником і закінченням, навчилися змінювати діє­слова за особами і числами.

З поняттям і терміном «особа» учні ознайомились, ко­ли вивчали займенник. Вони знають, що займенники бу­вають 1, 2, 3 особи, що вони змінюються за числами. Ці знання учнів мають стати опорними під час опанування змі­ни дієслів за особами. Вчитель, наприклад, пропонує для спостереження дієслова разом із займенниками (я іду, при­йду; ти йдеш, прийдеш; він, вона, воно іде, прийде; ми іде­мо, прийдемо; ви ідете, прийдете; вони ідуть, прийдуть). Учням неважко помітити, що залежно від особи зай­менника дієслово змінює своє закінчення як в однині, так і в множині.

Пізніше вчитель пропонує для визначення особи діє­слова, вжиті без займенників (іду, ідеш..., прийду, при­йдеш...). Особу діти будуть визначати за закінченням діє­слова (-у-, -еш, -е, -емо, -ете, -уть).

Після того як учні оволоділи навичками визначення особи дієслова за закінченням, їх слід підвести до розумін­ня закономірності, яка лежить в основі поділу дієслів на дієвідміни. Для цього вчитель використовує таблицю змі­нювання дієслів теперішнього й майбутнього часу за осо­бами, звертає увагу школярів на особові закінчення і по­відомляє, що дієслова поділяються залежно від особо­вих закінчень на дві дієвідміни.

Свідоме засвоєння учнями поділу дієслів на дієвідміни забезпечить оволодіння правописом особових закінчень діє­слів.

Вивчення неозначеної форми дієслова передбачає усві­домлення учнями того, що ця форма не має часу, числа, особи і роду. Показати це можна на зіставленні двох текстів в одному з яких дієслова стоять в особовій формі, а в другому — в неозначеній:

Я обгорну книгу в Треба обгорнути

в папір. книгу в папір.

Я ніколи не беру її Не можна брати її

немитими руками. немитими руками.

Не читаю книгу під Не варто читати

час їжі. книгу під час їжі.

Не пишу і не ма- Не слід писати і

люю на її сторінках. малювати на її сто­рінках.

 

Визначаючи основні граматичні категорії вжитих у тек­стах дієслів, учні переконуються, що дієслова другого тек­сту не змінюються за часами і особами.

Вивчення теми «Дієслово» дає великі можливості для одночасної роботи над будовою слова і розвитком усного і писемного мовлення учнів.

Лекція № 15 (2 години)

Система роботи над числівником, займенником, прислівником.

План лекції.

1. методика ознайомлення з числівником, займенником прислівником.

2. Прийоми пропедевтичного вивчення цих частин мови.

3. Орфограми, пов'язані з числівником, займенником, прислівником.

Рекомендована література

1. Варзацька Л.О., Білокінь Л.М., Гук Л.В. Підготовка першокласників до сприймання граматичного матеріалу.- ж-л "Початкова школа",№7, 1993р.

2. Варзацька Л.О., Голокозакова Ж.Г., Пепіра Н.В. Як індивідуалізувати пізнання
рідної мови.- ж-л "Початкова школа",№8, 1993р.

3. Варзацька Л.О., Дика Н.М. Сторінки альтернативного підручника "Рідна мова й
мовлення".- ж-л "Початкова школа",№8,10,11, 1995р.

4. Варзацька Л.О., Чикваная А.А., Ракович Т.О., Барсук С.Л. Типи інтегрованих
уроків мови та мовлення.- ж-л "Початкова школа",№6, 1996р.

5. Вашуленко М.С. Комунікативний підхід до засвоєння мови у 2 класі.- ж-л
"Початкова школа",№8, 1991р.

6. Вірнієнко О.М. Диференційований підхід до навчання школярів рідної мови.-
ж-л "Початкова школа",№9, 1991р.

Вивчення займенника

Займенник е найбільш абстрагованою частиною мови. У свідомості дітей поняття про нього сформуватися не може. Через це в початкових класах вивчаються лише особові займенники.

Формування граматичного поняття про займенник по­чинається в 4 і продовжується в старших класах.

Програмою 1—4 класів передбачено ознайомлення ді­тей із загальним поняттям про займенник, із значенням осо­бових займенників, їх синтаксичною роллю. Поряд із цим програма орієнтує вчителя на вироблення в дітей умінь опе­рувати займенниками при складанні словосполучень і ре­чень, а також на удосконалення текстів введенням займен­ників на місці лексичних повторів.

Вивчаючи займенник, учні мають засвоїти, що:

займенник, як і іменник та прикметник, є частиною мови;

займенники не називають тих, про кого або про що йде мова, а тільки вказують на них;

визначити за займенником назву певної особи чи пред­мета не можна, якщо раніше вона не була відома;

займенники змінюються за відмінками і числами, а зай­менники 3-ї особи ще й за родами;

займенники дають можливість усунути одноманітність тексту, викликану повторенням одних і тих самих повно­значних слів.

Ознайомлення учнів із займенником має важливе зна­чення і для оволодіння наступним граматичним матеріа­лом, зокрема змінюванням дієслів за особами і числами.

Починається формування поняття про займенник із ознайомленням учнів з однією з основних лексичних ознак цієї частини мови: вказує на предмет, не називаючи його. Здійснити це можна так: дітям пропонується визначити, про кого йдеться в такому тексті: «Вона була тиха і несмі­лива. Легко ходила по кімнаті, наводила порядок. Вона ні­коли нікому не заважала».

Керуючись пізнавальною діяльністю школярів, учи­тель вдається до евристичної бесіди:

— Чому ви не можете точно сказати, про кого йдеться в тексті?

— Спробуйте в першому реченні замінити слово «вона» словом «дівчинка». Що тепер вийшло?

— А про кого йдеться в останньому реченні? Звідки ви про це дізналися?

— Отже, замість якого слова вжите слово «вона»? Далі з'ясовується, на які питання відповідають слова «дівчинка» і «вона», до якої частини мови належить слово «дівчинка» і чому. Так учитель поступово підводить учнів до висновку: слово «вона», хоч і відповідає на питання, хто?, не називає ні особи, ні предмета, тому не належить до іменників. Учитель повідомляє, що такі слова назива­ються займенниками.

Розширюючи уявлення школярів про особові займен­ники, учитель організовує спостереження за вживанням їх у різних текстах і вводить терміни «перша, друга, третя особи».

Аналізуючи приклади, діти встановлюють, що займен­ники я, ти, він, вона, воно співвідносяться з одниною імен­ників, а займенники ми, ви, вони співвідносяться з множи­ною іменників; займенник він співвідносний з іменником чоловічого роду, вона — жіночого, воно — середнього, ін­ші особові займенники форм роду не мають.

Свої знання про займенники учні закріплюють на спе­ціально дібраних учителем текстах чи вправах підручника. Школярі відшукують займенники, визначають їх особу і число, а у займенників 3-ї особи однини — ще й рід.

Опрацьовуючи загальні відомості про займенники, тре­ба обов'язково звернути увагу учнів на використання їх для урізноманітнення мови. З цією метою корисно запропо­нувати в поданому тексті замінити повторювані іменники відповідними займенниками.

Наступна робота по формуванню граматичного поняття «займенник» спрямовується на ознайомлення учнів із змі­ною особових займенників за відмінками, тобто з відміню­ванням.

Внаслідок вивчення відмінювання особових займенників учні повинні знати, що:

займенники змінюються за відмінками;

зміна займенників за відмінками служить для зв'язку їх з іншими словами;

називний і давальний відмінки ніколи не вживаються з прийменниками, а місцевий ніколи не вживається без прийменників;

решта відмінків можуть уживатися як з прийменниками, так і без них.

Засвоюючи відмінювання займенників за відмінками, учні повинні навчитися співвідносити форми непрямих від­мінків займенників з формами називного. Школярі мають усвідомити, що форми мене, мені, мною чи тебе, тобі, то­бою — це ті самі займенники я, ти, але змінені за відмінка­ми. Показати це можна, використавши таблицю відмінюван­ня займенників. Спостерігаючи за поданими в ній відмінковими формами займенників, учні й дійдуть потрібного вис­новку.

Подальше формування навичок відмінювання особових займенників відбувається внаслідок зосередження уваги школярів на особливостях відмінювання займенників 3-ї особи. З цією метою вчитель організовує спостереження учнів за таблицею відмінювання займенників 3-ї особи в однині і множині.

Ніяких пояснень того, чому у формах родового, знахід­ного, орудного і місцевого відмінків з'являється н, учням давати не слід. Потрібно, щоб вони запам'ятали, що н з'яв­ляється у займеннику тоді, коли він уживається з прий­менником (у нього, але його), в орудному ж відмінку наяв­ність н є постійною ознакою.

Труднощі в учнів викликає розрізнення форм родового і знахідного відмінків однини займенників усіх трьох осіб. З метою попередження помилок при визначенні відмінків слід навчити дітей користуватися прийомом підстановки іменника І відміни. Наприклад: не бачив мене, тебе, його, її (дівчини) — родовий відмінок; бачив мене, тебе, його, її (дівчину) — знахідний відмінок. Цим же прийомом учні користуватимуться і для розрізнення родового, знахідного, місцевого відмінків множини займенників 1-ї і 2-ї осіб.

У процесі подальшого опрацювання відмінювання зай­менників учням пропонується засвоїти порядок визначення відмінка займенника: 1) знаходжу в реченні слово, з яким зв'язаний займенник; 2) від цього слова до займенника став­лю питання; 3) за питанням визначаю відмінок займенника. Вивчення особових займенників не обмежується лише спеціально відведеними для цього уроками. Під час вивчен­ня дієслова школярі ще раз повернуться до цього матеріалу, закріплять одержані знання про особові займенники.

Вивчення числівника

3 числівником як частиною мови учні знайомляться в четвертому класі. Вони дістають загальне уявлення про чис­лівник, з'ясовують мету його вживання у мовленні, прак­тично засвоюють відмінювання та правопис деяких числів­ників.

Шкільний підручникпередбачає ознайомлення учнів з кількісними і порядковими числівниками (без уживання термінів, орієнтуючись тільки на запитання).

Завдання вчителя полягає в тому, щоб за невеликий про­міжок часу (4 уроки):

досягти практичного усвідомлення школярами числів­ника як самостійної частини мови;

навчити розпізнавати числівники серед інших відомих учням частин мови;

домогтися, щоб учні вільно користувалися числівника ми в своєму мовленні, правильно вимовляючи, змінюючи і записуючи найчастіш уживані з них;

практично познайомити учнів із деякими збірними чис­лівниками (без уживання терміна).

Вирішення цих завдань певною мірою полегшується тим, що учні часто користуються числівниками у своєму мовленні, особливо на уроках математики, а отже, знають значну кількість простих, складних і складених числівників.

Однак учитель повинен показати дітям, що числівник як і інші частини мови, має певні ознаки: називає кількість предметів або їх порядок при лічбі. Слова типу перший, другий і подібні в початкових класах розглядаються як чис­лівники, а не прикметники, відповідають на питання: скільки? котрий? який по порядку?, ви­ступають у ролі самостійних членів речення (Перший день у школі був особливо радісним) або входять складовою час­тиною до них (Два хлопчики підбігли до ялинки). Крім того, важливо навчити дітей розрізняти числівники і однокореневі з ними іменники (п'ять — п'ятірка) та вживати си­нонімічні числівники (два — двоє).

Формування граматичного поняття «числівник» почи­нається з виявлення в цій частині мови таких її ознак, як лексичне значення (називає точно визначену кількість пред­метів) і питання, на яке відповідає. З цією метою вчитель пропонує порівняти два речення і сказати, чим вони відріз­няються: Півники горох молотили і Два півники горох молотили. Учням неважко помітити, що ці речення відрізняються словом два. Учитель вдається до евристичної бе­сіди:

—Чи можете ви сказати, скільки півників виконували дію в пер­шому реченні? А в другому?

—Отже, з якою метою вжите слово два? (Щоб показати, скільки було дійових осіб.)

—Назвіть відомі вам частини мови в першому реченні, А в дру­гому?

(Виникає ускладнення: що робити із словом два? До якої частини мови його віднести?)

—На яке питання відповідає слово два? (Скільки?)

—Що називає? (Кількість предметів.)

—Отже, що ви дізналися про слово два? (Що воно називає кіль­кість предметів і відповідає на питання скільки?)

—Давайте подивимось, чи є ще в нашій мові слова з такими ж ознаками, Для цього прочитайте віршик І. Неходи:

Це — матрьошка. Зимна їй.

Десять вдяганок на ній;

П'ять спідниць, і п'ять хусток,

І смушевий кожушок...

— Хто правильно зумів порахувати, скільки вдяганок було на матрьошці? (Одинадцять.)

— Слова два, п'ять, десять, одинадцять належать до тієї частини мови, яка зветься числівником,— повідомляє вчитель і пропонує уч­ням самостійно зробити висновок про те, які ж слова слід називати числівниками.

Під час вивчення числівника важливо показати учням, що у своєму мовленні вони можуть користуватися і сино­німічними (збірними) числівниками. З цією метою дітям пропонується для спостереження два речення: Три хлоп­чики з нашого класу поїхали на екскурсію і Троє хлопчиків з нашого класу поїхали на екскурсію. Учні мають переконати­ся, що слова три і троє належать до числівників, бо мають одне й те ж значення і відповідають на одне й те ж питан­ня. Класовод може звернути увагу на те, що числівник три вимагає вживання при собі форми називного відмінка імен­ника, а троє — родового.

У ході подальшої роботи над засвоєнням граматичного поняття «числівник» в учнів мають розширитися знання про цю частину мови. Слід сказати, що числівники можуть від­повідати і на питання котрий? або який по порядку? Для цього слід запропонувати школярам визначити числівники в тексті, який містить, крім інших, порядкові числівники. Наприклад:

Вийшли з лісу ведмежата.

Заходились жито жати:

Запряглося в жатку троє.

До в'язання стало двоє,

Шосте між дубками косить,

Сьоме воду всім підносить.

(В. Ладижець)

Визначаючи вжиті в цьому вірші числівники, учні не­одмінно зустрінуться з проблемою: куди віднести слова шос­те і сьоме, які, хоч і мають певне кількісне значення, однак не відповідають на питання скільки? До них тре­ба поставити питання яке? Вчитель повинен запропонува­ти й інше питання котре?, яке й буде орієнтиром у ви­значенні порядкових числівників і розрізненні їх і прикмет­ників.

Щоб попередити можливість формального розрізнення числівників з іншими частинами мови (число — значить, числівник), слід провести роботу по розпізнаванню числівників і однокореневих з ними іменників. З цією метою мож­на запропонувати учням визначити однокореневі слова у поданих реченнях, сказати, до яких частин мови вони нале­жать: Бабуся подарувала Оленці трійко курчаток і «Випра­вити б трійку в школі», — подумала Надійка.

Закріплення знань про числівник передбачає виконан­ня ряду вправ: виписування з тексту числівників; утворен­ня словосполучень, до складу яких входять числівники; утворення від кількісних числівників порядкових; читання математичних виразів, записаних цифрами, тощо.

 

 

Вивчення прислівника

Молодші школярі знайомляться з прислівником як ча­стиною мови тільки в 4 класі. Вони дістають перше уявлен­ня про специфічні особливості цієї частини мови, вчаться розпізнавати прислівники в тексті, знайомляться з прислів­никами, близькими і протилежними за значенням, практич­но засвоюють правопис найчастіше вживаних прислів­ників.

Завдання вчителя під час формування поняття «прислів­ник» полягає в тому, щоб:

досягти практичного усвідомлення прислівника як лек­сико-граматичної групи слів;

навчити розпізнавати прислівники серед відомих дітям частин мови;

формувати вміння вживати цю групу слів у практиці усного й писемного мовлення;

домогтися, щоб учні практично оволоділи навичками правопису найпоширеніших груп прислівників, передба­чених програмою.

Формування граматичного поняття «прислівник» почи­нається з виявлення, в цій частині мови трьох, ознак: питан­ня, на які відповідає прислівник, його незмінність і зв'я­зок з дієсловами.

З цією метою вчитель організовує спостереження дітей за лексико-граматичними ознаками слів тихесенький і тихесенько у таких, наприклад, реченнях: Тихесенький вечір на землю спадає (В. Самійленко) і Тихесенько вітер вів (Т. Шевченко). Учні виписують словосполучення з цими словами і визначають, якою частиною мови вони є.

Якщо приналежність слова тихесенький до розряду прикметників учням встановити легко, то визначення слова тихесенько як частини мови викликає у них певні труднощі. Виникає питання: Якою ж частиною мови є слово тихесень­ко? Так створюється проблемна ситуація. Вихід з неї буде знайдено в ході евристичної бесіди:

— У чому схожість і відмінність слів тихесенький і тихесенько? (Обидва слова називають ознаку, але відповіда­ють на різні питання: який? — тихесенький, як? — ти­хесенько.)

— З якими словами пов'язані ці слова у виписаних вами словосполученнях? (Вечір, віє.)

— Які ознаки показують ці слова? (Ознаку предмета і дії.)

— Що станеться із словом тихесенький, коли змінити слово вечір? А із словом тихесенько, якщо змінити слово віє? (Слово тихесенький змінюється, а тихесенько — ні.)

Отже, роблять учні висновок, є слова, які показують ознаку дії і є незмінними. Учитель вводить термін на по­значення слів такого типу — прислівник.

У ході подальшої роботи розширюється уявлення дітей про прислівник. Внаслідок виділення прислівників у тек­сті чи окремих реченнях учні усвідомлюють, що прислів­ники відповідають ще й на питання де? куди? к о л и? пояснюють дієслова, у реченні є другорядними чле­нами.

Закріплення одержаних відомостей про прислівник від­бувається під час виконання учнями різних тренувальних вправ, таких як:

— виписування з тексту дієслів з прислівниками (на які питання відповідають виписані прислівники?);

— утворення від іменників однокореневих прикметни­ків, а потім прислівників (усно складіть з ними речення чи словосполучення);

— замініть однокореневими прислівниками слова, по­дані в дужках (веселий, радісний) і под.

Виконання різноманітних лексичних вправ сприяє не тільки розвиткові мовлення дітей, а й закріпленню в них навичок у розпізнаванні і правильному написанні прислів­ників.

Вивчення прийменника

Як самостійна частина мови прийменник вивчається в 2 класі. Однак ще в букварний період навчання грамоти діти практично знайомляться з цією частиною мови під час читання вміщених у букварі текстів і запису речень. Отже, ще в цей час у вчителя з'являється нагода пояснити дітям роздільне написання прийменників («маленьких слів») з іншими словами.

У 3 і 4 класах учні знову повертаються до вивчення прий­менників з метою зіставлення їх із префіксами, на основі чого закріплюються навички роздільного написання прий­менників і злитого — префіксів. Крім того, вивчаючи від­мінювання іменників, діти дізнаються, з якими приймен­никами вживаються окремі відмінки.

Головне завдання вчителя під час опрацювання прий­менника полягає у:

— формуванні уміння виділяти прийменники з мовного потоку;

— показі ролі прийменників у реченні;

— формуванні навичок роздільного написання приймен­ників із наступними словами.

Уміння виділяти прийменники з мовного потоку учи­тель прищеплює ще в період навчання грамоти, коли учні ділять речення на слова або читають речення, до складу яких входять прийменники. Тут можна використати прийоми під­раховування кількості слів у реченні, постановки допоміж­ного слова між прийменником і словом (у мами — у моєї мами) і под.

На цьому етапі ознайомлення дітей з прийменниками учитель ще не показує їх ролі у реченні. У 2 класі цьому завданню підпорядковується вся робота над засвоєнням прийменника. Тут слід підвести дітей до усвідомлення то­го, що:

слова у, до, з, на, над та інші називаються прийменни­ками;

прийменники служать для зв'язку слів у реченні.

Крім того, удосконалюються вміння учнів писати при­йменники окремо від інших слів.

Важливо організувати роботу так, щоб учні самостій­но побачили роль прийменників як одного із засобів орга­нізації слів у реченні. Для цього можна використати де­формований текст, у якому не вистачає ще й прийменників долині, калина, зацвіла, червона; дітей, Батьківщина, піклується., наша) або порівняння двох текстів, в одному з яких на місці прийменників стоять крапки, наприклад:

Дядько Роман викохав Дядько Роман викохав

садок. І... садку... нього садок. І в садку у нього

справжні дива!... одній справжні дива! На од-

гілці яблуко сніжно-бі- ній гілці яблуко сніж-

ле. А...сусідній — золо- но-біле. А на сусідній —

таве або й зовсім черво- золотаве або й зовсім

нощоке. Визирають яб- червонощоке. Визирають

лука з-поміж листя, яблука з-поміж листя,

сміються... сонця. сміються до сонця.

(За О. Гончарем)

Необхідність виконання практичного завдання (побу­дувати речення або заповнити пропуски тими словами, що є в другому тексті) приведе учнів до висновку про важ­ливу роль слів типу у, до, з, над та інших при конструю­ванні речень. Термін «прийменник» учитель вводить після того, як діти усвідомлять функцію цієї частини мови.

У зв'язку з тим, що інші службові частини мови в початкових класах не вивчаються і в дітей можуть виникати труд­нощі під час розрізнення прийменників і часток чи сполуч­ників, потрібно закріпити прийменники в зоровій пам'яті школярів. З цією метою можна використати динамічну таблицю, у прорізах якої поступово відкриваються нові для дітей прийменники. Наявність такої таблиці в класі полегшить учням запам'ятовування цих слів.

У 3 класі робота над вивченням прийменників спрямо­вується на розвиток в учнів уміння розрізняти прийменни­ки і префікси.

Учні повинні усвідомити, що:

прийменники служать для зв'язку слів у реченні, а префікси — для утворення слів;

прийменники пишуться окремо із словами, а префікси — разом (вони є частиною слова);

між прийменником і наступним словом можна постави­ти допоміжне слово, а між префіксом і коренем — ні.

Учитель може організувати спостереження дітей за реченнями чи словосполученнями, у яких префікс і при­йменник однакові за графічним накресленням (доїхав до Києва, побіг по полю, написав на дошці і под.).

Отже, вивчення прийменників у початкових класах пе­редбачає не тільки формування правописних умінь, а й усвідомлення учнями ролі прийменників при складанні словосполучень і речень.