Про реформування освітньої галузі України Микола Дробноход

Високоякісна освіта й ефективна наука в незалежній Україні, на жаль, поки що не стали першочерговими державними пріоритетами. Це при тому, що постійно, принаймні в освітній сфері, були намагання здійснити реформу начебто відповідно до потреб національного державотворення. Це і відома державна програма «Освіта: Україна ХХІ століття», і «Національна освітня доктрина», це і впровадження 12-бальної системи оцінювання знань учнів у середній школі та перехід до дванадцятирічної школи (зупинилися поки що на одинадцятирічці), і впровадження зовнішнього оцінювання знань учнів та прийняття низки спеціалізованих законів про середню, вищу освіту тощо впровадження зовнішнього оцінювання знань учнів. В Україні зроблені формальні кроки, аби долучитися до так званого Болонського процесу в європейському освітньому просторі.

Проте, об’єктивно оцінюючи реальний стан галузі, можна впевнено констатувати, що якість освіти в Україні назагал має усталену тенденцію до погіршення. Освітні реформи повсякчас або є просто формальними, неадекватними потребам, не мають конкретних, захищених державою програм їхньої реалізації, або є результатом популізму чиновництва. Але як у першому, так і в другому разі, врешті-решт, маємо поширення деградаційних процесів в освітньо-науковій галузі, а відтак і в державі в цілому.

Важливо підкреслити, що, попри значні інтелектуальні кадрові втрати за роки незалежності, в Україні зберігся ще високий потенціал педагогів та вчених, здатних виробляти високоякісну освітню і наукову продукцію. Але на цьому шляху головною перешкодою є традиційна відсутність послідовної й принципової державної політики у цій сфері.

У сучасній Україні відсутнє гідне пошанування знань, навчально-виховної діяльності. Тому-то ця багатюща від Бога держава знаходиться у хвості світової цивілізації, а кращі українські вчені й педагоги їдуть з України у пошуках кращої долі. Внаслідок постійної недолугої державної освітньо-наукової політики в нашому суспільстві відсутня мотивація отримання високих знань, як це є у розвинених країнах, тому сьогодні багато людей не прагнуть високого рівня освіти, а лише намагаються в будь-який спосіб здобути атестат, диплом тощо.

У державі постійно наголошується про устремління бути на рівні європейських країн і народів. Але далі побажань це не набуває розвитку. Як наслідок, рівень елементарної культури нашого народу дуже низький.

Про актуальність реформування вищої школи України

Ось уже декілька років працівники системи вищої освіти України очікують оновлення Закону України «Про вищу освіту». Адже чинний закон, попри численні зміни і доповнення до нього впродовж 2002–2010 років, не відповідає сучасним потребам розвитку науково-освітньої сфери держави, що зумовлює падіння якості національної вищої освіти та її авторитету на міжнародному рівні.

Перший проект оновленої редакції закону в цілому було підготовлено в МОН України при міністрі І. Вакарчуку. З доопрацюванням його було внесено на розгляд Верховної Ради України народними депутатами В. Полохалом, С. Давимукою та В. Курилом.

У 2010 р. при міністрі Д. Табачнику були додатково внесені зміни і доповнення до проекту закону, нову редакцію якого МОН України у листопаді 2010 р. винесено на обговорення у вищих навчальних закладах та освітянських і наукових установах.

У ситуації, що склалася, Президія АН ВШ України підготувала підсумкові висновки і пропозиції щодо змін чинного Закону України «Про вищу освіту» з урахуванням нових пропозицій Міністерства (повний текст цього документа надіслано до МОН України, Комітету Верховної Ради України з питань науки та освіти, а також розміщено на сайті АН ВШ України).

Серед них виокремлюються такі:

1. У листі МОН України, надісланому в науково-педагогічні й наукові колективи з приводу обговорення нової редакції Закону України «Про вищу освіту», зазначається, що основною метою цього законопроекту є не реформування вищої освіти у зв’язку з очевидним зниженням її якості, а лише «…приведення законодавства України в сфері вищої освіти до вимог Болонського процесу…».

Зі сформульованої таким чином мети випливає, що або МОН України у вітчизняній вищій школі особливих проблем не вбачає і лише вимоги Болонського процесу спонукають до реформування галузі, або ж, на думку Міністерства, українські вчені й педагоги самостійно не спроможні запропонувати щось своє, а тому, як вихід, пропонується скористатися принципами Болонської декларації.

Поза сумнівом, Болонський процес, у рамках якого формується єдиний європейський освітній простір, є позитивним явищем, а приєднання до нього України – історично вмотивоване. Проте досі в Україні відбувалася переважно «гра в Болонський процес», від якої якість нашої вищої освіти не стала кращою. При цьому у ВНЗ, де щонайсерйозніше поставилися до впровадження болонських принципів, передусім відчутно зросла кількість паперової звітності, різноманітних планів, програм, «карток спеціальностей» тощо, які лишень виснажують і озлоблюють викладачів, що й так завантажені лекційними годинами у кілька разів більше від їхніх європейських колег.

Відтак брати за самоціль виконання вимог Болонської декларації в українських ВНЗ є недоречним: в Україні є власна специфіка завдань навчально-виховного процесу, особливостей культури народу, багатого вітчизняного науково-освітнього і педагогічного досвіду, ментальних якостей тощо (які, слід наголосити, Болонська декларація аж ніяк не заперечує).

Необхідно пам’ятати і про те, що в умовах єдиного європейського освітнього простору з’являться сприятливі умови для виїзду українських високопрофесійних фахівців і талановитих студентів на навчання та постійну роботу до країн ЄС з вищим рівнем життя, що уже сьогодні є негативним явищем для України. Український же освітній простір поки що не є привабливим для країн ЄС. Тому держава мусить готувати ефективні рішення для нейтралізації зазначеної небезпеки.

2. Від колишнього СРСР Україна успадкувала потужну науку, яка й сьогодні за багатьма напрямами досліджень посідає провідні позиції у світі. Однак, попри численні декларації, наука в Україні впродовж двох останніх десятиліть ніколи не належала до сфери державних пріоритетів. Відбувалося постійне скорочення фінансування наукових досліджень. Сьогодні сумарно Україна витрачає на дослідження в 500 разів менше коштів ніж США, і в 30 разів менше ніж Росія. З бюджету на науку у нас виділяється менше 0,4% ВВП, у розвинених країнах – 2–3%. У США, Японії, деяких європейських та інших розвинених країнах за уже створеної належної наукової інфраструктури на одного науковця припадає щорічно 100–200 тис. дол. Європа, як про завдання, говорить про суму 1 млн. євро.

В Україні ж, де парк застарілого лабораторного обладнання перебуває у катастрофічному стані, цей показник складає лише 2–3 тис. дол. Все це супроводжується стрімким падінням престижу наукової праці. Талановита молодь не йде в науку або ж залишає її через неможливість забезпечити собі гідний рівень життя. Число науковців в Україні за період незалежності скоротилося вдвічі.

Наслідком такого ставлення держави до своєї науки є вкрай низький рівень інноваційного наповнення ВВП (сьогодні він не перевищує кількох відсотків, поступаючись показникам розвинених країн), а також зниження рівня освіченості суспільства в цілому.

За існуючого стану науково-освітньої галузі можна з упевненістю констатувати про неможливість декларованого переходу України до реальної інноваційної економіки та інноваційного розвитку держави в цілому.

У цьому контексті важко пояснити той факт, що впродовж тривалого часу в державі був відсутній центральний орган виконавчої влади, відповідальний за вироблення й здійснення наукової політики. Міністерство освіти і науки України згідно з положенням де-факто опікувалося переважно наукою в підвідомчих університетах. Водночас Державний бюджет передбачав близько 40 головних розпорядників коштів на науку (з них найголовніший, який отримував понад 50% цих коштів, – НАН України).

Тим часом, замість концентрації державних ресурсів на справді пріоритетних завданнях, внаслідок лобістських зусиль в Україні було створено 5 самоврядних (тобто практично нікому не підзвітних щодо наукової діяльності, але з держбюджетним фінансуванням) галузевих академій, які нещодавно отримали статуси ще й «національних». Рівень цих академій викликає справедливі нарікання наукової громадськості, в тому числі й щодо поширення в них корупції. Так, у вересні 2010 р. вибори до Національної академії медичних наук за 17 з 21-ї вакансії відбулися безальтернативно (такого прецеденту не було навіть за сталінських часів). Уже стало звичайною практикою обрання до Національної академії педагогічних наук високопоставлених чиновників, які не працюють ані в науці, ані в освіті. За таких умов установи галузевих академій, поступаючись за рівнем фундаментальної й прикладної науки інститутам НАН України та провідним університетам, не відіграють важливої ролі у вирішенні завдань відповідних галузей. Така реформа призвела лише до розпорошення і без того мізерних коштів на наукові дослідження та щонайголовніше – до наукового «роззброєння» вищих навчальних закладів.

Зі створенням 2010 р. Державного комітету з питань науки, інновацій та інформатизації (від 10 грудня – Державне агентство з питань науки, інновацій та інформації) питання єдиного органу виконавчої влади, відповідального за наукову політику, так і не було вирішене. Університетська наука залишилася у підпорядкуванні Міністерства освіти і науки України, де зник навіть профільний науковий департамент. Нереально сподіватися, що ті кілька працівників (навіть дуже кваліфікованих), які сьогодні працюють у маленьких наукових відділах МОН України, зможуть ефективно координувати сферу, в якій налічується близько 10 тисяч працівників університетських НДЧ, а також десятки тисяч аспірантів, доцентів і професорів на кафедрах. Водночас не може забезпечити повноцінного розвитку університетської науки і Держнауки, сферою відповідальності якого є масштабні державні науково-технічні програми, що реалізуються за обмеженим переліком пріоритетних напрямків і якими фізично неможливо охопити більшість університетських кафедр та інших наукових структур.

Вища державна влада України поставила цілком умотивоване завдання входження провідних українських університетів до переліку 500 провідних університетів світу, для чого, як відомо, найважливішим показником (фактично «перепусткою» до цього переліку) є рівень фундаментальної науки та інноваційних розробок. Державна ж «наукова політика» (а точніше – брак належної уваги до наукових досліджень) робить українські університети на тривалий час явно неконкурентоспроможними щодо входження до списку «чільних 500».

Все це потребує чіткого законодавчого визначення перспективного шляху розвитку наукової сфери держави. Тим часом розділ проекту нової редакції Закону України «Про вищу освіту» «Наукова, науково-технічна і інноваційна діяльність вищих навчальних закладів» є формальним, таким, що не врегульовує питання розвитку наукової сфери як основи зростання якості вищої освіти. Статті цього розділу не мають позитивно-реформаторського спрямування. Їх дієвість є практично нульовою, проконтролювати їх виконання реально неможливо.

Тому всі намагання досягти необхідного поліпшення якості вищої освіти через зміни в Законі «Про вищу освіту» без утвердження нової державної політики розвитку наукової сфери, яка б за прикладом розвинених країн світу була спрямована на всебічний розвиток науки в університетах, приречені на неуспіх.

Складається враження, що автори проекту Закону змирилися з існуючим станом науково-дослідної роботи у ВНЗ, постійно наголошуючи в 62 і 63 статтях на долученні до наукових досліджень у ВНЗ установ НАН України та галузевих академій.

3. Відомо, що головним у діяльності будь-якого навчального закладу є навчально-виховний процес. Але, на жаль, у цьому документі виховання громадянина й патріота України взагалі опинилося поза межами законопроекту про вищу освіту. З аналізу законопроекту неважко зрозуміти, що виховна діяльність має другорядне значення, що суперечить потребам сьогодення щодо формування освітньо-виховного ідеалу в державі, утвердження гуманістичних світоглядних цінностей, забезпечення культурного і духовного розвитку особистості, виховання українського патріотизму. В окремих статтях одного із варіантів нової редакції проекту Закону «Про вищу освіту» виховна діяльність ВНЗ пов’язується лише з неоднозначним поняттям про «культурно-виховну роботу». У цьому контексті заслуговує підтримки редакція ст. 21, п. 2 попереднього проекту, де серед завдань ВНЗ є й «українознавче наповнення змісту освіти, забезпечення культурного і духовного розвитку особистості…». Але цього визначення вкрай замало з урахуванням деградаційних процесів у духовному і культурному житті сучасної молоді.

На жаль, в останньому варіанті нової редакції Закону України «Про вищу освіту», надісланому МОН України для обговорення, простежується намагання ще більш неприхильно поставитися до виховної діяльності ВНЗ. Пропонується взагалі відмовитися від вживання поняття про «навчально-виховний процес», залишивши у використанні лише поняття про «навчальний процес». Як наслідок, уже немає навіть згадки про поняття «культурно-виховна робота», «українознавче наповнення змісту освіти», не кажучи вже про «національне виховання», що, поміж іншого, часом можна було зустріти у первинній редакції законопроекту.

Проект закону фактично готує ґрунт для усунення української мови з вищої освіти. Про це переконливо свідчать підготовлений проект нового Закону України «Про мови в Україні» (автори народні депутати України О. Єфремов, П. Симоненко, С. Гриневецький) та законопроект «Про вищу освіту», де ст. 5 (мова навчання у вищих навчальних закладах) формулюється так: «Мова (мови) у вищих навчальних закладах визначаються відповідно до Конституції України та Закону України «Про мови в Україні».

Цей факт корелює з іншими пропозиціями Міністерства, яке намагається всіляко дистанціюватися від українознавчих, патріотичних ініціатив усіх попередніх міністрів і водночас, попри декларації на курс до Болонського процесу, все більше спрямовує освітній процес у пострадянський простір. Нас не може не тривожити, що новий посібник з історії України («Очерки по истории Украины» за редакцією П. Толочка), який керівництво Міністерства демонстративно пропагує, не лише повертає висвітлення історії України до усталених радянських схем, за якими найвищою історичною місією українського народу було возз’єднатися з «братнім російським народом», але й те, що його написано й надруковано російською мовою! Така позиція Міністерства наче зумисно розрахована на те, аби викликати обурення значної частини наукової громадськості, дискредитувати державну владу в очах патріотично налаштованих громадян.

 

 

3.3. Основні напрями модернізації структури вищої освіти України (відповідно до поглядів Василя Шинкарука).

Вища освіта є фундаментом людського розвитку та прогресу суспільства, а також виступає гарантом індивідуального розвитку, сприяє формуванню інтелектуального, духовного та виробничого потенціалу суспільства. Розвиток держави, структурні перетворення на мікро- і макроекономічному рівнях повинні гармонійно поєднуватися з модернізацією освіти для того, щоб задовольнити потреби й прагнення людей, особливо молоді, встановити нову систему суспільних цінностей у сфері діяльності як в громадському, так і у приватному секторах.

Адаптованість системи освіти та професійної підготовки до динамічних змін кон’юнктури попиту та пропозиції на світових ринках праці, забезпечення підготовки робочої сили, професійно-кваліфікаційні параметри якої відповідають потребам соціально-економічного розвитку суспільства, виступають як визначальні чинники росту конкурентоспроможності людських ресурсів. В умовах формування інноваційного суспільства функціональними особливостями освіти виступає не тільки здатність надавати тим, хто навчається, нагромаджений в попередні роки обсяг знань та навичок, але й підвищувати здатність до сприйняття та використання на практиці нових наукових ідей, технічних інструментів та методів виробництва, формувати у працівників новаторські здібності, ініціативу та підприємливість.

Для більшості країн з високим рівнем конкурентоспроможності національних економік характерним стає перехід від екстенсивного використання людських ресурсів з низьким рівнем базової професійної підготовки до інтенсивного використання висококваліфікованої робочої сили, більш гнучкої в сфері прийняття рішень і процесі адаптації до нових технологій. Закономірним для високотехнологічних секторів економіки стає превалювання тенденції до збільшення обсягів попиту на висококваліфікованих спеціалістів-універсалів, котрі мають не тільки спеціалізовану професійну підготовку, але й успішно оволодівають навичками підприємницької та управлінської діяльності.

Вирішення соціальних та економічних проблем, що стоять перед вищою освітою, буде залежати від того, чи вдасться забезпечити максимальну мобілізацію можливостей і реалізацію здібностей кожної людини як суб'єкта діяльності. У цьому контексті вирішальним у боротьбі за якість продукції вищої освіти як сектора економіки держави стає людський капітал. Людський капітал визначається як сукупність якостей людини, що ґрунтуються на таких поняттях як здоров'я, природні здібності, освіта, професіоналізм і мобільність. Кожен член суспільства повинен бути оптимально пристосований до професійної діяльності за рахунок максимального використання індивідуальних здібностей. Для досягнення цієї мети необхідно забезпечити інвестиції у вищу освіту і підвищення кваліфікації людей, а також домогтися прискорення прогресу у вирішенні фундаментального завдання модернізації національної системи освіти, для того, щоб кожна людина могла отримати нові знання, навички та компетенції, які їй будуть потрібні в процесі навчання впродовж життя [69].

Для підвищення якості освітніх послуг утворено систему безперервної освіти life-long education, що сприяє оптимізації професійно-кваліфікаційної структури робочої сили та підвищення рівня її конкурентоспроможності.

Завдання вищої школи як соціального інституту полягає в тому, щоб сприяти професійній самореалізації індивіда, навчаючи його професійно спрямованій взаємодії з навколишнім природним і соціальним середовищем.

Нагальна потреба у ліквідації недоліків вищої школи вимагає концептуального удосконалення освіти і професійної підготовки фахівців у наступних напрямах:

· формування відношення до людини як мети соціального прогресу, а не засобу;

· орієнтація на активізацію людського капіталу у вищій освіті і професійній підготовці, що базується на концепції гармонійного розвитку людини;

· реформування системи вищої освіти і професійної підготовки є стратегічними для забезпечення якості фахівців;

· продукування в процесі підготовки глибокої професійної компетентності і соціальної відповідальності при вирішенні завдань науково-технічного прогресу, соціального і культурного розвитку [71].

Вирішення проблеми інвестування в розвиток вищої освіти, «людського капіталу» дасть змогу досягти не лише короткотермінового економічного успіху, а й закласти засади для формування сталих довготермінових тенденцій розвитку національної економіки з її подальшою інтеграцією в Європейський простір вищої освіти.

Оцінюючи рейтингові позиції України щодо якості навчальних закладів з підготовки менеджменту (на основі даних World Economic Forumза 2006 рік), можна зробити висновки щодо збереження значного відставання України від країн – лідерів інноваційного розвитку.