Нормативно-правове забезпечення вищої освіти в Україні в контексті європейської інтеграції

 

У перші роки незалежності Україна існувала за законодавчими актами Української РСР, наприклад у сфері освіти Закон УРСР “Про освіту” від 23 травня 1991 р. № 1060-ХІІ [8]. У 1991 р. Україна мала широко розгалужену систему вищої освіти, яка охоплювала 1242 професійних, 735 середніх спеціальних та 156 вищих навчальних закладів, аспірантуру з 300 наукових спеціальностей та докторантуру, 518 навчальних закладів та підрозділів підвищення кваліфікації й перепідготовки кадрів. За чисельними показниками мережа вищих навчальних закладів України відповідала рівневі більшості розвинених країн світу [11, с. 4]. Отже, Україна успадкувала досить розвинену радянську соціальну інфраструктуру, але виникли проблеми у зв’язку з розбудовою самостійної держави. Важливою складовою процесу державотворення постало завдання формування власної освітньої політики. На перший план висунулося завдання, при збереженні позитивних надбань минулих років, створити національну систему освіти як основу відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, національного відродження, становлення державності та демократизації суспільства в Україні [10]. Основною складовою нормативної бази реформування вищої освіти сучасної України є Конституція України, Державна національна программа “Освіта” (“Україна ХХІ століття”), Національна доктрина розвитку освіти та Закон України “Про вищу освіту” № 2984-ІІІ із змінами від 4 листопада 2005 р.

Відповідно до Конституції України, кожен громадянин країни має право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23) та право на освіту, навіть при

цьому держава забезпечує доступність і безоплатність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі за Державним замовленням, розвиток вищої і післядипломної освіти різних форм навчання, надання державних стипендій та пільг учням і студентам (ст. 53) [53, с. 7-8].

Державна політика в освіті характеризується неперервним виробленням і

здійсненням заходів щодо реформування освітньої галузі. Одним з перших кроків у загальнонаціональному масштабі стосовно перебудови освіти стало прийняття I З’їздом педагогічних працівників України Державної національної програми “Освіта” (Україна XXI століття) [9], яка 3 листопада 1993 р. Булла затверджена постановою Кабінету Міністрів України. На думку А. Мазак, багато положень Програми “Освіта” не виконано. Зокрема, не відбулося децентралізації управління освітою. Через несприятливі правові умови приватний сектор розвивається повільно, а отже, не створює альтернативи та конкуренції державним закладам освіти. Державні стандарти освіти до сих пір не є гнучкими та не враховують регіональних особливостей [41].

Не створено також умов, вважає С. Кириченко, для участі громадськості в процесі вироблення та прийняття рішень щодо освіти. Хоча Программа “Освіта” й передбачає перехід до державно-громадської системи управління освітою, за якої суспільство і держава стануть рівноправними суб'єктами, досі не вироблено процедур громадського контролю, звітності державних органів управління освітою, участі громадськості в прийнятті важливих рішень [30, с. 87]. Поодинокі випадки участі громадськості в процесі прийняття рішень є скоріше винятком, аніж правилом.

17 квітня 2002 р. Указом Президента України була затверджена Національна доктрина розвитку освіти, яка визначає систему концептуальних ідей та поглядів на стратегію і основні напрями розвитку освіти в першій чверті ХХІ століття. Метою державної політики щодо розвитку освіти, як зазначається в цьому документі, полягає у створені умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід’ємну складову європейської та світової спільноти [53, с. 264-265].

Закон України “Про вищу освіту” 2002 р. є однією з базових складових

законодавства України про освіту, що формулює нормативно-правові вимоги

щодо організації та функціонування системи вищої освіти в Україні, її правові, організаційні, фінансові та інші засади. Аналіз площини формування та виконання законодавства щодо розвитку вищої освіти в Україні свідчить про те, що до Закону постійно вносилися зміни у зв’язку із рухом країни в Європу як основного напряму інтеграції в європейський освітній простір. Цей Закон спрямований на врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної підготовки громадян України. Він становлює правові, організаційні, фінансові та інші засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях [53, с. 40].

У 2002 р. вийшов у світ науково-практичний коментар до Закону України “Про вищу освіту”, в якому детально роз’яснюється зміст найважливіших теоретичних понять, пов’язаних з навчально-виховним процесом, розкриваються особливості застосування положень Закону в усіх сферах організації і діяльності вищих навчальних закладів усіх форм власності.

На виконання Національної програми правової освіти населення у 2003 р. було випущено перший у світ офіційний і найбільш повний друкований збірник чинних нормативно-правових актів вищих органів влади України, Конституційного Суду України, МОН України, ВАК України у сфері вищої освіти. Головну увагу в цьому збірнику приділено викладу нормативного забезпечення організації навчального процесу, ретельно упорядковані акти, що регулюють наукову діяльність у ВНЗ, питання підготовки і захисту дисертаційних робіт, присвоєння наукових ступенів і вчених звань.

Із часу виходу збірника у світ прийнята велика кількість змін і доповнень до галузевого нормативного масиву. Чимало актів втратило чинність, виникла нагальна потреба в більш детальній систематизації окремих розділів. Тому у 2007 р. вийшов у світ перероблений і доповнений офіційний збірник вищих органів влади у сфері вищої освіти України.

Розглянемо деякі нормативні акти, які наводяться в збірнику, що регулюють питання:

1. Управління у сфері вищої освіти. Кабінет Міністрів України через систему органів виконавчої влади здійснює державну політику в галузі освіти, у межах своїх повноважень видає нормативно-правові акти з питань вищої освіти та забезпечує контроль за виконанням законодавства про вищу освіту (постанови Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1994 р. № 224 “Про порядок створення, реорганізації і ліквідації навчально-виховних закладів”, від 29 листопада 2001 р. № 1614 “Положення про Державну інспекцію навчальних закладів” [8]). Управління в галузі вищої освіти в межах своєї компетенції здійснює і Міністерство освіти і науки України (накази МОН України “Положення про ради ректорів (директорів) вищих закладів освіти України” від 12 травня 1996 р. № 146 [8]).

2. Державні стандарти вищої освіти. За Законом “Про вищу освіту” система стандартів вищої освіти є основою оцінки якості вищої освіти та професійної підготовки, а також якості освітньої діяльності ВНЗ незалежно від їх типів, рівнів акредитації та форм навчання [53, с. 48]. Порядок розроблення стандартів вищої освіти та внесення змін до них, а також здійснення контролю за їх дотриманням визначається Кабінетом Міністрів України [8, с. 317 – 323], а за галузевими стандартами вищої освіти – Міністерством освіти і науки України [8, с. 324 – 328].

3. Ліцензування освітніх послуг, акредитація та атестація ВНЗ. Освітня діяльність на території України здійснюється ВНЗ на підставі ліцензій, які видаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. За результатами акредитації напрямів, спеціальностей та ВНЗ видаються сертифікати (постанови Кабінету Міністрів України “Про ліцензування освітніх послуг” від 29 серпня 2003 р. № 1340 [53] та “Про ліцензування діяльності з надання освітніх послуг” від 8 серпня 2007 р. № 1019 [5]). Форми ліцензій на освітню діяльність та сертифікатів про акредитацію напрямів, спеціальностей та ВНЗ, порядок їх оформлення, переоформлення, видачі, зберігання та обліку затверджуються МОН України [8, с. 342 – 368]. Законом України “Про вищу освіту” встановлюються чотири рівні акредитації ВНЗ, в яких здійснюється підготовка фахівців за спеціальностями відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів. Кабінет Міністрів України, МОН України та Державна акредитаційна комісія України здійснюють контроль за акредитуванням вищих навчальних закладів державної і комунальної форми власності [8, с. 369 – 388]. Крім того кожний вищий навчальний заклад України повинен пройти державну атестацію [8, с. 389 – 394].

4. Прийом до вищих навчальних закладів. Прийом осіб на навчання до ВНЗ здійснюється на конкурсній основі відповідно до їх здібностей незалежно від форми власності навчального закладу та джерел його фінансування. Президент України, Кабінет Міністрів України та галузеві міністерства вважають за необхідним підтримати підготовку фахівців деяких професій (фахівців сільської місцевості, державних службовців, фармацевтів, військовослужбовців тощо) для подальшого соціально-економічного розвитку країни [8, с. 407 – 556].

5. Платні навчальні послуги. ВНЗ відповідно до свого статусу може надавати фізичним та юридичним особам платні послуги в галузі вищої освіти за умови забезпечення провадження освітньої діяльності. Перелік видів платних послуг у галузі вищої освіти визначається Кабінетом Міністрів України [8, с. 557 – 564]. Порядок надання платних послуг державними навчальними закладами та договір про навчання розроблюється галузевими міністерствами [8, с. 565 – 576].

6. Організація навчального процесу. Навчальний процес у ВНЗ має два головні аспекти: навчання як системна цілеспрямована діяльність кафедр, що

передбачає передачу студентам наукових знань і формування їх особистісних якостей, та навчання як діяльність студентів [18]. Щодо організації навчання створена певна нормативно-правова база вищої освіти. Зокрема, діють постанова Кабінету Міністрів України “Перелік напрямів та спеціальностей,

за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями” (від 28 червня 1997 р. № 634), накази Міносвіти України “Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах” (від 2 червня 1993 р. № 161), “Положення про організацію екстернату у вищих навчальних закладах України” (від 8 грудня 1995 р. № 340), “Положення про порядок переведення,

відрахування та поновлення студентів вищих закладів освіти” (від 15 липня 1996 р. № 245), “Рекомендації щодо розроблення навчальних программ навчальних дисциплін” (від 24 березня 2004 р. № 152) [8].

7. Фізичне виховання. Невід’ємною складовою освіти, яка забезпечує можливість набуття кожною особою необхідних науково обґрунтованих знань про здоров’я і засоби його зміцнення, удосконалення фізичної та психологічної підготовки до ведення активного довгострокового життя та професійної діяльності є фізичне виховання осіб, що навчаються. З метою реалізації Указу Президента України від 28 вересня 2004 р. № 1148 “Про Національну доктрину розвитку фізичної культури і спорту” МОН України здійснює контроль за станом фізичного виховання в навчальних закладах не залежно від підпорядкування, типу і форми власності з метою збереження

доров’я [8, с. 801 – 850]).

8. Учасники навчально-виховного процесу:

- студенти, молоді вчені. Для підтримки молоді було засновано та встановлено багато соціальних, іменних стипендій для студентів, аспірантів та обдарованої молоді указами та розпорядженнями Президента України, постановами Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, наказом Державної податкової адміністрації України [Там же, с. 1145 – 1210]. Наказами МОН визначаються організація та умови проведення практики студентів [8, с. 1111 – 1144], розроблено певну кількість нормативно- правових актів щодо працевлаштування випускників ВНЗ [8, с. 1251 –1276], затверджені положення про порядок замовлення, видачі та обліку документів про освіту державного зразка [8, с. 1211 – 1250];

- науково-педагогічні працівники. Нормативними актами визначаються умови трудової діяльності керівників, професорсько-викладацького складу, у тому числі укладення трудового контракту, оплати праці, атестації, відпустки, стажу роботи тощо [8, с. 1483-1736]).

9. Наукова та науково-технічна діяльність. Акти впорядковують питання підготовки і захисту дисертаційних робіт, присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань [8, с. 1277 – 1430]. Також були затверджені наказами МОН України положення про здійснення інноваційної освітньої діяльності та діяльності технологічних парків, а також розпорядження про проведення моніторингу щодо виконання цих наказів [8, с. 1431 – 1482].

10. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база навчальних закладів. Наказами МОН України та Мінкультури України затверджені правила користування бібліотеками в Україні, визначено порядок обліку, перерозподілу і розповсюдження документів серед бібліотек України через систему обмінних фондів [8, с. 851 – 876]. Накази МОН України регулюють організацію розробки, виробництва та доставки друкованих навчально-методичних посібників до закладів освіти та демонстраційних приладів, навчального обладнання до закладів освіти [8, с. 877 – 924].

11. Міжнародне співробітництво. Угоди про співробітництво в галузі освіти підписані між Урядом України та урядами Монголії, Держави Ізраїль, Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії, Республіки Молдова, Федеративної Республіки Німеччини та ін. Також Урядом України було підписано угоду про співробітництво з формування єдиного освітнього простору Співдружності Незалежних Держав [8, с. 941 – 1002].

12. Вища освіта і Болонський процес. Освіта України відповідно до руху країни в Європу беззаперечно і однозначно визначила як основний напрям інтеграцію в європейський освітній простір. Болонською декларацією (1999 р.), передбачено деалізацію багатьох ідей і перетворень: формування єдиного, відкритого європейського простору у сфері освіти, упровадження кредитних технологій на базі європейської системи трансферу кредитів, стимулювання мобільності і створення умов для вільного пересування студентів, викладачів, науковців у межах європейського регіону, прийняття системи освітньо-кваліфікаційних рівнів, яка складається з двох циклів, спрощення процедури визнання кваліфікацій, що сприятиме працевлаштуванню випускників і студентів на європейському ринку праці, розвитку європейської співпраці у сфері контролю за якістю вищої освіти та підсилення європейського виміру освіти [9].

З метою практичної реалізації положень Болонського процесу МОН України розробило програму дій та заходи щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України на 2004- 2005 рр. [8, с. 119 – 125]. Однією з передумов входження України до єдиного європейського та світового освітнього простору було запровадження в систему вищої освіти європейської кредитно-трансферної та акумулюючої системи (ECTS), що є ключовою вимогою Болонської декларації. З метою вироблення і запровадження нових принципів організації навчального процесу щодо розширення можливостей студентів у виборі змісту програми навчання, забезпечення гнучкості в системі підготовки фахівців для їх адаптації до швидкозмінних вимог національного та міжнародного ринків праці МОН України у 2003 р. прийняло пропозицію ВНЗ України про проведення, починаючи з 2003/2004 н.р., педагогічного експерименту щодо запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процессу (КМСОНП) у ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації [8, с. 66 – 72, 85 – 116]. Керівництво міністерства розробило нормативи з питань КМСОНП, видало накази про особливості його впровадження [8, с. 232 – 316], що стали організаційно-правовою основою для широкого впровадження ЕСТS в усіх ВНЗ України. Були проведені науково-практичні семінари та конференції присвячені запровадженню КМСОНП, забезпеченню якості вищої освіти, проблемам розвитку багаторівневої системи підготовки фахівців, обговоренню проектів моделі вітчизняної системи залікових одиниць у вищій освіті. Результати цих семінарів і конференцій було узагальнено в збірниках і знайшли відображення в засобах масовоїінформації [9, с. 183]. На сьогодні в усіх ВНЗ впроваджено КМСОНП, що єумовою євроінтеграційного процесу в освітньому просторі.

Таким чином, участь вітчизняної системи вищої освіти в євроінтеграційних перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток, набуття нових якісних ознак, а це можливо тільки шляхом проведення модернізації нормативно-правової бази вітчизняної вищої освіти та створення науковим простором. В Україні багато зроблено для вирішення цих проблем, про це свідчить наявність цілої низки нормативно-правових актів, але насьогодні існують проблеми правового механізму забезпечення якісного виконання модернізації вищої освіти, яке можна вирішити тільки на

державному рівні.