Вища осіта і наука: пріоритетні сфери розвитку .

Україна вступила в новий етап – етап конструктивних реформ, поглибленої практичної роботи. Відчутним є вплив залишкових явищ старої системи соціальної організації та господарювання, що безумовно відбивається й на стані освіти. Україна володіє розвинутою і розгалуженою системою освіти. Сьогодні – це 23 тисячі дошкільних закладів, у яких виховується 1,9 млн. дітей, 22,5 тис шкіл, де навчається близько 7 млн. учнів. Система ПТУ налічує 1147 закладів з півмільйонним контингентом. Вища освіта – це 974 державні навчальні заклади, у яких навчається 1,5 млн. студентів, а також 129 закладів інших форм власності. В освіті працюють майже мільйон педагогічних працівників.

Як відомо, Верховною Радою України прийнято Закон “Про освіту”, який відповідає нормам цивілізованих країн. Разом з провідними Указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України і рядом галузевих положень це стало завершенням основного етапу формування нормативно-правової бази управління освітньою галуззю.

Спільною працею науковців, теоретиків і практиків визначено методологічне підґрунтя освіти: прийнято колегією Міністерства освіти України і доведено на місця Концепції гуманітарної освіти та виховання, позашкільної освіти, навчання і виховання дітей з психофізичними вадами.

В Україні забезпечуються права на освіту громадян інших національностей: працює 176 шкіл з румунською, угорською, польською та іншими мовами. Належна організація навчально-виховного процесу є визначальною умовою реалізації права громадян на освіту. В основі цього процесу лежить зміст освіти, що нині активно реформується: розроблено проекти державних стандартів, створюються альтернативні підручники, розпочато підготовку комп’ютерних підручників. Налагоджено видання 11 нових фахових журналів, збережено всі форми підтримки обдарованих дітей. Оперативно здійснюється організаційно-методичне забезпечення вивчення в навчальних закладах усіх типів Конституції України.

Попри матеріальні і організаційні труднощі система освіти утримує високі якісні характеристики. Отож цілком зрозумілою є увага міністерства до формування системи контролю за якістю освіти. Важлива роль тут належить Державній акредитацій ній комісії, з початком роботи якої в Україні створена система державно-громадської експертизи якості освітніх послуг.

Водночас ведеться серйозна робота щодо залучення позабюджетних коштів. Розширюється міжнародне співробітництво в галузі освіти і науки. Підтвердженням цього є укладення угод з 40 країнами, 610 зарубіжними партнерами. Завдяки цьому залучаються додаткові кошти.

Як структура динамічна, освіта розвивається, досягаючи результатів як позитивних, так і негативних. Отож ситуація і нині залишається складною. Виявляється це насамперед в тому, що можливості здобуття повноцінної освіти для різних прошарків населення і в різних регіонах все більше ускладнюється. Економічні негаразди втягують в екстремальні умови існування дедалі ширші верстви населення. Нині в Україні функціонує 682 заклади освіти, які охоплюють понад 138 тис учнів, кожен 9 з яких – сирота або залишився без піклування батьків.

На жаль, дедалі виразнішою стає диференціація регіонів за рівнем економічного забезпечення освітніх потреб. Це створює для дітей неоднакові умови одержання обов’язкової середньої освіти, а для педагогів нерівні умови праці і матеріальних винагород. У зв’язку з цим проблема соціального захисту дитинства, подолання дитячої бездіяльності, зайнятості молоді, її життєвих перспектив стає не лише освітянською, а й загальнодержавною.

З метою подальшого нормального функціонування закладів освіти доцільно:

– формуючи місцеві бюджети, передбачати необхідне централізоване фінансування в межах області заробітної плати для забезпечення одночасних виплат освітянам в усіх районах області;

– гарантувати права закладів освіти, передбачені законодавчими актами, стосовно фінансово-господарської діяльності з метою збільшення надходжень позабюджетних коштів.

– спільно з міністерством Фінансів та міністерством освіти здійснити невідкладні заходи щодо заощадження коштів та структурного реформування освіти. Як показує досвід країн великої сімки, система підвищення кваліфікації – дуже важлива ланка кадрового супроводження економіки, що постійно розвивається.

Зміна політичного статусу України виявила радикальні структурні диспропорції між системою вищої і професійно-технічної освіти та проблемами суспільства. Система вищої освіти була зорієнтована переважно на підготовку фахівців інженерних, природничих спеціальностей (близько 56%), тоді як у США – 17%, Франції – 19%.

Підготовка робітничих кадрів спрямовувалась переважно на задоволення потреб військово-промислового комплексу, суспільного господарства. Вузи концентрувались в регіонах з високорозвиненою промисловістю. Такі диспропорції призвели до того, що 40% випускників не знаходять роботи за фахом. Шкодить справі відомча розпорошеність закладів вищої освіти. Нині вони підпорядковані 30 міністерствам і відомствам, хоч і фінансуються з державного бюджету.

В Україні є можливість для розвитку таких технологій навчання. Нині з 22,4 тис шкіл України комп’ютери мають лише 5,5 тис., отож необхідно повернутися до виправданого часом механізму інформатизації закладів через Міністерство освіти.

Надзвичайно важливим є те, що все менше керівників різних галузей виробництва, окремих установ і підприємств розглядають освіту як продуктивний чинник розвитку суспільства. Знижується колись досить високий рівень інтеграційних зв’язків з науковими і виробничими установами інших галузей.

Таким чином, держава вже не може за рахунок бюджету в попередніх масштабах утримувати систему освіти. Ці проблеми вкрай загострили кризу в освіті і спонукають до здійснення невідкладних заходів як оперативного характеру, так і щодо поетапного структурного реформування системи освіти.

Оперативні заходи пов’язувалися, насамперед, із скороченням поточних видатків на освіту за умови збереження основних характеристик напрямків її діяльності, залучення інших позабюджетних джерел фінансування. Ці заходи не популярні, приймалися дуже важко, але з розумінням того, що не здійснювати їх уже не можна, оскільки зволікання призвело б до порушення Закону “Про бюджет” і ще б більше зросла заборгованість і затримки з виплатам зарплат.

Освіта – складна, багатогалузева система. І при всій подібності проблем, що постають перед окремими ланками, кожна має свої, притаманні лише їй. Проте головна її мета – забезпечити сучасні вимоги суспільства щодо підготовки та перепідготовки кадрів за наявних бюджетних коштів, водночас зберігаючи основні якісні характеристики системи освіти на рівні цивілізованих країн. Що для цього потрібно? Не допустити кількості студентських та учнівських місць. Забезпечити дотримання стандартів якості в усіх ланках освіти та їх відповідність цивілізованим країнам світу. Це вимоги до змісту та строків навчання, щ прийнято вважати інтегрованим показником освіченої нації. Не допустити розвалу визнаних у світі університетських, природничих, інженерних, гуманітарних, наукових та педагогічних шкіл. Цьому сприятимуть удосконалення мережі закладів освіти, вдосконалення структури підготовки фахівців у державі, перегляд напрямів та спеціальностей, рівнів освітньо-професійних програм, а також встановлення чітких принципів формування держзамовлення на підготовку фахівців та її фінансування, посилення відповідальності за виконання взаємних зобов’язань замовника і виконавця.

Структурне реформування освіти має ґрунтуватися на державно-регіональному підході, що означає визначення на першому етапі потрібної мережі закладів освіти і структури підготовки фахівців на регіональному рівні з наступним порівнянням цих пропозицій з відповідним потребами держави в цілому. Баланс регіональних і державних потреб має визначити мережу і структуру підготовки.

Що стосується вдосконалення мережі закладів освіти, то певною мірою для середньої та загальноосвітньої школи ця проблема вирішена. У руслі реформування освіти необхідно упорядкувати мережу професійно-технічних навчальних закладів та професійно-кваліфіковану структуру підготовки робітничих кадрів з урахуванням пропозицій регіонів. У зв’язку з цим необхідно здійснити укрупнення навчальних закладів шляхом об’єднання та спеціалізації. Здійснення цих заходів здешевить витрати держави на професійно-технічну освіту.

Потребує упорядкування структура підготовки кадрів. З цією метою слід розробити кваліфікаційні характеристики для всіх рівнів підготовки фахівців, як того вимагає Закон “ Про освіту”. Одночасно мають розроблятися освітньо-професійні програми підготовки молодшого спеціаліста, спеціаліста і магістра, які слід узгодити з програмами середньої загальноосвітньої школи та підготовки бакалаврів.

Сьогодні не існує обґрунтованої відповіді на питання, спеціалістів яких професій і в яких обсягах слід готувати і фінансувати на державному рівні. Об’єктивно це зумовлено відсутністю інформації від галузей та місцевих органів влади про реальні потреби у фахівцях та кінцеві результати працевлаштування випускників за одержаним фахом. Цілком очевидною є потреба по-новому підходити до формування державного замовлення у справі підготовки фахівців.

Водночас треба чітко визначити, кому надавати перевагу щодо фінансування з державного бюджету. Це, очевидно, має бути підготовка спеціалістів для державних установ згідно з їх замовленням та обов’язковим розподілом відповідно до Указу Президента України “про вдосконалення працевлаштування випускників”, а також з фундаментальних цінностей, що мають важливе значення для реалізації державних програм.

Для збереження наукових та педагогічних шкіл за напрямами, в яких сьогодні немає великої потреби у фахівцях, надавати держзамовлення у незначних обсягах лише базовим вищим навчальним закладам.

На перехідний період доцільно надавати вузу право самостійно перерозподіляти ліцензовані обсяги між спеціальностями, щоб у такий спосіб збільшити додатковий прийом на навчання за кошти юридичних і фізичний осіб.

Зі сказаного випливає з усією категоричністю – поява і використання нано- і фемтотехнологій потребують попереднього навчання сотень тисяч чи мільйонів науковців відповідних професій, що спроможні зробити лише дуже розвинені і сучасні системи освіти. Провідну роль у цьому відіграватимуть природничі та інженерно-технологічні факультети університетів та інших ВНЗ. Одночасно, піклуючись про підвищення освітньо-кваліфікаційного рівня всього населення, слід розвивати й усі інші профілі підготовки, перетворюючи вищу освіту в обов’язкову стадію підготовки молоді до виходу на ринки праці ХХІ століття.

Тимчасом, у нас все ще побутує старе уявлення і про освіту, і про вищу освіту. Аналіз значної кількості зарубіжних джерела на кількох мовах дав змогу виявити два фундаментально важливих явища:

1) у 1990-х роках у розвинених країнах традиційне уявлення про терміни „освіта” і „система освіти” та всі пов’язані з ними похідні і вторинні поняття все швидше замінюються на інші, в основі яких лежить словосполучення „первинна освіта” (англ. – Initial Education, франц. – l’education initiale). Воно означає той великий і багатосекторний комплекс навчально-виховних та всіх інших різноманітних закладів та установ, що спроможний навчати впродовж 18-20 років усі 100% складу кожного нового покоління, надаючи кожній молодій людині не лише основи грамотності, а й професію. Структурна побудова „первинної освіти” вказана нами на рис. 7.

Добре помітна схожість побудови „первинної освіти” з деревом, яке виростає з дошкільної підготовки, має гомогенний і широкий „стовбур”, який відповідає початковій та основній освіті. Ці рівні освіти є обов’язковими в усіх країнах та охоплюють усі 100% дітей вікової групи (6/7) – (14/15) років. „Гілками” структури первинної освіти є вищі рівні, які відтворюють явище різноманітності шляхів скеровування молоді в різні шляхи руху до професії.

У розвинених країнах виник досить чіткий поділ вищої освіти на академічну (традиційну) з великою тривалістю навчання та професійну, яка триває менший час та скеровує до практично-орієнтованої діяльності. Різниця між двома видами вищої освіти у вартості настільки велика, що економічно дуже вигідно розвивати вищу освіту у напрямі збільшення кількості вищих професійних навчальних закладів та розширення їх контингенту за рахунок тієї частини молодих людей, які раніше опинялися поза системою вищої освіти.

Факт виникнення вищої професійної освіти був легітимізований ЮНЕСКО, яка створила і в 1997 році прийняла нову Міжнародну Стандартну Класифікацію

Освіти (МСКО-97), що чітко поділяє вищу освіту на академічний потік з присудженням дипломів типу „А”, і професійний – з дипломами типу „В”.

Ці два варіанти вищої освіти також відтворені на рис.7. Ще більш професійно орієнтована середня чи після-середня підготовка (фактично – підготовка ремісників) позначається літерою „С”.

Перехід від традиційної освіти до первинної – грандіозне нововведення. У минулому перед системою освіти ставили досить скромне завдання – надати мінімальну грамотність і базові знання з основ арифметики всім дітям і підліткам. Найздібніші учні і представники вищих верств суспільства скеровувалися у старші школи (ліцеї і гімназії), певна частина випускників яких ставала шкільними вчителями, а інша – студентами університетів, академій, а також різноманітних військових училищ та інститутів.

Питання „якості” їх підготовки не виникало – вони мали дуже великі привілеї і блискучі життєві перспективи вищих цивільних чи військових службовців.

 

Рис. 7. Зображення структурної побудови первинної освіти – засобу надання професії всім 100% представників нових генерацій. У правій частині вказані неформальний та інформальний сектори

 

Завдання первинної освіти – виводити на вищий професійний рівень не незначну за чисельністю „еліту нації”, а всіх представників нових поколінь. Це ми й вважаємо тією принциповою зміною, що докорінно модифікує філософію, соціологію, психологію і педагогіку – негативна селекція й увага лише до невеликого відсотка найздібніших учнів і студентів стає порушенням законодавства, а на ринок праці кожна молода людина має виходити в дорослому віці з системи освіти, маючи професію і відповідну продуктивну компетентність.

2) Друга засаднича інновація стосується того, що ж у наш час слід вважати індикатором успішного виконання освітньою системою ширшого від „просто” надання професії завдання – здійснення нею ролі головного засобу нарощування людського капіталу нації, гарантування збільшення валового національного продукту та успіху країни на відкритому світовому ринку товарів і послуг. Після майже 20 років аналізу великого числа „кандидатів” у подібні „індикатори якості” Світовий Банк, ООН та інші міжнародні організації обрали на їх роль інноваційно-технологічний потенціал освітньо-наукового комплексу, зокрема, успішність нарощування людського капіталу країни на основі створення і використання власних чи запозичених високих і надвисоких технологій.

У принципі, ці два відкриття дали нам змогу сформулювати головний висновок щодо поняття „якість освіти” (як середньої, так і вищої), на основі якого став можливим подальший рух до конструктивних пропозицій:

„якісним” у наш час може вважатися лише такий навчально-виховний комплекс, який, з одного боку, виводить всю молодь на ринок праці з дипломом про вищу академічну чи професійну освіту, з другого – обов’язково надає значній частині молоді професії, що орієнтовані на інноваційну економіку суспільства знань, яка в усіх своїх секторах спирається на нано- і фемтотехнології, а не на гранично шкідливі для всієї біосфери Землі технології індустріальної епохи.

Кілька слів про поняття „вища освіта”. Нагадаємо, що словосполучення „в ища освіта” (высшее образование – рос.; higher education – англ.; enseignement supérieur – фр.) є порівняно новим поняттям (виникло у середині ХІХ ст.) після формування в індустріальних державах повнорівневих систем освіти (пунктир на рис.8), нижній рівень (рівні) яких охоплювали всіх дітей відповідного віку, а найвищий (власне вища освіта) – лише незначний відсоток молоді 18-23 років. Раніше частіше вказували, що людина „закінчила університет” – вони тоді були єдиними представниками закладів вищої освіти.

Подібна побудова «піраміди» системи освіти виокремила у ній три рівні: І – початкову освіту, ІІ – середню освіту, ІІІ – вищу (чи «третинну») освіту, а також утвердило загальне уявлення про вищу освіту як вершинну стадію довгорічного формування працівника-професіонала.

Вкажемо, що аж до середини ХХ ст. вищу освіту в університетах та інших вищих навчальних закладах аналогічного рівня отримували всього кілька відсотків вікової групи 18-23 років, тому особи з дипломами ВНЗ формували адміністративну, військову, технічну і наукову еліту націй індустріальних держав. Очевидно, що не могло бути повної рівності й відповідності між різними ВНЗ однієї й тієї ж держави, тому всередині себе вища освіта поділялася як за профілями підготовки (на гуманітарну, технічну, правничу, педагогічну, природничо-наукову та ін.), так і видами закладів – університетську, неуніверситетську тощо. Дещо осторонь існували заклади, що надавали елітарну вищу освіту: ун-ти Оксфорд і Кембрідж у Великобританії; Гарвард, Прінстон і Стенфорд у США; Великі Школи у Франції та ін. Винятковість їх освітніх послуг пов’язана як з виключно суворою селекцією кандидатів у студенти, так і з великою тривалістю їх існування та вдосконалення майстерності викладацького персоналу.

 

Рис. 8. Структура освітніх систем і місце в ній вищої освіти у минулому (пунктир), і у наш час (суцільні лінії)

 

Винятковість вищої освіти у ХІХ і ХХ ст. стала причиною того, що тогочасні словники та енциклопедії практично одностайні у визначенні поняття «вища освіта» як процесу і результату поєднання навчання і професійної підготовки, що:

1) спирається на попереднє отримання атестату чи іншого кваліфікаційного документу про завершення програми середніх освітніх закладів;

2) передбачає засвоєння на основі ознайомлення з найновішими досягненнями наук і практики такої великої сукупності систематизованих знань, умінь і навичок фахової діяльності, що це забезпечує особі з виною освітою спроможність самостійно і відповідально виконувати службові чи виробничі функції, творчо використовуючи і розвиваючи досягнення науки, техніки і культури;

3) включає розвиток особистості студента, його інтелектуальних і моральних якостей, формування гармонійної індивідуальності, потреби і навичок подальшого самовдосконалення і безперервної освіти.

Дещо вужче означення вищої освіти, яке ми знаходимо у тексті Закону України “Про вищу освіту” (2002 р.): “ вища освіта — рівень освіти, який здобуває особа у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації”.

Останні десятиріччя ХХ ст. принесли засадничі зміни у системи освіти, насамперед – в їх вищі рівні. Ринки праці змінювалися так, що постійно зменшувалася потреба в підлітках і молоді, зростали вимоги до тривалості навчання і все частіше від системи освіти вимагалося надання випускникам професійної кваліфікації. “Піраміда” структури, зображена пунктиром на рис.8, збагатилася основою (дошкільною підготовкою) і розширила верхні ступені. Спершу середня освіта стала обов’язковою, пізніше її випускники змушені були шукати можливість отримати подальшу освіту. Це сформувало акцентований попит на вищу освіту та інші форми після-середньої освіти. Нову структуру системи освіти ми вказали на рис. 8 суцільними лініями.

Керівництво все більшої кількості країн світу змушене було розшукувати ресурси для розширення вищої освіти. За другу половину ХХ ст. навіть у розвинених країнах студентські контингенти зросли у десятки разів. Це стало можливим тому, що поряд зі “старими” університетами у середніх і малих містах з’явилися більш численні “нові”, а недосконалі заклади середньої і після-середньої професійної освіти трансформувалися у політехнічні інститути чи вищі професійні школи. Поняття вищої освіти втратило ту свою однозначну визначеність і нерозривність з академічними і технічними університетами, що існувала раніше.

“Розмитість” сучасної вищої освіти виявила себе у міжнародному вимірі через різноманітність її визначень. Наприклад, у дуже важливій Конвенції про визнання кваліфікацій, що відносяться до вищої освіти в Європейському регіоні (Лісабон, 11.04.1997), ми знаходимо: “Вища освіта – всі види курсів чи груп курсів навчання, а також підготовки фахівців чи дослідників на після-середньому рівні, які визнаються відповідними органами Сторони (тут – “країни-учасниці Конвенції”) як складові її системи вищої освіти”.

Цей дипломатичний пасаж узгоджується з тим фактом, що для позначення навчання після закінчення середньої освіти у світі використовуються три терміни –

1) після-середня освіта;

2) третинна освіта;

3) вища освіта.

Склався консенсус щодо значення цих понять: перше означає будь-які види освіти після отримання особою середньої освіти, включаючи короткі професійні курси та ін.; друге – порівняно довготривале і систематизоване навчання після завершення особою середньої освіти, яке включає отримання дипломів нижчого від бакалавра рівня; третє – середньо- і довготривале навчання, що завершується отриманням диплому бакалавра чи диплому вищих рівнів (магістра, доктора філософії тощо).

Сьогодення у країнах-лідерах відзначене акцентуванням пошуків прискорення побудови суспільства знань, економіка якого може спиратися лише на так звані “високі технології”, створені на базі вершинних досягнень природничих наук. Комплекс “вища освіта + точні науки” став не просто важливим, як це було в індустріальному суспільстві, а єдиним надійним і перспективним засобом вирішення екологічних, соціальних та виробничих проблем. В умовах загальності вищої освіти різко загострилися проблеми її якості і належного матеріально-технічного забезпечення. Актуальні вони і в Україні, вища освіта якої в найближчі роки також охоплюватиме майже всю вікову групу 18-23 років.

Приклад вирішення цих проблем надають нам країни Європейського Союзу, які стали ініціаторами Болонської конвенції про створення європейського простору з вищої освіти. Країни-учасники зобов’язуються забезпечити світовий рівень якості дипломів своєї вищої освіти і наукових ступенів доктора філософії (аналог українського кандидата наук), реформувати наявну вищу освіту в двоступеневу з двома головними дипломами бакалавра і магістра, поєднати якість навчання з доступністю для всіх бажаючих. Для отримання першого диплому необхідно навчатися не менше трьох років після успішного завершення 12-річної середньої освіти. Для отримання другого – ще один-два роки (залежно від спеціальності).

У 1997 році ЮНЕСКО прийняло нову Міжнародну стандартну класифікацію освіти (МСКО-97), в якій на вищу освіту відведені рівні 5 (дипломи бакалавра і магістра) і 6 – після-магістерська підготовка (докторантура). Рівень 4 відведений для позначення після-середньої чи третинної освіти, яка нижча і коротша від стандартної вищої освіти, завершуючись присудженням професійних кваліфікацій, які визнаються нижчими від бакалаврської (приклади: диплом “молодшого спеціаліста” в Україні чи “асоціата” у США). Чи не головне нововведення МСКО-97 – офіційне визнання необхідності досить чіткого поділу всієї вищої освіти на два потоки – академічний (присуджуються дипломи типу “А”) і професійний (студенти отримують дипломи “В”). Цим визнаний той факт, що для сучасного суспільства однаково важливою є не лише підготовка майбутніх науковців на довготривалих і дорогих програмах, які виводять на дипломи “А”, а й формування професіоналів з дипломами “В” на більш дешевих і короткотермінових програмах у вищих неуніверситетських закладах освіти.

Для виконання вимог Болонської декларації Україні слід обов’язково запровадити високоякісну 12-річну середню загальну і професійну освіту з атестатами А і В. Їх володарі переходитимуть у “болонізовану” вищу освіту, головними дипломами якої мають стати дипломи бакалавра і магістра.

Суперечить вказаним вимогам збереження в Україні початкової професійно-технічної освіти і практики вступу підлітків у ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації до отримання повної середньої освіти. Майже всі розвинені країни світу перейшли на середню профосвіту, випускники якої продовжують навчання у вищих професійних школах, яким відповідає наш ІІІ рівень акредитації.

Для зниження вартості вищої освіти і підвищення її доступності для молоді з периферії в рамках виконання Національної доктрини розвитку освіти України в ХХІ століття слід вибудувати триступеневу схему (рис.9).

Перший ступінь – два роки навчання у ВНЗ І-ІІ років акредитації з присудженням диплому молодшого спеціаліста. Мережа ВНЗ цього типу має бути розгалуженою й охоплювати середні населені пункти. Другий і третій ступені – бакалаврський і магістерський у ВНЗ вищих ступенів акредитації, зосереджених у великих містах. Обчислення автора доводять, що триступеневий варіант майже у два рази дешевший,

Рис. 9. Суспільно вигідна і фінансово ефективна триступенева структура вищої освіти (не вказана дистанційна В.О.)

 

як успадкована нами від СРСР структура п’ятирічної підготовки осіб з дипломами “спеціаліста”.

Вище мова йшла про отримання вищої освіти традиційним способом – всередині ВНЗ у формі довготривалих безпосередніх контактів з викладачами і контрольованої ними самостійної роботи студента (так звана “дистанційна вища освіта” – Д.В.О.). Інформаційно-цифрова ера завершує створення можливостей повноцінного навчання і для осіб, які постійно перебувають поза стінами ВНЗ й отримують завдання від викладачів й часто контактують з ними завдяки новітнім засобам трансляції й відтворення інформації. У перехідний період ці засоби були недосконалі, що тимчасово знижувало якість Д.В.О. й створило складні проблеми в оцінюванні якості навчального процесу і заключних документів (освітніх кваліфікацій). Немає сумнівів у тому, що в найближчому майбутньому оптичні процесори та інші винаходи дадуть змогу органічно поєднати традиційні і дистанційні засоби, створивши їх ефективний симбіоз – основу вищої освіти ХХІ століття.

 

Крім того гуманізація освіти як задекларована сучасна парадигма освіти повинна знайти своє відображення й на прикладному рівні: переорієнтація змісту, форм, методів, засобів підготовки на особисті-сне зростання майбутнього професіонала в педагогічному процесі, формування його педагогічної спрямованості, розвиток професійного способу мислення. Це, у свою чергу, потребує створення системи обов'язкової психолого-педагогічної перепідготовки педагогів до нових умов здійснення професійної діяльності.

Постає потреба в удосконаленні нормативної бази, державних освітніх стандартів підготовки педагогічних і науково-педагогічних працівників у розділі формування професійного психо-лого-педагогічного компонента. У майбутнього педагога повинна бути сформована готовність (мотиваційна, когнітивна, операційно-діяльнісна, особистісна) до роботи в освітніх закладах різного типу і рівня. У зв'язку з цим актуалізується потреба в організації та проведенні профорієнтаційної роботи, спрямованої більшою мірою на діагностику індивідуально-психологічних характеристик особистості майбутнього педагога (хоча б в аспекті виявлення протипоказань до професійної педагогічної діяльності). Метою професійного відбору абітурієнтів, з одного боку, має бути діагностика наявності певної сукупності особистісних характеристик, що стануть базисом для формування професійного компоненту, з іншого - діагностика протипоказань до професійної педагогічної діяльності.

Життя наше надзвичайно динамічне і швидкоплинне. Отож зволікати з проведенням реформ ніяк не можна. Цілком очевидно, що без системного, випереджуючого управління не можна володіти ситуацією, забезпечувати цілеспрямованість та інтегрованість освітніх процесів. Найважливішим стає уміння керувати освітою в нестабільній ситуації, забезпечення умов для виживання і стабілізації, розвитку і саморозвитку кожної ланки освіти, вихід на багаторівневі зв’язки, вигідне партнерство.

Саме це, сподіваємось, забезпечить реальний пріоритет освіти ХХІ століття в нашій державі.[ Михайло Згуровський, екс-міністр освіти України]