Тема 1. Поняття та сутність менеджменту

ЗМІСТ

 

ПЕРЕДМОВА

Тема 1. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ МЕНЕДЖМЕНТУ

1.1. Організації та їх загальні властивості

1.2. Ознаки діяльності менеджера

1.3. Рівні управління

1.4. Управління, спрямоване на успіх

Тема 2.РОЗВИТОК НАУКИ УПРАВЛІННЯ

2.1. Розвиток науки управління

2.2. Ранні теорії менеджменту

2.3. Інтегровані підходи до управління

Тема 3. ОСНОВИ ТЕОРІЇ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ

3.1. Розширене та вузьке поняття "прийняття рішень". Місце прийняття рішень у процесі управління

3.2. Етапи раціонального вирішення проблем

3.3. Людський та організаційний фактори у процесі прийняття рішень

3.4. Моделювання у процесі прийняття рішень

Тема 4. МЕТОДИ ОБҐРУНТУВАННЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ

4.1. Методи обґрунтування управлінських рішень

4.2. Методи прогнозування

Тема 5. ПЛАНУВАННЯ В ОРГАНІЗАЦІЇ

5.1. Поняття "планування". Його місце серед функцій управління

5.2. Поняття мети в управлінні та класифікація цілей організації. Концепція управління за цілями

5.3. Поняття стратегії. Елементи та рівні стратегії. Визначення місії фірми

5.4. Зовнішній аналіз: сприятливі можливості й загрози. Внутрішній аналіз: сильні та слабкі аспекти організації. Аналіз стратегічних альтернатив: вибір стратегії бізнесу.

5.5. Реалізація стратегії

Тема 6. ОРГАНІЗАЦІЯ ЯК ФУНКЦІЯ УПРАВЛІННЯ

6.1. Сутність функції організації та її місце в системі управління. Поняття організаційної діяльності

6.2. Організаційна структура як результат організаційної діяльності. Ступінь складності, ступінь формалізації та ступінь централізації

6.3. Делегування повноважень. Елементи процесу делегування. Лінійні, штабні та функціональні типи повноважень

6.4. Типи організаційних структур управління виробництвом, їх особливості, переваги та недоліки

6.5. Принципи формування організаційних структур управління виробництвом

Тема 7. МОТИВАЦІЯ

7.1. Поняття мотивації

7.2. Змістові теорії мотивації

7.3. Процесуальні теорії мотивації

Тема 8. УПРАВЛІНСЬКИЙ КОНТРОЛЬ

8.1. Поняття контролю та його місце у системі управління

8.2. Види управлінського контролю

8.3. Етапи та модель процесу контролю

8.4. Дисфункціональний ефект системи контролю

8.5. Основні характеристики ефективної системи контролю

Тема 9. ЛІДЕРСТВО

9.1. Вертикальний поділ праці в організаціях і необхідність керування. Поняття повноважень, впливу та влади. Форми влади та впливу

9.2. Поняття лідерства

9.3. Поняття стилю керівництва

9.4. Стилі керівництва

9.5. Моделі керування

9.6. Поняття групи в організації

9.7. Формальні та неформальні групи в організаціях

Тема 10. КОМУНІКАЦІЇ В УПРАВЛІННІ

10.1. Поняття комунікації та її роль у системі управління

10.2. Види комунікацій

10.3. Перешкоди на шляху до ефективних комунікацій

Тема 11.ЕФЕКТИВНІСТЬ В УПРАВЛІННІ

11.1. Поняття продуктивності організації

11.2. Комплексний підхід до питань продуктивності

11.3. Управління за критерієм продуктивності

ЛІТЕРАТУРА

ПЕРЕДМОВА

Останнє десятиліття XX ст. характеризується для України серйозними і глибокими змінами багатьох аспектів життя людей. Змінюються відносини власності, світогляд, суспільна свідомість, уклад життя. На сьогодні триває пошук шляхів реформування економіки, процес переоцінювання ролі та значення підприємництва, бізнесу, фінансів, суспільних і господарських організацій і рухів, господарських зв'язків. Усе це відбувається на фоні жорстокої економічної кризи, що затяглася, етапу депресії, порушення діяльності сформованої системи директивного планування й адміністративно-командної системи керування.

Ті, хто вивчають економічні, правові й управлінські дисципліни, часто ставлять запитання: чому за багато років перебудови донині так і не вдалося належним чином налагодити роботу вітчизняних підприємств, застосувати передові технології на рівні західних? Чому оптовики і "човники" заповнили ринки товарами іноземного виробництва (іноді сумнівної якості)? Адже, здавалося б, в Україні є все: висококваліфіковані фахівці (інженери, конструктори, вчені, винахідники), величезні запаси корисних копалин, сировини й енергії, родючі землі, ліси та водойми. Однак, незважаючи на це, ситуація залишається незадовільною, супроводжується криміналом, зловживаннями, зменшенням життєвого рівня населення.

Не враховуючи найважливіші політичні, економічні, соціальні та інші негативні причини, звернемо увагу на проблеми керування, від яких багато в чому, на нашу думку, залежить успішний розвиток вітчизняного виробництва та сфери обслуговування. Для цього лише потрібно навчитися ефективно керувати в інтересах української економіки.

Позитивно вирішити проблему ефективності керування можуть тільки відповідні фахівці-менеджери. На основі вітчизняної та передової закордонної науки керування керівники всіх рангів мають повністю використовувати досягнення сучасної практики, не зважати на те, що заважає поступу вперед, відродити віру в успіх справи і спрямувати діяльність людей до виходу з важкого становища, що склалося, а потім і до стійкого економічного розвитку.

Метою навчального посібника є вивчення студентами теоретико-методологічних основ менеджменту (умови спільних закономірностей, принципи та методи управління господарськими організаціями).

Посібник розраховано на самостійну роботу студентів. У ньому подано матеріали з 11 тем: "Поняття і сутність менеджменту", "Розвиток науки управління", "Основи теорії прийняття управлінських рішень", "Методи обґрунтування управлінських рішень", "Планування в організації", "Організація як функція управління", "Мотивація", "Управлінський контроль", "Лідерство", "Комунікації в управлінні", "Ефективність в управлінні".

На початку кожної теми містяться ключові терміни, що застосовуються для викладання теми і вивчення яких є необхідною умовою для розуміння та якісного засвоєння матеріалу, далі подано лекційний матеріал. З метою полегшення виконання завдань після тем є короткі методичні рекомендації і перелік рекомендованих джерел інформації. З метою закріплення матеріалу після кожної теми винесено питання для самостійного вивчення, питання до семінарського заняття і запитання та завдання для самоконтролю. На відміну від лекційного курсу, для поглибленішого засвоєння матеріалу студентами, завдання побудовані таким чином:

I. "Афоризми": потрібно вибрати афоризм, в якому найповніше розкрита сутність теми.

II. "Терміни і поняття". За допомогою такого виду завдання можна перевірити розуміння і знання основних термінів і принципів, якими оперує фінансова наука.

ІП. "Тести". Сутність завдання полягає у виборі правильного варіанта відповіді з декількох запропонованих.

IV. "Твердження" — дає змогу оцінити правильність запропонованих тверджень.

V. "Ситуаційні задачі" — потребує теоретичних знань та вдосконалює практичні навики.

VI. "Структурно-логічні схеми" — потребує знань і логічного мислення для заповнення порожніх клітинок.

VII. "Кросворд". Цей вид завдання передбачає узагальнення знань з відповідної теми.

Отже, навчальний посібник орієнтує студента на самостійну перевірку засвоєного матеріалу, полегшує спілкування з викладачем під час відповіді на конкретні запитання.

Під час роботи з посібником рекомендується давати письмові відповіді на тести, обґрунтовувати заповнені клітинки, позначені питаннями. За допомогою цього в студента під час самостійного вивчення матеріалу формується конспект.

Посібник характеризується диференційованим підходом до викладення навчального матеріалу. Наприклад, у кожному завданні є запитання різних рівнів складності, враховано ступінь обізнаності читача з матеріалом. У міру засвоєння навчального курсу рекомендується повторювати вивчений матеріал у формах відповідей на складніші запитання, розраховані на передекзаменаційну підготовку студентів.

Навчальний посібник розрахований для вивчення дисципліни "Менеджмент", що е складовою нормативних дисциплін циклу природничо-наукової та загальноекономічної підготовки бакалавра напряму "Економіка і підприємництво".

Ознаки діяльності менеджера

Для всіх організацій характерні загальні ознаки, враховуючи потребу управління, тому управлінська праця також має багато загальних властивостей.

Г. Мінцберг, який узагальнив найперші вчення та здійснив фундаментальне дослідження праці п'ятьох керівників вищої ланки, зазначає у своїй книзі "Природа управлінської праці": "Для роботи керівника характерні короткочасність, різноманітність та фрагментарність здійснюваної діяльності".

Стосовно змісту роботи менеджера дослідник звертає особливу увагу на ще одну загальну ознаку управлінської роботи — роль керівника, яка, за його визначенням, є "сукупністю певних правил поведінки, що відповідають конкретній установі або посаді".

У своїх працях Г. Мінцберг вирізняє 10 ролей, які відіграють керівники в різні періоди та в різному ступені. Він класифікує їх у межах трьох великих категорій:

1) міжособистісні ролі;

2) інформаційні ролі;

3) ролі, пов'язані з прийняттям рішень.

Як зазначає дослідник, ролі не можуть бути незалежними одна від одної, навпаки, вони взаємозалежні та взаємодіють для створення єдиного цілого, Міжособистісні ролі випливають з повноважень і статусу керівника в організації та охоплюють сферу його взаємодії з людьми. Ці ролі сприяють тому, що керівник може стати точкою зосередження інформації, що дасть йому змогу й одночасно змусить відігравати інформаційні ролі та діяти як центр обробки інформації. Беручи на себе міжособистісні й інформаційні ролі, керівник відіграватиме ролі, пов'язані з прийняттям рішень: розподіл ресурсів, вирішення конфліктів, пошук можливостей з метою організації, ведення переговорів від імені організації. Усі 10 ролей визначають обсяг і зміст роботи менеджера, незалежно від характеру конкретної організації.

Здійснивши аналіз сутності управлінської праці, Г. Мінцберг з'ясував, чим займається керівник. Учені-економісти, які досліджують це питання, погоджуються з його визначеннями і класифікаціями. Немає такого тлумачення роботи менеджера, яке задовольняло б усіх стосовно змісту, ролей і функцій управлінської праці. Поширеним є погляд, які є процес управління, який можна застосувати до будь-якої організації і сутність котрого полягає в реалізації функцій, який має виконувати кожен керівник. Більшість експертів у сфері управління дотримуються такого визначення: управління — процес планування, організації, мотивації та контролю, потрібний для формулювання і досягнення цілей організації. Ці функції взаємодіють між собою, формуючи єдиний процес, тобто безперервний ланцюг взаємопов'язаних дій.

Рівні управління

Хоч усі керівники відіграють певні ролі та виконують функції, це не означає, що багато керівників у великій організації зайняті виконанням однієї й тієї самої роботи. Організації, досить великі для того, щоб забезпечити чіткий розподіл функцій у роботі керівників та некерівників, як правило, мають такий великий обсяг управлінської роботи, яку також потрібно поділити. Одна з форм поділу управлінської роботи має горизонтальний характер: розміщення конкретних керівників на чолі окремих підрозділів. Така робота скоординовується з метою забезпечення успішної діяльності організації. Деяким керівникам доводиться витрачати час на координування роботи інших керівників, які, у свою чергу, також здійснюють координацію. Це відбувається до рівня того керівника, який координує роботу неуправлінського персоналу — людей, що фізично виробляють продукцію або надають послуги. У результаті такого вертикального поділу праці утворюються рівні управління. Зазвичай в організації, щоб визначити, на якому рівні перебуває один керівник стосовно іншого, слід з'ясувати його посаду.

Незалежно від того, скільки є рівнів управління, керівників традиційно поділяють на три категорії. Соціолог Т. Парсонс розглядає ці категорії з погляду функції, що виконує керівник в організації. Згідно з визначенням Т. Парсонса, особи на технічному рівні в основному займаються щоденними операціями та діями, необхідними для забезпечення ефективної праці без перешкод у виробництві продукції або наданні послуг. Особи, котрі перебувають на управлінському рівні, здійснюють управління та координацію всередині організації; вони узгоджують форми діяльності різних підрозділів організації.

Керівники на інституціональному рівні розробляють довготермінові (перспективні) плани, формулюють цілі, роблять усе, щоб організація адаптувалася до різних змін, керують відносинами між організацією та зовнішнім середовищем, а також суспільством, в якому функціонує певна організація.

За загальновживаним способом визначення рівнів управління вирізняють керівників низової ланки, або операційних керівників, керівників середньої та вищої ланок. На рис. 1.1 зображено відповідність між цими рівнями та концепцією рівнів управління за Т. Парсонсом.

Рис. 1.1. Два способи представлення рівнів управління

Молодші начальники, яких також називають керівниками першої (низової) ланки, або операційними керівниками, становлять організаційний рівень, розташований над робітниками й іншими працівниками (некерівниками). Молодші начальники контролюють виконання виробничих завдань з метою безперервного забезпечення інформацією про правильність їх вирішення. Керівники цієї ланки часто відповідають за безпосереднє використання наданих їм ресурсів, таких як сировина й обладнання. Типовою назвою посади на такому рівні є майстер, сержант, завідувач відділу, кафедри, старша медсестра. Загалом більшість керівників — керівники низової ланки.

Роботу молодших начальників координують і контролюють керівники середньої ланки. За останнє десятиріччя середня ланка управління значно збільшилася і за чисельністю, і за значущістю. Керівник середньої ланки часто очолює великий підрозділ або відділ в організації. Характер його роботи більшою мірою визначається змістом роботи підрозділу, ніж організації загалом. Керівники цієї ланки управління займають такі посади: декан, директор філії, армійські офіцери від лейтенанта до полковника. Це проміжна ланка між вищою та низовою, її керівники готують інформацію для рішень, що ухвалюють керівники вищої ланки та передають їх у вигляді завдань керівникам нижчої ланки.

Вищий організаційний рівень — керівництво вищої ланки — менш численний, ніж інші. Типовими посадами цієї ланки є: голова ради, президент, міністр, генерал, ректор. Керівники вищої ланки відповідають за прийняття найважливіших рішень для організації загалом або для основної частини організації зокрема.

Розвиток науки управління

Дослідження історичного розвитку науки менеджменту може здійснюватися з двох протилежних позицій: релятивізму й абсолютизму. Релятивіст розглядає кожну окрему теорію, запропоновану в минулому, як більш чи менш правдиве відображення тогочасних умов, причому кожна теорія має однакове виправдання у власному контексті. Абсолютист зосереджує увагу на тому, що можна вважати поступом від помилки до істини. Релятивісти неспроможні ранжувати теорії з оцінкою їх внеску в розвиток науки управління. Тому в процесі засвоєння матеріалу цієї теми доцільно орієнтуватися на тлумачення історії розвитку науки менеджменту з погляду абсолютизму.

Важливим є усвідомлення того, що на відміну від усіх інших наук розвиток управлінської думки не мав послідовної еволюції системи наукових знань. Навпаки, на першому етапі наука менеджменту функціонувала одночасно у кількох відносно самостійних напрямах: класична теорія менеджменту (школа наукового управління й адміністративна школа), неокласична теорія (школа людських стосунків та школа організаційної поведінки), кількісна теорія менеджменту. Слід зазначити, що в кожній з цих теорій менеджменту намагалися запропонувати єдиний "рецепт" підвищення ефективності управління організацією, у чому і виявляється їх обмеженість.

До нині відомо чотири найважливіші підходи розвитку теорії та практики управління:

1) підхід з позицій виокремлення різних шкіл в управлінні. Тут управління розглядається з чотирьох різних аспектів — це школи наукового й адміністративного управлінь, людських взаємовідносин та науки про поведінку, а також науки управління, або кількісних методів;

2) процесний, сутність управління якого тлумачиться як безперервна серія взаємопов'язаних управлінських функцій;

8) системний, сутність якого полягає в тому, що керівники мають розглядати організацію як сукупність таких взаємозалежних елементів, як люди, структура, завдання та технологія, що орієнтуються на досягнення різних цілей в умовах змінюваного зовнішнього середовища;

4) ситуаційний, концентрується на тому, що придатність різних методів в управлінні визначається ситуацією. Оскільки є така велика кількість факторів як усередині власне організації, так і в навколишньому середовищі, не має єдиного найкращого способу керувати організацією. Найефективнішим методом у такій ситуації вважається метод, що найбільше їй відповідає.

Сучасними напрямами розвитку науки управління є:

— глобалізація менеджменту;

— об'єднання інтересів бізнесу, суспільства і людини;

— гуманізація управління;

— посилення технократичного аспекту управління.

Ранні теорії менеджменту

У першій половині XX ст. розвивалися чотири різні школи управлінської думки: школа наукового управління, адміністративна школа, школа психології та людських стосунків і школа науки управління (або кількісна школа). Прихильники кожного з цих напрямів вважали, що їм вдалося знайти ключ до найефективнішого досягнення цілей організації. Дослідження, що здійснювалися потім, та наукові спроби застосувати теоретичні відкриття шкіл на практиці свідчать, що багато відповідей на запитання управління були лише частково правильними в обмежених ситуаціях. Проте кожна зі шкіл зробила значний внесок у галузь управління.

Наукове управління (1885—1920) найтісніше пов'язане з працями Ф.У. Тейлора, Френка та Лілії Гілбрет і Г. Ганта. Вони вважали, що, застосовуючи спостереження, дослідження, логіку й аналіз, можна удосконалити багато операцій ручної праці, добиваючись їх ефективнішого виконання; вивчали робочі операції з метою вилучення зайвих, непродуктивних рухів та, використовуючи стандартні процедури й обладнання, прагнули підвищити ефективність роботи.

Важливе значення цієї школи в тому, що відбувалося систематичне стимулювання з метою зацікавити робітників у поліпшенні продуктивності та збільшенні обсягів виробництва; передбачалися також короткі перерви для відпочинку під час праці у виробництві. Отже, термін, який давали на виконання певних завдань, був реалістичним і справедливо встановленим. Це давало змогу керівництву визначити норми виробництва і плани тим, хто перевищував установлений мінімум. Працівники, котрі виготовляли більше, отримували відповідно більшу винагороду. Представники школи наукового управління визнавали також значущість відбору людей, які фізично й інтелектуально відповідали виконуваній ними роботі. Особливу увагу звертали на велике значення навчання. Школа наукового управління також виступала на захист відокремлення управлінських функцій обмірковування та планування від фактичного виконання роботи.

Класична (адміністративна) школа в управлінні (1920—1950). Автори праць про наукове управління в основному досліджували процес управління виробництвом. Вони займалися підвищенням ефективності на рівні, нижчому ніж управлінський. Після виникнення адміністративної школи спеціалісти почали розвивати підходи до вдосконалення управління організацією загалом.

Класики намагалися визначити загальні характеристики та закономірності організацій. Мета класичної школи полягала у створенні універсальних принципів управління. При цьому вона випливала з ідеї, що дотримання таких принципів сприятиме тому, що організація досягне успіху.

А. Файоль, з ім'ям котрого пов'язують виникнення класичної (адміністративної) школи, запропонував такі принципи управління:

— поділ праці;

— повноваження та відповідальність;

— дисципліна;

— єдиноначальність;

— єдність напряму;

— підпорядкованість особистих інтересів загальним;

— винагородження персоналу;

— централізація;

— скалярний ланцюг;

— порядок;

— справедливість;

— стабільність робочого місця та персоналу;

— ініціатива;

— корпоративний дух.

Головний внесок Файоля в теорію управління полягає в тому, що він дослідив управління як універсальний процес, що складається з таких взаємопов'язаних функцій, як планування й організація.

Школа людських стосунків (1930—1950). Науки про поведінку (1950 р. — донині). М.П. Фоллет та Е. Мейо — найбільші авторитети в розвитку школи людських стосунків в управлінні. Дослідники психологічної школи вважали: якщо керівництво турбується про своїх працівників, то й рівень їх задовільності має збільшитись, що сприятиме підвищенню продуктивності праці. Вони рекомендували використовувати прийоми управління людськими стосунками, сутність яких полягала в ефективнішому впливові безпосередніх начальників, проведенні консультацій з працівниками та наданні їм більших можливостей спілкування на роботі.

Основною метою школи наук про поведінку було поліпшення ефективності організації шляхом підвищення ефективності ЇЇ людських ресурсів. Головний постулат школи — правильне застосування науки про поведінку завжди сприятиме збільшенню ефективності як окремого працівника, так і організації загалом. Представники періоду розвитку поведінково-біхевіористського напряму — Р. Лайкерт, Д. Мак-Грегор і Ф. Герцберг.

Наука управління, або кількісний підхід (1950 р. — до сьогодні). Кількісні методи було згруповано під загальною назвою Дослідження операцій. Це застосування методів наукового дослідження до операційних проблем організації. Після виникнення проблеми група спеціалістів з дослідження операцій розробляє вирішення цього питання. Як правило, модель спрощує реальність або відображає її абстрактно. Моделі полегшують розуміння труднощів реальності. Після створення моделі змінним задаються кількісні значення, що дає змогу об'єктивно порівняти й охарактеризувати кожну змінну та зв'язки між ними. Ключовою властивістю науки управління є заміна словесних міркувань та описового аналізу моделями, символами і кількісними значеннями.

Методи прогнозування

Прогнозування — це метод, в якому використовується як накопичений у минулому досвід, так і поточні припущення щодо майбутнього з метою його визначення. Якщо прогнозування виконано якісно, результатом буде картина майбутнього, яку молена застосовувати як основу для планування.

Спеціалісти розробили декілька специфічних методів складання та підвищення якості прогнозів.

Головні різновиди прогнозів, що часто використовуються разом із плануванням діяльності організації, такі:

— економічні, сутність яких полягає у передбаченні загального стану економіки й обсягу збуту для певної компанії конкретного продукту;

— прогнози розвитку технології, що дають змогу передбачити економічну доцільність розробки нових технологій;

— прогнози розвитку конкуренції передбачають стратегію й тактику конкурентів;

— прогнози на основі опитувань та дослідів дають можливість, використовуючи багато галузей знань, передбачити, що станеться у складних ситуаціях;

— соціальне прогнозування використовується для передбачення змін у соціальних установках людей та стані суспільства.

Розрізняють такі методи прогнозування:

1. Неформальні. Керівництво покладається на різні джерела письмової та усної інформації як на допоміжний засіб з метою прогнозування та вироблення цілей. Методи збору вербальної (усної) інформації часто використовуються під час аналізу зовнішнього середовища. Сюди належать інформація, отримана з радіо- й телепередач, від споживачів, постачальників, конкурентів, консультантів, на торгових нарадах у професіональних організаціях. Джерела письмової інформації про зовнішнє оточення — це газети, торгові журнали, інформаційні бюлетепі, професійні журнали та річні звіти. Деякі керівники використовують дані про дії конкурентів, одержані способом промислового шпіонажу.

2. Кількісні, що застосовуються для прогнозування, якщо є підстави вважати, що діяльність у минулому мала певну тенденцію, яку можна продовжити в майбутньому, і коли наявної інформації достатньо для виявлення статистично достовірних тенденцій або залежностей. Крім того, керівник повинен знати, як використати кількісну модель, та пам'ятати, що вигоди від прийняття ефективнішого рішення мають покривати витрати на створення моделі.

Вирізняють такі типові методи кількісного прогнозування:

— аналіз часових рядів, що ґрунтується на дослідженні подій, які відбулися в минулому, є основою для планування. Його можна провести за допомогою таблиці або графіка шляхом нанесення на координатну сітку точок, що відповідають подіям минулого. Цей метод часто використовується з метою оцінювання попиту на товари й послуги, визначення потреб у запасах і прогнозування структури збуту;

— каузальне (причинно-наслідкове) моделювання — спроба спрогнозувати те, що відбудеться у подібних ситуаціях, шляхом дослідження статистичної залежності між фактором, що розглядається, й іншими змінними. Ця залежність називається кореляцією. Чим тісніша кореляція, тим більша придатність моделі для прогнозування.

3. Якісні. Якщо якість інформації недостатня, або керівництво не розуміє складних методів, або коли кількісна модель є надто дорогою, керівництво може використовувати якісні моделі прогнозування. При цьому майбутнє прогнозують експерти, до яких звертаються за допомогою. Найпоширенішими якісними методами прогнозування вважаються; думка журі, загальна думка працівників відділу збуту, модель очікування споживача та метод експертних оцінок.

Думка журі. Цей метод прогнозування передбачає об'єднання й усереднення думок експертів у ревалентних сферах.

Сукупна думка працівників збуту. Досвідчені торгові агенти часто правильно передбачають майбутній попит. Вони близько знайомі зі споживачами й беруть до уваги їх недавні дії швидше, ніж вдасться побудувати кількісну модель. Крім того, хороший торговий агент на певному часовому проміжку часто "відчуває" ринок, точніше, ніж кількісні моделі.

Модель очікування споживача — це прогноз, що ґрунтується на результатах опитування клієнтів організації.

Метод експертних оцінок — процедура, яка дає змогу групі експертів досягати згоди.

Тема 5. ПЛАНУВАННЯ В ОРГАНІЗАЦІЇ

5.1. Поняття "планування". Його місце серед функцій управління.

5.2. Поняття "мети в управлінні" та класифікація цілей організації. Концепція управління за цілями.

5.3. Поняття "стратегії". Елементи та рівні стратегії Визначення місії фірми.

5.4. Зовнішній та внутрішній аналізи. Аналіз стратегічних альтернатив і вибір стратегій бізнесу.

5.5. Реалізація стратегії та її оцінювання.

Планування, прогнозування, мета, управління за цілями, стратегія, стратегічне планування, місія, управлінське дослідження, політика, процедура, правило, бюджет.

Ознайомившись з цією темою, ви матимете уявлення про:

— сутність планування як функції управління;

— основні етапи процесу планування та типи планів в організації;

— класифікацію цілей управлінського планування;

— механізм управління за цілями, його сильні та слабкі аспекти;

— сутність поняття "стратегія" й основні елементи та рівні стратегії;

— зміст етапів процесу формування стратегії;

— методологію використання найпоширеніших інструментів вибору загальнокорпоративної стратегії та стратегії бізнесу.

5.1. Поняття "планування". Його місце серед функцій управління

Планування — найперша функція управління, вона передує іншим управлінським функціям і визначає їх сутність. Планування залежить від ефективного аналізу зовнішнього середовища, об'єктивного оцінювання власних позицій, потребує спільних зусиль та участі всіх складових організацій. Також ця функція передбачає вибір мети, розробку шляху її досягнення та просування ним.

Планування як функція менеджменту полягає в розв'язанні таких глобальних проблем:

— якими мають бути цілі організації;

— як має діяти організація, щоб їх досягти.

Значення планування. Планування дає змогу будь-якій організації передбачати майбутнє. Воно виявляється в програмі дій, що охоплюють усі операції підприємства (технічні, фінансові, комерційні). Планування має враховувати періоди, джерела та витрати.

Процес планування передбачає складання перспективних і поточних плані в-прогнозів, результатом чого є бізнес-план. Призначення всіх видів планів полягає в забезпеченні колективного розуміння загальних завдань, стратегії й тактики їх виконання, а також урахування ресурсів, що є в розпорядженні.

Розрізняють такі принципи планування: об'єктивність, системність, комплексність, оптимальність, єдність інтересів фірми, її персоналу та споживачів, збалансованість, обґрунтованість планів, програм, проспектів, моделей розвитку, пізнання шляхів соціально-економічного розвитку.

Для розробки ефективних програм і планів варто враховувати такі фактори:

— уміння керувати людьми;

— велика активність;

— відповідні моральні якості;

— стійкість і рішучість;

— необхідні професійні знання в певній галузі;

— загальна досвідченість в справах (компетентність, досвід роботи).

Передумовою планування вважається прогнозування, яке більш властиве для сучасного конкурентного середовища. Прогнозування — це визначення об'єктивних тенденцій розвитку бізнесу в майбутньому, а також альтернативних шляхів розвитку і термінів їх реалізації. Прогноз — органічна система (частина) планування.

У практиці є система внутрішньо фірмового планування, яке складається з комплексу планів:

— виробничих;

— фінансових капіталовкладень;

— реалізації продукції;

— науково-дослідної діяльності;

— організаційного розвитку фірми.

У процесі такого планування слід враховувати такі основні підходи:

— відображення взаємозв'язків між виробничою, збутовою й обслуговувальною діяльністю фірми;

— ієрархія планів — від стратегічних до індивідуальних;

— наявність та якість планової документації, потреба здійснення процесу планування від керівництва фірмою до робочого місця, і навпаки.

Менеджмент не дає універсальних рецептів, але керівництву з метою підвищення ефективності планування варто зважати на такі фактори:

— наявність своєчасної та повної інформації про загальноекономічні ринкові умови;

— вплив на діяльність і ринок фірми її конкурентів;

— динаміку продажу і прибутковість фірми за попередні періоди;

— визначення оптимальної товарної структури виробництва з урахуванням досягнень НТП;

— облік ресурсів фірми;

— встановлення контролю за виконанням планів та їх корегування за потреби;

— використання електронно-обчислювальної техніки, що також впливає на ефективність планування.

Функція менеджменту, тобто планування, дає відповідь на такі запитання:

1. В якому стані нині перебуває фірма? Тобто менеджери мають оцінити сильні та слабкі аспекти організації в галузі фінансів, маркетингу, виробництва, інноваційної політики, трудових ресурсів.

2. Куди ми прагнемо рухатися? Що фірма бажає досягти? При цьому слід враховувати перешкоди навколишнього середовища (конкуренція, споживачі, політичні фактори, економічні умови, соціальні та культурні зміни).

3. Яким чином фірма намагається досягти поставлених цілей, тобто хто за що несе відповідальність?

Отже, планування — це один з інструментів, за допомогою якого менеджери формують єдиний напрям зусиль колективу на досягнення цілей організації. Кінцева мета планування полягає в моделюванні майбутнього стану підприємства, а також визначенні шляхів та засобів досягнення цього стану.

Реалізація стратегії

Реалізація перетворює стратегічний план на дію. Успішна реалізація плану потребує довго- і короткотермінових програм, політики, процедур і правил. Вона також передбачає інтеграцію стратегічного плану в структуру організації через бюджет та управління її цілями. Суттєве значення має постійне оцінювання реалізації плану з метою визначення його правильності та виявлення проблем.

Подібно до того, як керівництво виробляє короткотермінові цілі, що узгоджуються з довготерміновими та полегшують їх досягнення, воно також часто має розробляти короткотермінові плани, що узгоджуються із загальними довготерміновими. Такі короткотермінові стратегії називаються тактикою. Для тактичних планів характерні такі властивості:

— тактику розробляють під час розвитку стратегії;

— якщо стратегію майже завжди розробляють на вищих рівнях керівництва, тактика часто виробляється па рівні керівництва середньої ланки;

— тактика розрахована на більш короткий термін, ніж стратегія;

— коли результати стратегії не можуть повністю виявити протягом декількох років, тактичні результати, як правило, виявляють швидко і легко співвідносять з конкретними діями.

Після складання довготермінових і тактичних планів керівництво має розпочати розробку додаткових орієнтирів з метою запобігання дезорієнтації і неправильному тлумаченню цих планів. Таким етапом у процесі реалізації є вироблення політики.

Політика — це загальна інструкція для дій та прийняття рішень, що полегшують досягнення цілей; ЇЇ формують керівники вищої ланки на тривалий час. Вона спрямовує дію на досягнення мети та виконання завдання, пояснює, яким чином потрібно досягати цілей, визначаючи орієнтири, котрих варто дотримуватися. Мета політики поягає в збереженні сталості цілей, а також запобіганні прийняттю короткотермінових рішень, що ґрунтуються на вимогах певного моменту.

Щоб керувати управлінськими діями, іноді однієї політики недостатньо. У такому разі керівництво розробляє процедури. Організації, як і люди, можуть "виграти", використовуючи попередній досвід для майбутніх рішень. Нагадування про те, що відбулося в минулому, допоможе попередити помилку. За сутністю, процедура — це запрограмоване рішення, вона характеризує дії, які слід вживати в конкретній ситуації.

Якщо успішна реалізація планів залежить від точного виконання завдання, керівництво може вважати за потрібне повністю виключити будь-яку свободу вибору. Коли необхідний високий рівень підлеглості, керівники використовують правила. Якщо керівництво хоче обмежити дії співробітників з метою гарантування виконання певних дій конкретними способами, воно складає правила. За допомогою правила точно визначають, як варто діяти у специфічній одиничній ситуації. Правила відрізняються від процедур тим, що вони розраховані на конкретне й обмежене питання; процедури — на ситуації, в яких має місце послідовність декількох пов'язаних дій.

Широко використовуються такі управлінські інструменти, корисні для забезпечення високого ступеня узгодженості, як бюджети та управління за цілями.