Тема 43. Кримінальне право закордонних держав

Поняття та загальні ознаки кримінального права закордонних держав.

Характеристика інститутів Загальної частини кримінального права закордонних держав.

Відповідальність за окремі види злочинів за законодавством закордонних держав.

Досконале з нання вітчизняного законодавства, у тому числі кримінального, є одним з факторів, визначаючих професійність будь-якого фахівця у галузі права. Проте навмисне звуження кола знань лише у межах національного права безумовно призводить до обмеження професійного кругозору юристів, виключає універсальність юридичної професії та ізолює фахівців територіальними межами країни. Крім того, така ізольованість завдає шкоди як науці, так і законотворенню: передовий досвід іноземних держав може та має бути застосований з метою вдосконалення як кримінально-правової доктрини так законодавства України. Тому вивчення та дослідження кримінального законодавства закордонних досліджень є надзвичайно актуальним та важливим як для науковців вищого рівню, так і для студентів юридичних навчальних закладів.

Загальна характеристика кримінального права закордонних держав. Кожна країна у світі має своє власне законодавство, в тому числі й кримінальне. У деяких федеративних державах навіть співіснують декілька або більше систем законодавства суб’єктів федерації. Таким чином, кількість систем законодавства у Світі є чималою. Проте ці системи у своєї більшості не є унікальними і можуть бути віднесені до визначених груп за спільними ознаками. Найбільш простою класифікацією таких систем є загальний розподіл правових систем Світу на окремі групи – правові родини. Існує чимала кількість поглядів на кількість та якість правових систем, та на засади їхнього віднесення до тих чи інших правових родин. Відповідно до найбільш поширеної класифікації можуть бути виділені наступні правові родини: Романо-Германська (Континентальна), Англо-саксонська, системи релігійного та традиційного права. Проте ряд провідних дослідників, зокрема Р.Давід, Х. Бехруз наводять більш розвинену класифікацію. Відповідно до наведеної дослідниками типології правових систем слід виділяти родини законодавчого права, прецидентного, традиційного, релігійного, та змішаного права.

Основою для віднесення системи права до тієї чи іншої правової родини є особливості генезису визначеної системи, джерела законодавства, способи його тлумачення. Загальною помилкою є необґрунтоване розширення сімей загального та законодавчого права за рахунок правових систем держав, що насправді є змішаними, релігійними або ж традиційними. Проте більшість правових систем мають деякі ознаки інших систем, тобто фактично є змішаними.

Загалом географія правових систем за ознакою віднесення до правових сімей є наступною:

1. Прецидентного права: Англія, США, Австралія;

2. Законодавчого права: Європейські континентальні держави, східноєвропейські та деякі азіатські держави;

3. Традиційного права: Японія, Китай, афріканськи держави;

4. Релігійного права: Індія, Іран, інші ісламські держави;

5. Змішаного права: латіноамеріканськи, скандинавські та інші країни.

Правові системи, засновані на прецидентному праві, є одними з найпоширеніших у світі. Загальне право, яке виникло в Англії в ХІ столітті розповсюдилося на всі колоніальні землі, що у свій час входили до складу Британської імперії.

Поняття “загальне право” зв’язано зі створенням законодавства, яке було єдиним для усіх англійських земель. Проте створення відбувалося не традиційним шляхом кодифікації норм, а навпроти – завдяки судовим вирокам та рішенням. Вирішення судом конкретної проблеми правозастосування створювало прецедент – правило аналогічного застосування закону. Прийняття судом таких рішень постійно видаляло прогалини у праві, складаючи багатотомні довідкові видання з застосування кримінального законодавства. Зрозумілим є те, що прецидентне право мало ієрархічну структуру, бо створювалося судами різних ланок судової системи. Суд мав право створити прецедент лише тоді, коли не існувало відповідного рішення вищестоящого судового органу, а суди нижчої судової ланки свої прецеденти ніколи не створювали.

Розповсюдження прецедентної системи кримінального права історично пов’язано з початком колонізації Англією нових земель, суспільство яких ще знаходилося на етапі розпаду первісно-суспільного строю. Таким чином, принципи права та основи законодавства, які були розроблені в Англії, досить швидко були поширені на велику частину країн по всьому світу.

Кожна з колишніх колоній сучасної Великої Британії мала подальшу історію незалежного розвитку. Так США проголосили незалежність ще у 1776 році, а Індія – лише півсторіччя назад. Також і інші колишні колонії стали незалежними відносно недавно. Є цілком логічним, що термін незалежного розвитку права країни визначає ступінь його відмінності від попереднього колоніального законодавства.

Проте не лише термін незалежності країни впливає на характеристики правової системи. Іншим чинником є особливості територіального устрою держави. Наприклад, США є федеративною державою, що складається з багатьох суб’єктів, кожний з яких має свою систему окрему систему законодавства. Крім того, законодавство США є дворівневим: паралельно з законодавчими системами штатів співіснує система федерального законодавства – загальна для усієї держави. Характерної рисою законодавства є його колізійність: дуже частими є випадки, коли одні й ті ж самі відносини водночас врегульовуються як законодавством окремого штату, так і федеральним законодавством.

Загальна характеристика кримінального права США. Як вже було зазначено, система законодавства, у тому числі й кримінального, складається з двох ланок: локального законодавства штатів, та загальнодержавного – федерального. Було б великою помилкою вважати, що зведене кримінальне законодавство США засновується на нормах, створених судовими прецедентами. Кожна з локальних систем законодавства має свої характерні риси: у деяких штатів взагалі немає кримінального кодексу як окремого комплексного нормативного акту, у інших кримінальне законодавство встановлює лише загальні принципи, протиправність та караність певних діянь, деякі штати створили повноцінне кодифіковане законодавство, яке всебічно врегульовує усі відносини, яки пов’язані з притягненням особи до кримінальної відповідальності, призначення їй покарання, звільнення від покарання тощо. Зокрема таким є Кримінальний кодекс штату Луїзіана, більш того, права система цього штату взагалі відноситься до континентального типу.

Таким чином, локальні системи законодавства штатів є дуже різноманітними, тому будь-які висновки щодо їхніх рис не можуть бути узагальнені. Що стосується федерального кримінального законодавства: воно головним чином міститься у Титулі 18 – “Злочини та кримінальний процес” Зводу законів США. У даному Титулі віділяється 5 частин: так перша встановлює караність злочинних діянь, друга врегульовує кримінально-процесуальні відносини, третя присвячена порядку та умовам відбування засудженими покарань у пенітенціарних установах, четверта встановлює особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх, а п’ята передбачає гарантії для свідків злочинів та осіб, що погодилися на співпрацю з правоохоронними органами.

Звід законів США систематизований шляхом консолідації законодавства за інституційним принципом, тому не має чіткої структури: норми розташовані таким чином, що не завжди відносяться до тієї частини, до якої мали би бути структурно віднесені. Така побудова створює суттєві труднощі у застосуванні законодавства на практиці, його вивченні та дослідженні.

Федеральне законодавство встановлює виключний перелік видів поведінки, що створюють так звані федеральні злочини. Зокрема до них відносяться державна зрада, шпигунство та інші. Проте ця ланка законодавства також передбачає караність убивства, розбою, крадіжки та інших видів злочинів, які також підпадають під юрисдикцію штату, де злочин був вчинений. У такому разі виникає конкуренція кримінально-правових норм, та вирішення спірної ситуації залежить від багатьох факторів, які не отримали належного відображення у законодавстві. Існує ціла низка правил, вироблених практикою законодавства, зокрема підсудність злочину залежить від того, чи був злочин розслідуваний поліцією штату, або ж Федеральним бюро розслідувань.

Законодавству США притаманні також й інші риси, нетипові для вітчизняного кримінального законодавства. По-перше, це розуміння вини, яке є суб’єктивно-об’єктивним, також підходи до визначення причинного зв’язку між діянням та наслідками. Але таке розуміння наведених категорій не є типовим лише для США, а також відноситься й до законодавства інших країн загального права.

Досить складною та деталізованою є класифікація злочинів в законодавстві США. Загалом усі злочини за ступнем тяжкості поділяються на три категорії: фелонії (felony, тяжкі злочини, зазвичай насильники), місдемінори (misdemeanor, менш тяжкі злочини), та кримінальні проступки. Кожна з цих категорій має кількісну градацію за допомогою літер абетки, наприклад: фелонії класів A, B, C, D та ін.

Система кримінальних покарань у США також є досить розвинутою. Загалом застосовується чимала кількість різноманітних покарань, та їхні системи у законодавстві штатів відрізняються. Проте типовими є позбавлення волі як строкове так й довічне, громадські роботи, штраф, та навіть смертна кара. Питання застосування смертної кари є дискусійним у суспільному житті та науці США. Проте у майже половині штатів цей вид покарання застосовується, та його призначення навіть вважається не виключенням із правил, а нормальною практикою боротьби зі злочинністю. Найбільш типовими видами смертної кари є смертельна ін’єкція, електричній стілець, газова камера.

Загалом правова система США засновується на зовсім інших засадах, ніж національне право України, тому є досить складною для розуміння вітчизняними правниками. Майже усі інститути кримінального права принципово відрізняються. Так в законодавстві більшості штатів законодавчо не встановлений вік кримінальної відповідальності, що зумовлювало навіть приклади застосування смертної кари до підлітків 12-14 років. Інакше розуміється інститут незакінченого злочину, в якому окремо виділяється домовленість про вчинення злочину, яка створює самостійний усічений склад.

Інститути звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання федеральним кримінальним законодавством не передбачені. Навпроти, незастосування до особи покарання можливо в випадках, коли особа надає свідчення, які здатні викрити діяльність злочинної організації чи розслідувати вчинені іншими особами тяжкі злочини.

Досить нетиповим є інститут призначення покарання на рівні федерального законодавства. Історія його розвитку характеризується постійною зміною розуміння меж судової влади при вирішенні питань про визначення особі виду та розміру покарання. Обмеження чи розширення повноважень суду безпосередньо визначає й кримінально-правову характеристику інституту призначення покарання. Так на початку 80 років пришлого століття була проведена глобальна реформа кримінального законодавства, результатом якої було створення Федеральної комісії з призначення покарань та наступне видання нею Керівництв з призначення покарань. Так звані Керівництва за своєю сутністю є аналогом підзаконного акту, проте навіть містять і ознаки закону: практично мають вищу юридичну силу, ніж статті Зводу законів США. Висновок про співвідношення юридичної сили відповідних норм може бути зроблений із пріоритетності застосування судами положень Керівництв у порівнянні із вказівками законодавства. Кожного року Комісія з призначення покарань аналізує судову практику та оновлює Керівництва таким чином, щоб вони найбільш повно регулювали усі ускладнені питання призначення покарання. Результатом такого постійного звуження кола судових повноважень є формалізовані правила, які конкретно вказують яке покарання у якому розмірі має бути застосоване в конкретному випадку. Що стосується законодавчих систем штатів, то питання призначення покарання вирішуються у них традиційно по-різному.

Таким чином, єдиного поняття «кримінально-правова доктрина США» практично не існує. Кількість автономних правових систем обумовлює відповідну кількість як систем кримінального законодавства, так й систем їхнього теоретичного обґрунтування. Загалом система кримінального права США не може бути об’єднана в єдине ціле, та представляє собою єдність та взаємодію окремих автономних правових систем, за відсутності єдиних загальних засад. Кримінальне право США є настільки об’ємним, що практично не дає змоги його комплексного досконального вивчення та дослідження.

Основними джерелами кримінального права сучасної Англії являються судові прецеденти та статути (парламентське законодавство). У цій країні історично склалося право судових прецедентів, або загальне право, що діє поряд із парламентськими статутами (законами) – статутним правом. Судова практика є найбільш давнім джерелом англійського права. Задовго до прийняття законодавчих актів, починаючи з XII ст. королівські судді, що засідали в судах Вестмінстера і роз’їзних судах графств розглядаючи справи та виносячи вироки, створювали правила, що лягли в основу кримінального права Англії. Так, суді Суду Королівської лави (скамьи) в XI1-XIII ст. напрацювали правила відповідальності за найбільш тяжкі злочини – фелоніі, а в XIV ст. за менш тяжкі злочини – місдімінори (поділ злочинів на фелоніі і місдімінори в 1967р. Законом був відмінений). Таким чином, загальне право ґрунтується на обов’язковості раніше прийнятого судом вищого рівня рішення для наступного розгляду аналогічних судових справ. Зазначимо, що вищестоящий суд може анулювати рішення нижчестоящого суду, а в деяких випадках і свої попередні рішення. Окрім цього, люба правова норма в тому числі й прецедент може бути змінена парламентським актом.

При цьому слід пам’ятати, що суди не вправі встановлювати кримінальну відповідальність за нові злочинні дії чи розширяти уже існуючі склади злочинів. Дане правило було підтверджене в 1972 р. рішенням по справі Нуллера, що винесла палата лордів, відмовившись підтвердити наявність таких повноважень у судів.

Статутне право виступає другим основним джерелом сучасного кримінального права Англії. На початку XIX ст., воно набрало вагомого впливу, а ряд учених акцентували увагу на тому, що Закони повинні декларували або виправляли норми загального права не вступаючи в протиріччя з основними принципами загального права, а тим більше не відміняючи їх. Часто в статутах дається лише законодавче закріплення (вираження) норм, що напрацюванні загальним правом. Основні принципи кримінальної відповідальності, як раніше встановлюються нормами загального права, хоч деякі з них і отримали законодавче закріплення в актах парламенту (наприклад, принципи відносно змови та замаху).

Англійське кримінальне право – єдине із усіх правових систем розвинутих країн, що не знає законодавчої констатації злочину. На думку англійських юристів, неможливо напрацювати таке поняття, яке всіх задовольнило та охватило всю діяльність та бездіяльність, яка носить кримінальний характер. Одним з найбільш вдалих визначень злочину вважають визначення запропоноване Стіфеном. Працюючи над «Коментарями до законів Англії», він запропонував визнавати злочином всяке порушення права, розглядуване з точки зору шкідливої направленості (evil tendency) такого порушення проти суспільства в цілому». Загальне право потребує для кримінальної відповідальності не тільки фізичної дії (бездіяльності), а й суб’єктивного до них ставлення – винуватості, яку, відповідно, позначають такими термінами: «acfus rej» і «mens rea».

Своєрідною є і класифікація злочинів в англійському праві.

Зокрема, за процесуальною ознакою всі злочини поділено на: ті, що переслідуються за обвинувальним актом і розглядаються в суді присяжних, та злочини, які розглядаються шляхом сумарної юрисдикції, тобто одноосібно діючим магістратом (суддею). Є й діяння «змішаної юрисдикції», що можуть розглядатися в будь-якому із зазначених порядків.

Крім того, встановлено класифікацію злочинів на «арештні» та «неарештні». Перші – це ті, що тягнуть за собою покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад п’яти років. Щодо цих злочинів встановлено особливі правила арешту (наприклад обмеження на звільнення заарештованого під заставу й ін.). Всі інші злочини вважаються «неарештними».

Кримінальному праву Англії також відомі обставини, які виключають кримінальну відповідальність, мова йде про випадки коли воля обвинуваченого пригнічується (подавляється ) примусом.

Видами покарання в Англії є позбавлення волі, пробація, штраф. Додатково можуть призначатися позбавлення прав водія, заборона на заняття певною діяльністю, а також надання безкоштовних послуг суспільству на строк не менше сорока і не більше двохсот сорока годин. Смертну кару після призупинення її в 1965 р. на п’ять років остаточно скасовано в 1970 р, за винятком випадків зради суверену або державі та піратства, поєднаного з насильством.

Широко застосовується пробація як вид умовного засудження на строк від шести до тридцяти місяців, що здійснюється під наглядом спеціального чиновника. Пробація пов’язана з покладанням на засудженого певних обов’язків і обмежень. У разі їх порушення до винного можуть бути застосовані штраф або безоплатні роботи на користь суспільству. Застосовується також відстрочка виконання вироку щодо осіб, засуджених до позбавлення волі або штрафу. Що стосується позбавлення волі, то його строки передбачено в окремих статутах, але якщо в статуті такий строк не визначений, він не може перевищувати двох років. За загальним правом строк позбавлення волі визначається судом. Позбавлення волі може бути призначено і на невизначений строк, а також довічно (наприклад за умисне вбивство).

Франція є родиною континентальної правової сім’ї та країною «писаного права», де закон являється основним джерелом кримінального права. Головна задача французьких юристів міститься в тому щоб за допомогою різноманітних способів толкування знайти рішення яке в кожному конкретному випадку відповідало волі законодавця.

Вперше після Великої Французької революції у Франції з’явився перший буржуазний кримінальний кодекс (1791 р). Пізніше цей кримінальний кодекс було замінено кримінальним кодексом Наполеона 1810 р., що діяв понад 180 років, поки Президент Франції Ф Мітерант 22.07.1992р. не затвердив чотири закони, кожний із котрих відповідав чотирьом частинам кодексу – «книгам». Книга I присвячена загальним положенням КК і по суті представляла собою його Загальну частину. Книга II відкриває особливу частину кодексу та встановлює кримінальну відповідальність за злочини та проступки проти людини, Книга III включає положення про кримінальну відповідальність за злочини і проступки проти власності, Книга IV встановлює відповідальність за злочини і проступки проти нації, держави і суспільного спокою (на теперішній час КК Франції включає сім книг у перших п’яти та сьомій містяться законодавчі та регламентаційні положення, а шоста є повністю регламентаційною).

В діючому КК Франції, як і в двох попередніх французьких кодексах 1791 и 1810 гг., визначення злочину не міститься. Хоч окремі його ознаки можуть бути виведені із змісту норм Загальної та Особливої частин КК. Також поняття та ознаки злочинного діяння традиційно досліджуються в кримінально-правовій доктрині. Першочергово класичне кримінальне право ґрунтувалось на розумінні злочину як юридичної абстракції, моделі, що не пов’язана з особистістю. Вперше проти такого підходу виступили позитивісти, які наполягали на необхідності враховувати ту обставину, що злочин – це в першу чергу є діяльність людини, а значить – соціальна абстракція. «Соціологи», що розробили комплекс заходів із захисту суспільства (суспільного захисту) от злочинності, запропонували взагалі відмовитися від визначення злочину та використовувати такі категорії як, «антисоціальність», «небезпечний стан». Представники нової соціальної школи, виступаючи проти формального визначення злочину, з однієї сторони, і проти введення нових категорій замість поняття такого - с другої, не запропонували, власного визначення. Таким чином теорія французького кримінального права як не напрацювала єдиного визначення злочинного діяння, так і єдиної думки з приводу того, що необхідно вважати його основними ознаками.

Французькому кримінальному праву відомі самі різноманітні класифікації злочинних діянь. Наприклад, поділ на загально кримінальні, політичні і воєнні, миттєві і триваючі, прості та складні, матеріальні і формальні, очевидні і неочевидні, умисні і неумисні. Самим істотним/вагомим поділом є поділ злочинів на три категорії: злочини, проступки і порушення. Таким чином, французький законодавець робить акцент на такій меті покарання, як ресоціалізація злочинця. Саме з цією метою до кримінального права Франції були введенні такі види позбавлення волі, як інститут пробації та інші міри кримінально-правового характеру.

Передбачається відповідальність юридичних осіб у вигляді штрафу, ліквідації або тимчасового припинення їх діяльності. Смертну кару у Франції скасовано. Позбавлення волі існує у вигляді довічного ув’язнення або на певні строки – до 30 років, широко передбачено застосування штрафів, додаткові покарання у вигляді позбавлення або заборони певних прав (наприклад, прав водія, володіння зброєю й ін.). При рецидиві покарання збільшуються, а в ряді випадків можуть подвоюватися. При призначенні покарання суд має широкі права з пом’якшення покарань, їх застосування нижче нижчої межі або переходу до іншого більш м’якого покарання.

Також кримінальне право Франції містить заходи безпеки, сутність яких в превентивній меті, яка направлена на усунення «небезпечного стану» особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння. Переслідувана заходами безпеки мета превенції досягається шляхом усунення/локалізації або шляхом ресоціалізації індивіду.

Основним джерелом кримінального права Японії є Загальна частина КК про, що безпосередньо йде мова у ст. 8 КК, а саме «Загальне положення настояного закону застосовується до злочинів, покарання за яких передбачено іншим законодавством; однак це не відноситься до випадків коли в цьому законодавстві є наявними спеціальні норми».

Поєднанняієрогліфів «кэйхо», в перекладі не відображає слова «кодекс», хоч буквально означає «Кримінальний закон». Також, поєднанням «кэйхо», передаються поняття «кримінальне право» і «кримінальне законодавство», що ускладнює розуміння/сприйняття зазначених визначень.

Також за своїм положенням серед інших джерел кримінального права КК виконує роль галузевого «основного закону». На відміну від інших основних законів КК відрізняється не тільки і не скільки тим, що має в своїй назві словосполучення «основний закон» (на відміну від назв інших законів де він відсутній ЦК, ЦПК, КПК), скільки за своїм змістом та природою.

Важлива особливість Загальної частини кримінального права Японії полягає у доктринальному поясненні та характеристиці ряду кримінально-правових інститутів. Визначення злочину, яке відсутнє в кримінальному праві будується в доктрині шляхом «реконструкції». Японські вченні дають поняття злочину (відповідно до японської доктрини «ознаки злочину») як діяння що позбавлене обставин, які виключають відповідальність та підпадає під ознаки складу злочину і тягневідповідальність по іншим критеріям, що містять елементи такого підходу в тексті КК.

Доктринальна класифікація злочинів визначається за наступними критеріями: по зв’язку кримінального діяння з суб’єктом злочину; по формі і змісту дій (фактичне, формальне, що наносить шкоду, представляє небезпеку та ін.); по взаємозв’язку основних і скорегованих типів злочинних дій (завершене, незавершене, скоєне однією особою чи при співучасті); по формі вини (умисне та необережне); за ступенем тяжкості (тяжке, не тяжке, поліцейський делікт); по генезису криміналізації («природне» «встановлене законом»); по характеру посягань на правове благо, коли застосовується поділ на злочини проти правових благ державного, суспільного і особистого характеру. Акцентуючи увагу на важливості класифікації злочинів, японські вчені не вважають її завершеною та звертають увагу на науковий розвиток, особливо в напрямку криміналізуючих факторів.

Під об’єктом злочину розуміють охоронювані кримінальним законом суспільні відносини на котрі посягає суспільно небезпечне і кримінально каране діяння, під предметом злочину – фізичний предмет матеріального світу або інтелектуальна цінність які зазнають безпосереднього впливу при вчиненні злочину, під потерпілим – фізична особа (людина), котрій злочином завдається фізичної, майнової та моральної шкоди.

Японським кримінальним кодексом встановлено такі види покарання: смертна кара (сикэй), позбавлення волі з примусовою працею(тёзки), позбавлення волі без примусової праці (кинко), кримінальний штраф (баккин), кримінальний арест (корю), малий кримінальний штраф (каре), конфіскація (боссю).

Кримінальному праву Японії також відомі міри безпеки (хоан сёбун) зміст яких полягає в тому щоб злочинців або носіїв небезпечних властивостей (якостей) ізолювати від суспільства з метою виправлення їх негативних якостей та отримання професійної освіти. Японські вчені розуміють, що для усунення (зменшення) злочинності недостатньо застосовувати жорсткі кримінальні покарання. А міри безпеки, які в літературі характеризуються як захистні, виховні, виправні, лікувальні, котрі доповнюють чи заміняють кримінальні санкції з метою попередження суспільної небезпеки є соціально підтримуваними та дієвими в напрямку зменшення злочинності. Міри безпеки можуть і повинні застосовуватися до наступних об’єктів: визначених категорій делінквентних неповнолітніх, жінкам (окремим категоріям), умовно засудженим, особам звільненим із місць позбавлення волі.

М Е Т О Д И Ч Н І Р Е К О М Е Н Д А Ц І Ї І П Л А Н И