Українська шляхта 14 – 16 ст.

Шляхта — дворянський стан у Польщі, Литві та Україні (XIV-XVIII ст.), який походив від рицарства і мав, зокрема, права на носіння зброї та наслідування власності.

У 1374 р. шляхта отримала так званий Кошицький привілей. Вона звільнялась від усіх податей, крім земельного. У 1433 р. за Краківським привілеєм шляхта отримала особисту недоторканість. З 1454 р. король зобов'язаний був обговорювати зі шляхтою законодавчі питання, не мав права починати війну без її згоди.

В Україні формування шляхетського стану починається в XIV ст. і завершується в XVI ст. Джерелом його формування стали князі, бояри, дворяни, рицарі та ін. У 1447 р. усі відповідні права були поширені на українську шляхту. У 1496 р. українська католицька і польська шляхта були урівняні в правах.Щоб очистити шляхетство від випадкових людей, великокнязівська влада у 1522 р. прийняла спеціальну ухвалу про "вивід шляхетства". За нею до шляхетського стану були віднесені нащадки тих осіб, які стали боярами за правління князів Вітовта, Сигізмунда й Казимира. У 1528 р. був складений список шляхти, затверджений сеймом. Наступного року в Литовському статуті було записано, що імунітетні грамоти шляхтичів не потрібно щороку підтверджувати, вони с постійним документом. В 40-50 ті роки XVI ст. були уточнені списки шляхти та їх слуг. Згідно з "Уставом на волоки" (1557 р.) шляхтичами визнавались лише "бояри стародавні", решта поверталась до станів селянства або міщанства.

У 1563 р. згідно з грамотою великого князя православна шляхта урівнювалась у правах з католицькою. Таким чином, на середину XVI ст. правляча верхівка була консолідована в одному шляхетському стані, який майже втратив національні особливості в межах єдиної Литовської держави, а згодом і в межах Речі Посполитої. Він мав широкі корпоративні права і привілеї, що відділяли його від інших верств суспільства.