Поширення магдебурзького права на укр. Землі. Його джерела та особливості

Магдебурзьке міське право в українських містах дістало перевагу над іншими різновидами німецького права (кульмським, або хелмінським, та шредським). Основою Маґдебурзького права був привілей магдебурзького архієпископа 1188 р. і постанови суду шеффенів (лавників) Маґдебурга. Це право декларувало звільнення міщан від юрисдикції феодалів, давало міщанам — власникам нерухомого майна — самоврядування і суверенітет над територією міських земель. Можна припускати, що однією з перших отримала Маґдебурзьке право німецька колонія у Львові за князя Льва Даниловича.

Поступово маґдебурзьке право поширювалося на всіх повноправних мешканців того чи іншого міста. Статутні грамоти-привілеї на Маґдебурзьке право починалися зі скасування чинних норм звичаєвого, руського чи литовського права, а також проголошення факту звільнення міщан з-під юрисдикції княжої чи королівської адміністрації. В українських містах часто Маґдебурзьке право співіснувало з місцевим звичаєвим правом. Грамота Казимира III 1356 р. про надання Маґдебурзького права Львову фіксує існуючу практику, дозволяючи вірменам, євреям, сарацинам, татарам і русинам судитися за своїми правами, але під головуванням міського війта. Маґдебурзьке право 1339 р. отримав Сянок (від галицько-волинського князя Юрія II), 1374 р. — Кам’янець, 1390 р. — Берестя, 1396 р. — Холм, 1432 р. — Луцьк, 1494 — 1497 рр. — Київ, 1498 р. — Дубно, наприкінці XV ст. — Рівне і Перемишль. У XVI — XVII ст. Магдебурзьке право здобула переважна більшість українських міст, причому в Галичині воно, як правило, надавало істотні привілеї католикам, натомість на Волині, Київщині, Східному Поділлі самоврядні органи залишилися в руках української більшості міщан. Всюди повноправними міщанами — громадянами міста були ті, хто володів будинками в межах міста і отримав відповідний статус.

І в українських містах міщанин вважався особисто вільною людиною. Його залежність обмежувалася сплатою податків і виконанням повинностей, переважно на користь міста, з ремонту шляхів, укріплень чи іншої загальноміської власності.

У польських, литовських, українських і білоруських містах Магдебурзьке право мало свої особливості. За традицією, що почалася ще з княжих часів, війт не обирався, а призначався князем, королем або власником міста. Ця магістратура забезпечувалася частиною доходів від міських податків і мит, а також земельними володіннями. Війтівство ставало спадковим. У малих містечках у XVI — XVII ст. війтами почали ставити переважно шляхтичів. Міщани мусили з цим боротися. Від частих звернень до уряду про зміну війтів ця боротьба привела до простого перетворення війтівства у дохідні синекури з передачею реальних повноважень виборним лентвійтам. Якщо в західноукраїнських містах магістрати складалися з двох колегій — ради на чолі з бурмистром і судової лави на чолі з війтом, то у містах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств переважно не було окремого лавного суду. Міська рада і лава були об’єднані в одному магістраті, який очолював війт. З часом, особливо на сході України, членів ради (райців, радних, консулів) стали називати бурмистрами, а голову колегії — президуючим бурмистром, президентом.