Проблеми міжцерковних конфліктів кінця 16 – пер. пол. 17 ст.

44. Козацькі війни 1625-1636 рр.

 Після закінчення Хотинської війни, польські магнати, старости і воєводи посилили гноблення, намагалися закріпачити вільних селян і нереєстрових козаків, проте утискували вони і реєстрових, захоплювали православні церкви і монастирі. Українські селяни, козаки й міщани продовжували збройну боротьбу проти наступу польських феодалів. Не припинялися і козацькі походи на турецькі і татарські володіння. Для придушення селянсько-козацьких повстань польський уряд восени 1625 р. послав своє військо на чолі з гетьманом Конєцпольським, але повстанці разом із запорожцями на чолі М.Жмайлом чини опір. Вирішальна битва відбулася біля Курукового озера. Було підписано Куруківську угоду: реєстр збільшувався до 6 тис.; козакам заборонялося йти у походи на турецькі володіння; козаків було поділено на: реєстрових та нереєстрових «випищиків», що за умовами договору повинні були повернутися у кріпацтво. Злагоди вистачило лише на 5 років. Початок війни зі Швецією (1626-1629) вимагав збільшення реєстру. З 1628 р. відновилися козацькі походи на Крим. Дальше посилення феодально-кріпосницького гніту на території Подніпровя і всієї Пд.-Сх. України викликало у навесні 1630 р. народне повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила). Саме з іменем цього полководця пов’язані перші козацькі універсали. Того ж таки року було підписано Переяславську угоду, за якою зберігалися умови Куруківської, але реєстр 8 тис. Козаки отримали право вибирати гетьмана. Протягом 1632-1634 рр. тисячі козаків брали участь польсько-московській війні. Коли ж у 1634 р. між Москвою та Варшавою було підписано Полянівський мирний договір, польський уряд вкотре вдався до спроби ліквідувати козацтво. До цього поляків спонукали постійні скарги Туреччини і Криму. Польська влада вирішила збудувати на правому березі Дніпра фортецю. Це козаків дуже обурило, тому новообраний гетьман Іван Сулима зібрав військо і у 1635 р. зруйнував Кодак. Жорстока розправа над Сулимою призвела до низки повстань. Зокрема, коли польський уряд вирішив переглянути реєстр і вилучити з нього всіх неблагонадійних. Це стало приводом до повстання полкових реєстровців під проводом Павла Павлюка. 6 грудня 1637 р. відбулася битва під Кумейками, після якої козаки почали відступати. Ватажків повстання після того було схоплено. Вже наступного року 1638 у Варшаві розпочав роботу сейм, який ухвалив постанову під назвою «Ординація Війська Запорізького реєстрового, що перебуває на службі у Речі Посполитої», згідно з якою козакам заборонялося обирати старшин, заборонялось козацьке судочинство, реєстр 6 тис., ніхто не мав права йти на Запоріжжя, а лише реєстровці могли там проживати.

Після виходу «Ординації…» відбулося ще одне повстання, яке очолили Яків Острянин, Дмитро Гуня та Карпо Скидан. Вирушили на Київщину і Полтавщину. Після першої битви Полтавщина опинилася під їх владою .31травня-10 червня 1638 р. відбулася битва під Жовнином, де половину повстанців було розгромлено, а інші ще довго оборонялися, але все ж таки пристали на переговори поляків, в основу яких була покладена «Ординація…». Саме цим повстанням закінчились козацькі війни і через відсутність значних виступів козаків протягом 1638-1648 рр. поляки назвали те десятиліття «золотим віком».

Козацькі війни попри всю їхню стихійність і незавершеність, засвідчили, що козацтво було провідною верствою укр. суспільства. Користувалося підтримкою всього населення, а його дії в боротьбі за свої права з кожним роком ставали більш організованими й цілеспрямованими.

                . 45. Козацько-селянські війни 90-х рр. 16 ст. в українській історіографії.

Джерельна база для досліджень козац. війн кін. 16 ст. достатньо репрезентативна. У др. п. 19 – на поч. 20 ст. в наук. обіг введено значну к-сть докум. Найб. їх міститься в археографічних виданнях (Листи Станіслава Жолкевського, Архів дому Радзивіллів, Архив Юго-Запад. России).

З 1910-х рр. видання джерел з іст. козаччини різко зменшується. Найвагоміша праця М. Антоновича – «Студії часів Наливайка». С. Лепявко використ. праці спеціалістів з дж/зн і ар/зн (Ковальського).

Джерела включають всі види основні істор. документів. Особливе місце – кореспонденція сучасників подій – склад. понад половину всіх опубл. та рукопис. матеріалів.

Наративні джерела – хроніки Й. Бєльського і Р. Гейденштейна. Представлені також сеймовими щоденниками і щоденниками окремих осіб (авст. посла на Січ Еріха Лясоти – дає матеріал щодо подій 1594 р., щодо історії козаччини кін. 16 ст. в цілому).

Історіографія: укр. літописи др. п. 17 – 18 ст. – козац. війни трактуються ними як б-ба козацтва на чолі укр. народу проти пол. панування, унії і католицизму.

Якісні зміни в дослідж. проблеми відб. у др. п. 19 ст. (діяльн. Антонича, Костомарова, Куліша). Антонич – дослідив козац. рухи 1591 – 96 рр., опубл. в «Архиве Юго-Запад. России», «Актах о козаках». Костомаров у праці «Южная Русь в конце 16 века» приділив велику увагу повстанням 1591 – 95 рр. Вбачав гол. проблему повстань у постійній ворожнечі общинного вічового ладу козацтва і шляхет. устрою Польщі. П. Куліш, монографії «История воссоединения Руси» і «Отпадение Малороссии от Польши». Він рішуче заперечує думку попередників про те, що причиною повстань є їхній зв'язок з реліг. б-бою.

В. Доманицький «Козаччина на переломі 16 – 17 ст.» - найдокладніше дослідж. з іст. козац. війн кін. 16 ст. у до радян. історіографії.

М. Грушевський «Історія України- Руси» - події 1591-96 рр. висвітл. у 7-му томі.

Кін. 1980-х рр. – монографії С. Плохія – розгляд. проблема зв’язків козац. руху з діяльн. Ватикану; Н. Яковенко – стосунки шляхти і козацтва; М. Крикун, П. Кулаковський, Ю. Мицик

Проблема релігійного порозуміння між православною і католицькою конфесіями на теренах України-Русі постала вже наприкінці XIV ст., коли вперше були об’єднані під одним державним дахом поляки, литовці та русини. Першою спробою досягти порозуміння стала ініціатива київського митрополита — грека Ісидора, котрий на Флорентійському соборі 1439 р. підписав акт з’єднання східної та західної церков. Рішення Флорентійської унії залишилися нереалізованими.

Інцидент, що стався на початку 1584 р. у Львові, ускладнив переговори. Приводом до сутички між католиками й православними стала полеміка довкола календарної реформи: з 1582 р. папа Григорій XIII запровадив так званий григоріанський календар (з поправкою на 10 днів, яка з часом мала збільшуватися). У відповідь константинопольський патріарх Єремія закликав підлеглі йому церкви дотримуватися у святах і обрядах старого (юліанського) календаря. Щодо Речі Посполитої, то новий календар був запроваджений тут королівським універсалом. Різка опозиція протестантів і православних призвела до загострення обстановки, а невдовзі й до сутички, коли у Львові католицькі ієрархи силоміць опечатали руські храми під час різдвяного богослужіння, яке віднині не збігалося з католицьким. І хоча у січні 1584 р. король Стефан Баторій видав універсал з роз’ясненням, що календарна реформа стосується лише світських, довколакалендарні конфлікти відсунули на другий план діалог про перспективи унії.

Опечатування і примусова передача церков, збройні напади на вірних, спроби відсторонити неуніатів від участі в міському житті підштовхували і до гострішої реакції, ніж поширення агітаційних вигадок. Так, коли 1610 р. на Перемишльську єпархію був висвячений уніатський владика Афанасій Крупецький, вступити до Перемишля йому вдалося лише через рік, і то спираючись на охоронний королівський мандат, оскільки місцева шляхта погрожувала фізичною розправою. Напружена ситуація з 1609 р. почала складатися і в Києві. Посланець Потія Антоній Грекович приїхав сюди, аби взяти під своє намісництво митрополичий Софійський монастир. З різким опором православного духівництва вперше були залучені козаки.

Чвари уніатів і православних не тільки роз’єднували Русь, а й підігрівали і без того не ідилічні взаємини між вірними грецької і римської церков. 1604 р. львівський протопоп, скаржачись на Потія, який у католицькому кафедральному костьолі привселюдно відлучив від церкви всіх людей "народу руського". Різке загострення антикатолицьких настроїв зафіксували і папські нунції. Так, де Торрес у своєму звіті 1622 р. писав, що руський народ став ненавидіти католиків до такої міри, що побачивши латинського ксьондза, вони плюють на землю з жаху й огиди. Особливо дражливу роль у наростанні міжконфесійної напруги відігравали єзуїти. Перебування слуг Ісуса на Русі потягло за собою два цілком протилежні наслідки. З одного боку, відкриваючи колегії, орієнтовані на поглиблене вивчення так званих гуманістичних студій (humaniora), себто поетики й риторики, єзуїти, як ствердив свого часу ще Лазар Баранович, вчили русь латини, тобто відкривали своїм вихованцям двері до європейської освіченості. З іншого боку, єзуїтська наука, через котру пройшло чимало помітних діячів України-Русі до Богдана Хмельницького включно, дорого обійшлася українському народові, обертаючись для багатьох вихованців втратою національної самоідентифікації.