Католицька церква на Україні в 14 – 17 ст.

Церква в епоху середньовіччя була тим стрижнем, який пронизував усе суспільство, а тому церковне життя було тісно пов'язане з суспільно-політичними процесами.

Втрата незалежності Галицько-Волинською державою негативно вплинула на становище православної церкви в Україні. У 1374 р. Вселенський патріарх ліквідував Галицьку православну митрополію.

Скориставшись з послаблення позицій православної церкви, на українські землі рушили католицькі місіонери — монахи чернечих орденів (францисканського, домініканського тощо). Польський уряд намагався силою насаджувати католицизм та принижувати православ'я. Уже 1361 р. утворено католицьке архієпископство з центром у Львові. Резиденція архієпископа розмістилась у колишній православній соборній церкві. Дещо пізніше було засновано католицьке єпископство в Кам'янці-Подільському.

У 1387 р. католицтво було проголошено державною релігією в Литві. Проте більшість"князівських та боярських родин Великого князівства Литовського ще довго залишалися вірними православ'ю. Близько 1382 р. Владислав Опольський вивіз з українського міста Белза ікону Божої Матері та подарував її монастиреві у Ченстохові. Згодом ця ікона була перемальована та з часом стала головною реліквією католицької церкви в Польщі.

У кінці XIV ст. Галицька православна митрополія відновила своє існування, але на початку XV ст. знову була ліквідована, на цей раз остаточно. У 1412 р. за наказом польського короля Ягайла було вчинено нечуване святотатство - з собору в Перемишлі було викинуто останки православних небіжчиків.

У XV столітті було зроблено спробу об'єднати католицьку та православну церкви. У 1439 р. на вселенському соборі у Флоренції було укладено унію між Вселенським (Константинопольським) патріархом та Римським Папою. Цю унію не визнали в російських та українсько-білоруських землях. Руська православна церква (з центром у Москві) фактично стала незалежною, хоча добилася цього визнання лише в кінці XVI ст. У 1458 р. Київська митрополія остаточно відокремилася від Московської, зберігши канонічну залежність від Вселенського патріарха в Константинополі.

Внаслідок Берестейської унії (1596 р.) утворилась греко-католицька (уніатська) церква — складова частина католицької церкви на чолі з папою римським.

З моменту свого утворення греко-католицька церква потрапила у складне становище: з одного боку, католицька церква не сприймала уніатів як повноправних членів римо-католицької церкви, з іншого, більшість українського населення ставилась до неї, як до чужої, що зрадила "батьківську" віру. Ситуація навколо греко-католицької церкви загострювалась також в силу майнових суперечок: і уніати, і православні всі церкви та монастирі грецького обряду вважали своїми.

Щоб подолати кризу церкви, ієрархи греко-католицької церкви вдались до енергійних заходів. Особливо бурхлива діяльність розгорнулась за митрополитів Іпатія Потія і Веляміна Рутського. Спочатку греко-католицькі ієрархи намагались підняти авторитет церкви, слідуючи за православними, створюючи церковні братства, але цей шлях виявився безперспективним, бо він не усував тих недоліків церкви, що викликали найбільше нарікань. Тому було обрано інший шлях. Головна увага стала приділятись монастирям і освіті священиків. Був створений новий орден василіян, що об'єднав 5 монастирів. У Мінську і Новогрудку було створено колегії за зразком єзуїтських, семінарію для підготовки священиків. За розпорядженням папи римського було виділено 22 місця в європейських університетах для підготовки професорів. При монастирях створювались народні школи, вводилась опіка над православними, які навчалися в єзуїтських колегіях.

Ці заходи не дали відразу відчутного результату. Вони радше були розраховані на перспективу. Тому виникла ідея об'єднання уніатської і православної українських церков в єдину незалежну українську християнську церкву. Особливої актуальності ця проблема набула після відновлення 1620 р. православної ієрархії. Прихильники об'єднання сподівались у такий спосіб покласти край суперечкам за майно й землі, реформувати й зміцнити українську церкву. Але всі спроби протягом першої половини XVII ст. скликати спільний собор уніатів і православних були невдалими: то перешкоджав папа римський, який вимагав об'єднання на засадах флорентійської унії, то королівська влада, яка вбачала в цьому загрозу сепаратизму.

                 39. Гетьман Сагайдачний і укр./козацтво в пер. чверті 17 ст.

Гетьман українського реєстрового козацтва (1614-1616) та (1620-1622), найвидатніша постать козацтва перед Богданом Хмельницьким. Народився в с. Кульчиці на Самбірщині в сім’ї українського шляхтича. Навчався в Острозькій академії і школі Львівського братства. Наприкінці 16 ст. подався на Запорозьку Січ, де швидко здобув авторитет. На початку 17 ст.брав участь у походах козаків на Молдавію, Лівонію, а незабаром став їх очолювати. У 1605 р. здобув фортецю Варну, у 1606 р. вщент зруйнував невільницьке місто Кафу, розбив військо турків , спалив і потопив багато турецьких галер, визволив з неволі тисячі українських бранців. За його гетьманування 1617 р. Військо Запорізьке увійшло до Європейської ліги. Прагнучи створити могутній анти турецький союз, Сагайдачний установив дипломатичні зв’язки з Московською державою, Грузією, Іраном. 1618 р.брав участь у війні польського короля Сигізмунда ІІІ з Росією. 20-тисячне козацьке військо очолюване Сагайдачним у цій війні взяло кілька російських міст, оточило і мало не захопило Москву, але з невідомих причин відступило. Очолюване Сагайдачним 40-тисячне військо відіграло вирішальну роль у розгромі Річчю Посполитою в 1621 р. 300-тисячної турецької армії під Хотином.

Однією з великих справ Сагайдачного було впорядкування козацького війська. Завдяки діям гетьмана було вперше створено дисципліновану козацьку армію, озброєну до останнього козака вогнестрільною зброєю і тогочасною артилерією.   

У перервах між походами Сагайдачний виявляв турботу про українську культуру, освіту. Разом з усім Військом Запорізьким він вступив у Київське братство, сприяв відновленню в Україні православної ієрархії , скасованої після Берестейської унії 1596 р. Перед смертю у квітні 1622 р. (від отруєної стріли під час Хотинської війни) він заповів своє майно на освітні, наукові і благодійні цілі. Поховано гетьмана в Києві на Подолі при церкві Богоявленського братства.   

42. Запорізька Січ у 30-40-х рр. 17 ст.

Восени 1639 р. на Микитиному Розі була збудована нова Січ, після зруйнованої у 1638 р. Базавлуцької. Микитинську Січ заснували козаки на чолі з Федором Лин чаєм, який і став першим кошовим отаманом.

Про перші роки існування Січі збереглося небагато відомостей. Історик Маркевич в «Історії Малоросії» згадує про військову діяльність кошового отамана Івана Полєжаєнка. Козаки брали участь у т.зв. «Азовському сидінні» 1640 р. У 1643 р. запорожці напали на турецьке посольство, яке поверталося з Москви. Запорожці здійснили цей «злочин», щоб посварити турецького султана і московського царя. У 1644 р. 1600 козаків було найнято до французької армії. Невдовзі укр. козаки взяли участь у облозі та здобутті фортеці Дюнкерк. Вже в 1647 р. здобуття прибічниками Б. Хмельницького Микитинської Січі ознаменувало початок національно-визвольної війни укр. народу середини 17 ст.

На Микитинській Січі в січні-лютому 1648 р. проводились наради, де вирішувалися актуальні для повстанців питання. До кримського хана Іслам-Гірея було відправлене посольство для створення військового союзу з Кримом. У середині квітня 1648 р. Б. Хмельницький виступив із Микитинської Січі на волості. Після успішної битви під Корсунем Хмельницький надіслав на Січ листа, в якому висловлював вдячність Війську Низовому, а також триста талярів на січову церкву.

Підтримка Січчю Хмельницького в ході війни не була постійною, що зумовлювалося окремими поважними обставинами. За Зборівським договором 1649 р. до реєстру ввійшло лише 40 тис. козаків, чим була незадоволена частина запорожців. І було очолене повстання проти Хмельницького, яке очолив Худолій, який був на той час гетьманом у Микитинській Січі. Хмельницький придушив це повстання, після цього взяв Січ під свій контроль. Розмістивши там реєстрову залогу і звівши її функції до ролі прикордонного фортпосту.

Нового напруження у стосунках додала Білоцерківська угода 1651 р., згідно з якою реєстр було зменшено до 20 тис. козаків. У зв’язку з цим навесні 1652 р. Запорозька Січ переміщується в напрямі дніпровських плавнів поблизу гирла р. Чортом лик.