Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

 

відомого українського та російського історика, публіциста, політичного мислителя М. І. Костомарова (1817-1885), зокрема в його «Книзі буття українського народу» (1846), на тлі втілення ранньохристиянської ідеї соціальної справедливості, свободи, рівності і братерства доводилася необхідність скасування кріпацтва, станових відмінностей, потреба суспільного дбання на засадах християнської моралі про освіту і добробут народу, його культуру. На думку М. І. Костомарова, пріоритет у вирішенні цих проблем мав належати суспільству, в тому числі представницьким органам влади. Дещо пізніше, у другій половині XIX ст. у працях українського історика, публіциста, громадського діяча М. П. Дра-гоманова (1841-1895) було розвинуто ідеї «соціальної справедли­вості», «всесвітньої правди», прав людини на ґрунті ліквідації абсолютизму, залишків російської феодально-кріпосницької системи, встановлення політичної свободи. До змісту останньої М. П. Драгоманов включав наділення всіх правами і свободами, в тому числі запровадження місцевого самоврядування, недотор­канності особи, свободи національно-культурного розвитку. Людину він розглядав як вищу цінність, всебічному розвитку якої, забезпеченню природного права на життя мав бути підпорядкова­ний новий суспільний соціалістичний лад, заснований на гуманістичних, ліберальних засадах.

Аналогічні гуманістично-демократичні ідеї були близькі твор­чості Т. Г. Шевченка (1814-1861), П. А. Куліша (1819-1897), І. Я. Франка (1856-1916), працям М. С. Грушевського (1866-1934) та ін. Ідеї українських гуманістів, демократів вираз­но доповнювалися національно-визвольним спрямуванням, ви­криттям каральної політики царату в Україні, придушення ним проявів національної свідомості та прагнень до відновлення авто­номії, втраченої після приєднання України до Росії в середині XVIII ст. Разом із тим, їхні погляди щодо здобуття Україною власної державності та національного визволення поєднувалися з необхідністю соціальної перебудови українського суспільства, його розвитку на гуманістичних засадах, що передбачає піднесен­ня цінності людини, забезпечення її вільного розвитку, національ­ної культури і моралі та, безперечно, має кримінологічне за­побіжне значення.

46

Формування кримінологічних поглядів у процесі розвитку на­уки кримінального права в Україні належить в основному до дру­гої половини XIX ст. Кримінологічні проблеми знаходили висвітлення у виданих на той час фундаментальних працях з кримінального права та його історії В. А. Ліновського (Одеса, 1847), С. О. Богородського (Київ, 1862) та ін. Особливий внесок у розвиток кримінального права у сполученні з кримінологічними ідеями у той час зробив професор Київського університету св. Во­лодимира О. Ф. Кістяківський (1833-1885). Як фахівець він фор­мувався у руслі класичного напряму кримінального права. Пред­ставники цього напряму розглядали злочин, його елементи та по­карання лише в межах юридичної форми, на підставі юридичної догми, поза з'ясуванням витоків та обумовлення досліджуваної норми реальними процесами та відносинами суспільної дійсності. Такий підхід був властивий і раннім працям О. Ф. Кістяківського. Про це свідчила його докторська дисертація, що мала назву «Ис-торико-догматическое исследование по русскому праву о пресече­нии обвиняемому способов уклониться от следствия и суда» (1868). Проте поступово О. Ф. Кістяківський починає переходити до вивчення суспільних процесів, які обумовлюють походження та формування правових інститутів, зокрема кримінального права. Вже через рік, досліджуючи інститут смертної кари, він нама­гається розглянути його в історико-соціологічному аспекті. Ціка­вий факт щодо розвитку поглядів О. Ф. Кістяківського у бік з'ясу­вання детермінації злочинів наводить О. В. Філонов. Він цитує ре­цензію О. Ф. Кістяківського на вступну лекцію М. Духовського «Задачи науки уголовного права», прочитану в Ярославському ліцеї 03.10.1872 p., зокрема згоду рецензента з автором у головно­му: наука кримінального права не повинна вивчати «только преступление, как отрывочное явление, без изучения его при­чин»¹. Пізніше відомий український криміналіст-процесуаліст професор М. А. Чельцов-Бебутов відзначав, що О. Ф. Кістяківсь­кий у 70-80-х роках XIX ст. був єдиним із фахівців у галузі кримінального права, хто послідовно провадив соціологічний підхід. Потім такий підхід був розвинутий у його вченні про

¹ Филонов А. В. Зазнач, праця. — С 57.

47

Глава 2

Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

 

кримінальні покарання, зокрема у відстоюванні розуміння соціальної ролі покарання та його суспільної підставності. Щодо сутності кримінального покарання О. Ф. Кістяківський підкрес­лював пріоритетність його виховної ролі, яка має розвиватися за­ради «самозбереження суспільства». У кожному правопорушнику він вбачав, перш за все, людину, здебільшого жертву несправедли­вого суспільного буття, яку слід виправляти застосуванням «відновлюючих» доцільних заходів. Особливе місце у працях О. Ф. Кістяківського, передусім у монографії «Молодые преступ­ники и учреждения по их исправлению с обзором российских учреждений» (1878), відводилося проблемі виправлення малоліт­ніх злочинців. Для них він заперечував засто­сування тюремного ув'язнення та рекоменду­вав виправно-виховні установи: притулки, землеробно-виховні колонії, одну з яких сам організував у селі Рубіжному під Києвом.

О. Ф. Кістяківський

Кримінологічне значення праць О. Ф. Кі­стяківського полягає у тому, що, привертаю­чи увагу до проблем суспільної обумовле­ності злочинів, він не лише розширював сферу інтересів кримінального права у бік його соціологічного розуміння та криміно­логічної складової, а й вказував напрями розкриття останньої у царині суспільних відносин та соціальної детермінації.

Ідеї, значущі для формування криміно­логічних наукових поглядів та їх методологічних засад, пізніше роз­вивав українській правознавець Б. О. Кістяківський (1868-1920) — старший син О. Ф. Кістяківського. У докторській дисертації за кни­гою «Соціальні науки і право. Нариси з методології соціальних наук та загальної теорії права» (1916) він доводив ідею соціальної обумовленості права, а в подальших працях — і дій людини, регуль­ованих правом та зумовлених багато в чому рівнем суспільної культури. Множинність причин, що обумовлюють право та регуль­овані ним відносини і вчинки, вважав він, вимагає різних методів їхнього наукового дослідження, в тому числі соціологічних, психо­логічних і навіть телеологічних, оскільки поведінські прояви — це творча активність особистості. Таким чином, поведінка людини,

включаючи суспільно неприйнятну, не є лише ззовні обумовленою та наперед визначеною, а як продукт творчої активності особис­тості може бути корегованою, їй можна запобігти позитивним впливом на цю особистість. Вчений був прихильником теорії пра­вової держави, завданнями якої вважав досягнення загального блага і справедливості, гарантування кожній людині права на гідне існування.

Ще далі у розвитку кримінологічної складової кримінального права просунувся відомий український науковець та державний діяч М. П. Чубинський (1817 — рік смерті невідомий). У ряді його праць із кримінальної політики (нариси з цього предмета видані у Харкові, 1905) чільне місце займала суто кримінологічна тематика. Він твердо виступав за необхідність вивчення причин злочинного діяння, суспільних витоків злочинності, її зв'язку з суспільним середовищем, розуміння соціальних завдань кримінального пока­рання як засобу перевиховання засудженого. Йому належить, очевидно, першому з українських фахівців, твердження, що осно­вою протидії злочинності є запобігання злочинам (Курс уголовной политики. — Ярославль, 1895). Свої ідеї М. П. Чубинський намага­вся реалізувати у державній політиці, зокрема перебуваючи 1918 р. на посаді Міністра юстиції в українському уряді гетьмана П. П. Ско­ропадського. Із захопленням влади в Україні більшовиками він, як і багато інших видних діячів, емігрував за кордон. Там він деякий час займався науковою та правотворчою діяльністю, публікував статті.

М. П. Чубинський

Відомо, що у 1921 р. розробляв проект Кримінального закону у Королівстві сербів, хорватів та словенців. Відомостей про подальшу його діяльність знайти не вдалося. Слід відзначити, що ідеї таких прогре­сивних українських діячів, як М. П. Чу­бинський щодо усунення соціальної неспра­ведливості — головного чинника суспільних негараздів: злиденності, насильства, злочин­ності, певним чином знаходили втілення у деяких актах Української Народної Рес­публіки, у тому числі Директорії. Відомо, наприклад, що у Декларації Директорії УНР 1918 р. зазначалося, що наслідком гра-

 

48

49

Глава 2

Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

 

біжницької політики часів панування буржуазії та поміщиків стало злидарство, моральний занепад людей, розквіт спекуляції, насильства, жорстокості, сваволі. З урахуванням провини у цьому нетрудових експлуататорських класів, Директорією їх було позбавлено права голосу. Передбачалися також заходи щодо відновлення духовності, моральності, правопорядку.

Серед інших шляхів розвитку кримінологічних поглядів і уяв­лень про природу злочинів, слід відмітити появу у другій поло­вині XIX ст. антропологічного напряму. Його поява пов'язується з дослідами, що проводив в'язничний лікар-психіатр Чезаре Ломброзо, який працював у м. Турині (Італія). Через походжен­ня від Ломброзо цей напрям отримав ще одну назву — ломб­розіанство. На підставі використання у дослідженні засуджених антропологічних, психологічних і психіатричних методів Ломброзо у першій із своїх книг («Преступный человек», 1876) доводив, що злочинність притаманна людям за всіх часів. Серед них є природжені злочинці. Вони відрізняються певними антро­пологічними фізичними і психічними ознаками, у тому числі ти­повими для них, які негативно впливають на їхній культурний та моральний розвиток. Звідси було зроблено висновок, що пробле­ма протидії злочинності — це запровадження заходів безпеки від злочинців шляхом винищення одних, тривалої, навіть на все життя, ізоляції других, лікування третіх. Зміст антропологічного напряму кримінального права та кримінології тут зазначається схематично. Про нього докладніше йтиметься у главі про злочинність. Береться до уваги й те, що в Україні цей напрям не отримав масового поширення. Проте це не означає, що серед українських кримінологів та фахівців інших наукових галузей тоді і пізніше не було і нині немає прихильників погляду про участь, і навіть визначальну, у детермінації злочинів індивідуаль­них властивостей людини, які мають біологічне, в тому числі психофізіологічне, а можливо, і генетичне походження. Про це йтиметься у наступних главах Курсу.

Отже, українська кримінологічна думка з моменту її виникнен­ня і до початку XX ст. включно розвивалася у загальному руслі світових цивілізаційних, світоглядних, суспільствознавчих і без­посередньо   науково-кримінологічних процесів. Українська

50

кримінологічна думка, в тому числі її наукова частина, була пред­ставлена у різних напрямах розвитку цих процесів із переважним орієнтуванням на соціологічний напрям.

§ 2. Стан кримінологічних досліджень в Україні у радянський період

Передусім слід відзначити, що за часів існування Радянського Союзу в різні періоди ставлення пануючої компартійної влади до кримінологічної науки, а звідси й умови та можливості її розвитку, у тому числі в Україні, були неоднаковими. За цими ознаками слід виокремити 3 різні періоди: 1) відразу після Жовтневої революції 1917 р. до початку 30-х років; 2) від початку 30-х років, що знаме-нувалися загальним посиленням сталінського диктату і тоталітар­них методів керівництва, до «хрущовської відлиги» на початку 60-х років; 3) від першої половини 60-х років до розпаду Радянсь­кого Союзу на початку 90-х років.

Перший період (1917-1930), який досить детально описаний в українській кримінологічній літературі, мав кілька, на наш погляд, принципових відмінностей від двох інших. Одна з них полягала у тому, що з перших місяців існування радянської влади, у тому числі в Україні, вживалися заходи щодо налагодження та збору даних кримінальної статистики. Далі формувалася єдина держав­на система кримінальної статистики та її аналізу. Статистичні дані регулярно публікувалися у відкритих виданнях, статистичних збірниках. Таким чином створювалася система інформаційного за­безпечення кримінологічного аналізу злочинності, відкритого об­говорення його результатів, їхнього порівняння в регіональному вимірі та з іншими країнами.

Наступною відмінністю цього періоду стало організаційне за­безпечення аналітично-кримінологічної діяльності. Спочатку аналітичні підрозділи було створено у Нарком'юсті, Всеросійській надзвичайній комісії (ВНК), Наркоматі внутрішніх справ, у тому числі в його підрозділі, що опікувався виправно-трудовими уста­новами, а також у Наркоматі освіти. В органах державної статис­тики було введено нову галузь — моральна статистика та утворені відповідні відділи. Декретом Раднаркому (тодішній Уряд) від 30.05.1919 р. у центрі та на місцях створювалися комісії у справах

51

Глава 2

Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

 

неповнолітніх, які не лише розглядали справи про злочини осіб у віці до 17 років, але й вели облік та аналіз правопорушень осіб цієї вікової категорії, вживали запобіжно-виховні заходи.

Потреба більш глибокого дослідження проблем злочинності, її детермінації та запобігання була реалізована шляхом створення спеціальних наукових кримінологічних установ. Спроба створи­ти таку установу було ще весною 1921 p., коли Нарком'юст УРСР розробив проект декрету Раднаркому щодо утворення Інституту кримінальної антропології і психології. У проекті передбачалося, що Інститут створюється з метою боротьби зі злочинністю, зокре­ма для всебічного вивчення питань, пов'язаних з її виникненням, а також для розроблення профілактичних заходів стосовно мораль­ного оздоровлення злочинних елементів та запобігання можли­вості проявам злочинності загалом. У структурі Інституту перед­бачалися теоретичний і профілактичний відділи, а у складі першо­го — три секції: соціологічна, антропологічна, психологічна і дві підсекції щодо дитячої злочинності і проституції. Проте з невідо­мих причин Інститут не був створений. Дослідники, які вивчали це питання (Ф. Г. Тарасенко, 1967; А. М. Чепульченко, 1973; О. В. Філонов), не змогли знайти пояснення цьому факту в архівних матеріалах.

Натомість в Україні, як і в Росії, для вивчення злочинності, що розросталася, почали створювати відомчі та позавідомчі криміно­логічні установи. Однією з перших було створено у 1924 р. юридичну клініку при юридичному факультеті Київського інсти­туту народного господарства, яка головною метою мала залучення студентів до соціологічного вивчення злочинності та ознайомлен­ня їх з методикою розслідування. Незважаючи на відсутність асиг­нувань та штатних посад, у клініці, особливо у 1926-1928 pp., під керівництвом професорів І. А. Малиновського, М. А. Чельцова-Бебутова (завідувач клінікою), за участю асистента, а пізніше відо­мого професора С І. Тихенка, було проведено ряд досліджень що­до вивчення злочинця та злочинності, особливостей професійних злочинців, застосування асоціативного методу тощо.

Водночас у 1924 р. в Одесі, з ініціативи працівників виправно-трудової інспекції губвиконкому та вчених юридичного факульте­ту Одеського Інституту народного господарства був створений

52

Всеукраїнський кабінет із вивчення особи злочинця і злочинності. Кабінет перебував у віданні НКВС УРСР, його очолювала профе­сор юридичного факультету Є. П. Френкель, активну участь у роботі комітету брали Е. Я. Неміровський, майбутній професор М. Д. Шаргородський, а також М. І. Воєвода, А. М. Халецький. Головною метою цього закладу було сприяння виправно-трудовим установам у правильному застосуванні методів виправно-трудово­го впливу, а також вивчення злочинності. В роботі Кабінету широко використовувалися соціологічні методи: анкетування засуджених, вивчення вироків, інших матеріалів ДОПРу (рос. — Дома принудительных работ), повторне обстеження після засто­сування виправно-виховних заходів. Зміст анкетних та інших матеріалів свідчить про те, що Кабінет в оцінці природи злочин­ності стояв на позиціях її соціальної детермінації, разом із тим враховував і біологічну складову точку зору (Е. Я. Неміровський, 1925; Є. П. Френкель, 1928 та ін.).

Одеський кабінет з 1927 р. діяв як Всеукраїнська установа. Його діяльність підтримувалася НКВС, іншими установами. Було визнано доцільним створити подібні кабінети в інших містах України. У 1928 р. їх створено в Києві та Харкові, планувалося та­кож у Полтаві, Житомирі, Вінниці. У ряді міст (Дніпропетровськ, Чернігів, Суми, Ахтирка) за ініціативи Кабінету діяли його «лан­ки» з вивчення особи злочинця.

У центрі уваги зазначених кримінологічних установ на той час стояли три основні проблеми: причини вчинення злочинів; роль і місце серед них особи злочинця, його індивідуальних, в тому числі біологічних властивостей; опрацювання з урахуванням резуль­татів розробки названих проблем стратегій та практичних реко­мендацій щодо перевиховання та ресоціалізації засуджених.

Третьою характерною ознакою розвитку кримінологічних досліджень в Україні цього періоду (до початку 30-х років) був широкий спектр їхнього проведення, що відображав різноманіття наукових гіпотез та можливість їхньої вільної, неупередженої перевірки.

Вільність та неупередженість тематики досліджень забезпечу­валися насамперед постановкою відповідних завдань перед назва­ними установами та визначенням згідно з цим структури цих уста-

53

Глава 2