Європейська хартія місцевого самоврядування

 

Винятково важливе значення для формування правової основи місцевого самоврядування в Україні мала Європейська хартія місцевого самоврядування.

Європейська хартія місцевого самоврядування сьогодні є основним міжнародно-правовим документом для країн - членів Ради Європи. В цьому документі викладені стандарти щодо організації управління на місцях на засадах місцевого самоврядування, які є обов’язковими для держав - членів Ради Європи

Європейська хартія місцевого самоврядування була прийнята Радою Європи 15 жовтня 1985 року, що стало результатом багатьох ініціатив та багаторічної праці різних європейських структур, а також свідченням важливого значення місцевого самоврядування як необхідного атрибуту демократичного суспільства. Захист та зміцнення місцевої демократії, місцевої економіки та місцевих фінансів за допомогою особливого документа, який мав би обов’язкову для країн Європи силу, - це давня мета європейських органів місцевого самоврядування та територіальних громад, інтереси яких ці органи представляють.

 

І не випадково Рада Європи стала саме тією організацією, яка з метою захисту інтересів територіальних громад, органів місцевого самоврядування проголосила такі принципи організації місцевої влади, яких сьогодні дотримуються всі демократичні держави Європи. Саме Рада Європи, розуміючи значення місцевих органів влади в організації управління, наданні соціальних послуг населенню вже тривалий час опікується проблемами місцевого самоврядування.

Так, ще в 1957 році Рада Європи заснувала для місцевих органів влади загальноєвропейський представницький орган, який в подальшому трансформувався в постійно діючу Конференцію місцевих і регіональних влад Європи (СLRАЕ) - з 1994 року вона іменується Конгресом місцевих і регіональних влад Європи.

Конференція місцевих і регіональних влад Європи в 1968 році ініціювала розробку декларації про принципи місцевої автономії (64-та резолюція СLRАЕ) і запропонувала Комітету міністрів Ради Європи прийняти її. Ця ініціатива була підтримана Консультативною Асамблеєю, яка в 1970 році подала до Комітету міністрів Ради Європи розроблену спільно з Конференцією місцевих і регіональних влад Європи рекомендацію № 615, яка містила ті ж самі положення, що й 64-та резолюція.

Проте ця декларація мала досить загальний характер і не мала обов’язкової сили.

Зрозуміло, що декларація, яка не має обов’язкової сили, не може повністю визначити значення місцевої автономії.

Тому в 1981 році Конференція місцевих і регіональних влад Європи виступила з ініціативою розробки документа, який би мав більш конкретний характер і мав обов’язкову силу для держав - членів Ради Європи, враховуючи при цьому особливості їх конституційних систем та адміністративних традицій. При цьому підкреслювалося, що, з одного боку, цей документ має покладати на держави-учасниці жорсткі зобов’язання, з другого - він має бути достатньо гнучким та враховувати особливості національних конституційних систем та адміністративних традицій шляхом надання державам-учасницям можливості певного вибору положень, які б вони вважали обов’язковими для себе.

Результатом цієї ініціативи стала резолюція № 126 Конференції місцевих і регіональних влад Європи, що її було подано до Комітету міністрів Ради Європи в 1981 році.

У резолюції № 126 містився проект Європейської хартії місцевого самоврядування, яку пропонувалося прийняти зі статусом європейської конвенції.

Подальші події розвивалися так: Комітет міністрів Ради Європи передав пропозицію Конференції місцевих і регіональних влад Європи до Організаційного комітету з регіональних та муніципальних питань (СDRМ) для її подальшого розгляду на 5-й конференції міністрів європейських держав, які відповідають у своїх урядах за організацію місцевого самоврядування (м. Лугано, 5-7 жовтня 1982 р.). У своїх висновках на конференції міністри визнали, що проект Хартії є важливим кроком на шляху розробки визначення принципів місцевої автономії та прийняли до відома побажання щодо необхідності надання Хартії форми конвенції, яка б мала обов’язкову силу. Комітету міністрів Ради Європи на конференції було дано доручення спільно з СLRАЕ внести необхідні зміни до проекту Хартії з тим, щоб її можна було б передати на затвердження на наступній конференції.

З врахуванням цих зауважень Комітет СDRM переглянув текст проекту Хартії і подав його новий варіант на 6-ту конференцію міністрів, що відповідають за місцеве самоврядування (м. Рим, 6-8 листопада 1984 р.), де його і було схвалено. Що стосується юридичної форми Хартії то більшість міністрів висловилась на користь конвенції.

Комітет міністрів Ради Європи прийняв Європейську хартію місцевого самоврядування у формі конвенції в червні 1985 року і відкрив її для підписання 15 жовтня 1985 року у зв’язку з відкриттям 20-ї Пленарної Сесії Конференції місцевих і регіональних влад Європи. Цього дня Хартію підписали представники Австрії, Бельгії, Данії, Франції, ФРН, Греції, Італії, Ліхтенштейну, Люксембургу, Португалії, Іспанії. Згодом до неї приєдналися й інші європейські країни.

Метою Європейської хартії місцевогосамоврядуванняє встановлення загальноєвропейських стандартів щодо визначення і захисту прав територіальних громад і органів місцевого самоврядування, що забезпечує їх активну участь у вирішенні питань місцевого значення.

Європейська хартія місцевого самоврядування зобов’язала держави, які її підписали, застосовувати основні правові норми, що гарантують правову, адміністративну і фінансову автономність територіальних громад та їх органів. Тим самим, вона стала важливим кроком на шляху до утвердження життєздатності на всіх територіальних рівнях управління принципів, які Рада Європи проголосила і захищає з моменту свого створення з метою захисту прав людини, формування демократичної суспільної свідомості в європейських країнах.

Європейська хартія місцевого самоврядування складається з преамбули та трьох частин.

У преамбулі викладена мета держав - членів Ради Європи, які підписали Хартію, та основні принципи, на яких вона базується.

У першій частині Хартії сформульовані загальні положення, які вказують на необхідність конституційних і правових основ місцевого самоврядування, в них формулюються принципи, які визначають характер та обсяг компетенції місцевого самоврядування, захист кордонів самоврядних територій, забезпечення організаційної автономії місцевої влади.

У другій частині Хартії викладені положення, що стосуються кола зобов’язань, які її учасники можуть взяти на себе. Вони забезпечують, з одного боку, необхідну гнучкість Хартії, можливість її адаптації - з врахуванням правових і організаційно-адміністративних особливостей різних країн - членів Ради Європи. Це досягається можливістю виключення учасниками Хартії окремих її положень з числа тих, які вони вважають обов’язковими для себе. З другого боку, такі виключення не повинні зачіпати основних принципів Хартії. Таким чином, передбачається певний компроміс між визнанням тієї обставини, що місцеве самоврядування зачіпає структуру і організацію держави в цілому, форма якої в кожній країні має свою специфіку, і необхідністю забезпечення дотримання мінімального набору принципів, які мають поважатися за будь-якої демократичної державної організації.

У Хартії встановлюється відповідний порядок контролю за дотриманням її положень - її учасники мають подавати всю необхідну інформацію про національне законодавство та інші заходи, які застосовуються з метою виконання Хартії.

У третій частині Хартії містяться норми процесуального характеру - підписання, ратифікація, набуття чинності Хартією, її денонсація - типові для всіх конвенцій, що розробляються Радою Європи.

Європейська хартія місцевого самоврядування є першим багатостороннім правовим документом, який визначає і захищає принципи місцевої автономії - однієї з підвалин демократії, яку Рада Європи зобов’язалася захищати і розвивати в дусі загальноєвропейських цінностей.

Від імені України Європейську хартію місцевого самоврядування було підписано 6 листопада 1996 року в м. Страсбурзі, а Верховна Рада України ратифікувала її 15 липня 1997 року[36]. Відповідно до статті 9 Конституції України Європейська хартія місцевого самоврядування після її ратифікації стала частиною національного законодавства України. В силу цього положення Хартії на території України мають обов’язкову юридичну силу, як і положення будь-якого іншого чинного законодавчого акта України.