Засада визнання та гарантування місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування визнається Україною як одна із основ конституційного ладу. Це положення логічно пов'язане з наміром України бути демократичною і правовою державою (ст. 1 Конституції), зорієнтованою на людину, її права і свободи. Воно свідчить про розуміння соціальної цінності місцевого самоврядування, яке забезпечує здійснення народом своєї влади (ч. 2 ст. 5), реалізацію прав громадян на участь в управлінні справами держави і багатьох інших основних прав.Конституційне визнання місцевого самоврядування відповідає міжнародно-правовим вимогам, зокрема Європейській хартії про місцеве самоврядування, яку Україна ратифікувала 15 липня 1997 року

У Конституції України також чітко розмежовано дві системи органів: органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Так ст. 5 Основного Закону проголошує: "Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування". В ч. 2 ст. 19 зазначається: "Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України". Це розмежування відображене і в інших нормах Основного Закону (ст. 38, ст. 56, ст. 71).З одного боку, місцеве самоврядування відокремлене від державного управління, з іншого, – воно тісно з ним пов'язане. Це найперше виражається, в тому, що органи місцевого самоврядування можуть наділятися законами України окремими державними повноваженнями з передачею необхідних для їх здійснення матеріально-фінансових засобів.

Визнаючи місцеве самоврядування, Україна одночасно його гарантує, тобто Україна бере на себе зобов'язання сприяти його розвитку, не перешкоджати його діяльності і захищати. Досягається це шляхом закріплення його основ у Конституції України та їх конкретизації у спеціальному законодавстві.

Гарантіями організаційної самостійності місцевого самоврядування є:

§ положення Конституції України про те, що органи місцевого самоврядування не входять в єдину систему органів державної влади (ст. 5), а служба в органах місцевого самоврядування виступає самостійним видом публічної служби (ст. 38);

§ віднесення питань обрання органів місцевого самоврядування, обрання чи призначення посадових осіб місцевого самоврядування до повноважень місцевого самоврядування;

§ встановлена Законом "Про місцеве самоврядування в Україні" заборона органам виконавчої влади та їхнім посадовим особам втручатися в законну діяльність органів і посадових осіб місцевого самоврядування, а також вирішувати питання, віднесені Конституцією та законами України до повноважень органів і посадових осіб місцевого самоврядування, крім випадків виконання делегованих їм радами повноважень, та в інших випадках, передбачених законом;

§ встановлена Законом "Про місцеве самоврядування в Україні" заборона обмежувати права територіальних громад на місцеве самоврядування за винятком умов воєнного чи надзвичайного стану

Важливою гарантією місцевого самоврядування є встановлена вказаним Законом обов'язковість актів і законних вимог органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийнятих у межах наданих їм повноважень, для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами. Правовими гарантіями місцевого самоврядування також є право на судовий захист місцевого самоврядування, відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед територіальними громадами, підзвітність і підконтрольність місцевих державних адміністрацій районним, обласним радам.

Україна – світська держава

КУ "кожен має право на свободу світогляду і віросповідання" (ст. 35); Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991Згідно зі ст. 9 Конституції, частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана ВР України, зокрема ті, в котрих закріплюється свобода віросповідання людини. До них належать, насамперед, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, Загальна декларація прав людини

Віру людини можна розглядати у двох аспектах. По-перше, як духовну, психічну діяльність людини, спрямовану на вибір об'єкта віри і визначення свого внутрішнього ставлення до нього. Можливість здійснення такої діяльності відображає по­няття свободи віровизнання. По-друге, віру можна трактувати і як зовнішню (фізичну) діяльність, що є проявом віровизнання. Можливість здійснення такої діяльності людиною відображає інше поняття — свобода віросповідання. Складниками свободи віровизнання та свободи віроспові­дання як загально-соціальних явищ є такі можливості людини: а) приймати певну релігію чи інші переконання; б) змінювати свої релігійні чи інші переконання; в) сповідувати якусь ре­лігію чи інші переконання; г) утримуватися від окремих дій, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями. Крім вищезазначених елементів, свобода віровизнання охоплює та­кож можливість мати релігійні чи інші переконання. Наслідком такого аналізу змісту свободи віровизнання та свободи віроспо­відання є положення про те, що центральне місце серед пере­лічених складових елементів посідає право сповідувати якусь релігію чи інші переконання. Ця обставина якраз і знаходить відображення у терміні "свобода віросповідання".

До найважливіших засад конституційного законодавства України стосовно цього права належать: рівноправність грома­дян незалежно від їхнього ставлення до релігії; недопустимість визнання державою жодної релігії як обов'язкової; рівність усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій перед законом; відокремлення церкви і релігійних організацій від держави; відокремлення школи від церкви і релігійних організацій.

Отже, елементами цього суб'єктивного права людини є такі можливості (права): мати релігію або переконання; приймати релігію або переконання; змінювати релігію або переконання; сповідувати одноосібно або разом з іншими будь-яку релігію або не сповідувати жодної; відправляти релігійні культи, ри­туальні обряди, відкрито виражати і вільно поширювати ре­лігійні або атеїстичні переконання, вести релігійну діяльність; здобувати релігійну та світську освіту; вимагати заміни вико­нання одного юридичного обов'язку іншим з мотивів релігій­них чи інших переконань (зокрема, заміни військової служби альтернативною).

32. Конституційно-правовий механізм захисту конституційного ладу.
Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність.
Гарантіями конституційного ладу України є такі положення Конституції України:
а) неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбача­ють скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на пору­шення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157);
б) неможливість зміни Конституції в умовах воєнного або над­звичайного стану (ч. 2 ст. 157);
в) ускладнений порядок внесення змін до першого розділу Конституції, присвяченого засадам конституційного ладу України;
г) конституційне визначення статусу Президента України як га­ранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадяни­на (ч. 2 ст. 102) та встановлення відповідальності Президента України у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111);
д) заборону утворювати політичні партії та громадські органі­зації, програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституцій­ного ладу насильницьким шляхом (ч. 1 ст. 37);
є) присягу народних депутатів України щодо додержання Кон­ституції України та законів України (ч. 2 ст. 79);
ж) конституційний обов'язок Кабінету Міністрів України за­безпечувати державний суверенітет України, виконання Консти­туції і законів України (п. 1 ст. 116);
з) діяльність спеціального органу захисту конституційного ла­ду - Конституційного Суду України,- який вирішує питання про конституційність чинного законодавства, актів Президента Украї­ни та актів Кабінету Міністрів України (ст. 150).

Екстраординарним засобом захисту конституційного ладу є пра­вовий режим надзвичайного стану, що може бути введений в Украї­ні або в окремих її місцевостях Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів од моменту звернення Президента України, з метою усунення загрози та якнайшвидшої ліквідації особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру, нормалізації об­становки, відновлення правопорядку за спроб захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства, для віднов­лення конституційних прав і свобод громадян, а також прав і закон­них інтересів юридичних осіб, створення умов для нормального функ­ціонування органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання, інших інститутів громадянського суспільства.

33. Поняття і сутність конституційно-правового статусу людини та громадянина Конституційне право закріплює основи правового статусу, які однакові для всіх людей і громадян і носять базовий характер стосовно інших статусів особи. Особливе значення у цьому зв’язку набувають норми Конституції України, хоча це — не єдиний нормативно-правовий акт, що визначає правовий статус особи. У цій сфері діє низка законодавчих актів України та міжнародно-правових актів. Кожна із галузей права закріплює певну частину прав і свобод у визначеній сфері суспільних відносин: трудових, цивільних та інших. В цілому ж права і свободи людини не носять вичерпного характеру, тобто не залежать від закріплення у тому чи іншому нормативному акті.

Розглядаючи основи правового (конституційного) статусу людини, йдеться переважно про: конституційні принципи правового статусу людини і громадянина; громадянство; основні права, свободи та обов’язки; гарантії реалізації прав і свобод людини і громадянина. Передумовою виникнення та існування основ правового статусу є загальна правосуб’єктність, тобто здатність бути учасником правовідносин.

Структуру конституційно-правового статусу людини складають такі елементи:

• правосуб'єктність людини;
• його принципи;
• права і свободи людини і громадянина та гарантії їх реалізації (центральний елемент цього статусу);
• обов'язки людини та гарантії їх виконання.

Отже, конституційно-правовий статус людини - це сукупність правосуб'єктності людини, його принципів, прав, свобод і обов'язків людини та їх гарантій.

Конституційно-правовий статус громадянина, крім названих елементів, включає також певний зв'язок між людиною і державою, із якого випливають додаткові права, свободи й обов'язки особи та їх гарантії.