Опосередковані умовиводи. Дедуктивні умовиводи

Загальна характеристика дедуктивних умовиводівю.

Дедуктивним (від латинського слова deductio — виведен­ня) називається умовивід, у якому висновок про окремий пред­мет класу робиться на підставі класу в цілому. Наприклад:

Усі договори є угоди.

Петренко уклав договір.

Отже, Петренко уклав угоду.

Тут висновок про те, що Петренко уклав угоду, зроблено на підставі загального положення про те, що "Всі договори є угоди". У дедуктивному умовиводі думка рухається від загально­го до окремого, одиничного, тому дедукцію визначають зви­чайно як умовивід від загального до часткового.

Дедукція є логічним засобом пізнання конкретного, оди­ничного на основі знання загального. Вона дає змогу розглядати окреме з точки зору загальної закономірності, пояснити конкретне, керуючись загальним правилом. Механізм дедуктивного умовиводу полягає в поширенні загального положення на окремий випадок, у підведенні част­кового випадку під загальне правило.

Так, виходячи із загального положення науки кримінального права про те, що "Будь-який злочин є діянням суспільно небезпечним", ми робимо висно­вок і стосовно будь-якого злочину, скажімо, необережного вбивства, що воно теж суспільно небезпечне. Знаючи, що дача хабара карається позбавленням волі на строк до п'яти років (загальне положення), ми можемо сказати, що і Петренко, який неодноразово давав хабара (частковий випадок), може бути покараний у межах до п'яти років.

Отже, дедукція є пізнання в окремому загального, або інак­ше, пізнання загального в окремому, одиничному.

Щоб дійти дедуктивного висновку, необхідно мати по­двійне знання, засновки:

1) засновок, що має загальне положення або правило, під яке підводиться частковий випадок,

2) засновок, у якому ідеться про той окремий предмет або частковий випадок, який підводиться під загальне положення.

Загальні положення звичайно є готовими, заздалегідь відо­мими. До них відносяться закони науки, аксіоми, наукові положення, принципи й інші судження, в котрих міститься знання загального. У юридичній практиці як загальні поло­ження виступають норми права (статті кодексів та інших законодавчих актів), положення правових наук, керівні вка­зівки органів суду, прокуратури та ін.

Судження про одиничні предмети, навпаки, висловлюються здебільше унаслідок безпосереднього дослідження їх тими, хто розмірковує про них. Так, для того щоб підвести частковий випадок (наприклад, конкретна злочинна подія) під відпо­відну статтю закону (норму права), потрібно безпосередньо дослідити цей випадок чи факт, виявити його істотні ознаки. Тільки після цього буде можливість поширити на нього загальне положення. Таким чином, дедуктивний умовивід не є суто умоглядна логічна побудова, він пов'язаний із безпосереднім вивченням конкретних фактів.

Дедукція дає висновкидостовірні. Якщо засновки дедук­тивного умовиводу істинні і правильно пов'язані, то висно­вок буде неодмінно істинним. Проте, якщо один із засновків дедуктивного умовиводу буде не достовірним, а імовірним, то й висновок у такому випадку буде імовірним. Дедук­тивні умовиводи з імовірними засновками широко викорис­товуються у судовій практиці під час побудови судових версій, висловлювання різноманітних пропозицій.

Висновок дедуктивного умовиводу має примусовий харак­тер. Це означає, що коли якесь загальне положення визнане істинним і якщо відомо, що частковий випадок підлягає під це загальне положення, то не можна не визнати наявність загального у цьому частковому випадку.

Залежно від того, з яких суджень складається дедуктив­ний умовивід, із категоричних, умовних чи розподільних, роз­різняють такі види дедуктивних умовиводів: категоричний силогізм, умовні силогізми і розподільні силогізми.

Термін " силогізм " походить від грецького слова sullogismos — здо­буття висновку чи виведення наслідку.

 

ІНДУКЦІЯ.

Поняття про індукцію

Індукцією називається умовивід, у якому на основі знан­ня частини предметів класу робиться висновок про всі пред­мети класу, про клас у цілому. Індукція — це умовивід від часткового до загального. Термін "індукція" походить від латинського слова inductio, що означає "наведення".

Індукція, як і будь-який умовивід, складається із засновків і висновку. Засновки в індукції — це судження про окремі факти, одиничні предмети або групи предметів і явищ. Ви­сновок — судження про клас предметів або явищ у цілому.

Будується індуктивний умовивід так. У процесі пізнання предметів якогось класу ми виявляємо, що кожен предмет, який спостерігаємо, має ознаку Р. Під час подальшого спосте­реження предметів цього класу ми відмічаємо, що й вони мають ті самі ознаки. Не досліджуючи останніх предметів класу, ми робимо узагальнюючий висновок, що всі предмети цього класу мають ознаки Р. У вигляді формули індуктив­ний умовивід можна записати так:

S₁є Р

S₂ єP

S₃ є P

S₁, S₂, S₃, S₄ становлять частину предметів класу S.

Отже, всі S є P.

 

Прикладом індукції є такий умовивід:

Мідь проводить електрику.

Залізо проводить електрику.

Калій проводить електрику.

Срібло проводить електрику.

Мідь, залізо, калій, срібло — метали.

Отже, всі метали проводять електрику.

Засновки в цьому умовиводі не вичерпують увесь клас металів, у них ідеться лише про чотири хімічні елементи, що входять до цього класу, висновок — це судження про клас у цілому; ознака, яка належить кожному із перелічених ме­талів, приписується у висновку всім металам. Таким чином тут від знання частини предметів класу зроблено перехід до знання класу в цілому.

Індукція й дедукція відрізняються спрямованістю думки.

У дедуктивному умовиводі хід думки здійснюється від за­гального до часткового: від знання класу предметів ми йде­мо до знання окремого, конкретного предмета цього класу. Знаючи, наприклад, що всякий злочин є діянням суспільно небезпечним і що давання хабара є злочин, ми робимо висно­вок, що хабар є дією суспільно небезпечною.

Поширюючи загальне положення на окремий випадок, ми добуваємо нове знання про цей випадок. Дедукція — підве­дення окремого факту (меншого засновку) під загальне по­ложення або правило (більший засновок). Висновок у дедук­тивному умовиводі завжди вужчий від вихідного знання.

Вивчивши частку предметів класу, ми робимо висновок про всі предмети класу. Знання, здобуте у висновку індук­тивного умовиводу, за своїм обсягом ширше, ніж вихідне знання. Висновок в індукції охоплює увесь клас предметів у засновках, у засновках же міститься знання про частину пред­метів класу.

Вихідним пунктом в індукції є пізнання окремих пред­метів, явищ. Якби одиничний предмет був неповторною інди­відуальністю і не містив у собі нічого загального, схожого з іншими предметами, то логічний перехід від знання одних до знання інших предметів був би неможливим. Наше пізнан­ня щоразу розпочиналося і закінчувалося б вивченням не­повторних ознак і властивостей одиничних предметів. Індуктивний умовивід був би неможливим і тоді, якби оди­ничні предмети чи інший клас предметів, були позбавлені індивідуальних, тільки їм притаманних ознак, нічим не відрізнялися б один від одного, коли б відмінність існувала тільки між класами предметів і була відсутня всередині кла­су. Тоді пізнання одиничного було б у той же час і пізнан­ням загального. Індуктивний умовивід як засіб пізнання загального був би зайвим.

Безпосередньою основою умовиводу від окремого до загального (індукції) є повторюваність ознаки, явищ, фактів Загальне неминуче повторюється, воно належить кожному предмету даного роду, і, навпаки, те, що не повторюється, не є загальним. Але повторюваність може бути як неминучою, так і ви­падковою. Ця обставина ускладнює пізнання загального. З яким характером повторюваності ми маємо справу в кожному конкретному випадку — неми­нучою чи випадковою, нам невідомо. Тому повторюваність фактів, явищ обґрунтовує тільки імовірність індуктивного висновку, але не достовірного. Висновок в індуктивному умо­виводі може бути достовірним лише в тому випадку, коли до повторюваності приєднується якась інша основа, така, котра неминуче призводить до достовірності. Ці основи розгляда­ються при характеристиці окремих видів індуктивних умо­виводів.