Складним судженням називається таке судження, яке складається з кількох простих суджень.

Так, судження "Кра­діжка є злочин" є простим, у ньому наявний один суб'єкт ("кра­діжка") і один предикат ("злочин"). Судження ж "Присуд має бути законним і обґрунтованим" — це судження утворе­не із двох простих: "Присуд має бути законним" і "Присуд має бути обґрунтованим".

Складні судження утворюються із простих за допомогою логічних сполучників: "Якщо... то", "і", "або" та їм рівнозначних.

До складних суджень належать умовні, єднальні і роз­подільні судження.

Умовне судження

Умовним (імплікативним) судженням називається складне судження, утворене з двох простих суджень, що пе­ребувають у відношенні підстави і наслідку, пов'язаних за допомогою логічного сполучника " якщо... то ". Приклади умовних суджень:

· "Якщо тіло нагріти, то воно розшириться"

· "Якщо вирок необґрунтований, то він є незаконним".

Умовне судження складається із підстави й наслідку. Та частина умовного судження, котра виражає умови існування (неіснування) якогось явища, називається підставою, а частина умовного судження, яка виражає те, що обумовлюється даною умовою, називається наслідком умовного судженні. Наприклад, у судженні: "Якщо тіло нагріти, то воно розшириться" підставою є "якщо тіло нагріти", а наслідком —"то воно розшириться".

Якщо підставу умовного судження позначити літерою А, а наслідок — літерою В, то структура цього судження виражена формулою: Якщо А, то В.

Логічний сполучник "якщо... то" називається у математичній логіці імплікацією, а умовне судження — імплікативним судженням. Сполучник "якщо,., то" позначають знаком "→ ". Користуючись ним, можна записати структуру умовного судження формулою А→В. Читається вона: "А імплікує
В", або "Якщо А, то В".

! Не кожне речення, в якому наявний сполучник «якщо...то", є умовним судженням. Так, речення "Якщо вчора ми не знали, що С. буде грати за основний склад нашої футбольне
команди, то сьогодні це всім відомо", хоч і має сполучник "якщо... то", не є умовним судженням, оскільки умовно-наслідкового зв'язку воно не виражає.

! Умовне судження може бути висловлене і без умовного сполучника "якщо... то", наприклад: "Хто не працює, той не їсть", "Поспішиш—людей насмішиш" тощо.У юридичному законодавстві чимало умовних суджень виражені не сполучником "якщо... то", а словами "у випадку коли" і т. д. Частка "то" логічного сполучника "якщо., то" часто випущена.

! не можна підставу умовного суджен­ня розглядати завжди як причину, а наслідок — як дію цієї причини. Ці поняття не тотожні.

Умовне судження є істинним, якщо воно правильно відображає умовну залежність одного явища від другого. Якщо ж між явищами і дійсністю немає тієї умовної залежності, про яку йдеться в умовному судженні, то таке умовне судження є хибним, воно викривляє дійсність.

У математичній логіці істинність і хибність імплікації А àВ визначається істинністю або хибністю простих суджень, що складають імплікативне судження: підстави і наслідки (А і В). Імплікативне судження хибне тільки тоді, коли підста­ва (А) істинна, а наслідок (Б) — хибний. В усіх останніх ви­падках, а саме: коли підстава істинна і наслідок істинний; підстава хибна, а наслідок істинний; підстава хибна і наслідок хибний — імплікація АàВ істинна.

Таблиця істинності імплікативних суджень має такий вигляд:

 

А	D	АàВ
І	і	і
і	X	X
X	і	і
X	X	і

 

Умовні судження бувають виділяючі та невиділяючі. Виділяючим умовним судженням (судженням еквівалентності) називається таке умовне судження, обидві частини якого можуть бути як підставою, так і наслідком.

Наприклад: "Якщо частини предмета є частинами одного й того ж предмета, то рельєф окремих частин збігається" Якщо наслідок цього судження зробити підставою, а підставу — наслідком, то судження лишається істинним: "Якщо рельєф окремих частин збігається, то ці частини є частинами одного й того ж предмета". Таким чином, умовне судження буде виділяючим, якщо при перетворенні судження "Якщо А, то B" у судження "Якщо В, то А" воно залишається істинним. Формула виділяючого судження А~В.

Виділяюче умовне судження істинне тільки тоді, коли підстава і наслідок істинні і коли підстава й наслідок хибні. У випадках, коли підстава істинна, а наслідок хибний і коли підстава хибна, а наслідок істинний, виділяюче умовне судження хибне.

Наведемо таблицю істинності виділяючих умовних джень:

А	В	А~В	В
і	і	і
і	X	X
X	і	X
X	X	і

 

Єднальні (кон'юнктивні) судження

Єднальним (кон'юнктивним) судженням називається судження, суб'єкту якого належать усі перелічені предикати.Єднальні судження утворюються із простих за допомо­гою сполучника "і". Позначається цей сполучник знаком Ù. Приклади кон'юнктивних суджень:

· "Ухвала суду має бути законною і обґрунтованою",

· "Об'єктом розбою є як особиста власність, так і життя, і здоров'я громадян" і т. д.

Структуру кон'юнктивного судження записують у вигляді, формули S є Р_х і Р₂ і Р₃, або А Ù В. Єднальне (кон'юнктивне) судження виражає знання про те, що предмету думки належить не якась одна ознака, а група ознак, перелічених предикатами, до того ж названі ознаки нале­жать предмету думки одночасно.

Кон'юнктивне судження, як судження складне, є істин­ним лише у тому випадку, коли істинні всі судження, що його складають, і хибне тоді, коли є хибним бодай одне із похідних суджень. Запишемо це у вигляді таблиці

 

А	В	А Ù В
і	і	і
і	X	X
X	і	X
X	X	X

Тут А і В — прості, похідні судження, а А Ù В — складне кон'юнктивне судження, утворене з двох простих (А і В) за допомогою єднального (кон'юнктивного) сполучника "і" (л).

Отже, складне кон'юнктивне судження істинне лише коли А і В істинні. В усіх інших трьох випадках, а саме:

· А істинне, а Вхибне;

· А хибне, а Вістинне;

· коли і А і В хибні

складне судження хибне.

У діловій мові кон'юнк­тивні судження досить часто виражаються не тільки сполуч­ником "і", а й іншими сполучниками і сполучними словами, такими як "але", "а", "а також", через кому тощо.

Розподільні (диз'юнктивні) судження

Розподільними (диз'юнктивними) судженнями назива­ються судження, утворені із простих, за допомогою поєднан­ня їх логічним сполучником "або".

Розрізняють два види розподільних суджень: розподіль­но-виключаючі (судження строгої диз'юнкції) та єднально-розподільні (судження слабкої диз'юнкції).

Розподільно-виключаючим називається таке судження, в якому ознаки, виражені предикатами, виключають один од­ного. Ці судження виражаються сполучником "або". Позна­чають цей сполучник знаком V. Наприклад: "Попереднє роз­слідування закінчується або припиненням справи, або віддан­ням звинувачуваного під суд".

Структура розподільно-виключаючого судження бути записана так: S є P_v або Р₂... або Р_п, абоА V В.

Розподільно-виключаючі судження виражають знання про те, що предмету думки може належати тільки якась одна із ознак виражених предикатами, і не можуть належати усі можливі
ознаки одночасно. Розподільно-виключаючі судження будуть істинними тільки тоді, коли одне із суджень, що до нього входить, буде істинне, а решта — хибними. Якщо ж усі вихідні судження істинні або всі хибні, то й розподільно-виключаюче судження хибне.

У вигляді таблиць це записується так:

 

А	В	Av В
і	і	X
і	X	і
X	і	і
X	X	X

 

Тут А і В —вихідні судження, а А V В — складне розподільно-виключаюче судження.

Єднально-розподільним судженням називається таке роз­подільне судження, в якому суб'єкту може належати не тільки один, а й усі перелічені предикати. Ці судження також виражаються сполучником "або". Позначають цей сполучник знаком V.

Наприклад: "Переховування може виражатися у прихованні злочину, а також засобів та знарядь скоєння злочину, або слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом". Спо­лучник послабленої диз'юнкції "або", за допомогою якого у цьому судженні предикати ("переховування злочинця", "зна­ряддя та засобів скоєння злочину", "слідів злочину", "пред­метів, здобутих злочинним шляхом"), означають, що суб'єкту судження ("переховування") може належати тільки якийсь один із цих предикатів, але можуть належати одночасно і всі названі предикати. Переховування може виразитися, наприк­лад, тільки у переховуванні злочинця, а може полягати у пе­реховуванні злочинця, знаряддя і засобів здійснення злочи­ну, слідів злочину та предметів, здобутих злочинним шля­хом, одночасно.

Сполучник "або" і розділяє ознаки предмета, відділяє їх один від одного і допускає можливість поєднання ознак, їх суміщення. Цим єднально-розподільні судження відрізняються від розподільно-виключаючих суджень строгої диз'юнкції.

Формула єднально-розподільного судження така: S є Р_х, або Р₂, • • • або Р_п, або A V В.

Єднально-розподільне судження буде істинним, коли хоча б одне із простих суджень, які його утворюють, є істинним, а хибним тоді, як усі прості судження, котрі його утворюють, хибні.

Таблиця істинності для цих суджень така:

 

А	В	AvB
і	і	і
і	X	і
X	і	і
X	X	X

 

Із цієї таблиці видно, що єднально-розподільне судження "A v В" істинне у перших трьох випадках, а саме:

· коли А і В істинні;

· коли А істинне, а В хибне;

· коли А хибне, а В істинне,

і є хибним тільки тоді, коли обидва судження, що його утворюють (і А, і В), хибні.

Слід мати на увазі, що граматично єднально-розподільні судження у діловій мові ви­ражаються не тільки сполучником "або", а й іншими спо­лучниками і словами — "оскільки", "також", "так", а також за допомогою коми.