Тема 4. Основні закони логіки

Загальна характеристика основних законів логіки.

Мислення людини відбувається не хаотично, а підлягає певним логічним законам.

Під законом логіки розуміють внутрішній, необхідний, суттєвий зв'язок між думками.

Основними законами формальної логіки є закон тотож­ності, закон суперечності, закон виключеного третього і за­кон достатньої підстави.

Формально-логічні закони — це закони правильної побу­дови і зв'язку думки. Закони логіки виражають такі суттєві, загальні, неодмінні властивості мислення, як визначеність, несуперечність, послідовність і обґрунтованість.

Закони логіки, будучи специфічними законами мислення, нерозривно пов'язані із законами об'єктивного світу, пого­джуються з ними.

Закони логіки об'єктивні, вони не створені людським розумом, не продиктовані мисленню самим мисленням, як стверджує ідеалізм, а є відображенням закономірності об'єк­тивного світу.

Виражаючи основні властивості мислення, закони логіки мають свою основу, своє джерело в об'єктивних речах. Кож­ний логічний закон відображає певну сторону дійсності, її властивості і відношення, має свій аналог і подібність у при­роді. Так, закон тотожності є відображенням якісної визна­ченості речей і явищ, а закон достатнього обґрунтування відоб­ражає причинно-наслідковий зв'язок між предметами і яви­щами світу.

Закони логіки існують і діють незалежно від волі і ба­жання людей. Мислення людини стихійно підлягає законам логіки. Кожна людина незалежно від того, чи знає вона про існування законів логіки чи ні, мислить відповідно до за­конів логіки.

Виникнення законів логіки матеріалістична логіка повв'язує з людською практикою. Логічні закони не є апріорними нормами, не нав'язані мисленню ззовні якоюсь надприродною силою, а виникли у процесі мисленої, пізнавальної практики людини. Практика переконувала людей, що речі мають певні властивості і певним чином пов'язані між собою і що мислення правильно відображає ці предмети лише тоді, коли думки пов'язуються відповідно до того, як пов'язані самі предмети в дійсності. У процесі праці мисленні людини, неодноразово зіткнувшись із одними й тими ж властивостями речей, що повторюються, відображаючи їх, саме набувало подібних властивостей.

Формально-логічні закони мають загальнолюдський характер. Вони єдині для всіх людей, незалежно від їхньої класової чи національної належності. Всі люди мислять за одним і тим же законом логіки.

Закони логіки є загальними законами. Вони діють у будь-якому мисленому акті, в усіх галузях знання, на всіх рівнях мислення, як у сфері повсякденного мислення, так і в сфері мислення, яка пізнає найскладніші наукові проблеми.

Закони логіки є знаряддям пізнання дійсності, необхід­ною умовою точного, адекватного відображення мисленням зовнішнього світу. Щоб мислення приводило нас до істини, воно має відповідати вимогам формально-логічних законів — закону тотожності, суперечності, виключеного третього та достатньої підстави.

Порушення вимог законів логіки призводить до того, що мислення стає неправильним, нелогічним. У практиці мислен­ня трапляються двоякого роду логічні помилки, пов'язані з порушенням вимог законів логіки: софізми та паралогізми.

Софізм — це логічна помилка, допущена розмірковую­чим навмисне. До софізмів вдаються ті, хто намагається вве­сти в оману, надати вигляд істинного за допомогою логічного виправдання.

Найчастіше софістичні умовиводи будуються за допомо­гою порушення вимог закону тотожності.

Паралогізм — це логічна помилка, допущена не навмис­не, звичайно через незнання логічних правил.

Закон тотожності

Закон тотожності формулюється так: будь-яка думка про предмет у процесі даного міркування тотожна сама собі, скільки б разів вона не повторялась.

Думка тотожна сама собі тоді, коли вона стосується одно­го й того ж предмета і її зміст залишається одним і тим же, скільки разів вона висловлюється. Якщо ж зміст думки змінюється або вона відноситься до іншого предмета, то така думка не може вважатися тією ж самою, тотожною самій собі, це буде уже інша думка.

Закон тотожності у вигляді формули записується так:

А є А, або А = А.

У математичній логіці закон тотожності записується та­кими формулами, що є аналогом змістовного закону тотож­ності, котрий вивчається загальною формальною логікою:

1. А → А. Читається: " Із А випливає А", або "А імплікує А".

2. А =А. Читається: "А еквівалентне А", або "А рівнозначне А".

3. Ух(А(х)→А(х)). Читається: "Для будь-якого предмета х розглядуваної області предметів правильне, що якщо х має властивість А, то х має властивість А".

4. Vx (A(x) = А(х)). Читається: "Для будь-якого предмета розглядуваної області те, що х має властивість А, рівнозначне тому, що х має властивість А".

Об'єктивною основою закону тотожності, його джерелом є якісна визначеність предметів і явищ зовнішнього світу. Як відомо, речі та явища реальної дійсності перебувають у безперервному процесі руху та змін. Але кожна річ, зазнаю­чи змін до певного часу, лишається саме тією річчю, а не іншою, має якісну визначеність, яка робить річ тим, чим вона є, і відрізняє її від усіх інших речей. Ця загальна властивість усіх предметів і явищ об'єктивної дійсності, зафіксована ба­гатовіковою практикою, закріпилась у мисленні у вигляді закону тотожності. У відповідності до того, як кожна річ во­лодіє якісною визначеністю, і кожна думка, яка відображає ту чи іншу річ, теж має бути визначеною.

Зміст закону тотожності полягає в таких його вимогах:

1. У процесі міркування про якийсь предмет необхідно мислити саме цей предмет і не можна підміняти його іншим предметом думки.

Так, якщо ми обговорюємо Петренка, якийсь його вчинок, то ми маємо обговорювати Петренка, а не когось іншого, і саме цей його вчинок, а не якийсь інший. Закон тотожность вимагає, щоб у процесі міркування було виділено предмет міркування і цей предмет не підмінявся якимсь іншим предметом думки даної предметної області.

Предметна область — це коло предметів, у складі якого перебуває виділений нами предмет; область предметів, у рам-ках якої визнаються дані, що мають смисл, закони і правила логіки.

Закон тотожності не забороняє переходити від одного предмета думки до другого, від одного обговорення питання — де другого питання, він тільки забороняє підміняти один предмет думки другим предметом, одне питання другим питанням. Якщо ми розпочали розмірковувати про що-небудь, ми повинні протягом усього розмірковування мати на увазі саме цей предмет думки, а не якийсь інший. Звичайно, для того щоб скласти правильне уявлення про обговорюваний предмет, необхідно розглянути й інші його сторони або інші предмети, з ним пов'язані, але обговорення однієї сторони предмета не може бути незліченим, оскільки несумісне підмінене міркування про іншу його сторону або про інший предмет.

2. У процесі міркування, у суперечці або дискусії поняття мають уживатися в одному й тому ж значенні. Думка тотожна сама собі, якщо вона однозначна.

Закон тотожності не допускає вживання поняття всередині якогось міркування у різному значенні. Поняття, якими ми користуємося, мають уживатися протягом усього розмірковування, скільки б вони не траплялися в одному й тому ж значенні, зберігати незмінно свій обсяг і свій зміст. Якщо ж поняття й терміни вживаються у процесі міркування неоднозначно, то мислення стає невизначеним, процес мислення у таких випадках не досягає мети. "... Справді, — писав Ари-стотель,— мати не одне значення — означає не мати жодного значення, якщо ж у слова немає (визначених) значень, тоді втрачена усіляка можливість розмірковувати один з одним, а насправді і з самим собою ".

Закон тотожності не можна розуміти у тому розумінні, нібито будь-яке поняття має незмінно зберігати свій раз і назавжди даний зміст і обсяг. Закон тотожності не ствер­джує, що поняття не залишаються незмінними, вони уточню­ються, розвиваються, замість одних понять виробляються інші. Але кожне поняття на певному етапі розвитку знання має певний зміст. Визначеність змісту поняття зумовлена якіс­ною визначеністю відображуваного цим поняттям предме­та. Тому всіляке поняття в одному й тому ж розміркову­ванні повинне мати одне визначене значення, має бути то­тожним самому собі.

Порушення вимог закону тотожності призводить до того, що мислення стає невизначеним, неточним, двозначним, плу­таним. Таке мислення не може вести до істини, не здатне правильно відобразити дійсність.

Найчастіше трапляються помилки при порушенні зако­ну тотожності: підміна або сплутування понять.

Сплутування понять у логічному відношенні є ототожню­вання відмінного. Ця помилка має місце тоді, коли різні за змістом поняття приймаються за тотожні.

Суб'єктивно сплутування понять відбувається часто че­рез неточне знання змісту вживаних понять, коли розмірко­вуючому здається, що між поняттями, уживаними ним, немає ніякої різниці, що вони належать до одного й того ж предме­та, мають один і той же зміст і відрізняються один від одного тільки мовним висловом, але насправді вони різні. Сплуту­вання понять може мати місце і в тому випадку, коли в науці відсутні точно вироблені визначення тих чи інших понять. Сплутуванню понять сприяє також наявність у природній мові омонімів, слів, що виражають не одне, а кілька понять. Штучні мови у цьому відношенні мають перевагу, оскільки для кож­ного знака в них установлюється чітка однозначність.

Виходячи з цього, можна висловити вимоги закону то­тожності такою формулою: не можна ототожнювати різні думки і не можна тотожні думки розглядати як нетотожні, відмінні. Як нелогічне ототожнювання відмінного, так не­логічне і розрізнення тотожного.

Закон суперечності

Закон суперечності твердить: два протилежні висловлю­вання не є одночасно істинними; у крайньому разі одне з них неодмінно хибне. Наприклад, не можуть бути одночасно істинними судження: "Петренко є співучасником даного злочину", "Петренко не є співучасником даного злочину". Один з цих суджень обов'язково хибне.

Питання про те, яке з двох протилежних суджень є хибним, закон суперечності не розв'язує. Це встановлює конкретна наука і практика. Закон суперечності говорить лише про те, що із двох суджень, із яких одне заперечує те, що стверджує в другому, одне неодмінно хибне. Яким буде друге судження, істинним чи хибним, закон суперечності такої не розв'язує. Воно може бути як істинним так і хибним. Так, із двох суджень: "Усі обвинувачувані мають право захист", "Деякі обвинувачувані не мають права на захист" друге судження хибне, а перше істинне. А якщо візьмемо такі два судження, як "Іваненко під час здійснення злочину перебував на місці здійснення злочину", "Іваненко під час здійснення злочину був на роботі" — то хибним може бути не тільки одне з них, а й обидва, а істинним буде третє судження, наприклад: "Іваненко під час здійснення злочину був у Петренка".

Отже, істинність одного із протилежних суджень зобов'язує нас визнати друге судження хибним, оскільки вони не можуть бути одночасно істинними. Але встановлення хибності одного з протилежних суджень не в усіх випадках призводить до визнання істинним другого. Пояснюється це різним характером суперечних суджень.

Закон суперечності поширюється на всі протилежні судження: і на супротивні (контрарні), і на суперечні (контра­дикторні). Коли ми маємо справу з суперечними судження­ми, то, з'ясувавши хибність одного з них, маємо визнати істинність другого. У тих же випадках, коли судження є супротивним, то хибність одного судження згідно із законом суперечності не є обґрунтуванням для визначення істинним другого, котре теж може бути хибним.

Закон суперечності, як і будь-який формально-логічний закон, застосовний тільки до таких суджень, у котрих ідеться про один і той же предмет, в один і той же час і в тому ж самому відношенні. Якщо ж у судженнях ідеться про різні предмети або про різні ознаки одного й того ж предмета, то такі судження не є суперечними і, отже, до них закон супе­речності незастосовний. Так, не є суперечним судження: "Пальто, викрадене у потерпілого, було коричневим" і "Пальто, знайдене у обвинуваченого, не було коричневим", якщо предметом думки цих суджень є різні пальто.

Закон суперечності не діє, якщо в судженнях ідеться про один і той же предмет, але предмет взято у різний час. Так, судження "Петренко є осудний" і "Петренко є неосудний" можуть бути обидва істинними, якщо у першому з них мається на увазі один час (наприклад, до здійснення злочину), а у другому — інший час (під час здійснення злочину або після нього).

Незастосовний закон суперечності також у тих випадках, коли в судженнях предмет думки береться у різних відно­шеннях. Наприклад, судження: "Петренко є здібний" та "Пет­ренко не є здібним" можуть бути одночасно істинними, якщо у першому судженні йдеться про здібності Петренка до гу­манітарних наук, в у другому — про здібності до математич­них наук.

Закон суперечності, як і закон тотожності, відображає якісну визначеність предметів, той простий факт, що коли предмет володіє якоюсь ознакою, то не може в той же час не володіти нею. В об'єктивній дійсності не буває так, щоб одне й те ж одночасно було і не було притаманне якомусь предме­ту. Тому, якщо правильне визначення тієї чи іншої ознаки, то не може бути правильним у той же час його заперечення, і навпаки, якщо правильне заперечення даної ознаки, то не може бути одночасно правильним і його визнання.

Розглянемо формулу закону суперечності (А не є не-А), котра означає, що не можуть бути одночасно істинними су­дження А і його заперечення не-А, наприклад, "Ця записка написана обвинувачуваним" (А) і "Ця записка написана не обвинувачуваним" (не-А).

За допомогою символів математичної логіки закон супе­речності виражається так: А л А, де А означає всяке суджен­ня, А — судження, що заперечує судження А, а велика лінія над усім виразом означає, що судження А і його заперечен­ня (А) несумісні, не можуть бути одночасно істинними.

У цілому ж формула читається так: "Не можуть бути одночасно істинними А і його заперечення А ".

Закон суперечності не заперечує реальних суперечностей, які існують в об'єктивній дійсності. Він забороняє лише логічні суперечності, суперечності "із самим собою". Дотри­мання вимог закону суперечності є необхідною умовою пізнан­ня суперечностей, існуючих у дійсності, оскільки тільки несуперечливе мислення може правильно відобразити об'єктивні суперечності. Формально-логічних суперечностей не повні но бути в жодному міркуванні, в жодній науковій систеа Вони неприпустимі також у висновках суду та слідства.

Закон виключеного третього

Закон виключеного третього формується так: із двох суперечних суджень про один і той же предмет, в один і той же час і в одному й тому ж відношенні одне неодмінно істине, друге хибне, третього бути не може.

Наприклад, із двох суджень "Обвинувачуваний у момент здійснення злочину був осудним" та "Обвинувачуваний у момент здійснення злочину не був осудним" — одне неодмінно істинне, а друге хибне. Якщо буде встановлено, що істинним є перше судження, то друге буде обов'язково хибним, а якщо істинним визнане друге судження, то перше буде неодмінно хибним.

У вигляді формули закон виключеного третього записується так: А або не-А. У математичній логіці цей закон має формулу A v А.

Зміст закону виключеного третього полягає в тому, що він забороняє визнавати одночасно хибним або одночасно істинним два суперечні судження.

Із закону виключеного третього випливає така вимога: у процесі міркування не можна вважати одночасно хибними два суперечні судження і визнавати істинним якесь третє
судження.

Згідно з законом виключеного третього, із хибності одного суперечного судження неодмінно випливає істинність другого і тому не може бути істинним якесь третє судження, окрім двох суперечних суджень. Істинним за законом виключеного третього може бути тільки одне з двох суперечних суджень: або А, або не-А, третього не дано (tertium non datur); третє судження об'єктивно не існує, воно виключене (чому цей закон і називається законом виключеного третього).

Закон виключеного третього не вказує, яка з двох супе­речних думок істинне, це установлюється конкретним дос­лідженням, він тільки стверджує, що дві суперечні думки не можуть бути одночасно хибними, одна з них має бути обо­в'язково істинною.

Закон виключеного третього зумовлений властивостями самих речей, він відображає той простий факт, що предмет не може мати даної властивості, або її не має. Предмету не мо­жуть одночасно належати суперечливі ознаки: наявність однієї припускає відсутність другої, і навпаки. Так, обвинува­чуваний М. або "винен", або "невинен" і не може бути, щоб він був "винен" і "невинен" одночасно.

Закон виключеного третього має схожість на закон супе­речності. Він, як і закон суперечності, забезпечує несуперечливість і послідовність мислення. При порушенні вимоги закону виключеного третього мислення стає, як і при пору­шенні вимог закону суперечності, суперечним і непослідов­ним. Але якщо закон суперечності свідчить про те, що два суперечних судження не можуть бути одночасно істинними, у крайньому разі одне з них хибне, то закон виключеного тре­тього свідчить про те, що два суперечні судження не можуть бути одночасно хибними, одне з них безперечно істинне.

Сфера дії закону виключеного третього вужча за сферу дії закону суперечності. Закон суперечності поширюеться на всі суперечливі судження: на супротивні (контрарні) і суперечні (контрадикторні). Закон виключеного третього застосовний тільки до суперечливих суджень, а до суджень супротивних він не застосовується.

Закон виключеного третього вимагає бути послідовним у мисленні, забороняє лавірувати, ухилятися від вибору одного з двох суперечливих рішень і шукати середнє рішення, вима­гає давати зрозумілі, певні відповіді на поставлені питання. Послідовність мислення є необхідною умовою будь-якого пізнання, послідовним має бути не тільки наукове, а й звичайне щоденне мислення людини. Послідовність є характерною озна­кою будь-якої справді наукової теорії і науки в цілому.

Закон достатньої підстави.

Закон достатньої підстави формулюється так: будь-яка істинна думка має достатню підставу.

Із закону достатньої підстави випливає така його вимога: будь-яка думка може бути істинною тільки тоді, коли вона обґрунтована. Так, для того, щоб судження "Петренко є співучасником цього злочину" було визнане істинним, необхідно привести підстави його істинності, тобто треба висловити ряд суджень, із яких би неодмінно випливало твердження про те, що Петренко справді є співучасником цього злочину. Якщо ж таких суджень наведено не буде, то висловлене положення ("Петренко є співучасник цього злочину") не може вважати­ся істинним.

У науці й щоденному мисленні нічому не можна приймати на віру, як цього вимагає релігія, будь-яке положення, всяка думка має бути обґрунтованою, доведеною. Довести ту чи іншу, думку — означає обґрунтувати її, тобто навести інші думки, (судження), які були б достатньою підставою її достовірності Достатньою підставою якоїсь думки є такі інші думки, раніше визнані істинними, із яких неодмінно випливає істинність даної думки.

Судження, котрі наводяться для обґрунтування істинності іншого судження, називаються логічною підставою. А те судження, яке випливає з інших суджень, як і підстави, називається логічним наслідком.

У вигляді формули закон достатньої підстави записується так: А є тому, що є В, де А є наслідком, а В — підставою цього наслідку. Думка, яка наводиться як достатня підстава, у свою чергу, має достатньою підставою третю думку, котра теж має достатню підставу, і т. д. Де ж межа обґрунтування? Межею обґрунтування думок є очевидність, закони, аксіоми та інші поло­ження і принципи науки. Те чи інше положення вважається обґрунтованим, якщо ми пошлемося на очевидні факти або на закони, аксіоми чи положення науки, з яких неодмінно випливає істинність нашого положення.

У судовому дослідженні межею обґрунтування є достовір­но встановлені доказові факти, юридичні закони і положен­ня, котрі виробляються судовою практикою. Закон достатньої підстави є відображенням необхідного взаємозв'язку, існуючого між предметами і явищами навко­лишнього світу, а саме: відображенням причинно-наслідко-вих відношень, генетичних зв'язків і т. д. Як у самій дійсності кожне явище має свою причину, свою реальну підставу, без котрої воно не могло б виникнути й існувати, так і в мисленні будь-яка думка має свою достатню підставу.

Закон достатньої підстави забезпечує обґрунтованість, доказовість нашого мислення. Він вимагає, щоб наші думки були внутрішньо пов'язані одна з одною, випливали одна з одної, обґрунтовували одна одну. Будь-яке положення, у відпо­відності до закону достатньої підстави, набуває логічної сили лише тоді, коли наведені достатні підстави його достовірності. Якою б правдоподібною не здавалася та чи інша думка, вона може бути визнана істинною лише після того, як її істинність буде доведена. Закон достатньої підстави забороняє визнава­ти істинність думки на віру. Порушення цих вимог призво­дить до того, що мислення стає необґрунтованим, бездоказо­вим, голослівним.

Доказу мислення надається велике значення в усякій науці, в будь-якій галузі знання. Жодна наука не може обій­тися без доказу своїх положень. Будь-яка нова теорія може бути прийнята тільки після доказу її істинності. Наука не може просто проголошувати свої положення, вона має їх об­ґрунтовувати.