Тема 1. Предмет, структура і завдання логіки, її семіотичний характер

 

План

1. Значення предмету

2. Традиційна формальна логіка

3. Закони формальної логіки

4. Формальна і діалектична логіка

5. Семіотичний характер логіки

6. Знак і його види

7. Значення знаку

8. Виміри і рівні знакового процесу

 

Методичні рекомендації до самостійної роботи

 

Термін „ логіка ” походить від грецького слова logos (логос). Воно означає „поняття” „думка”, „розум”, „закон” і застосовується для позначення як сукупності правил, яким підлягає процес мислення, що відображає дійсність, так і науку про правила мислення та форми, в яких вони здійснюються. Саме в цьому значенні ми будемо надалі використовувати термін „ логіка ”, оскільки він може також означати закономірності об’єктивного світу. У філософії, наприклад, використовують такі поняття як „логіка речей”, „логіка подій”. Їх ми залишаємо поза аналізом. Логіка, як і інші науки, досліджує людське мислення. Воно, як складний феномен, є предметом вивчення не лише логіки, але й багатьох інших наук, таких як філософія пізнання, психологія, кібернетика, математика та інші.

У другій половинні ХІХ ст. виникла математична логіка. Тісний зв’язок між цими двома науками надав особливої гостроти їх взаємовідносинам. Поступово сформувалися дві точки зору на співвідношення логіки і математики.

Перший підхід, представниками якого були Г. Фреге і Б. Рассел, а також їх послідовники, полягає у тому, що математика і логіка розглядаються як дві сходинки у розвитку єдиної науки. У цьому відношенні математика може бути зведена до логіки. Таке абсолютне обґрунтування математики, нібито, дає можливість встановити істинну і найбільш глибоку її природу. Цей підхід отримав назву логіцизму.

Не дивлячись на те, що послідовники логіцизму досягли певних успіхів у проясненні основ, засад математики, в цілому програма логіцизму виявилася утопічною. Математика не може бути зведеною до логіки, оскільки для побудови математики необхідні аксіоми, що встановлюють реальне існування певних об’єктів у дійсності (реальності). Але такі аксіоми мають позалогічну природу.

Другий підхід полягав у тому, що сучасну логіку намагалися тлумачити як один із розділів математики, і вбачали у ній лише математичну теорію доведення. Зрозуміло, що цей підхід помилковий. Насправді, завдання логіки значно ширше. Логіка досліджує основи будь-якого міркування. Її цікавить зв’язок між засновками і наслідками у будь-яких сферах пізнання і міркування.

Предметом логіки є закони і логічні операції мислення. Принципи, що встановлюються, необхідні, як і всі наукові закони. Людина може не знати, не осмислювати їх, але вона має наслідувати їх.

Отже, логіка – наука про закони, форми і операції правильного мислення.

Основним завданням логіки є відокремлення правильних засобів мислення (доведень, умовиводів) від неправильних, хибних. Правильне, логічне мислення характеризується такими рисами: а) конкретністю, ясністю; б) послідовністю, несуперечністю; в) обґрунтованістю.

Для того, щоб точніше з’ясувати значення логіки як науки, слід більш детально розглянути мислення як предмет вивчення логіки.

Мислення відноситься до сфери свідомості. Розглянемо основні характеристики мислення:

1) перш за все відзначимо, що мислення завжди опосередковане. Що це означає? Безпосередньо не можна, наприклад, говорячи про цукор або мед, відчути солодкість. Незначна кількість молекул цукру або солі повинні подіяти на рецептори язика, щоб людина відчула солодкість чи солоність. Іншими словами, відчуття завжди безпосереднє. Воно обов’язково відбувається в даний момент. Відчути солодкість у минулому або майбутньому ми не можемо. Так ми налаштовані. Можна подіяти на певні центри головного мозку (тобто смакові рецептори) слабким електричним струмом, щоб викликати відчуття „солодкості” чи „солоності”. На противагу відчуттям, мислення може відбуватися також і з приводу минулого, сучасного та майбутнього. Перенестися за допомогою відчуттів у минуле ми не можемо, однак за допомогою мислення це здійснити досить легко. Мислення можливе тоді, коли немає ніякої безпосередньої взаємодії об’єкта (предмета) і людини;

2) мислення пов’язане із мозком, проте думка – це не „особлива речовина”. Мислення – ідеальне;

3) мислення завжди предметне. Предметність думки – це різноманіття змісту. Ми можемо міркувати про Бога, про комп’ютери, про хабарі чиновників, про кар’єру, про сновидіння, бажання, про любов і т.д. Безпредметного мислення бути не може;

4) мислення пов’язане з мовою і мовленням. Проте, треба пам’ятати, що мова і мовлення не тотожні. Мислення оформлене, виражене мовою і мовленням. Буття, існування мислення – це мовне мислення. Ми мислимо за допомогою мови. Але мислення і мова, мовлення різняться між собою, як форма і зміст. Подальший аналіз питання про співвідношення мислення і мови продовжимо нижче;

5) мислення пов’язане з проникненням у сутність речей. Логіка, як наука, виникла у зв’язку з трудовою і пізнавальною діяльністю людини. Пізнавальна діяльність досліджується гносеологією (теорією пізнання). Логіка досліджує ту сторону мислення, яка пов’язана із „оволодінням” істини. У цьому плані можна сказати, що логіка є наука про закони і форми мислення. Це одне з визначень логіки.

Отже, мислення насамперед є процесом опосередкованого відображення реальності і дійсності. Воно відображає її узагальнено. Мислення має дієвий, активний і цілеспрямований характер.

Людина, звичайно, не сумнівається у тому, що світ (реальність) існує незалежно від наших уявлень про нього. Але не підлягає сумніву і те, що наше сприйняття і розуміння світу досить часто залежить від нас (від людини). Коли це так (а це мабуть так і є), то людина має бути досить обережною при формулюванні суджень про реальне (об’єктивне) існування тих чи інших об’єктів наукового дослідження. Наприклад, відомий австрійський фізик і, одночасно, філософ-емпіріокритицист кінця ХХ століття, Е. Мах заперечував існування атомів. Виникає питання: чому він заперечував існування „атомів як таких”?

Щоб відповісти на це питання, потрібно врахувати дві обставини. По-перше, Е. Мах, як філософ, заперечував існування матерії як об’єктивної реальності. По-друге, атом, як предмет пізнання, постійно змінювався: „атом Демокрита” – це споглядальне уявлення про неподільні частинки речовини, які рухаються вертикально з гори до низу і мають різноманітні, але правильні, геометричні форми; „атом Дальтона” – це маленькі кульки, які рухаються досить хаотично і взаємодіють між собою; „атом Резерфорда-Бора” – це частинки речовини, які своєю структурою нагадують сонячну систему. Дослідження атомів, особливо наприкінці ХІХ і першої половини ХХ ст., виявило той факт, що „атом” проявляє свої властивості у залежності від типу, класу експериментальних засобів. Таким чином, зробити висновок про ступінь реальності властивостей об’єктів наукового дослідження не завжди легко і однозначно. Тому деякі філософи поспішили проголосити про те, що наші сприйняття і розуміння світу, більш або менш, суб’єктивні, тобто більш або менш, залежать від нас. Але чи можна на цій підставі зробити висновок, що істина про світ недосяжна для людини? Ні, такого висновку зробити не можна. Але в якій мірі людина здатна пізнати світ? Які є засоби перевірки наших знань про світ? В якій мірі логіка допомагає пізнавати навколишній світ?

Логіка вивчає мислення як засіб пізнання. Людське пізнання складний процес і його розуміння не є однозначним. Існує принаймні три гносеологічні моделі пізнавального процесу:

1. Це, перш за все, причинна модель пізнання, коли знання розуміється як результат, наслідок дії, впливу об’єкта на суб’єкт, фізичної дії на органи чуття. У цьому випадку, перш за все, визнається активність лише об’єкта і констатується пасивність суб’єкта. У межах цієї моделі у ХХ столітті інтенсивно розвивалися теорія генетичної епістемології французького психолога Ж. Піаже і марксистська теорія пізнання;

2. По-друге, пізнання тлумачиться, як таке, що визначається структурою самої свідомості. У класичній формі проблема обґрунтування знання вперше була сформульована Р. Декартом. У подальшому вона трансформується в засіб обґрунтування із залученням поняття „трансцендентальний суб’єкт” (І. Кант, І. Фіхте, Е. Гуссерль);

3. І, по-третє, при аналізі пізнання і його понять, за основу беруть людину у різноманітних проявах її сил і властивостей (Е. Муньє, Ж.П. Сартр, М. Хайдеггер, М. Полані та інші).

Пізнавальний процес умовно можна поділити на два рівні:

1. Емпіричний рівень. Його засадою є чуттєво-предметна, предметно-знаряддєва, науково-практична діяльність, завдяки якій забезпечується накопичення і первинне узагальнення вихідного пізнавального матеріалу.

2. Теоретичний рівень – це абстрактно-теоретична діяльність, у результаті якої створюються ідеальні моделі та різні системи знання.

У пізнавальному процесі обидва рівні пізнання взаємозв’язані. В їх лоні формуються поняття, судження та умовиводи, які і є основними формами мислення.

Мислення не може існувати поза мовою. Вона – необхідна умова існування абстрактного мислення. Мова є системою знаків, які використовуються для пізнання і комунікації.

Відзначимо, що мови поділяються на природні, штучні та частково штучні (наприклад, мова математики), які ми будемо аналізувати нижче. Виникнення і бурхливий розвиток символічних (знакових) мов у ХІХ і ХХ століттях призвело до появи ряду проблем, а їхнє розв’язання – до виникнення спеціальних областей знання – семантики, синтаксису та прагматики.

Наука, яка вивчає особливості знаків, їх взаємозв’язки та значення для людської діяльності, називається семіотикою. Семіотика – загальна теорія знаків. Знак – це матеріальний предмет (явище, подія), який представляє інший предмет, його властивості, або відношення та використовується для отримання, збереження і передачі інформації чи знання.

Знаки поділяються на мовні і немовні. До немовних знаків можна віднести: знаки-копії, знаки-показники, знаки-символи.

Різновидом знаків є мовні знаки. Мова (чи то природна, чи то штучна) є певною системою знаків і тому кожна мова, окрім словникової, має синтаксис і семантику.

Синтаксис – це розділ логіки, який вивчає суто формальну частину формалізованої мови. Семантика – розділ логіки, в якому вивчається значення, смисл понять і суджень.

Синтаксичні правила мови встановлюють засоби утворення складних висловлювань із простих.

Правила семантики визначають засоби надання значень висловлюванням мови. Ці правила поділяються на три групи: аксиоматичні, дедуктивні і емпіричні.

Отже, мова символів – це система символічних позначень, яку використовують у тій чи іншій науці і, зокрема, у логіці. Мову символів не слід ототожнювати з природною, тобто звичайною мовою. Вона не універсальна, оскільки використовується зі спеціальними науковими цілями і тому має смисл тільки у певній науці. Розкрити смисл і значення символів можна лише за допомогою звичайної природної мови. Мовою символів можна виразити лише загальнозначуще для всіх людей, тобто ті зв’язки і відношення дійсності, які не залежать від поглядів, ідеалів, почуттів людей. Тому мова символів, яка використовується в певних галузях знань, має міжнародне значення. Вона полегшує обмін науковою інформацією і дає можливість, по-перше, скорочено фіксувати різноманітні співвідношення між об’єктами, що вивчаються; по-друге, за виглядом формули робити висновок про характер відношення між об’єктами, які в ній фіксуються, а також виділяти логічні зв’язки і відрізняти їх від синтаксичних. Мова символів дає також можливість виражати за допомогою формул готовий результат мислення та водночас шлях отримання цього результату.

Висловлювання мови, які називаються семантичними категоріями, в залежності від типів смислів, які вони виражають, а також від типів об’єктів, які вони позначають або представляють, діляться на класи. У даному випадку ми обмежимося аналізом трьох основних категорій мовних висловлювань: імен, речень (висловлювань) і функторів.

Ім’я – це слово або словосполучення, що позначає який-небудь певний предмет (слова: „позначення”, „найменування”, „назва” розглядаються як синоніми). Під предметом у логіці розуміється все, про що людина мислить: це речі, їх властивості і відношення, процеси, явища як природи, так і суспільного життя, психічної і розумової діяльності людей.

Імена поділяються на:

1. Прості („книга”, „Демокріт”, „Київ”) і складні, або описові (наприклад, „планета Сонячної системи”, „найбільш висока вершина Карпатських гір”). Просте ім’я не містить частин, що мають самостійне значення, у складному – вони є;

2. Власні, тобто імена окремих людей, предметів, подій („Богдан Хмельницький”, „річка Самара”, „Велика Вітчизняна війна”) і загальні (назва класів предметів), наприклад, „дім”, „філософи Нового часу”, „сузір’я Великої Ведмедиці”.

Кожне ім’я має значення і смисл. Значенням імені є предмет, який він позначає.

Смисл (або концепт) імені – це спосіб, яким ім’я позначає предмет, тобто знання про предмет, яке міститься в імені.