Речення (висловлювання) – це мовний вираз, який може бути істинним або хибним.

Функтор – це мовний вираз, який не є ні ім’ям, ні висловлюванням, а є засобом для утворення нових імен або висловлювань із наявних.

Функтори, які дають можливість із одних імен або висловлювань отримати інші імена чи висловлювання, називаються пропозиційними (від латинського слова proposition – висловлювання, судження). У подальшому, при викладанні учбового матеріалу, із усіх можливих функторів особливу увагу ми будемо приділяти саме пропозиційним функторам.

Істинними висловлюваннями є такі висловлювання, які відповідають реальності та вимогам несуперечності і доведеності, про що йтиме мова нижче.

Варто підкреслити, що логічна правильність мислення сама по собі не дає ще гарантії істинності результату. Однак, правильність мислення є умовою його істинності, тому що наше мислення, логічні зв'язки, логічні закони не відірвані від об'єктивного світу. Логіка мислення є визначеним засобом відображення й освоєння навколишнього світу.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Що таке логіка?

2. Що є предметом логіки?

3. Назвіть основні історичні етапи розвитку логічного знання.

4. Що таке форма мислення?

5. Дайте характеристику емпіричного рівня пізнання.

6. Які особливості теоретичного рівня пізнання?

7. Що таке семіотика?

8. Яка різниця між природними та штучними мовами?

9. Що таке формалізація мови?

10. Що таке терміни?

11. Дайте поняття квантору.

12. В чому полягає істинність і хибність висловлювань?

 

Бібліографічний список

Основна література: 1, 3, 8, 12,16.

Додаткова література: 2, 5, 8, 9, 12, 14, 16.

 

 

Тема 2. Поняття

План

1. Визначення поняття

2. Методи утворення понять

3. Поняття і образ

4. Поняття і ім’я

5. Взаємозв’язок образу, емоції і поняття в процесі мислення.

6. Обмеження обсягу і узагальнення понять

7. Операції над поняттями. Поділ понять

Методичні рекомендації до самостійної роботи

Поняття і слово - не одне й те ж саме. Поняття є категорія логіки, слово - категорія мови. Так як думка перебуває в нерозривному зв'язку з мовою, так і поняття органічно пов'язане зі словом. Поняття не може існувати інакше, як втілившись у слові. Слово виражає й закріплює певне поняття.

Поняття може бути виражене одним словом (наприклад, „логіка», „філософ», „рух», „простір») або сполученням слів („об'єктивна реальність», „абсолютна істина», „суспільна свідомість»).

Для позначення кожного нового поняття іноді використовуються попередні слова або сполучення попередніх слів. Однак вибір певного слова для вираження нового поняття не випадковий. Слово має адекватно виражати поняття. Якщо ж знайдене слово не точно виражає поняття, не відповідає позначеному предмету, його намагаються замінити іншим словом. Так, в класичній філософії XIX століття протягом тривалого часу для позначення обумовленості матеріальних явищ вживався термін „детермінізм». Згодом цей термін тлумачили як неточний, двозначний. До речі, цей термін ототожнювали із поняттям „причинність». Нині філософія користується поняттями „детермінізм» і „причинність», розрізнюючи їх смисл. Уточнення найменувань

- справа вкрай необхідна, вона сприяє виробленню сучасного наукового тезаурусу (словника). Поняття, закріпившись у слові, постає потім його значенням. Тому з'ясування значення слова є не що інше, як установлення того, яке поняття виражає дане слово.

Одне й те ж слово може виражати не одне, а кілька понять і, отже, мати не одне, а кілька значень. Наприклад, під словом „стіл» розуміють і письмовий стіл, і хірургічний, і дипломатичний стіл і т. ін. Слова, однакові за звучанням, але різні за своїм значенням, набули назву омоніми. Наявність у мові омонімів викликає необхідність з'ясування значення слів, які вживаються в процесі мислення.

Оскільки слова іноді характеризуються невизначеністю за змістом, то це породжує плутанину, неясність в аргументації. Тому в науці користуються не просто словами, а термінами.

Термін - це слово, яке має чітко визначене значення. Будь-яка наука прагне, щоб кожен термін мав єдине значення. Багатозначність термінології приводить до складнощів в процесі її використання, до помилок.

Поняття, що закріплюються і виражаються в словах, називаються іменами. Імена бувають прості і складні. Прості імена складаються з однозначних слів, складні імена включають два-три слова і більше.

В імені потрібно виокремлювати предметне та смислове значення. Предметним значенням (денотатом) деякого імені є предмет, який позначається даним іменем. Смисловим значенням імені є сукупність певних ознак, що характеризують предмет, який позначається даним іменем. Смисл - це спосіб представлення денотату, спосіб, за допомогою якого ім'я вказує на певний предмет.

Імена у мові виражають (називають) таку форму абстрактного мислення як поняття. Якщо ми знаємо, що являє собою той чи інший предмет, які властивості йому притаманні, в яких відношеннях він перебуває з іншими предметами, то ми маємо поняття щодо цього предмета.

Поняття є однією із форм наукового пізнання. Формуючи поняття, наука відображає ними знання про предмети, явища, процеси дійсності. Але це не просто знання, а знання про суттєві ознаки предмета і про його сутність. Наприклад, юридичні науки сформулювали поняття „злочин», „покарання», „вина», економічні науки - поняття „аукціон», „кредит», „баланс», філософія -„свідомість», „рух», „простір», „час», „буття», логіка - „поняття», „судження», „умовиводи» та інші.

Отже, поняття - це форма мислення, що відображає предмети в їх суттєвих ознаках.

У логіці під поняттям розуміється уявне відображення предмета у формі безпосередньої єдності суттєвих ознак. Вкажемо на деякі особливості чуттєвих образів:

1. Чуттєві образи наочні, а понятійне мислення - не наочне. Не можна, наприклад, уявити собі такі поняття як „нескінченність», „гроші», „смерть».

2. Чуттєво сприйманий об'єкт відтворюється в індивідуальних неповторних рисах.

3. Чуттєві образи фіксують, як правило, всі подробиці об'єкта. Існують різні методи утворення понять. До них належать: аналіз - уявне розчленування змісту предмета на складові його ознаки; порівняння - встановлення подібності або різниці між розглянутими предметами; синтез — уявне з'єднання різних ознак предмета; узагальнення. Дія абстрагування (відволікання) і узагальнення нерозривно зв'язані. Наприклад, поняття „людина» містить у собі декілька досить важливих ознак, що дозволяють відрізняти його від інших живих істот: пряма хода, мислення, спілкування, здатність до виробництва знарядь праці, пізнавальна властивість, соціальність, здатність до виробництва символів, духовність і т.п.

Структурними компонентами (складовими) поняття є зміст і обсяг.

Зміст поняття (його інтенсіональна характеристика) - це сукупність істотних, суттєвих і загальних ознак, які в ньому мисляться. Саме ці ознаки лежать в основі узагальнення предметів у даному понятті і разом узяті є достатніми, а кожна з них необхідною для відокремлення даного предмета від інших.

Наприклад, поняття закон характеризується такими ознаками: внутрішній, суттєвий, необхідний, сталий, загальний зв'язок між об'єктами.

Обсяг поняття (або його екстенсіональна характеристика) - це певна сукупність, клас предметів, кожен з яких має ознаки, відображені у змісті поняття. Обсяг і зміст поняття знаходяться між собою у зворотному відношенні. Цю залежність між ними виражає закон оберненого відношення. Суть його полягає у тому, що чим більший обсяг поняття, тим менший його зміст, і навпаки. Цей закон має силу щодо понять однієї предметної області, які перебувають у відношенні „рід-вид». Він дає можливість встановити межі кожного з понять та виокремити їх одне від одного.

Проілюструємо дію цього закону на прикладі. Візьмемо поняття „криза». Зміст його визначається ознакою „різке загострення стану або занепад». Обсяг цього поняття складає множина усіх можливих станів (здоров'я, економіки, політики тощо), які переживають занепад. Збільшимо зміст цього поняття, ввівши нову ознаку - „грошово-кредитна». Таке збільшення змісту спричинить появу поняття з меншим обсягом: „грошово-кредитна криза», позаяк буде матись на увазі множина грошово-кредитних криз. Ми можемо й далі збільшувати зміст цього поняття шляхом додавання нових ознак: 1) „України» та 2) „1992-1993 рр.» Тоді отримаємо, відповідно, нові поняття ще з більш вузьким обсягом: 1) грошово-кредитна криза України; 2) грошово-кредитна криза України 1992-1993 рр.

Отже, зміст та обсяг поняття - це дві його сторони, невіддільні від нього.

Залежність між змістом та обсягом понять розкривається через дії обмеження та узагальнення.

Обмеження (лат. determination) - це логічна дія, внаслідок якої відбувається перехід від поняття з більшим обсягом (роду) до поняття з меншим обсягом (виду) через додавання до змісту попереднього поняття ознак, які стосуються лише частини предметів, що входять в обсяг вихідного поняття.

Наприклад, додаванням до поняття „криза» ознак „грошово-кредитна», „України», „1992-1993 рр.» поетапно утворюємо нові, все більш обмежені за обсягом, поняття (при цьому ми здійснювали перехід від роду до виду).

Узагальнення (лат. generalisatio) - це логічна дія над поняттям, яка за своїм характером протилежна обмеженню.

Результатом узагальнення є поняття, більше за обсягом, ніж вихідне меншої загальності (індивіда чи виду) до поняття більшої загальності (роду чи класу).

Таким чином, можна дійти висновку, що рух від загального до конкретного поняття здійснюється шляхом додавання нових ознак, внаслідок чого зміст розширюється, а обсяг зменшується. У кінцевому підсумку будемо мати поняття з одиничним обсягом.

 

Питання для самоконтролю

1. Які ознаки властиві поняттям?

2. Охарактеризуйте залежність між обсягом і змістом понять.

3. що таке порожні поняття?

4. Охарактеризуйте такі відношення між поняттями: тотожності, протилежності, протиріччя, підпорядкованість. Наведіть приклади.

5. Як повязати зміст і обсяг понять із законами логіки (тотожності, суперності, виключного третього, достатньої основи).

6. Охарактеризуйте правила визначенння понять.

7. Чим відрізняються поняття і філософські категорії?

8. Що таке ділення понять?

 

Бібліографічний список

Основна література: 2, 7, 8, 13,18.

Додаткова література: 1, 4, 6, 9, 11, 15, 17.

Тема 3. Судження

План

1. Судження; його структура

2. Основні види суджень

3. Судження і речення.

4. Поділ суджень:

· за змістом предиката,

· за якістю зв’язки,

· за обсягом суб’єкта, за модальністю,

· за типом сполучників у разі складаних суджень.

5. Співвідношення між судженнями

6. Складні судження

7. Кон’юнкція, диз’юнкція

 

Методичні рекомендації до самостійної роботи

 

Судження – це форма мислення, в якій відбиваються відносини між предметами і їхніми ознаками за допомогою ствердження чи заперечення. Наведемо приклади суджень:

а) „Судження – це форма мислення”;

б) „Матерія – це об’єктивна реальність”;

в) „Бог існує”;

г) „Не всі мудреці є філософами”;

д) „Два менше п’яти”.

У судженнях а, б, в стверджується наявність ознаки, а у судженні г – заперечується її наявність.

Відображаючи належність чи відсутність певної ознаки у предмета, судження тим самим співвідносяться з відповідною об’єктивною реальністю, а тому вони неодмінно є або істинними, або хибними, як стверджує двозначна логіка, на відміну від багатозначної.

В істинному судженні думка про предмет і думка про його ознаку пов’язані відповідно до того, як цей предмет і його ознака пов’язані в дійсності. У хибному судженні, навпаки, те, що перебуває у зв’язку, роз’єднується, а те, що в дійсності є роз’єднаним, поєднується.

Істинність і хибність суджень є їх логічним значенням. Кожне судження має логічне (істиннісне) значення, тобто воно є неодмінно або істинним, або хибним.

Кожне судження має певну структуру (будову, зв’язок його елементів), яка залежить від того, що воно відображає – властивості чи відношення між предметами.

Структура судження трьохчленна, суб’єктно-предикатна. Вона складається із суб’єкта (S), предиката (Р) та зв’язки („є”, „–„, „не є”, „суть”, „не суть”, „належить”, „не належить” і т.ін.). Судження можуть бути і без зв’язки. Про це вже йшла мова у першому розділі.

Суб’єкт судження (від лат. subjektum – предмет) виражає знання про предмет судження, тобто те, про що говориться в даному судженні. Предмет судження – це реальний предмет, який існує чи не існує в дійсності, і про який йдеться в судженні, а отже, суб’єкт судження – поняття про реальний предмет, який і виступає предметом судження.

Предикат (від лат. рraedicatum – сказане) виражає знання про ознаку, властивість предмета думки. Зв’язка встановлює стосунки між суб’єктом і предикатом. Інколи зв’язка в судженні при мовленні або на письмі опускається, але вона мається на увазі.

Нагадаємо, що вдаючись до символічних позначень, можна записати формулу судження у такому вигляді:

 

S є (не є) Р

Ще раз підкреслимо, що суб’єкт і предикат (терміни) – це логічні змінні, а зв’язка – логічна постійна. Мовною формою судження є граматичне речення. Судження і речення не одне і теж. Судження, як правило, обмежене кількістю слів. Речення такого обмеження не має. Воно може складатися навіть з одного слова. Одне і те ж судження можна виразити в різних граматичних формах і на різних мовах. Речення може виражати емоції, переживання та ін. Судження позбавлене цих характеристик.

Усі судження, залежно від їх структури, поділяються на дві групи: прості і складні, а в межах цих двох груп діляться на окремі види. Простими називаються судження, структура яких виражається формулами „S є (не є) Р” або „aRb”, “R(a, b)”, а складними – ті, що містять два чи більше простих суджень.

Спочатку розглянемо прості судження, які в залежності від того, що в них стверджується, тобто за змістом предиката, поділяються на атрибутивні та судження з відношеннями.

Атрибутивні (від лат. аtributio – властивість, ознака) – це судження, які фіксують наявність або відсутність тієї чи іншої ознаки предметів. Наприклад: „Багато студентів не знають значення слова „ентимема”. Логічна структура або формула атрибутивного судження: S є (не є) Р.

Судження типу „А=В”, „Логіка – складова філософського знання”, „С більше D”, „Арістотель – учень Платона” є судженнями про відношення, або релятивними. Отже, релятивні, або судження про відношення – це судження, в яких відображені зв’язки між предметами та відношення (за розміром, положенням у просторі, послідовністю в часі тощо). Вони мають структуру „aRb”, де R означає першу літеру латинського слова реляція, тобто відношення. Структура суджень про відношення і атрибутивних суджень не збігається між собою, хоча в окремих випадках судження про відношення можна звести до атрибутивного.

Одним із різновидів атрибутивних суджень є судження існування, або екзистенційні. До них належать ті судження, в яких констатується наявність чи відсутність у предметів думки їх найзагальнішої властивості (атрибуту) – буття. Тобто, в судженнях існування відбивається сам факт існування або не існування предмета судження. Наприклад: „Бог існує”, „Матерія існує”, „Кентавр не існує”. Структура судження існування відрізняється від атрибутивного судження і судження про відношення. У судженні існування вказується на предмет і не вказується предикат. Судження існування можуть привести до парадоксів, це змушує замислитися над змістом поняття „існувати”. Наприклад: „Кентавр не існує”.

Атрибутивні, екзистенційні та релятивні судження складають клас категоричних суджень.

Категоричні (з греч. – ясний, безумовний) – це судження, в яких констатується наявність чи відсутність властивостей предмета безвідносно до будь-яких умов.

Стверджувальним називається судження, у якому стверджується наявність ознаки у певного предмета (чи множини предметів). Його логічна формула: S є P. Наприклад: „Платон – видатний старогрецький філософ”; „Сучасна логіка (математична чи символічна) – другий, вищий ступінь розвитку формальної логіки”.

Заперечним називається судження, у якому заперечується наявність ознаки у предметах, які мисляться у суб’єкті судження. Його логічна формула: S не є P. Наприклад: „Невірно, що судження бувають лише стверджувальними”.

Дотепер ми розглядали прості судження, що називаються ассерторичними. Особливістю ассерторичних суджень є те, що ми не оцінюємо характер зв’язку між суб’єктом і предикатом. Наприклад: “Всі троянди – рослини”. Однак у практиці людського мислення зустрічаються судження, у яких оцінюються характер стверджуваного зв’язку між суб’єктом і предикатом. Такого роду судження називаються модальними. Модальність – це характеристика судження, яка визначається принципом розрізнення об’єктивно можливого, дійсного і необхідного. Логічна модальність дозволяє встановити достовірність думок, завдяки тому чи іншому різновиду судження.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Що таке судження?

2. Яка структура судження?

3. В чому полягає істинність та хибність судження?

4. Що таке суб’єкт, предикат та зв’язка у судженні?

5. У якому відношенні знаходяться судження та граматичне речення?

6. Що таке категоричні судження та які є їх види?

7. Назвіть види суджень за кількістю.

8. Які є види суджень за якістю?

9. Охарактеризуйте поділ суджень за кількістю та якістю.

10. Дайте характеристику аналітичних і синтетичних суджень.

11. Що таке розподіленість термінів у категоричних судженнях?

12. Що таке логічний квадрат?

13. Дайте визначення складних суджень.

14. Проаналізуйте комбінації складних суджень.

15. В чому сутність методу таблиць істинності?

16. Які існують види питань та відповідей?

Бібліографічний список

Основна література: 2, 6, 9, 11,17.

Додаткова література: 1, 4, 7, 8, 11, 13, 16, 18.

Тема 4. Основні закони логіки. Умовиводи. Дедуктивні умовиводи.

План

1. Умовиводи, види умовиводів

2. Правильність та істинність міркувань

3. Поняття силогізму

4. Безпосередні умовиводи

5. Силогізм зі складаними і простими засновниками

 

Методичні рекомендації до самостійної роботи

Пізнаючи навколишню дійсність, людина отримує нові знання. Частину знань вона отримує безпосередньо внаслідок дії явищ навколишнього світу на органи чуття. Наприклад, щоб дізнатись, якого кольору пролісок, досить його побачити; щоб переконатись, що надворі сонячно, досить виглянути у вікно.

Проте, більшість знань люди отримують опосередковано, в процесі логічного мислення. Наприклад, ніхто не ставив Землю на терези, але масу її визначили; ніхто не вимірював рулеткою відстань від Землі до Сонця, але вона відома. Ці знання ми виводимо з наявних, раніше здобутих істинних знань. Логічною формою здобуття опосередкованих знань є умовивід.

Умовивід – це форма мислення, в якій з одного або кількох істинних суджень-засновків на основі певних правил виводу отримують нове судження-висновок, який логічно випливає із змісту вихідних суджень. Взагалі умовиводи за спрямованістю процесу мислення, залежно від того, як рухаються знання, – від більш загального до менш загального, від одиничного до часткового чи й до загального, від знань певного ступеня загальності до знань такого ж ступеня загальності – поділяються на дедуктивні, індуктивні, традуктивні, або умовиводи за аналогією (аналогія).

За ступенем обґрунтованості висновку умовиводи поділяються на достовірні (необхідні) і ймовірні (правдоподібні). Висновки перших є необхідно істинними (за умови істинності засновків і правильності зв’язку між ними), а висновки других – імовірно істинними, навіть за умови істинності засновків.

Залежно від кількості засновків, що входять до складу умовиводів, останні поділяються на безпосередні (до складу яких входить один засновок) та опосередковані (які містять у собі два і більше засновків).

Структура кожного умовиводу включає в себе засновки, висновок та логічний зв’язок між засновками та висновком.

Складовими частинами умовиводу є:

1) вихідне знання, або судження, з яких виводиться висновок. Записується над горизонтальною лінією. Називається засновками, або посилками;

2) вивідне знання, або судження, яке випливає з посилок. Записується під горизонтальною лінією. Називається висновком, або логічним наслідком;

3) обґрунтовуюче знання, або сам вивід (виведення), який визначає можливість переходу від наявних висловлювань (засновків) до нових висловлювань (висновків). Сюди належать правила, закони, теорії, аксіоми, постулати.

У цьому умовиводі перші два судження є засновками, а третє судження, яке стоїть після слова “отже”, – висновок.

Силогізм є такою формою умовиводу, в якій з двох суджень з необхідністю випливає третє, причому одне із цих суджень є загальностверджувальним або загальнозаперечним.

В індуктивних умовиводах висновок іде від знання про окремі одиничні предмети до знання про клас предметів в цілому, від виду до роду. Це перехід від знання меншого ступеня загальності до знання більшого ступеня загальності.

До більш глибокого розгляду індуктивних умовиводів ми повернемося у наступному розділі.

В умовиводі за аналогією (традуктивні умовиводи) (від грец. аналогія – відповідність, подібність) на основі подібності предметів за одними ознаками робиться висновок про подібність цих предметів і за іншими ознаками.

Як вже говорилося, за кількістю засновків умовиводи поділяються на безпосередні та опосередковані.

Питання для самоконтролю

 

1. Що таке умовивід?

2. Які існують різновиди умовиводів?

3. Яка структура умовиводу?

4. Дайте аналіз істинності та хибності умовиводів.

5. Що таке дедуктивний умовивід?

6. Що таке силогізм?

7. Дайте визначення індуктивного умовиводу.

8. В чому сутність традуктивних умовиводів?

9. Яка особливість безпосередніх умовиводів?

10. Наведіть приклади операції обернення безпосередніх умовиводів.

11. Що таке протиставлення предикатові?

12. Як проводиться протиставлення суб’єктові?

13. Проведіть перетворення безпосереднього умовиводу.

14. Що таке простий категоричний силогізм?

 

Бібліографічний список

Основна література: 1, 3, 8, 12,16.

Додаткова література: 2, 5, 8, 9, 12, 14, 16.

Тема 5. Індуктивні та традуктивні умовиводи

План

1. Індуктивний умовивід та його структура.

2. Правила та види індукції.

3. Метод наукової індукції.

4. Аналогія проста, поширена, строга, нестрога.

5. Моделювання та його види.

 

Методичні рекомендації до самостійної роботи

У попередніх розділах ми коротко проаналізували силогістичні умовиводи. Головною рисою силогістичних умовиводів є те, що з’являється реальна можливість встановлення невідомого відношення між двома поняттями: суб’єктом і предикатом висновку. Оскільки про це відношення нам нічого невідомо наперед, то воно виводиться із встановлення відношення кожного із цих понять (суб’єкта і предиката) до деякого третього поняття. У силогізмах усі ці відношення є відношеннями приналежності. Оскільки і суб’єкт, і предикат, як поняття, характеризуються і змістом, і обсягом, то відношення між поняттями в силогізмі мисляться як приналежність предмета класу (множині) предметів.

Силогізми не вичерпують усі можливі види умовиводів. Окрім силогістичних умовиводів існують умовиводи і несилогістичні. У чому ж полягає відмінність несилогістичних умовиводів? За допомогою несилогістичних умовиводів є реальна можливість встановлення між двома поняттями відношення приналежності ознаки поняттю (або властивості предмету) і по приналежності виду роду (або предмета класу предметів). Несилогістичні умовиводи встановлюють відношення між предметами, що мисляться у засновках іншого типу, а саме: а) відношення між предметами за величиною („предмет А більше предмета В”); б) відношення у просторі (“предмет А знаходиться нижче предмета В”); в) відношення між подіями у часі („подія А відбулася раніше, ніж подія В”); г) відношення причини і дії („подія А є причиною події В, а подія В – дією події А”). У несилогістичних умовиводах важливе місце займають, так звані, індуктивні умовиводи.

Індуктивні умовиводи – це опосередковані умовиводи, в яких з одиничних суджень-засновків виводять часткове або загальне судження – висновок. За їх допомогою ми отримуємо, в основному, істинні, а іноді – достовірні знання. Індукція буває повною і неповною.

Індукцією називається умовивід, у якому на основі знання частини предметів класу робиться висновок про усі предмети класу, про клас у цілому.

Індукція – це умовивід, хід думки від часткового до загального знання. Термін “індукція” походить від латинського слова inductio, що означає “наведення”.

Індукція, як і будь-який умовивід, складається із засновків і висновку. Засновки в індукції – це судження про окремі факти, одиничні предмети або групи предметів і явищ. Висновок – судження про клас предметів або явищ у цілому.

Сутність індукції, її особливості й значення краще за все розкриваються у порівнянні з дедуктивним умовиводом.

Індукція, як і дедукція, є опосередкованим умовиводом, адже висновок робиться не з одного, а з кількох засновків. Але якщо в дедуктивному умовиводі кількість засновків чітко визначено (силогізм, наприклад, складається тільки з двох засновків), то в індуктивному умовиводі кількість засновків може бути більшою чи меншою, у залежності від того, скільки вивчено окремих фактів, одиничних предметів або явищ.

Індукція і дедукція відрізняються спрямованістю думки. У дедуктивному умовиводі хід думки здійснюється від загального до одиничного: від знання класу предметів ми йдемо до знання окремого, конкретного предмету цього класу. Поширюючи загальне положення на окремий випадок, ми добуваємо нове знання про цей випадок. Дедукція – це така форма мислення, за допомогою якої із відомого більш загального знання виводиться нове (менш загальне) знання.

Так як індукція – це хід думки від менш загального знання до більш загального знання, то вивчивши частину предметів класу, ми робимо висновок про всі предмети класу. Знання, здобуте у висновку індуктивного умовиводу, за своїм обсягом ширше, ніж вихідне знання. Висновок в індукції охоплює увесь клас предметів, у засновках же міститься знання лише про частину предметів класу.

Умовивід, у якому висновок не випливає чітко із засновків, а лише до певної міри підтверджується посилками, називається недедуктивним умовиводом.

Імовірність – це величина, яка характеризує “ступінь можливості” якоїсь події, що може як відбутися, так і не відбутися.

Імовірний умовивід – це умовивід, в якому із істинних засновків певної структури одержують висновок, що може бути як істинним, так і хибним.

Математична імовірність визначається як числова характеристика ступеня можливості появи якої-небудь визначеної події у визначених умовах, що можуть повторюватися необмежену кількість разів. Математична імовірність характеризує реальні події і процеси, що відбуваються в людському житті.

Логічна імовірність – це ступінь підтвердження одних висловлювань (суджень) іншими, істинність яких установлена раніше.

Основна відмінність між виокремленими різновидами імовірності полягає у тому, що математична імовірність виражає особливий вид зв'язків об'єктивно існуючих явищ, а логічна імовірність – відносини між висловлюваннями про ці явища.

Поняття математичної і логічної імовірності протягом декількох століть розвивалися у межах однієї і тієї ж теорії імовірностей, що вивчає закономірності масових випадкових подій. Вихідними поняттями теорії імовірностей є: поняття про необхідні (неминучі) і неможливі, а також випадкові події.

 

Аналогія безпосередньо пов'язана з моделюванням як певним методом пізнання об'єктивної дійсності. Вона є його логічною основою.

Моделюванням називається засіб здобуття знань на основі аналогії.

Як метод пізнання, моделювання передбачає наявність двох предметів або систем:

1) предмет (система), про який треба здобути знання, але який через певні обставини не може стати об'єктом безпосереднього вивчення (зразок, оригінал або прототип);

2) предмет (система), який певним чином імітує зразок, і який безпосередньо вивчається – модель.

За функцією, в процесі пізнання, методи аналогії та моделювання настільки пов'язані між собою, що правильним, очевидно, було б називати цей метод не аналогією і моделюванням, а аналогією-моделюванням. Моделювання включає елементи фантазії, наукової творчості та уявлення. Модель не лише відображає існуючий об'єкт, а й може стати прообразом майбутнього предмета чи явища.

Висновки за аналогією і побудова відповідних моделей мають місце як у природничих науках, так і при вивченні складних соціальних явищ.

Одним із головних засобів побудови теоретичного знання є гіпотетико-дедуктивний метод, найважливішою складовою якого є гіпотеза – форма імовірного знання, істинність або хибність якого ще не встановлена.

Поняття „гіпотеза” (від грецького – основа, припущення) вживається в кількох значеннях:

1) будь-яке припущення;

2) припущення про можливий причинний зв'язок між явищами;

3) форма умовиводу, висновок якого відображає припущення про можливий закономірний зв'язок між явищами.

Навіть таке тлумачення поняття „гіпотези” свідчить про те, що воно багатозначне, а це вимагає чіткого визначення її характерних рис.

Отже, гіпотеза – це науково обґрунтоване припущення про причини або закономірний зв'язок якихось явищ природи, суспільства і мислення, які нам невідомі.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Що таке індукція?

2. Які існують види індукції?

3. Наведіть приклади індуктивних умовиводів.

4. Дайте визначення неповної та популярної індукціі.

5. Що таке математична імовірність?

6. Які ознаки логічної імовірності?

7. Що таке причинний зв’язок?

8. Проаналізуйте дію методу встановлення причинних зв’язків.

9. Що таке метод єдиної подібності?

10. Дайте визначення гіпотези та назвіть її основні види.

11. Яку гіпотезу можна вважати науковою?

 

Бібліографічний список

Основна література: 1, 8, 3.

Додаткова література: 1, 3, 4, 6, 12, 14, 16.

 

Тема 6. Логічні основи теорії аргументації

План

1. Аргументація і доведення.

2. Критика і спростування.

3. Суперечки.

4. Стратегія і тактика аргументації та критики.

5. Правила аргументації і критики, доведення і спростування.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

Соціально-політичному життю людей притаманна поліфонія думок, поглядів, точок зору і т.д., яка є своєрідним свідченням культурного плюралізму. І все ж, заради певних цілей і потреб, людині необхідно намагатися усувати відмінність у поглядах. Таких ситуацій безліч: наукові конференції, судові засідання, слухання в парламенті, переговори з приводу політичних, економічних проблем, не кажучи вже про ситуації повсякденного життя.

Для позначення процесу обміну протилежними думками часто використовують слово “суперечка”. Саме у ситуаціях суперечок найчастіше застосовуються процедури доведення і спростування, аргументації і критики. Побіжно охарактеризуємо деякі форми суперечок.

Дискусія – найчастіше, наукова суперечка двох або декількох людей, під час якої з'ясовують і зіставляють різні точки зору з метою пошуку правильного вирішення спірного питання, або ж з метою пошуку істини чи, принаймні, наближення до неї.

Під диспутом сьогодні розуміється публічна суперечка двох людей з приводу наукового або суспільно важливого питання. Слово “дебати” найчастіше застосовують у політичній сфері (наприклад, “парламентські дебати”). Часто цим словом позначають суперечки, що виникають під час обговорення доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях і т.д.

Полеміка дещо відрізняється тим, що має на увазі не стільки усунення відмінностей у поглядах (переконаннях), скільки боротьбу протилежних точок зору з приводу певного питання. Мета полеміки - не пошук істини, а прагнення, перш за все, до максимального обґрунтування своєї тези і спростування тези іншої сторони.

Перебуваючи в стані суперечки, люди керуються різними методами і переслідують різні цілі. Тому можна говорити про:

а) суперечку заради істини (тобто діалектичну суперечку, де слову “діалектика” надають його первісного значення, а саме, “мистецтво досягнення істини в бесіді”);

б) суперечку, мета якої – просто переконати іншу людину;

в) суперечку заради перемоги в суперечці, тобто “еристичну” суперечку. Її мета – взяти гору над “супротивником” за будь-яку ціну, використовуючи будь-які методи. В еристичній суперечці керуються різними мотивами, перемога може бути потрібною для демонстрації своєї принциповості або для свого самоствердження. Отже, еристика (від грець, еns – суперечка) – це мистецтво проведення суперечки;

г) суперечка заради суперечки. Це свого роду “спорт” або вид розваги. Тут не є важливими ні власне предмет суперечки, ані її мета. Найважливішим є факт перебування в стані суперечки.

Сторони, які сперечаються, називаються, відповідно, пропонентом і опонентом.

Пропонент, або протагоніст – той, хто висуває, обстоює деяку тезу.

Опонент, або антагоніст – той, хто заперечує.

Зазначимо, що не будь-яку ситуацію суперечки (тобто ситуацію обміну протилежними думками і намагання усунути розходження у поглядах) характеризують як аргументативну дискусію.

Аргументативна дискусія – це така форма суперечки, яка здатна зробити внесок в інтелектуальний прогрес. Вона відбувається переважно на платформі розуму з використанням раціональних засобів обґрунтування.

У найширшому значенні термін “аргументація” вживається для позначення процесів обстоювання пропонентом деякого твердження з метою доведення того, що це твердження є істинним, слушним.

Поруч із терміном “аргументація” нерідко використовують термін “доведення”.

Доведення (на відміну від аргументації) – це логічна операція обґрунтування істинності одного твердження (судження, гіпотези, концепції) за допомогою інших істинних і зв'язаних з ним суджень шляхом побудови відповідного міркування.

Доведення – це завжди правильне міркування, в якому відношення між засновками і висновком є відношенням логічного слідування (такі міркування називаються демонстративними).

Доведення є окремим (особливим) випадком аргументації, позаяк аргументація може здійснюватися не обов'язково за допомогою логічно бездоганних міркувань та істинних аргументів. Аргументація не буде доведенням або у випадку використання лише правдоподібних (недостовірних) аргументів, або у випадку недемонстративних міркувань.

Термін “доказове” міркування часто застосовується як синонім наукового “мислення”. Протил