Робота над деформованим текстом.

· Склади із слів речення.

неможливе, північним,за, життя, колом. дерева,там,не ростуть, майже, навіть. рік, вітри,увесь, пронизливі, дують.

Прочитай і визнач, скільки в тексті речень. Доведи.

· Спиши, ставлячи після кожного речення крапку.

· Про яку пору року говориться в тексті?

Раптом з півночі насунула чорна хмара пливе над снігами потемнів сніговий килим падають сніжинки на землю тихо лягають на поле, на ліс, на дорогу.

Закінчи речення.

1) Речення виражає …

2) Речення складається …

3) Слова в реченні пишуться …

4) Перше слово в реченні треба писати …

5) У кінці речення можуть ставитися …

5.

Пофантазуй! Спробуй придумати твір про випадок у зимовому парку.

Борис Комар. Загублені рукавички. Анатолій Костецький. Про друга

Прочитай оповідання (або послухай).

ЗАГУБЛЕНІ РУКАВИЧКИ

Товаришів у мене багато – у школі, в нашому й сусідніх дворах. Але найбільше я дружу з Ігорем. Ми і живемо в одному будинку, в одному парадному, на одному поверсі, і навчаємось в одному класі, і сидимо за одною партою. Всі кажуть, ніби ми й схожі між собою – як брати. І справді: обидва біляві, кирпаті, довгошиї, в обох сірі в крапинку очі, веснянки на носах і їдоках.

Проте в чомусь і не схожі. Ігор, наприклад, носить черевики тридцять шостого розміру, а я тільки тридцять четвертого, в нього зріст метр і двадцять дев'ять сантиметрів, у мене – на три сантиметри менше. Зате я вмію, як захочу, ворушити вухами, у нього ж, скільки не пробував, – не виходить.

Яка в нас дружба – судіть з такої пригоди.

Коли похолодало і випав сніг, Ігореві, щоб не мерзли руки, купили зелені вовняні рукавички. М'якенькі і теплі-теплі. Я теж захотів такі самі. Мама купила й мені.

Одного разу на великій перерві ми кидалися сніжками. Як подзвонили на урок, припинили гру, вбігли в клас, глянули, а в нас обох немає по рукавичці. В мене – лівої, в Ігоря – правої. Наступної перерви майже всім класом шукали. Перерили в шкільному дворі геть увесь сніг і не знайшли.

— Ну, де вона пропала? – сумував Ігор. – Тепер дома будуть лаяти...

— І мене лаятимуть... – журився я.

Після того вже й учителів мало слухали на уроках. Все думали про загублені рукавички і про те, як пояснити вдома, де вони поділися. Мені ще нічого. Мама, звісно, погнівається, обізве ґавою- роззявою, потім пересердиться і знову купить нові рукавички. Ще й тато може заступитися. Скаже: «3 ким такого не буває?..». Бо він минулої зими також загубив десь навіть не одну, а дві свої шкіряні рукавиці. А ось Ігореві більше перепаде. В нього і мати сердитіша, і заступитися, мабуть, нікому – його ж батько, певно, ніколи не губив рукавиць. Жаль, дуже жаль Ігоря...

«А що, як віддати йому свою рукавичку? – раптом подумав я. – В нього ж – права, в мене – ліва. Якраз і буде пара!..». Авжеж, так і зроблю – віддам свою. Тоді дома не взнають, що він загубив, і не лаятимуть. Але ж Ігор може ще й не взяти. Знаю його. Скаже: «Чого це ти мені свою віддаєш? Бери краще мою».

Звичайно, він трохи матиме рацію. Коли я його виручу, Ігореві буде зовсім добре. А мені? Мені – гірше. То хоч одну рукавичку принесу й покажу мамі, менше, може, гніватиметься. А як жодної не матиму, сердитиметься дужче, це ж ясно. Ні, якщо вже віддавати Ігореві свою рукавичку, то треба, щоб і він про це не знав!..

Так і зробив. Наприкінці останнього уроку засунув тихцем рукавичку в Ігорів ранець, глибоко, на саме дно.

Ото здивується, як знайде! – тішився я. Прийде з школи додому, повитягає з ранця книжки, зошити, пенал, тоді-зирк! – аж у ньому й друга рукавичка спокійненько лежить. «І як вона там опинилася?.. Мабуть, хтось із хлопців або дівчат навмисне засунув, щоб покепкувати з мене», – подумає і радий-радий буде, що так щасливо все закінчиться. Однак вийшло непередбачене, довелося самому дивуватися.

Коли я вдома викладав на стіл із свого ранця книжки та зошити, то разом з ними витяг і зелену вовняну рукавичку. Спершу подумав, що ми з Ігорем переплутали ранці. Таке вже не раз було, бо вони однакові. Щоб цілком переконатися в тому, подивився на зошити. Ні, зошити мої. Значить, не переплутали. А як же тоді в мій ранець потрапила ця рукавичка? Адже я добре пам'ятаю, що засовував її не в свій, а в Ігорів. Стривай, стривай, рукавичка ж із правої руки!

Тепер все зрозуміло. Виявляється, Ігор теж хотів мене виручити і засунув у мій ранець свою рукавичку. От сміхота, от комедія!..

Хапаю рукавичку і мерщій до Ігоря. Тільки відчинив свої двері, відчиняються навпроти і його. Я тримаю в руці зелену вовняну рукавичку і він держить таку ж...

Борис Комар