Навколишнє природне середовище як інтегрований об єкт екологічного права.

Навколишнє природне середовище як інтегрований об єкт екологічного права.

Приро́дне навко́лишнє середо́вище, що часто називається просто навколишнім середовищем або довкілля — всі живі та неживі об'єкти, що природно існують на Землі або в деякій її частині (наприклад, навколишнє середовище країни). Цей термін включає декілька ключових компонентів:

Повні одиниці рельєфу, які функціонують як природні системи без значного людського втручання, зокрема всі рослини, тварини, скелі, тощо і природні явища, що відбувається в їх межах.

Універсальні природні ресурси і фізичні явища, що не мають чітких меж, наприклад повітря, вода і клімат, також як і випромінювання, електрична напруга і магнетизм, що не походять від людської діяльності.

Коли говорять про захист довкілля, мають на увазі збереження сприятливого середовища для існування живих істот у всій повноті біологічного різноманіття. Діяльність людини не має призводити до критичного порушення біологічного світу, бо в цьому середовищі зрештою жити людині.

Природне навколишнє середовище протиставляється штучному або техногенному середовищу, яке охоплює області і компоненти, на які сильно впливає людина. Географічна область розцінюється природним навколишнім середовищем, якщо людський вплив на нього тримається нижче за певний обмежений рівень (подібно до пункту 1 вище). Цей рівень залежить від специфічного контексту і змінюється в різних областях і контекстах. Термін дика природа, з іншого боку, посилається на області без будь-якого людського втручання (або практично без нього).

 

9. Методи екологічного права. Імперативи та пріоритети екологічного права.

Методи правового регулювання екологічних правовідносин - способи і прийоми, спрямовані на ефективне регулювання екологічних правовідносин, забезпечення реалізації прав і дотримання обов'язків суб'єктами цих відносин у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки умов проживання людей. Розрізняють:

• адміністративно-правовий метод, або авторитарний (виходить з нерівного положення сторін - із відношення влади та підлеглості):

дозволяючі дії; санкціонуючі дії; погоджувальні дії;

обмежувальні дії; упереджувальні дії; заборонні дії.

•цивільно-правовий метод, або заохочувальний (заснований на рівності сторін):

альтернативні дії; рекомендаційні дії; стимуляційні

дії; ініціативні дії.

Отже, метод правового регулювання екологічних відносин-це закріплена в законодавстві сукупність адміністративно-цивільноправових способів і прийомів впливу на поведінку учасників цих відносин.

Функції екологічного права.

 

Функції екологічного права - основні напрями впливу норм екологічного права на волю і поведінку суб'єктів екологічних правовідносин і забезпечення правопорядку в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища, гарантування екологічної безпеки.

Загальноправові функції:

• регулятивна, виховна, превентивна, охоронна. Спєціальноправові функції:

• екологічна, природоохоронна.

 

Зміст права природокористування.(так по конспекту)

Екологічне ліцензування.

Екологічне ліцензування — це відносини між державою в особі її спеціально уповноважених органів та суб'єктами господарювання (фізичними та юридичними особами), змістом яких є санкціонування здійснення цими суб'єктами певної діяльності в галузі охорони навколишнього природного середовища на основі оцінки їх відповідності комплексу вимог, що висуваються з боку держави.

Екологічне ліцензування є функцією державного управління, з допомогою якої забезпечується правовий зв'язок між діяльністю суб'єктів господарювання в галузі природокористування та охорони довкілля та державою в особі її органів. Через функцію ліцензування держава ніби бере на себе частину відповідальності за всю діяльність в екологічній сфері, що підлягає ліцензуванню. Такому ліцензуванню підлягають найбільш важливі з точки зору державних інтересів види діяльності, а також види діяльності, які можуть спричинити найбільш суттєвий вплив на якісні та кількісні характеристики природних ресурсів та довкілля в цілому. Надаючи екологічну ліцензію, держава визначає придатність конкретного суб'єкта (його відповідність кваліфікаційним вимогам, вимогам організаційного, матеріально-технічного забезпечення тощо) здійснювати певну екологічно-важливу діяльність. Законодавство не містить визначення поняття «екологічне ліцензування» чи «екологічна ліцензія»

.Під екологічною ліцензією нами розуміється узагальнена назва групи дозвільних документів державного зразка, якими засвідчується право суб'єкта господарювання (ліцензіата) на провадження зазначеного в ній виду господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів чи потенційним шкідливим впливом на довкілля, протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Законодавство не встановлює чіткого переліку ліцензій власне екологічного характеру.

Крім ліцензій, що видаються центральними органами виконавчої влади, деякі екологічні ліцензії уповноважені видавати місцеві державні адміністрації. В основному такі ліцензії стосуються використання природних ресурсів місцевого значення.

Відповідно до основних принципів державної політики у сфері ліцензування, закріплених ст. 3 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню. Незважаючи на це, традиційно існує значна кількість дозволів, що дають право на спеціальне використання природних ресурсів або здійснення діяльності, що може справити негативний вплив на довкілля, які встановлені актами екологічного, насамперед природоресурсного, законодавства і до цього часу не перенесені до спеціальних законодавчих актів про ліцензування. Ці дозволи мають різні назви, застосовуються до різного кола суб'єктів, видаються різними державними органами, органами місцевого самоврядування або навіть власниками чи первинними природокористувачами. Саме вони складають правові підстави виникнення цілого ряду відносин стосовно природокористування Це наприклад -. лісорубний квиток, ордер, відстрільна картка (на пернату дичину, кроля дикого, зайця-русака, єнотовидного собаку, вовка та лисицю

За Шемчешенко

Економіко-правовий механізм охорони довкілля — це комплексний міжгалузевий правовий інститут, який об'єднує норми права різних його галузей і спрямований на системне правове регулювання суспільних відносин у сфері охорони довкілля на засадах узгодження екологічних та економічних інтересів суспільства; це система, яка містить правову, інституційну, функціональну та економічну підсистеми; це система політико-правових, організаційно-правових, управлінських, економічних, у тому числі фінансових і податкових, заходів, спрямованих на забезпечення охорони природи, раціонального природокористування та екологічної безпеки. Найбільш коротко економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища можна визначити як сукупність правових та організаційних заходів, спрямованих на реалізацію економічних важелів забезпечення охорони довкілля.

 

76. Правові форми платежів (зборів) у галузі екології. Еколого-економічні правовідносини.

77. Нормативи платежів (зборів) та ліміти (квоти) у системі економіко-правового механізму в галузі екології.

Правові форми платежів в галузі екології — юридично встановлені види плати в галузі використання природних ре-сурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки

Плата за спеціальне використання природних ресурсів

Плата за погіршення якості природних ресурсів

Плата за забруднення навколишнього природного середовища

Плата за спеціальне використання природних ресурсів — форма економічного платежу, яка підлягає сплаті фізичними і юридичними особами за одиницю природного ресурсу, наданого (переданого) для спеціального використання

Нормативи плати за використанні природних ресурсів — юридичне визначена, фіксована сума коштів, обов'язкова для сплати юридичними і фізичними особами, які використовують природні ресурси на титулі права власності або спеціального природокористування (Природноресурсовий податок)

Фактори визначення – розповсюдженості, продуктивності, якості, місцезнаходження...

Ліміти використання природних ре-сурсів— щорічно затверджувані компетентними органами виконавчої влади норми, які визначають обсяги природних ре-сурсів, на основі яких видаються дозволи на спеціальне використання природних ресурсів. Органи, що затверджують ліміти використання природних ресурсів державного значення - Кабмін, Мінбезпеки.

 

КК України

Стаття 236. Порушення правил екологічної безпеки Стаття 237. Невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення
Стаття 238. Приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення
Стаття 239. Забруднення або псування земель Стаття 239-1. Незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель Стаття 239-2. Незаконне заволодіння землями водного фонду в особливо великих розмірах
земель

90. Правові форми еколого-правової відповідальності.

Правова відповідальність в галузі екології, як правило, визначається як особливий стан (вид) суспільних екологічних правовідносин, при якому правовими засобами забезпечується виконання відповідальними особами спеціальних обов'язкових вимог законодавства в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки чи застосування до винних осіб заходів державно-правового примусу.

Аналізуючи структуру еколого-правової відповідальності, можна, як вважає один з провідних українських фахівців в галузі екологічного права В.І.Андрейцев, виділити її наступні форми:

1. Позитивна (активна) специфічна форма стану суспільних екологічних правовідносин, в яких активно реалізується спеціальна правосуб'єктність зобов'язаних осіб, що спрямована на виконання належних позитивно юридично значимих дій в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки.

2. Негативна (ретроспективна) особлива форма суспільних відносин, в яких за допомогою правових норм та інших юридичних засобів забезпечується добровільне чи примусове виконання винними особами вимог екологічної безпеки, ефективне використання природних ресурсів, охорона навколишнього природного середовища або покладається обов'язкове виконання інших обов'язків за допущене екологічне правопорушення.

28 червня 1996 р. було прийнято Конституцію України, в якій закріплено, що "людина, її життя і здо­ров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека ви­знаються в Україні найвищою соціальною цінністю"'

При цьому слід відмітити, що життя, здоров'я: безпека людини значною мірою залежить від яко­сті навколишнього природного середовища.

Діюча Конституція України містить і ряд інших статей екологічної спрямованості, які закріпипи право людини й громадянина в Україні на безпечне для життя й здоров'я навколишнє природне сере­довище {зокрема, це ст. 50 Конституції України, яка проголошує право кожної людини на безпечне для життя й здоров'я довкілля та компенсацію завданої порушенням цього права шкоди; ст. 16 Конституції України, яка проголосила, що забезпечення еколо­гічної безпеки й підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорно­бильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави).

Таким чином, можна говорити, що забезпечення екологічної безпеки - окремий напрямок діяльності держави, що визначений як пріоритетний і є окре­мою її функцією.

Таким чином, проблема реалізації принципів за­безпечення екологічної безпеки й підтримання екологічної рівноваги є, безумовно, проблемою реалізації конституційних норм, в яких закріплені права на найвищі соціальні цінності: життя, здо­ров'я й безпеку людини.

Тобто можна говорити про проблему реалізації конституційних норм, які є логічним центром усього законодавства. Проблема реалізації конституцій­них норм, яка не є новою і вже знайшла своє висві­тлення на сторінках наукової літератури у зв'язку з тим, що Конституцією України закріплено принци­пово новий (як для Основного закону колишньої радянської республіки) механізм її дії - ст. 8 Кон­ституції закріплено, що її норми є нормами прямої дії- набула принципово нового значення.

При цьому, як відмічалося й раніше в юридичній літературі, юридична відповідальність є одним з найважливіших елементів гарантування конститу­ційних норм і принципів⁴

До цього часу не вироблено єдиного, загально­визнаного підходу до визначення поняття юридич­ної відповідальності. Більше того, на думку деяких авторів, вживання самого терміна "відповідаль­ність" у найрізноманітніших значеннях призводить навіть до песимістичних висновків відносно мож­ливості вироблення єдиного поняття.

Так, наприклад, Р.О.Халфіна стверджує, що в праві термін "відповідальність" давно знайшов ціл­ком визначений зміст, який відрізняється від зага­льновживаного. Зміст цього поняття, на її думку, полягає в негативних наслідках для особи чи орга­нізації, які допустили протиправний поступок. Далі вона приходить до висновку, що юридична відпові­дальність не має ніякого відношення до загально­вживаного поняття відповідальності, а є спеціаль­ним терміном⁶.

Однак таку позицію навряд чи можна сприймати буквально, оскільки це призводить до звуження ролі відповідальності в забезпеченні правового порядку взагалі й особливо у сфері екологічної безпеки, а також не враховує об'єктивні історичні етапи виникнення та формування поняття відпові­дальності й становлення його теперішнього, "ретроспективного" розуміння. Більше того, юриди­чна відповідальність на сьогоднішній день не по­винна спиратися лише на свої каральні важелі впливу на суб'єктів правовідносин, але й діяти превентивно, носити (мати направленість) попере­джувальний, стримуючий характер, оскільки в ряді випадків порушений правовий порядок не може бути поновлений лише покаранням винної особи.

Так, позитивна юридична відповідальність в галузі екологічної безпеки полягає у відповідальному ста­вленні суб'єкта правовідносин до своїх обов'язків у галузі екологічної безпеки, що сформульовані в приписах правових норм, у тому числі й тих, які встановлюють відповідальність (тобто не вчиняти дій, які описані в диспозиціях правових норм, що передбачають відповідальність за правопорушення в галузі екологічної безпеки). Така думка знайшла своє відображення і в еколого-правовій літературі'.

Ретроспективна (негативна) відповідальність в галузі екологічної безпеки полягає в покладенні на правопорушника особпивого обов'язку, специфі­кою якого є те, що він виконується, як правило, із застосуванням заходів примусу. При цьому об'єктивним наслідком цього правопорушення є порушення екологічного правопорядку, що полягає в протиправному забруднені навколишнього при­родного середовища, порушенні екосистем, нане­сенні шкоди, виникненні небезпеки дпя життя й здоров'я людини, а юридичною підставою виник­нення правовідносин відповідальності в широкому розумінні є порушення винними особами вимог екологічної безпеки та, зокрема, права громадян на безпечне для життя й здоров'я довкілля.

Таким чином, враховуючи часто невиправний характер екологічної шкоди, ретроспективна відпо­відальність сама по собі не може бути гарантом чи ефективним засобом забезпечення екологічної безпеки, а має спиратися перш за все на свій пози­тивний вплив на охоронювані правовідносини.

Як зазначалося вище, історично обидва значен­ня терміна "відповідальність" виникли досить дав­но. Так, уперше термін "відповідальність" в науку ввів Томас Ґоббс у XVII ст. і використав у значенні абстрактної відповідальності співгромадян за дії своєї держави. Гегель розумів відповідальність як розумне усвідомлення особою необхідності визна­ченої (встановленої) моделі поведінки.

Лише через два століття Джоном-Стюартом Міл-лем термін "відповідальність" був застосований ви­ключно в ретроспективному значенні. І тому, як за­значають дослідники, саме його можна називати ро­доначальником ретроспективної відповідальності, яка в подальшому традиційно мається на увазі при розгляді проблеми відповідальності в юриспруденції⁹.

Однак незалежно аід того, в якому значенні тер­мін "відповідальність" вживається, неспростовним є той факт, що юридична відповідальність (позити­вна чи ретроспективна) є гарантом виконання пра­вових норм у галузі екологічної безпеки й поряд з економічним механізмом забезпечення екологічної безпеки має позитивно впливати на правовідноси­ни в цій сфері.

При цьому сила дії ретроспективної відповідаль­ності полягає не стільки в санкціях, передбачених нормами за невиконання, у нашому випадку еколо-го-правових норм, і їх застосуванні в разі вчинення правопорушення, а в інших важелях впливу, а са­ме у впливі на правосвідомість порушника, його вихованні й вихованні третіх осіб у дусі поваги до закону й прав інших осіб, у формуванні правової культури населення.

Так, особа, утримуючись від вчинення дій, відпо­відальність за які передбачена законодавством, чи здійснюючи свою діяльність відповідно до діючих вимог екологічної безпеки, тим самим відповідально ставиться до своїх громадянських обов'язків, і тому відповідальність ретроспективна не наступає, але натомість можна говорити про відповідальність та­кої особи в позитивному значенні цього терміна.

На сьогоднішній день на практиці існує проблема застосування юридичної відповідальності за вчинені правопорушення в галузі екологічної безпеки, що, перш за есе, пов'язано, з одного боку, з недостат­ньою розробленістю теоретичних підходів до цього засобу гарантування екологічної безпеки, а з іншого боку, - з недостатнім законодавчим регулюванням, що полягає як у наявності прогалин у законодавстві, так і незадовільною реалізацією існуючих правових норм, у тому числі й унаслідок низької правової сві­домості й правової культури населення.

 

 

Підстави виникнення правовідн.,зокрема,коли йдеться про загальне людське право громадян на природну безпеку,це право базується на ризику,пов’язаному з різними явищами природної стихії.Підставою виникнення цієї групи правовідносин є ряд пр.норм,які визнали обовьязком держави забезпеченя еколог.безпеки і підтриманням е.рівноваги на тери.України.

Обов’язки держави щодо забезпечення екологічної безпеки.(У процес проектування,розміщення, будівництва, реорганізації, введення та експлуатацію підприємств та інших об’єктів. У процесі застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних, хімічних речовин та інших препаратів. У процесі проведення наукових досліджень, впровадження відкриттів, винаходів, застосування нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем.)Обов’язки інших осіб щодо дотримання вимог екологічної безпеки.(При проектуванні, виробництві, експлуатації та обслуговуванні транспортних засобів. При проектуванні, розміщенні, будівництві, рекострукції, введенні в дію, експлуатацію військових, оборонних об’єктів. При плануванні, розміщені, забудові і розвитку населених пунктів.)

Всю сукупність ек.правод.можно поділити на 2 групи:

1)право.з приводу природокористування(земельні,водні,лісові,гірничі,фауністичні,по використанню атмосф.повітря)

2)охоронні(природоохоронні-охорона навкол.природ.серед,антропоохороні-з приводу життя і здоровья людини)

Вони базуються на багатогранності форм прав.власності. на природні ресурси и права природокористування.

Головним аспектом правовідносин є взаємодія суб.,наділених певними правомочностями.

Основою для охороних правовідн. Є КУ право її громадян на безпечне для життя і здоровья навколишн природ серед.

 

162. Державне управління та регулювання в сфері забезпечення екологічної безпеки в Україні: поняття, види, співвідношення.

Управління охороною навколишнього природного середовища полягає у здійсненні в цій галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності. Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюють КМУ, Ради та їх виконавчі і розпорядчі органи, а також спеціально уповноважені на те державні органи по охороні н.п.с. використанню природних ресурсів та інші державні органи відповідно до законодавства України. Спеціально уповноваженими державними органами управління в галузі охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів у республіці є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних
ресурсів, його органи на місцях та інші державні органи, до компетенції яких законодавством України та Автономної Республіки Крим віднесено здійснення зазначених функцій. Громадське управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється громадськими об'єднаннями і організаціями, якщо така діяльність передбачена їх статутами, зареєстрованими відповідно до законодавства України.

Метою управління в галузі охорони навколишнього природного середовища є реалізація законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони н.п.с, раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у галузі охорони навколишнього природного середовища.

Одним з основних нормативно-правових актів, що регулюють відносини у зазначеній сфері, є Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991 р.). Цей Закон визначає засади та рамки діяльності щодо захисту довкілля, передбачає реалізацію державних екологічних програм, стверджує право власності на природні ресурси. Законом визначено такі цілі: регулювання захисту довкілля, використання природних ресурсів і підтримання екологічної безпеки; запобігання можливій шкоді довкіллю від економічної та іншої діяльності; збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів, які є частиною історичної та культурної спадщини України.

Іншими нормативно-правовими актами є: Земельний кодекс України (2001 р.), Водний кодекс України (1995 р.), Лісовий кодекс України (1994 р.), Кодекс України про надра (1994р.), Закони України "Про природно-заповідний фонд" (1992 р.), "Про охорону атмосферного повітря" (1992 р.), "Про тваринний світ" (2001р.), "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" (1995р.), "Про екологічну експертизу" (1995 р.), "Про виключну (морську) економічну зону України" (1995 р.), „Про питну воду та питне водопостачання" (2002 р.), "Про утилізацію радіоактивних відходів" (1995 р.), "Про відходи" (1998 р.) тощо.

Екологічне регулювання - це система активних законодавчих, адміністративних, економічних заходів і важелів впливу, які використовують державні органи різного рівня для примушування забруднювачів навколишнього природного середовища обмежити викиди шкідливих речовин у природне середовище, а також для матеріального стимулювання сумлінних природокористувачів.

Управління (як правова форма державного керівництва екологією) – означає прийняття компетентним органом юридично значущих рішень для суб’єктів екологічних відносин з оперативних питань екологічної безпеки (екологічна експертиза, стандартизація й нормування, програмно-цільове планування…).

Організаційно-правові форми забезпечення екологічної безпеки – це пити функціональної діяльності спеціально уповноважених організаційних державних структур, інспекцій, які спрямовані на організацію, координацію, розпорядження, погодження, інформування, ліцензування, сертифікацію, контроль і т.д. з метою забезпечення усіма юридичними особами і фізичними особами та державою вимог, норм і нормативів екологічної безпеки.

Реалізація організаційно-правової форми здійснюється через відповідне правове регулювання – опосередковується законодавством.

Правове регулювання створює умови для організаційних засад та функціональної діяльності щодо забезпечення екологічної безпеки.

Організаційно-структурне забезпечення екологічної безпеки – наявність узгоджених організаційно-правових структур щодо реалізації законодавства в сфері екологічної безпеки, тобто взаємодіючих та узгоджених структур органів держави на національному, регіональному, місцевому та галузевому рівнях.

Організаційно-функціональне забезпечення екологічної безпеки – функціональна діяльність визначених структур.

Правове регулювання містить правові норми щодо безпосередньої діяльності органів та інституцій.

Організаційно-правові структури (відповідно до Конституції України, положень екологічного законодавства):

1) органи загальної компетенції, їх спеціальні структури та повноваження;

2) органи спеціальної компетенції;

3) органи єдиної системи запобігання та реагування на надзвичайні ситуації.

 

163. Система органів державного управління та регулювання спеціальної компетенції у сфері забезпечення екологічної безпеки. 30 Повноваження органів державного управління та регулювання спеціальної компетенції щодо забезпечення екологічної безпеки.

Організаційно-правові структури (відповідно до Конституції України, положень екологічного законодавства):

1) органи загальної компетенції, їх спеціальні структури та повноваження;

2) органи спеціальної компетенції;

3) органи єдиної системи запобігання та реагування на надзвичайні ситуації.

Органи спеціальної компетенції. Система цих органів базується на органах центральної виконавчої влади надвідомчої компетенції в галузі забезпечення екологічної безпеки: Міністерство охорони навколишнього природного середовища (Указ Президента України від 10.02.2004 року); Міністерство з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (Указ Президента України від 05.03.2004 року); Міністерство охорони здоров’я (затверджене Указом Президента України від 24.07.2000 року). Повноваження цих органів носять надвідомчий характер (дані органи координують діяльність всієї системи органів виконавчої влади у сфері забезпечення екологічної безпеки).

Міністерство охорони навколишнього природного середовища (Мінприроди) є центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та екологічної безпеки. Завдання:

1 забезпечення реалізації державної політики у сфері проведення моніторингу, забезпечення екологічної безпеки...;

2 здійснення комплексного управління у сфері забезпечення екологічної безпеки;

3 здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства про екологічну безпеку та охорону навколишнього природного середовища. Цей контроль також носить надвідомчий характер, органи, посадові особи держави, екологічної інспекції мають право такого контролю. Об’єктами є всі природні ресурси, крім надр і лісів. Державний контроль застосовується до будь-яких суб’єктів.

Повноваження Міністерства природи:

1) застосовувати економічні санкції до підприємств, установ, організацій за порушення вимог законодавства та подавати позови про відшкодування збитків...;

2) повноваження щодо реалізації науково-технічної політики щодо реалізації забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання природних ресурсів;

3) проведення робіт із стандартизації, сертифікації, нормування та надання дозволів або ліцензій + акредитації;

4) повноваження щодо перевезення небезпечних відходів та їх видалення.

Групи повноважень Мінприроди:

I. повноваження організаційно-дорадчого характеру: організація і скликання спільних нарад з питань забезпечення екологічної безпеки;

II. повноваження у сфері організаційного контролю (одержання інформації щодо забезпечення екологічної безпеки, реалізації заходів спрямованих на попередження, ліквідацію надзвичайних ситуацій) + повноваження обмежувати діяльність підприємств, установ, організацій, що експлуатують об’єкти підвищеної небезпеки;

III. санкціонуючі повноваження: надання керівникам обов’язкових до виконання приписів; уповноважені застосовувати санкції економічного характеру до порушника; передавати правоохоронним органам в разі наявності інформації про скоєні злочини;

IV.юрисдикційні повноваження: обмеження, зупинення, тимчасове обмеження діяльності підприємств.

Міністерство з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Повноваження:

1 реалізація державної політики щодо захисту населення і територій від ситуацій надзвичайного і техногенного характеру;

2 ліквідація наслідків надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру, а також Чорнобильської катастрофи.

Завдання:

1) координація діяльності органів виконавчої влади нижчих рівнів;

2) керівництво діяльністю штабів військової оборони і цивільної оборони і підпорядкованих їм. Системи аварійно-рятувальних служб (ЗУ від 19.12.1999 року) – сукупність організаційно об’єднаних органів управління сил та засобів призначених для вирішення питань щодо запобігання та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та окремих їх наслідків, в тому числі проведення пошукових аварійно-рятувальних та інших робіт.

Міністерство охорони здоров’я є головним органом центральної виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, державної політики створення, виробництва, контролю за якістю лікарських засобів.

Повноваження:

1 аналіз і прогноз показників стану здоров’я населення;

2 приймає участь у розробці заходів на недопущення шкідливого впливу факторів довкілля на здоров’я людини (порядок гігієнічної регламентації);

3... норм, вимог і нормативів екологічної безпеки з так званої безпеки людини.

Положення „Про Міністерство охорони здоров’я” від 24.07.2000 року.

164. Функції органів державного управління та регулювання щодо забезпечення екологічної безпеки.

Функціональне забезпечення екологічної безпеки – функції і повноваження, якими наділені відповідні органи і структури у сфері забезпечення екологічної безпеки. Це функції управління.

Рівні функціонування:

1) превентивний – попередження і запобігання прояву екологічної небезпеки;

2) реагування та ліквідація наслідків прояву екологічної небезпеки різного походження.

Функції:

1 організаційно-правові;

2 попереджувально-охоронні.

Організаційно-правові:

1 державна реєстрація і облік об’єктів підвищеної небезпеки, територій і зон (І);

2 екологічно планування (ІІ);

3 екологічне прогнозування (ІІІ).

І – діяльність державних органів виконавчої влади щодо проведення реєстрації та обліку об’єктів підвищеної небезпеки, а також територій і зон.

ІІ – діяльність державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що спрямовані за створення екологічно обґрунтованих імперативів щодо раціонального використання природних ресурсів, їх відтворення, охорону довкілля і забезпечення їх безпеки.

Функції управління тісно пов’язані між собою формами реалізації цієї функції є:

1 розробка планів природоохоронних заходів;

2 розробка екологічних програм, які порівняно з планами охоплюють широкий спектр технічно-економічних, юридичних та інших видів діяльності, які спрямовані на створення відповідних умов щодо безпечного і раціонального використання природних ресурсів, їх відтворення і охорони.

Вони поділяються на види:

1 державні, які затверджуються Верховною Радою України;

2 регіональні (органи місцевого самоврядування);

3 місцеві.

За спрямуванням:

1 територіальні;

2 галузеві.

За часом:

1 довгострокові;

2 поточні.

Державна програма щодо поводження з відходами.

Державна програма щодо екологічної реабілітації гірничодобувних регіонів – передбачає систему заходів спрямованих на пом’якшення негативного впливу таких підприємств на екологічну ситуацію в даному регіоні.

Ст.6 ЗУ „Про охорону навколишнього природного середовища” – державні, міждержавні, регіональні, місцеві та інші екологічні програми розробляються з метою проведення ефективної і цілеспрямованої діяльності держави з організації та координації заходів з охорони навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки.

Вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки, а також заходи містяться не тільки в екологічних програмах, а й в цілій низці галузевих програм щодо розвитку окремих галузей економіки.

ІІІ – це врегульована екологічним законодавством діяльність спеціальних суб’єктів, що спрямована на підготовку та проведення екологічних прогнозів в галузі використання і відтворення екологічних ресурсів, охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки.

Поділ на короткострокове (до 5 років) і на довгострокове (до 25 років).

Ст.22 ЗУ „Про охорону навколишнього природного середовища” – спеціальні державні органи разом з науковими установами забезпечують організацію та здійснення прогнозування змін навколишнього природного середовища.

Зміни, які прогнозуються враховуються при розробці та виконанні програм і заходів по економічному та соціальному розвитку держави.

Попереджувально-охоронні:

1 функція екологічного моніторингу;

2 функція екологічного контролю;

3 функція ліцензування екологічно небезпечної діяльності;

4 функція організації і проведення екологічної експертизи.

Здійснення моніторингу розглядається як діяльність уповноважених державних органів виконавчої влади у сфері екології по спостереженню, збору, обробці, передачі, збереженні та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища.

Відповідно до Положення „Про державну систему моніторингу довкілля” від 30.05.1998 року в Україні здійснення моніторингу здійснюється на 3 рівнях:

1 загальний;

2 оперативний (кризовий);

3 фоновий (науковий).

Система державного моніторингу базується на:

1 локальному рівні (території окремих підприємств, міст);

2 регіональному (в межах адміністративно-територіальних одиниць на території);

3 національному рівні.

Міжнародні системи моніторингу – глобальна система моніторингу за станом довкілля, яка сформувалася в межах ООН, яка д