Побудова систем управління, орієнтованих на ринок

3 етап – побудова систем управління, орієнтованих на ринок (з 2-ї пол. ХХ ст.) – пов'язаний із виникненням на підприємствах проблем перевиробництва, що викликані незабезпеченим попи­том. На цьому етапі системи управління людьми, що були ство­рені ринково-орієнтованими управлінськими школами, базуються на ма­ркетингових концепціях. Тобто планування виробничої та реалізаційної діяльності, підбір відповідних кадрів, формування систем матеріального та нематеріального стимулювання, контролювання та регулювання на всіх етапах процесу управління почали здійснюватись відповідно до ви­мог ринку (попиту, пропозиції, конкуренції, умов збуту, потенціалу ці­льових сегментів ринку тощо).

Сьогодні маркетинг розглядають як діяльність, що спрямована на створення попиту та досягнення цілей підприємства через максимальне задоволення потреб споживачів. Маркетингова діяльність спрямована на дослідження ринку (дослідження поведінки споживачів, аналіз і оцінка маркетингових можливостей підприємства, сегментація ринку і вибір цільових сегментів, позиціонування товару на ринку тощо) та розроблен­ня комплексу маркетингу (набору засобів маркетингу, сукупність яких підприємство використовує для впливу на цільовий ринок, маючи на мсті домогтися бажаного реагування з його боку). Комплекс маркетингу скла­дається з інструментів, які об'єднують у чотири групи: товар – це набір виробів та послуг, які організація виготовляє відповідно до потреб цільових споживачів щодо якості, асортименту, дизайну, сервісу тощо; ціна товару, яка формується під впливом визначених цілей підпри­ємства (максимізація прибутку, обсягів реалізації, захоплення рин­ку, збереження конкурентних позицій тощо) та з використанням річ­них методів (повних витрат, граничних витрат, цільового прибутку, застосування поточних ринкових цін, диференціювання цін, установлення ексклюзивних цін, конкурсне встановлення цін тощо); методи розповсюдження товарів (через власну торговельну мережу, із залучення гуртових та роздрібних посередників (брокерів, агентів, комісіонерів, дилерів, дистриб'юторів)); маркетингові комунікації (реклама, паблік-рилейшнз (спонсорст­во, товарна пропаганда, організація річних заходів), персональний продаж, стимулювання збуту знижки, розпродажі, лотереї)).

Кількісні (економіко-математичні) методи – школа науки управління

4 етап – активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів – пов'язаний із широким за­стосуванням у менеджменті математики. Яскравим представником цього етапу є школа науки управління (кількісного підходу) (1950 р. і до на­ших днів). Основою школи є дослідження моделей, тобто форм представлення реальності, і операцій. Після створення моделей змінним величинам надаються кількісні значен­ня. Особливу роль тут відіграє технічне та програмне забезпечення. Пред­ставники цієї школи розглядають управління як логічний процес, що може бути виражений у математичній формі. Розробка концепцій управління ба­зується на застосуванні математичного апарату, за допомогою якого дося­гається інтеграція математичного аналізу та суб'єктивних рішень менедже­ра. Формалізація управлінських функцій викликала необхідність перегляду структурних елементів організації (служб обліку, маркетингу, планування тощо). З'явились такі елементи внутрішньофірмового планування, як іміта­ційні моделі рішень, методи аналізу в умовах невизначеності, математичне забезпечення оцінки багатоцільових управлінських рішень тощо.

 

Підходи в менеджменті

5 етап – формування системних та ситуаційних підходів у мене­джменті – пов'язаний з розглядом організації як системи, діяльність якої постійно залежить від змінного набору обставин. В основі системного підходу – використання теорії систем, яка у менеджменті сформульована наприкінці 50-х років XX ст. Система – сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих елементів, яка має на меті досягнення певних цілей і ґрунтується на принципах самоорганізації, синергії і розвитку. Найвагоміший внесок у розвиток системного підходу належить Честеру Бернарду (1886-1961), який розглядав організацію як соціальну систему; Пітеру Друкеру (1909 р.н.), який зосереджував виняткову увагу на ролі професіоналізму менеджера, самоуправлінні, організаційній спрямованості тощо; авторам моделі Мак-Кінзі «7-8» – Томасу Штерсу і Роберту Уотерману.

Для будь-якої системи характе­рними є такі властивості:

1. Цілісність, тобто сукупність елементів, що розглядається як система і становить певне ціле, яке має загальні властивості та власну поведінку.

2. Елементність. Щоб бути системою, цілісний об'єкт повинен бути розділений на елементи. Кожен елемент, у свою чергу, може роз­глядатись як система і поділятись, тобто включати інші елементи. Межа поділу системи визначається конкретним завданням дослі­дження системи та її масштабом.

3. Ієрархічність – підпорядкування елементів та компонентів систе­ми. Ця властивість пов'язана з попередньою і розгляда­ється як спосіб побудови структури системи, тобто система розгля­дається як сукупність елементів, пов'язаних через відносини підпорядкування.

4. Ізольованість – комплекс елементів, що утворюють систему, і зв'я­зки між ними можна відокремити певною мірою від навколишнього середовища і розглядати їх ізольовано. Як правило, система взаємодіє із зовнішнім середовищем через входи та виходи.

5. Множинність – кожен елемент системи має власний стан, власти­вості та певну поведінку, відмінні від стану, властивостей і поведінки інших елементів.

6. Цілеспрямованість існування, тобто наявність мети. Залежно від конкретної проблеми, завдання чи сфери існування, взаємопов'яза­на сукупність елементів, що формують систему, має свою мету, яка визначає її поведінку і спосіб існування.

7. Емерджентність (англ. emergence – виникнення, поява нового). Сутність цієї властивості полягає в тому, що кожен елемент системи характеризується певними автономними властивостями. Оскільки в межах системи елементи з їх властивостями вступають у взаємо­дію, то система як об'єкт може розглядатись і як елемент системи вищого порядку, а також характеризуватись певними властивостя­ми. Емерджентність полягає в тому, що властивість системи як ціло­го не є рівноцінною сумі властивостей її елементів. У системі з'явля­ються нові властивості, характерні лише для неї як для цілого.

Усі організації (об'єкти управління) є системами, які складаються з таких елементів: структура, завдання, технологія, ресурси, люди і цілі. Існують закриті (мають фіксовані жорсткі умови, не залежать від внутрішнього середовища) та відкриті (взаємодіють із зовнішнім середовищем) системи. Усі організації є відкритими системами. Графічне зображення організації як відкритої системи подано на рис. 2.1.

 

 

Рис. 2.1. Графічне зображення організації як відкритої системи

 

Подальші розробки П. Друкера, Р. Девіса, Л. Ньюмена, Д. Міллера та інших дослідників стали основою «емпіричної» школи менеджменту,яка мала на меті вивчення змісту праці та функцій керівників, централізації та децентралізації в управлінні, делегування повноважень і відповідальності, умов застосування цільового управління.

Ситуаційний підхід (розроблений у 60-х роках) виходить з поняття ситуації як конкретного набору обставин, що впливають на організацію про­тягом певного періоду часу. Він спрямований на підбір важелів менеджменту для конкретних управлінських ситуацій з метою найбільш ефективного досягнення цілей організації. Вперше поняття ситуаційного управління з'явилось у дослідженнях американських учених. Практична спрямованість досліджень ситуаційного управління була пов'язана насам­перед з навчанням менеджерів методів аналізу проблем, орієнтуванням персоналу на пристосування структур управління до умов, у яких постійно змінюються характеристики середовища. Найвагомішим результатом роз­робок у цій сфері є висновок про те, що форми, методи, стилі управління повинні істотно змінюватись залежно від умов діяльності підприємства. Початкове ситуаційний підхід використовувався як специфічний напрям у вивченні закономірностей поведінки технічних детермінованих систем. Набутий досвід довів його результативність та дозволив використовувати в управлінських цілях. При цьому менеджер повинен:

· розуміти процес управління, аспекти індивідуальної і групової поведінки, процедури системного аналізу, методи планування,
мо­тивування і контролювання, кількісні методи прийняття рішень;

· уміти оцінювати переваги і недоліки методик, які використову­ються;

· правильно оцінювати фактори, які відіграють найважливішу роль у даній ситуації, і ефект від переміни змінних величин;

· знаходити прийоми менеджменту, які будуть мати найменший негативний ефект.

Процесний підхід розглядає управління як серію взаємопов’язаних дій (функцій управління), які реалізуються у такій послідовності: планування, організація, мотивування, контроль, регулювання. Кожна функція у свою чергу складається із взаємопов’язаних підфункцій. Таким чином, процес управління є загальною сумою усіх функцій та підфункцій.