Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Особливості філософських курсів Києво-

Поиск

Могилянської академії. Життя та філософська

Діяльність Г.Сковороди

Перший вищий навчальний заклад Східної Європи, який діяв стабільно протягом століть - Київський колегіум, а згодом - Киє-во-Могилянська академія - утворився у 1632 р. шляхом об'єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення коле­гіуму був митрополит Петро Могила. Тому Київську Академію ще за життя П. Могили стали називати Могилянською. У 1633 р. документом польського короля Володислава колегіуму надава­лись права вищого навчального закладу. За загальним визнанням істориків та культурологів П. Могила являв собою яскравий при­клад вдалого поєднання розуму та дійовості: він був не лише мис­лителем, а й громадським та церковним діячем.


 

обстоював ідею розвитку науки і освіти під

егідою церкви

закликав поширювати освіту в народному

середовищі

наполягав на пріоритетності духовної

влади над державною

окреслив образ бажаного володаря -

"філософа на троні", гуманного стосовно

власних підданих, твердого щодо ворогів,

освіченого і мудрого, вірного Богові та

підзвітного йому

Києво-Могилянська академія стала загальнослов'янським осередком освіти, науки й духовності: сюди прибували на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а й Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Ру­мунії, Сербії та інших країн. Тут деякий час навчався і перший російський вчений М. Ломоносов (1732 - 1734). У час найвищого розквіту в Академії навчалось понад 2000 студентів щорічно. Навчання в Академії велось ла­тинською мовою; повний курс Академії становив 12 років навчання, що дозволяло ознайомити студентів практично з усіма богословськими та нау­ковими дисциплінами, відомими в Європі XVII століття.

Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філо­софії та богослов'я. Завдяки цьому в Києво-Могилянській академії у філо­софські курси вводились наукові та філософські новації, хоча в цілому філо­софські курси в основі своїй поставали більш-менш типовими для Західної Європи курсами пізньої схоластичної філософії. Курс філософії був зорієн­тований на вивчення переважно системи Арістотеля. Навчання велося на основі праць античного мислителя, перекладених латинською мовою, а та­кож грецьких версій його творів. Клас філософії охоплював три складники: логіку, фізику та метафізику. У межах перших двох наук подавалось теоре­тичне осмислення природних явищ. Метафізика (як і у Арістотеля) являла собою світоглядне осмислення дійсності й охоплювала класичну філософську проблематику. У класі філософії викладали також геометрію та астрономію. В найвищому класі (богослов'я) докладно вивчали систему Фоми Аквинсь-кого (томізм).

У трактуванні професорів Києво-Могилянської академії філософія ок­реслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, а отже - й зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов'язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого


 



Тема 10. Нарис історії української філософії


Тема 10. Нарис історії української філософії



ПОГЛЯДИ ВЧЕНИХ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ

------ >• Філософія - це система дисциплін чи всіх наук, покликаних

віднайти істину, причини речей, даних Богом, а таком: як

дослідницю життя і доброчесності
------ >• Істину слід шукати на шляху дослідження наслідків Божої

діяльності створеної природи
------ ^ Здобуття істини є результатом складного процесу пізнання,

здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному

------ >• Простір є невід'ємним від речей і середовища, а час - послідовною

тривалістю кожної речі, простір і час невіддільні від природних сил

------ ^ Пріоритетне значення має розум; останній здійснює

значний впаив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між: добром і злом

___ ^ Вирішальне значення для успіху пізнання має метод, що

застосовується дослідником. Науковий метод - це спосіб організації процесу пізнання, який дозволяє перейти від вже відомого до невідомого

------ ^- Сенс життя - у творчій праці, спрямованій на власне й громадське

добро; при цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних творіння (тобто, кажучи мовою сучасної науки, - реальної дійсності) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу. Засобами пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислен­ня, його вірної побудови, а також ознаки похибок, які можливі у справі ра­ціонального освоєння світу.

За своєю вихідною структурою філософські курси Києво-Могилянської академії були подібні до типових пізньосхоластичних курсів західної універ­ситетської філософії, проте не копіювали їх повністю, включали у свій зміст критичні зауваження на адресу Арістотеля, посилались на новітню науку.

У своїх філософських викладах професори філософії послугувались пра­цями Арістотеля, А вгустина, Дунса Скота, Фоми Аквінського, II. Гасенді, Р. Бекона, Р. Декарта, Лейбніца, X. Вольфа та інших античних і пізніших європейських авторів, прагнули адаптувати їх ідеї на українському Грунті. Саме тому надбання європейської філософської думки викладалося крізь призму української духовної традиції. Передовсім це виявлялося у цінуванні чуттєвих форм пізнання порівняно з раціональними, а також у тому, що етич-


ним проблемам філософії надавалося велике значення; тобто тут давалася взнаки давня традиція сприймати та подавати філософію як життєву наста­нову та моральне повчання.

♦ Філософські курси в Академії викладали провідні мисли-телі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних універ­ситетах Європи, в яких одержали наукові ступені докторів філософії, а подекуди - ще й докторів богослов'я. Завдяки цьо­му викладання філософії велося на професійному рівні. До числа найвідоміших професорів філософії належали: //. Могила, І. Галятовський, І. Гізель, С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Ко-нинський, Г. Щербатський, Я. Козельський та ін.

Інокентій Гізель (1600 1683) початкову освіту здобув у тій-таки Києво-Могилянській академії, пізніше навчався в Замойській академії (Польща) та аристократичному Кембріджському університеті (Англія), куди був скерова­ний 77. Могилою. Повернувшись на Україну, став професором філософії, а пізніше ректором Академії (1646- 1656). І. Гізель був одним із перших філо­софів України, який знайомив студентів із геліоцентричною системою М. Ко­перника. Основою процесу пізнання І. Гізель вважав чуттєві пізнання. У зв'яз­ку із цим філософ наводив докладну характеристику органів відчуття, котрі виступають інструментарієм пізнавального процесу. Вищим щаблем пізна­вального процесу є пізнання інтелектуальне, засноване на діяльності розуму, який продумує абст-рактні уявлення і здатен освоювати нематеріальні об'єкти.

У праці "Мир з Богом людині" філософ характеризує людину як Боже тво­ріння, наділене прагненням до щастя, почуттям власної гідності та можли­востями до самовдосконалення. Людина сама є творцем власного щастя (або нещастя), вона - автор добрих або ж лихих вчинків, тому слід розрізняти добро від зла. Людина наділена засобом для цього - совістю та розумом. У праці "Синопсис, чи Коротке зібрання од різних літописів", яка витримала три видання за життя автора (1674,1678,1680), І. Гізель подав прагматичне осмислення історичного процесу, відмінне від попереднього провіденціаль­ного її трактування. Автор високо оцінював "самодержавницьку" діяльність київських князів, ретельно відобразив зміни в організації Київської церкви. Червоною ниткою крізь усю працю проведена думка про потребу єднання усіх слов'ян в організації опору турецькій агресії.

Іоаникій Галятовський (1620 1688) обстоював ортодоксальні теологічні погляди; у своїх творах автор розглядає Бога як первинне, всеохоплююче й визначальне начало. Він безтілесний, невидимий, безсмертний. Бог - це вольова й розумна підстава світу, він детермінанта усього сущого. Люди-


 



Тема 10. Нарис історії української філософи


Тема 10. Нарис історії української філософії



на існує як істота двоїста: тілесна та духовна, наділена душею, яка й сполу­чає її з Богом. Душа наділена активністю, тіло ж є пасивною формою. Філо­соф заохочував дослідження природи в усіх її виявах.

Стефан Яворський (1658 1722) - одна із центральних постатей в україн­ській культурі початку XVII ст. Навчався у Львові, Києві, Любліні, Вільно. Був митрополитом Муромським і Рязанським, а з 1702 р. - місцеблюстите-лем патріаршого престолу російської православної церкви. Зібрав одну із найбільших бібліотек XVII ст., яку заповідав передати на Україну (в Ніжин).

Філософські позиції С.Яворського викладені передовсім у трактаті "Про душу" (1697), в якому основну увагу приділено гносеологічній проблематиці. Автор аналізує "зовнішні відчуття" (зір, слух, нюх, дотик, смак) та "внутрішні відчуття" (уявлення, фантазію, оцінку, пам'ять тощо). На цій основі він роз­вивав теорію образів, розглядаючи їх як своєрідне відбиття дійсних речей. Тим самим філософ поширював в Україні погляди сенсуалістів. У своїх філо­софських курсах С.Яворський акцентував також ідею безсмертя людської душі; Арістотелеве вчення про матерію та форму; розрізняв речі, що перебу­вають у процесі становлення, та ті речі, які вже сформувалися. Матерія, на його думку, незнищувана, наділена активністю. Природний стан матеріаль­них речей визначений Богом, який і підгримує належну гармонію у довкіллі.

Феофан Прокопович (1681-1736) замолоду навчався в Києві та Римі. У1705-1716 pp. викладав у Академії філософію, богослов'я, риторику, по­етику. З 1711р. по 1717 р. був ректором Академії. Філософські погляди про­світника викладені у працях: "Логіка", "Натурфілософія або фізика", "Ма­тематика", "Прориторичне мистецтво", "Слова, промови повчальні", "Про папський вирок Галілеєві" та багатьох інших творах.

Наріжним каменем позиції вченого є визнання вагомої соціальної ролі освіти й науки, популяризація їх досягнень. З цієї позиції Ф.Прокопович попу­ляризував вчення Ф.Бекона, Р. Декарта, Дж.Локка, М.Коперніка, Г.Галілея, заохочував професорів та студентів Академії до проведення експериментів, поглиблення спостережень над різними об'єктами природи та їх аналітично­го опрацювання.

Ф.Прокопович мав оригінальні погляди на світобудову: Бог як творець світу, гарант стабільності в ньому обмежений в своїх діях тими закономірно­стями, які він сам надав природним речам у період їх створення. Завдяки цьому природа окреслюється як самодостатня система, котра існує завдяки внутрішнім потенціям та їх поступовій реалізації.

Ф. Прокопович деталізував традиційне для Академії вчення про природ­ну матерію, її форму та сутність. У лекційних курсах філософ приділяв знач­ну увагу проблемі людини, розглядаючи її як малий світ, що відтворює в собі великий довколишній світ. Метою людського існування він бачив до-


сягнення стану щастя, котре неможливе без задоволення розумних духовних і матеріальних потреб.

Георгій Щербацький (1725-?), Георгій Кониський (1717-1795) створили останні власні філософські курси, що викладалися в Академії. У них дос­татньо чітко розводились функції науки та релігії, значна увага приділялась саме експериментальному дослідженню природних об'єктів. З другої поло­вини XVIII ст. Синод російської православної церкви заборонив професорам Академії створювати оригінальні лекційні курси і зобов'язав викладати філо­софію тільки за підручником німецького філософа Ф.Баумейстера. Цим самим була обірвана перспективна для України традиція, сутність якої по­лягала у власному осмисленні філософських набутків Європи під кутом зору вітчизняної ментальності й адаптації їх до дуже своєрідного контексту Східної Європи.

Велика увага в Академії приділялася викладу філософії мистецтва в лек­ційних курсах, що мали назву "Поетика". Одну із перших "Поетик" уклав Ф. Прокопович (1705). Дуже ґрунтовний лекційний курс із цього предмету ук­лав професор Академії МитрофанДовгалевський (?-?). Його праця витри­мана в дусі рафінованого барочного стилю, що випливає вже з самої назви твору: "Сад поетичний, вирощений задля збирання квітів і плодів віршова­ного і прозового слова... для більшої користі українському садівникові і його православній батьківщині..." Вчений розкриває природу мистецтва, поезії, творчої фантазії та багатьох інших проблем, котрі традиційно належать до компетенції філософської дисципліни естетики. Засадничим визначенням для нього стала така дефініція: "Поезія - це мистецтво зображувати який-небудь предмет метрично з правдоподібним вимислом".

Своєрідну систему філософсько-поетичного світосприйняття розробив найвідоміший вихованець Академії Григорій Сковорода.

Біографія Г. Сковороди відома дуже докладно. Народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи Лубенського повіту на Полтавщині в родині достат­ньо заможного вільного козака. Майбутній філософ одержав добру освіту. Спочатку він навчався у місцевій школі, а пізніше у Києво-Могилянській академії. У 1741-1744 pp. слу­жив співаком придворної капели у Петербурзі. У 1750-1753 pp., перебуваючи за кордоном, продов­жив самоосвіту, студіюючи філософські та інші праці в Угорщині, Австрії, Словаччині, Польщі. Німеч­чині, а можливо - і в Італії; існує припущення, що, можливо, Г. Сковорода слухав лекції І. Канта. Після повернення в Україну у 1753 р. викладав поетику у Переяславському колегіумі; пізніше був домашнім Григорій Сковорода


 



Тема 10. Нарис історії української філософії


Тема 10. Нарис історії української філософії



учителем, викладачем Харківського колегіуму. Врешті, через незгоди із цер­ковними наставниками, Г. Сковорода остаточно припиняє викладацьку діяльність і останніх майже 25 років веде життя мандрівного філософа-про-повідника. Помер Г. Сковорода 9 листопада 1794 року в селі Іванівка на Харківщині. На його могилі за його власним проханням написали: "Світ ловив мене, та не спіймав'".

Г. Сковорода являв собою рідкісний приклад повної узгодже­ності своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито (без винятків) засновувалась на синтезі емоційної та раціональної сфери людської істоти. Філософ ніколи і ні в чому не поступився своїми переконаннями, не поласився на спокуси, жив саме так, як підказувала йому власна сутність, свою філософсь­ку систему творив з голосу цієї сутності, а не на чиєсь замовлен­ня. "Світ ловив мене, та не впіймав'1'' - ці слова на прохання муд­реця були вирізьблені на його могилі. У цих словах життєве кредо, здійснити яке о тій порі було так само важко, як і нині.

Вчення Г. Сковороди викладене у численних працях, серед них: "Міркування про поезію та керівництво до не'Г (1769), "Наркис" (1771), "Асхань" (1767), "Бесіда, названа - двоє" (1772), "Кільце" (1775), "Змій ізраїльський", "Жінка Лотова", "Потоп зміїн" (1791), "Розмова дружня про світ духовний".

#• Сучасна оцінка філософії Г. Сковороди ускладнена тою обстави­ною, що його постать певною мірою оповита ідеологічними нашару­ваннями. Проте щодо власне філософії, то тут, на жаль, поки що над­звичайно мало ґрунтовних та переконливих досліджень; переповідання ідей Сковороди вже давно перетворилось на кліше із сталим набором одиниць: три світи, дві натури, заклик до самопізнан­ня, увага до голосу серця, споріднена праця. Слід сказати, що переве­дення філософських думок Г.Сковороди у переповідайння через ок­реслений набір елементів суттєво спрощує як самі ці думки, так і реальне значення його філософії, оскільки розглянуті окремо, самі по собі, зазначені думки постають в контексті європейської філософії не дуже оригінальними. Вирішальне значення в оцінці філософії Г.Ско­вороди має декілька важливих моментів.

♦> По-перше, майже в усі свої провідні ідеї він вводить деякі нюанси, які, врешті, виявляються вирішальними в плані їх остаточного сенсу.

По-друге, його філософія - це явище органічно цілісне, просякнуте єди­ними темами, настроями та ідеями. В свій час Б. Паскаль, оцінюючи філо-


софське новаторство Р.Декарта, погоджувався із тим, що переважна кількість складових філософії останнього є запозиченою, проте всі ці складові введені у такий контекст, із таким спрямуванням, що в цілому філософія постає зовсім новою. Те ж саме можна сказати і у відно­шенні філософії Г. Сковороди. *Х* Нарешті, по-третє, Г. Сковорода являв собою той особливий тип філо­софа, який фічософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислить собі інакшим, як побудованим у відпо­відності із принципами своєї філософії.

---------- ------------ Філософські ідеї Г. Сковороди

■>• найпершим предметом, гідним філософського осмислення є людина, оскільки, не знаючи, що таке людина, нам немає чим виміряти все інше;

■> найважливішим завданням людини є самопізнання, тому слід спові­дувати гасло "Пізнай самого себе!";

-^ таке привілейоване становище людини зумовлене тим, що вона є "мікрокосмосом" ' — малим світом, який дорівнює "макрокосмосу"-великому світу;

-^ людина, як насіння містить в собі потенційно усі глибинні елементи світу;

^ у самопізнанні розкривається основне: людина, як мікросвіт, скла­дається із двох натур темної, поверхової, мінливої (матеріаль­ної) та світлої, вічної, глибинної (духовної); остання натура є Бог, істина, сутність буття;

■>■ саме у людському пізнанні виявляються глибинні засади світу, адже і великий світ складається із двох натур, проте лише людина (малий світ) володіє здатністю самопізнання;

->. через самопізнання людина входить у діалог із великим світом, а посе­редником постає особливий символічний світ, або світ Біблії, який так само мав зовнішню натуру та внутрішню ^символічний світ мав ту особливість, що його зовнішні форми найбільш адекватно вира­жали невидиму духовну і божественц натуру;

-> матеріальна і духовна натури співвічні, тому між: ними встановлю­ються напружені стосунки, адже жодні матеріальні форми не тотожні єдності та простоті духовної натури;

■>- звідси випливає життєве завдання людини: проникати через матері­альну споріднену тобі справу ("сродну працю ") і в тому знайти своє життєве щастя.


 



Тема 10. Нарис історії української філософії


Тема 10. Нарис історії української філософії



* Окреслені провідні думки Г. Сковороди свідчать про те, що він, по-перше, "дозволив" собі у ті часи мати такий світогляд, який у багатьох пунктах суттєво відрізнявся від санк­ціонованого церквою, а, по-друге, що він певною мірою відро­див в Україні той тип філософствування, який культивував­ся ще в Київській Русі та мав назву "філософствування у Христі". Це була філософія, яка найбільше цінувала злиття життя та духовного прозріння, вчинку та моральності. Звідси випливає, що Г. Сковорода був не просто філософом, а філо­софом особливого культурно-історичного типу.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-25; просмотров: 198; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.135.247.24 (0.013 с.)