Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть

Наш перегляд найбільш авторитетних напрямів та течій філо­софії XX ст. досить яскраво засвідчує колосальну багато­манітність цієї філософії, її особливу оригінальність, широту її про­блематики.

Своєрідної цілісності, завершеності їй надає також той факт, що наприкінці XX ст. відбулося ніби певне повернення до її почат­кової проблематики: якщо філософія XX ст. починала із відкидання абсолютів, заперечення значення метафізичних роздумів, вважа­ючи, що вона покінчить з ними назавжди, то наприкінці століття ці теми знову виявилися актуальними.

Кінець століття ознаменувався виникненням різних, інколи -протилежних тенденцій в їх інтерпретації. З одного боку, збільшив­ся інтерес до тих філософських напрямів, які традиційно пов'язу­вали філософію із метафізичними дослідженнями; йдеться про неотомізм, філософію М. Хайдеггера, М. Гартмана, протестан­тську теологію, філософську онтологію, традиції кантіанства, гегелівської філософії та ін.

З іншого боку, розпочинаючи із кінця 60-х років, розгорнулася справж­ня хвиля радикалізації тенденцій некласичної філософії, пов'язана із закли­ками покінчити із раціональністю, логікою, усякими нормуваннями інтелек­туальної діяльності з метою виходу на нові горизонти творчості. Зазначена радикальна філософська хвиля постала найпершим предметом обговорен­ня та філософських дискусій кінця XX ст. її початок пов'язаний із появою так званих "нових лівих" під час вибуху молодіжних бунтарських рухів у Франції у травні 1968 року, коли студентська молодь рішуче постала проти >засилля бюрократизму, ^тенденцій західного суспільства до втрати своєї мобільності, до занурення у розкіш та комфорт. З боку ідеологів "нових

 

Тема 9. Зарубіжна філософія XX cm.

Тема 9. Зарубіжна філософія XX ст.

лівих" (Б.-А.Леві, А.Глюксман, Ж.-М.Бенуа, К.Жамбе, М.Клавель та ін.) посилились нападки на владу, ідеологію, державу та науку. Ці ідеологи стверджували, що союз влади та науки веде до нового рівня людського по­неволення, що в сучасному суспільстві людина все більше перетворюється на просту суспільну функцію, постаючи сумою суспільних ролей та струк­тур. Звідси випливала теза про те, що індустріальне суспільство являє со­бою нову форму варварства та внутрішнього збіднення людини.

Представники цієї "новоїфілософськоїхвилі" '(така назва утвердилась у дослідницькій літературі) вважали, що попередня філософська традиція при­вела до того культу раціональності - розуму та ефективності, - який запану­вав в Європі. Розрив із традицією виправдовувався також необхідністю по­вернення до найперших "джерел" людськості, до стану "до-логосу", де не існує альтернативи теорії та практики і де людина розмовляла голосом сер­ця та щирого почуття.

>

розрив із усією попередньою філософською тра­дицією

э с

>

проголошення почуття більш виправданими, ніж логічні міркування

■Є- Z і х І* об X а -я о *

р^ надання волі проявам інстинктів життя і ство- ₁^^> рення нової "чуттєвості", що революціонізує людину

>

повернення до стану "до-логосу ", де людина розмовляла голосом щирого почуття.

Свої ідеї вони розглядали як "вступ до усякої філософії майбутнього". Вони і справді влилися у думки так званого "філософського постмодернізму", який їх певною мірою змінив, а певною мірою радикалізував. Філософський пост­модернізм включив у свій зміст певні перегукування із різного роду філософсь­кими течіями та традиціями, і це тому, що він проголосив тезу про остаточне окультурювання людини та усіх її дій і прагнень. За великим рахунком, на думку постмодерністїв, майже про все можливе у людському житті та у людсь­ких виявленнях вже щось сказане, у тому числі - і філософією. Тому фунтом для сьогоднішніх філософствувань постає світ культури, а не якихось пер­винних, до- або позалюдських реалій. Філософствувати сьогодні - це значить не відкривати щось таке, чого ще ніхто не відкрив, а вести відкритий, невиму­шений діалог із культурними нашаруваннями усіх часів та народів, прочиту­ючи їх так, як тільки можливо, бо останнє і буде свідченням того, як виглядає людське розуміння сьогодні. Зрозумілим стає те, чому постмодернізму взяв на

озброєння методологічні розробки філософської герменевтики (мистецтво про­читування текстів) та структуралізму, перш за все у варіанті деконструкції Ж. Дарриди: йдеться саме про діяльність у межах вже існуючих текстів та куль­турно-семантичних полів.