Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу.

У наш час майже безсумнівним постає твердження, що історія є результатом діяльності людей. Але й при тому досить пошире­ним є уявлення, що за поверхнею історичних дій лежать деякі не­видимі рушійні сили, приховані чинники, які виконують свою "роботу" щодо здійснення деяких вищих задумів або програм. Людину в даному випадку розглядають лише як виконавця цих задумів або програм, як "дійову особу" у драмі історії.

Якщо ж ми звернемося до історії філософії та суспільної дум­ки, то побачимо, що найчастіше історію розглядали саме в аспекті підпорядкованості дій людини законам долі, фатуму, божествен­ному промислу або так званим "субстанційним" чинникам істо­ричного процесу, як-от - розвитку світового розуму, абсолют­ної ідеї, волі й т.ін. В усіх подібних випадках справжнім суб'єктом історії (тобто самодіяльним носієм активності) поставала не лю­дина, а перелічені основи історичних звершень.

Не викликає сумніву те, що поза життям та діями реальних людей ми не можемо вести розмову про людську історію. Звідси випливає, що в історії реально відбувається тільки те, що прохо­дить через людські дії або вступає з ними в певний зв'язок. На­приклад, виверження вулканів, землетруси не є людськими діями, але вони можуть суттєво впливати на результати людської діяль­ності та її спрямованість. Тож, розглядаючи проблему суб'єкта історії, ми повинні уважно придивитися до умов, чинників та мо­тивів людської діяльності.

Найпершою умовою людської діяльності постає природа. Саме у взає­модії з природою людина забезпечує собі життя, задовольняє найперші життєві потреби, нарощує свої знання, уміння, формує мету подальшого просування шляхом прогресу або розширення меж своїх дійових можливос­тей. Але чи можна вважати природні умови найпершим (або переважальним) чинником історії? В історії людської думки виникали і такі концепції. Так, французький філософ і соціолог Ш.-Л. Монтеск'є (1689 - 1755) вважав, що географічне середовище, а точніше клімат, визначає хід історії. Надто су­ворі умови та надто сприятливі не активізують людину, а от помірні дають поштовх до дій. Російський географ Л. І. Мечников звертав увагу на те, що в історії поступово е сходять на перший план спочатку річкові, потім морські, а потім океанічні цивілізації.

 

Тема 18. Філософія історії

Тема 18. Філософія історії

?

Немає сенсу заперечувати вплив природних факторів на розвиток історії, але слід звернути увагу й на те, що навряд чи можна їх назва­ти факторами прямої дії, тобто їх вплив є, він досить відчутний, але не безпосередній і вирішальний. Тому його мірою може слугувати саме людська діяльність: наскільки людина здатна використати природні умови та в якому спрямуванні.

*Ютже, розглядаючи далі питання про суб'єкт та чинники історії, ми повинні поставити запитання: а від чого ще залежить розвиток людсь­кої діяльності, якщо все, що відбувається в історії, проходить через діяльність та постає її результатами? Досить очевидною є залежність діяльності від форм людського спілкування, а в ширшому розумінні -від характеру соціальних відносин. Якщо норми суспільного життя, державні установи, закони не гальмують людську активність, ініціа­тиву, винахідливість, а тим паче, якщо вони створюють сприятливі умови для останніх, людська діяльність розгортається, набуває різно­манітності та вдосконалюється.

В попередніх розділах неодноразово йшла мова про те, що людська діяльність може розгортатися, відтворюватися та нарощуватися лише у со­ціально-культурному середовищі. Як звичайно, тоді, коли люди починають усвідомлювати свій зв'язок із розвитком історичних подій, вони віднаходять певний наявний рівень культури, соціальних стосунків, історичних надбань. У сучасному суспільстві цей момент постає вже аксіомою: кожна людина, кожне покоління входить у процеси життєдіяльності за умов наявності пев­ного стану та рівня соціальної культури. Чи можна цей чинник вважати та­кож вирішальним для розвитку історії? Думається, що не варто їх недооці­нювати, бо, врешті, вони відіграють важливу, а інколи - вирішальну роль у процесах соціалізації людини, набуття нею навичок соціальної діяльності. Проте, навряд чи їх варто вважати фатальними, тобто однозначно програ­муючими як людину, так і її можливості. Оскільки діяльність людини більше визначається внутрішніми мотивами, остільки і дія соціально-культурної спадщини також ніби трансформується даними мотивами. Тобто її вплив значною мірою опосередковується усвідомленням значення культури, соц­іальних традицій та надбань. А внутрішні чинники людської діяльності при цьому виходять на перший план.

?

Безперечно, досить очевидною постає залежність людсь­кої діяльності від психічних характеристик як окремих людей, так і людських спільностей. В останні роки особливо активно обговорюють такі чинники людської історії, як національний характер, менталітет народу і

_ш т. ін. Порівнюють між собою стереотипи поведінки

Т людини східних та західних цивілізаційних типів, колек-

• тивістських та індивідуалістських схильностей, раціо­налістів та людей почуття.

Навряд чи ми можемо сьогодні однозначно стверджувати, які з наведених характеристик людської ментальності є взірцевими; радше треба вести мову про необхідність широкого та активні­шого спілкування між різними народами, країнами та державами, оскільки розмаїтість збагачує діяльність (і людину), одноманіт­ність гальмує, консервує (і вбиває).

Якщо ми говоримо про роль інтелектуальних чинників у роз­витку діяльності людини, то на перший план тут виходять знан­ня, освіта та виховання. Саме тому багато філософів вважало роз­виток науки вирішальним у прогресі історії (Дж. Бруно, Ф. Бекон, І. Франко, К. Ясперс, Ж. Еллюль, Ж.-П. Кантен).

Нарешті, дуже важливим чинником людської діяльності постає волевиявлення, здатність до самоорганізації, уміння сконцентру­вати людські зусилля на вирішенні основних завдань життя. Воно ж, своєю чергою, залежить від світоглядних і смислових орієнтирів людини. Ніщо так не руйнує людську активність, як відчуття безнадійності та безглуздості того, що відбувається, або того, що має відбутися.

Поставимо, нарешті, запитання: кого ж треба вважати суб'єк­том історії? Здавалося б, звідси випливає визнання суб'єктом того, хто здійснює цю діяльність, тобто людину. Але подібна відповідь може бути зовсім не переконливою. По-перше, тому, що історія постає результатом дій багатьох людей; окрема людина інколи

Природне середовище Форми людського спілкування Характер соціальних відносин Знання, освіта, виховання Людські психічні характеристики (менталітет) Волевиявлення та форми самоорганізації

 

Тема 18. Філософія історії'

Тема 18. Філософія історії

губиться і майже зникає у виру історичних подій. По-друге, якщо людьми керують певні інтереси та мотиви дій, може, це саме вони (або те, що їх викликає) постають історичними суб'єктами?

*На основі викладеного можна зробити висновок, що суб'єктом історії є людська особистість, бо лише особистість постає реальним творцем усієї сукупності складників історичного процесу: ^вона має реальні почуття, потяги, мотиви, бажання; ^вона продукує знання, культурні цінності, смисли; ^вона нагромаджує та використовує інформацію; ^вона проявляє волю, здійснює психічну та розумову самоорганізацію; нарешті, ^саме вона постає споживачем історич­них здобутків та виміром для справжніх завоювань історії.

Але, сказавши це, ми повинні врахувати, що людина постає особистістю лише в межах культури та людського спілкування. Тому суб'єкт історії - це особистість в єдності її загально­людських та індивідуально-неповторних виявлень. Унаслідок того суб'єкт історії набуває не лише особистих, а й особливих вияв­лень: це особистість як представник певних соціальних спільнос­тей - верств, станів, народу, держави, етносу й т. ін.

В останньому випадку філософія історії вживає термін "колек-тив-ний суб'єкт історїГ: ним може бути народ, нація, етнос, клас та ін. Але коли ми ставимо питання: на що в кінцевому підсумку орієнтуються запити, потреби, програми історичних дій - на людину як особистість чи на певну спільність людей? - то відповідь буде все ж на користь осо­бистості (хоч особистості немає без людської спільності).

-*• Отже, особистість є виразом того, наскільки реальні якості людини перейшли в дійову реалізацію і, водночас, на­скільки форми та ситуації соціальних відносин стали мож­ливостями, масштабами, вимірами дій особистості. Осо­бистість як суб'єкт історії постає ніби "перехрестям" (поєднанням) індивідуальних якостей людини та якостей і простору соціальних відносин.

Розуміння суб'єкта історії як особистості, що концентрує у собі людські властивості та соціальні відносини, дає можливість до­сить послідовно і несуперечливо розв'язувати деякі фундамен­тальні проблеми філософії історії: ^про співвідношення людини та історії, ■=>особи та історії, ^історії та свідомих намірів люди-

ни. Так, стає досить очевидним, що історичне пізнання є формою людського самовиявлення та самоусвідомлення.

Оскільки особистість постає суб'єктом історії, то й людські маси ми повинні розглядати крізь призму їх особистісних вияв­лень: що являють собою ці маси за складом, рівнем знань, настро­ями, хто і як їх організовує та ін. У зв'язку з останнім окреслюється роль видатних осіб в історії: вони постають, з одного боку, "^ви­разниками актуальних запитів соціальних відносин, а з іншого -^виявленням непересічних здібностей та можливостей людини. Тому навряд чи виправданою є теза: якщо історія чогось вима­гає, завжди з 'явиться людина, яка це реалізує. Людина може з 'я-витися, але з якими здібностями, характером, волею?

Розуміючи особистість як суб'єкт історії, ми можемо стверджувати, що оцін-ка ходу історії та її звершень замикається на особистості: якою мірою в умовах реальних здійснень, певних соціальних режимів, дер­жав, законодавства, соціальних стосунків людина здатна бути осо­бистістю, реалізувати себе в особистих виявленнях. А оскільки умо­вами виявлення особистості постають рівень її свідомості, ступені свободи, то ми можемо правильно оцінити тлумачення історичного процесу як міри проявів людської свободи (І. Г. Гердер, Ж.-П. Сартр) або як збільшення питомої ваги розумного початку буття (К. Ясперс). Усе це справді є показником ходу історії, але лише щодо особистості.

Щодо рушійних сил історії, то до них варто віднести, переду­сім, сукупність протиріч, що їх неминуче повинна розв'язувати особа у процесі історичної діяльності.

^. між теорією та практикою ->■ між сущим і належним між бажаннями та реальністю між індивідуальним та загальним

між свободою та необхідністю

На першому плані тут протиріччя між прагненнями, можливо­стями особистості та наявними (реальними) історичними умова­ми їх реалізації. У розв'язання цього протиріччя втягуються усі сутнісні сили людини, її знання, ідеали, риси характеру та ін.

 

Тема 18. Філософія історії

Тема 18. Філософія історії

До факторів історичного процесу можна віднести все те, що впливає на активність особистості в позитивному або негатив­ному напрямі (стимулює її або навпаки - гальмує). В загально­теоретичному плані прийнято розрізняти ♦ умови, # чинники та -*- фактори певних (в даному випадку - соціально-історичних) процесів.

¥ Умови - це пасивна сторона їх здійснення; це їх простір, грунт, межі. Чинниками постають ті елементи самих процесів чи умов, які діють або від яких передається певна дія, що має важливе значення для про­тікання даних процесів. Нарешті, факторами називають такі елемен­ти умов, які вступають у взаємодію із чинниками, стимулюють, галь­мують або певним чином коригують їх дію.