Основні підходи до аналізу мв(міжнар. Відносин): політичний реалізм і неореалізм.

Міжнародно-політична наука представлена такими західними теоретичними школами: реалізмом і неореалізмом, лібералізмом і неолібералізмом, неомарксизмом і постмодернізмом.

Школа реалізму і неореалізму. Представниками її є Ганс Моргентау, Едвард Карр, Баррі Бузан, Кеннет Уолш та ін. Класичний ре­алізм виник у першій половині XX ст. Він спирається на ідеї незмін­ності егоїстичної природи людини. Особливої популярністі він на­був у 40-70-ті рр. ХХст., обґрунтовуючи події Другої Світової війни й протистояння радянської та американської систем періоду «холод­ної війни». Основні положення цієї школи такі:

• Природа міжнародних відносин анархічна, тому що відсутні наддержавний уряд та єдиний центр керівництва.

• Держава перебуває у постійній готовності використати силу в наступальних чи оборонних цілях. Головна мета держави — максимізувати свій силовий потенціал, що гарантуватиме на­ціональну безпеку.

• Держави керуються у своїй міжнародній діяльності національ­ними інтересами.

• Головними регуляторами міжнародних відносин є силовий по­тенціал держав і стратегічний баланс сил.

Основи даної концепції найповніше були розкриті в написаній у 1947 p. Г. Моргентау праці "Політичні відносини між націями. Боротьба за владу". Отже, з точки зору Г. Моргентау, міжнародні відносини спираються на об'єктивні закони суспільного розвитку і є ареною гострого протиборства держав. В основі всієї їхньої міжнародної діяльності знаходиться прагнення до збільшення своєї влади або сили та зменшення влади інших двома основними шляхами -- воєнної стратегії та політичної гри та добиватися балансу влади (сили), яка є єдиним реальним способом забезпечити і зберегти мир. Стан миру -- це і є стан рівноваги сил між державами. При цьому треба враховувати норми міжнародного права і моралі, але ні в якому випадку не можна їх надмірно ідеалізувати та надто довірятися їм.

Неореалізм, що розвивався насамперед завдяки працям К. Волтца, Р. Ґилпіна та К. Кіндермана, Дж. Ґріко, Дж. Міршаймера, поставив собі за мету поєднати принципи класичного реалізму з теорією міжнародних систем.

Величезний внесок у розвиток теорії неореалізму зробив Р. Ґилпін, який у праці "Війна і зміни у світовій політиці" виклав три найважливіші постулати неореалізму:

1. Держави залишаються найважливішим суб'єктом міжнародних відносин, хоч поряд з ними автономно діють недержавні актори (міжнародні організації і ТНК).

2. Держави, намагаючись максималізувати власну вигоду, діють раціонально, тобто з багатьох можливих розв'язань у будь-якій ситуації обирають оптимальні.

3. У результаті багатьох інтеракцій між державами в системі виникає рівновага сил, яка є гарантією стабільності.

Неореалісти формулюють дві принципові для розуміння міжнародних відносин тези:

1) у сучасному світі держави, послуговуючись силою, ведуть боротьбу не за фізичне існування, а за підвищення рівня власного добробуту;

2) держави незалежніші у своїй поведінці тоді, коли володіють більшим силовим потенціалом (у широкому розумінні).

Найважливіша відмінність неореалізму від теорії класичного реалізму полягає в тому, що його прихильники вбачають джерела силової політики держав світу не стільки у внутрішніх чинниках, що визначають їх поведінку, скільки в жорсткому впливі структурних особливостей глобальної міжнародної системи, що створюють для них можливості й обмеження. У 1970—1980 pp. під виразним впливом теорії неореалізму розвивались т. зв. стратегічні дослідження як напрям, скерований на розв'язання практичних завдань, пов'язаних із гарантуванням інтересів та безпеки держав світу. Варто зауважити, що в сучасній теорії міжнародних відносин неореалізм є найбільш цілісним науковим напрямом, якому не можна відмовити у логічності й послідовності викладу основних положень. Привертає увагу також і той факт, що теорія неореалізму є об'єктом рішучої критики з боку майже всіх сучасних теорій, представники яких інколи лише полемізують з неореалістами, але не висувають власних альтернативних ідей.