Політичні ідеї англійського Просвітництва

Концепції природних прав і суспільної угоди були роз­роблені англійськими мислителями Томасом Гоббсом і Джоном Локком, а також французьким мислителем Жан-Жаком Руссо. Сутність концепцій природних прав людини полягала у визнанні того, що люди від природи наділені пра­вом на життя, свободу, власність та безпеку і ніхто не пови­нен зазіхати на природні права як невід'ємні від самої сут­ності людини. Цими правами люди були наділені в природ­ному (тобто додержавному) стані. Цей стан філософи розуміли по-різному: Т. Гоббс — як «війну всіх проти всіх», Дж. Локк, хоч і підкреслював мирний характер людей у природному стані, однак не виключав можливості виникнення загрози іс­нуванню природних прав людей, а Ж.-Ж. Руссо трактував природний стан як найщасливіший період людства.

Залежно від розуміння природного стану ці мислителі пояснювали суть суспільної угоди між владою і людьми. На думку Т. Гоббса, люди повністю відмовляються від своїх прав, беззастережно підкоряються абсолютній владі (Левіа­фанові), щоб позбутися постійного страху за власне життя. Дж. Локк вважав, що люди лише частково делегують пра­ва, обмежуючи таким чином владу, даючи їй «мінімальні» повноваження, зберігаючи при цьому індивідуальні особ­ливості. Ж.-Ж. Руссо трактував суспільну угоду як обман бідних багатими, котрі створили для захисту своїх інтересів публічну владу, і тому пропонував таку угоду, за якою ок­ремі індивіди, передаючи свої права спільноті, створеній ними, забезпечують собі громадянські права і свободи.

Т.Гоббс, виправдовуючи реставрацію монархії в Англії у 1660 р., вважав, що ця форма правління є найкращою, але влада короля походить не від Бога, а є результатом суспільного договору. В додержавному суспільстві, писав Гоббс у “Левіафані” (1651 р.), був хаос і велася війна всіх проти всіх, оскільки прагнення людини до максимального задоволення своїх пристрастей – слави, багатства, влади – не має меж. З іншого боку, людина має інстинкт самозбереження, який змушує шукати порятунку перед смертю, знищенням. Люди шукали миру і знайшли його в суспільному договорі, погодившись при цьому передати свої права (за винятком збереження власного життя) монархові та підкоритись йому в обмін на закон.

Гоббс впевнений, що держава – це і є суспільство, а суспільство – це і є держава, суверенна влада в суспільстві необхідна для того, щоб позбавити його членів від хаосу й насильства. В обмін на виконання обов’язків і підкорення громадянин отримує безпеку та захист. Оптимальною формою правління є абсолютна, чи це була б монархія, аристократія або демократія, причому суб’єкт верховної влади зобов’язаний забезпечити охорону і добробут усіх членів суспільства. Верховна влада – абсолютна, але не тотальна: вона не втручається в особисті справи громадян, зокрема, в економічну діяльність.

Дж.Локк, який стояв біля джерел аристократичного лібералізму, не погоджувався з Гоббсом, що, укладаючи суспільну угоду, людина втрачала всі свої права, передаючи їх суверену в особі володаря. У “Двох трактатах про державне правління” (1689-1690 рр.) Дж.Локк наголошував, що змістом суспільного договору було посилення охорони природних прав, від яких людина не відмовлялася, а навпаки – прагнула отримати кращі гарантії їхньої реалізації за допомогою публічної влади. Причому в процесі утворення суспільства Локк розрізняв два види суспільних угод: перша вела до формування власне суспільства, а друга, спираючись на вже організоване суспільство, - до виникнення уряду. Ця конструкція давала змогу мислителю моделювати ситуації зі зміною не лише уряду, а й політичної структури держави взагалі, що не спричиняло автоматично, як у Гоббса, до повернення суспільства в додержавний природний стан.

Держава, що утворюється внаслідок укладання суспільної угоди, отримує право карати тих, хто порушує природні права. Маючи це на меті, влада приймає конституцію, створює низку спеціальних інститутів, головне завдання котрих – гарантувати людям природні права. Водночас держава не могла приймати ніяких юридичних норм, що порушували б права людей, вона також не була уповноважена втручатися в економіку, релігійне життя та культуру. У цьому контексті Локк особливо наголошував на необхідності поваги до приватної власності, котру він розглядав не лише як символ працьовитості людини, критерій її оцінки, але і як умову особистої свободи.

Значної уваги в політичній концепції Локка було надано аналізові місця й ролі влади в державі. Він вважав, що коли влада порушує умови суспільної угоди, громадяни мають право на повстання і створення нової влади, найкращою ж формою державного ладу була б обмежена монархія з поділом влади. Відповідно до визначених ним напрямків діяльності державної влади (законодавство, виконання законів, міжнародні відносини) Локк розрізняв законодавчу, виконавчу та федеральну влади.
9. Політичні ідеї французького Просвітництва

На шлях революційних перетворень Франція стала значно пізніше, ніж Голландія та Англія, - наприкінці XVIII ст. У Франції найбільшого розмаху набуло Просвітництво - європейський загальнокультурний рух за поширення раціонального знання, подолання релігійного мракобісся й невігластва мас, упровадження в суспільне життя цінностей, що базуються на повазі людської гідності. Опублікована у 1748 р. книга дійсного члена Французької Академії й голови суду Бордо Ш.Л. Монтеск’є “Про дух законів” стала наріжним каменем теорії класичного лібералізму.

Він пішов далі, ніж Дж.Локк, і запропонував класичну модель розподілу влади: законодавча, виконавча і судова. У той час як Локк шляхом поділу влади розраховував обмежити прерогативи короля, або ж забезпечити народу реалізацію права на протест, для Монтеск’є головною була рівновага соціальних сил як умова політичної свободи. Тобто, на його думку, держава є вільною лише за умови стримування однієї влади іншою. Тому за приклад Монтеск’є взяв Англію, побачивши в її конституційному механізмові основи поміркованої й вільної держави, яка існує завдяки рівновазі різних соціальних груп і політичних гілок влади.

Мислитель пропонував розглядати свободу не як вседозволеність, а як діяльність та відносини, поставлені в рамки закону: “Свобода є право робити все, що дозволено законами”. Найголовнішими свободами є право на безпеку та участь у політичній діяльності. Участь громадянства у політичній діяльності, на думку Монтеск’є, має зводитися не до виконавчої влади, що неможливо через відсутність професійних здібностей, а до виборів представницької влади – саме вона займається законодавчою працею й тому є представником та виразником волі народу.

Монтеск’є вказував, що свобода торжествує, коли закони карають згідно зі специфікою природи злочинів, причому слова не є злочином, оскільки залишаються у сфері думки; право повинно більше прощати, ніж карати; краще взагалі не позбавляти майна, ніж проводити масові конфіскації; краще виганяти з держави небагатьох, ніж багатьох; краще знищити не того, хто панує, а саме панування. Тому, робив висновок мислитель, якщо володар любить вільні душі, “у нього будуть піддані, якщо низькі – у нього будуть раби. Володар повинен підкорювати серця, а не накладати кайдани на розум”.

Монтеск’є також сформулював головний закон політичної влади: “Високе мистецтво управління полягає у тому, щоб твердо знати, які повинні бути межі влади, що її треба застосовувати за різних обставин”. Окремо він зупинився і на застосуванні свобод: “Для того, щоб користуватися свободою, потрібно, щоб кожен міг говорити те, що думає, тому громадянин такої держави говоритиме і писатиме про все, про що не заборонено говорити і писати прямою постановою законів... такий народ палко любитиме свою свободу, тому що це свобода справжня”.

Отже, Монтеск’є, залишаючись на позиціях аристократичного лібералізму, проклав шлях до повалення монархізму у Франції, торжества ліберальної демократії в Західній Європі ХІХ ст., стверджуючи, що “дух поміркованості повинен бути духом законодавця”, і, таким чином, підготував радикалізм майбутньої “Декларації прав людини і громадянина”.

Політична доктрина Ж.Ж.Руссо, викладена у працях “Про суспільний договір, або Принципи політичного права” (1762 р.) та “Роздумах про походження та основи нерівності між людьми” (1755 р.), була дещо схожа з концепціями Локка і Гоббса, проте має й чимало особливостей. За умовами суспільного договору, як угоди рівних суб’єктів (а не підданих і правителів), суверенітет належить народу, - це головний принцип республіканського ладу.

Головні ознаки верховної влади – невідчужуваність і неподільність. З невідчужуваності верховної влади Руссо виводив неможливість народного представництва.. Але слід мати на увазі, що Руссо не допускав представництва тільки тоді, коли йшлося про прийняття тих чи інших законів, проте народ може і повинен мати представника у виконавчій владі, яка є тільки сила, застосована згідно з законом. На місце народного представництва Руссо висував опитування кожного окремого громадянина суспільства, тобто плебісцит. Прийняття того чи іншого закону вирішується простою більшістю голосів, але у великій державі, де існує багато міст, зробити це дуже важко. Руссо рекомендував обмежити розміри держави одним містом, а якщо це неможливо, то треба не допустити існування столиці, і уряд повинен почергово засідати в кожному місті.

У Руссо немає детального проекту організації ідеального ладу, він намагався обґрунтувати лише загальні характеристики “вільної республіки”, а конкретні форми і методи здійснення влади, міркував філософ, слід визначити стосовно кожної окремої країни з урахуванням її розмірів, історичного минулого тощо. Головною заслугою Руссо було те, саме він одним із перших сформулював початкові принципи плебісцитарної демократії, котра набула популярності вже у ХХ ст.