Поняття політичної ідеології. Консерватизм і неоконсерватизм.

Політична ідеологія, будучи вираженням національних, класових, партійних, релігійних інтересів, визначає спрямованість політичних поглядів, пропонує набір певних цілісних орієнтирів. Термін «ідеологія» був введений франц. Антуаном Дестют де Траси для позначення вчення про ідеї. З часу появи терміну в науці склалася безліч поглядів на явище ідеології. Маркс і Енгельс запропонували кілька значень терміна «ідеологія», серед яких можна виділити наступне: ідеологія як метод підходу до дійсності, що полягає в конструюванні уявної реальності. Дійсність постає в ідеології в спотвореному, перевернутому вигляді, тому ідеологія виявляється «хибною свідомістю».

Вперше головні положення консерватизму було сформульо­вано у працях Е. Берка (1729—1797). Відправною точкою консерватизму вважається вихід його у світ 1790 р. знаменитого есе «Міркування про Фран­цузьку революцію». Сам термін «консерватизм» увійшов до наукового обігу після заснування Шатобріаном у 1815 р. жур­налу «Консерватор».

Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідей­но-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного й соці­ально-економічного розвитку, тих привілейованих соціальних угруповань, які відчувають зростаючі труднощі й тиск з боку не лише демократичних сил, а й найбільш динамічних фрак­цій заможних верств населення. Але часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією тих середніх і дрібних підпри­ємців, які відчувають страх перед майбутнім.

Під консервативним розуміють також загальноприйня­тий у суспільстві набір цінностей, що визначає поведінку й думки значних категорій людей, а також форми адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.

Консерватизм наголошує на необхідності збереження тра­диційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур та інститутів. У дусі гегелівської формули «все, що дійсне — розумне, все розумне — дійсне», консерватор роз­глядає світ як найкращий з усіх можливих світів. Безперечно, будь-яка країна, нація потребують людей, партій і організа­цій, які обґрунтовують їхні інтереси ідеологією, що покликана зберігати, захищати, передавати майбутнім поколінням те, що досягнуто в кожному історичному періоді, бо народ без пам'яті про минуле — це народ без майбутнього. Рівночасно справ­жній консерватизм, покликаний захищати статус-кво, пояс­нювати необхідність його збереження, має враховувати реалії, що змінюються, і пристосовуватись до них.

Сучасним консерваторам притаманне амбівалентне став­лення до держави й пов'язаних із нею інститутів. З одного боку, в очах консерваторів держава — це джерело й захисник закону і моралі, — адже без сильної держави суспільство може опинитись у стані анархії, їм властиве позитивне, часто авто­ритарне, ставлення до держави, що, своєю чергою, передбачає й породжує антиіндивідуалізм. Хоча захист приватної влас­ності, ринку, особистої свободи с формальним принципом кон­серватизму, він рідко має підґрунтям індивідуалістичну філо­софію і завжди відповідає вимогам стабільності й спадкоєм­ності. З іншого боку, сильна держава може стати інструментом знищення індивідуальної свободи.

Неоконсерватизм, який з'явився на політичній арені у дру­гій половині XX ст., став політичною доктриною, що допомага­ла й допомагає збереженню капіталістичного світу. Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна цілісність. Всі його частини настільки взаємопов'язані, що змі­на однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У сус­пільно-політичній сфері не можна діяти за планом, накресле­ним заздалегідь або згідно з будь-якою соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдоскона­люється поступово за внутрішніми законами, що ґрунтуються на глибокому минулому. Вирішальне значення, на думку су­часних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції на­роду. Тому головним критерієм суспільного розвитку вони вва­жають зміну звичок, традицій і характеру людей. Отже, неоконсерватизм не заперечує суспільного прогресу, але пояснює його як зміну, що не порушує принципів гуманіз­му, моралі й не спричиняє анархії.

Отже, сучасний західний консерватизм, який мав довгий період історичного розвитку, являє собою складне утворення, в якому можна знай­ти різні, часом суперечливі, ідеї, концепції, настанови і принципи. Як відзначає П. Аллісон, консерватори — водночас індивідуалісти й колективісти, прихильники свободи, містики та розумні практичні люди.

У сучасній Україні на роль прихильників неоконсерватиз-му претендують члени таких політичних об'єднань, як Укра­їнська республіканська партія, Українська консервативна рес­публіканська партія.