Передумови зародження марксизму

Економічні:

· кризові явища капіталістичного виробництва наприкінці ХVIII – на початку ХХ ст.;

· різке посилення майнової нерівності;

· відносне й абсолютне зубожіння пролетарів;

· зниження рівня життя в країнах Європи;

· процес пролетаризації населення;

· анархія виробництва, криза в промисловості, торгівлі, стихія ринку.

Соціально-політичні:

· виступи пролетарів проти експлуатації, падіння рівня життя (чартистський рух, повстання в Ліоні, повстання сілезьких робітників);

· деградація феодальних звичаїв і норм, аморальність життя буржуазного суспільства;

· зародження і розвиток самосвідомості європейського пролетаріату і його еліти;

· зростання популярності ідей класової боротьби, комуністичних ідей.

Оскільки запропонована соціалістами-утопістами стратегія запровадження необхідних суспільних змін була поступальною й миролюбною, К.Маркс і Ф.Енгельс нещадно їх критикували за “утопічні” мрії. Натомість вони в середині ХІХ ст. сформулювали радикальну комуністичну альтернативу лібералізму. На першому етапі їхньої творчості (1843—1848 рр.) у праці “До критики гегелівської філософії права. Вступ” Маркс ствердив, що визволення пролетаріату потребуватиме знищення капіталістичної приватної власності та експлуатації, а це можливе через революційну боротьбу. У спільній праці “Святе сімейство” Маркс і Енгельс сфор­мулювали думку, що суб'єктом революції повинен стати сам про­летаріат. Розвиваючи цю думку, Ф.Енгельс у книзі “Становище робіт­ничого класу в Англії” зробив два важливих висновки:

1) саме економ. становище пролетаріату в буржуазному сус­пільстві робить його революційним класом;

2) участь пролетаріату в революційній боротьбі неминуче веде його до засвоєння соціалістичних цілей.

Уже з початку своєї діяльності Маркс та Енгельс зайняли ради­кальну позицію і протилежні до лібералізму позиції: замість еволюції запропонували революційну боротьбу і замахнулися на священне право буржуазної власності. Далі — більше. У другій спільній праці “Ні­мецька ідеологія” (повністю була опублікована в 30-ті роки XX ст.) було зроблено рішучий висновок, що кожен клас, який прагне до панування, “повинен насамперед завоювати собі політичну владу”. Завершував перший етап “Маніфест Комуністичної партії” (1848 р.), в якому було висунуто думку про необхідність пролетаріату мати для завоювання влади власну політичну партію.

З узагальненням досвіду буржуазних революцій 1848—1851 pp. розпочався другий етап розвитку марксизму. Оскільки саме тоді проблеми революції були особливо актуальні, то К.Маркс висунув ідеї про можливість безпосереднього переходу від буржуазної революції до соціалістичної, про гегемонію пролетаріату в революції (“Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 pp.”), поняття диктатури пролетаріату (“Лист до Вейдемеєра”), про необхідність політичного союзу пролетаріату з селянством, про конечність зламу старої буржуазної державної машини в разі перемоги революції й створення нової (“Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта”). У 1867 p. був опублікований перший том «Капіталу», в якому Маркс, зокрема, обґрунтував тезу про неминучість загибелі капіта­лізму, накреслив основні риси альтернативного лібералізму майбут­нього комуністичного суспільства. Воно мало б спиратися на суспільну власність на засоби виробництва, колективну працю, планове виробництво, суспільну рівність та соціальну справедливість. Зрозуміло, що при тому Маркс виходив з індустріальної моделі розвитку суспільства.

З Паризької Комуни 1871 р. розпочався третій етап формування марк­сизму. Узагальнивши досвід повсталого міста-столиці, К.Маркс побачив у Комуні народження нового типу демократії — антиподу ліберальної — пролетарської демократії, яка повинна замінити буржуазну парламентську демократію. Поразка Комуни переконала Маркса і Енгельса в необхідності створення у кожній державі національної політичної пролетарської партії зі своїми програмами. Трохи пізніше К.Маркс детальніше розробив окремі положення ідеї про диктатуру пролетаріату, а також висунув думку про необхідність особливого перехідного періоду від капіталізму до соціалізму (“Кри­тика Готської програми”).

Таким чином, К.Маркс і Ф.Енгельс виходили з домінації класової боротьби в суспільному житті, в історії усіх антагоністичних формацій, висува­ли її на перший план як безпосередню рушійну силу історії. Саме в ній, за словами Леніна, лежить центр ваги всієї системи поглядів Маркса. Звідси її абсолютизація і спрощений підхід: або диктатура буржуазії, або диктатура пролетаріату — хто того не розуміє, той, за словами Леніна, “нічого не зрозумів ні в економічному, ні в політичному вченні Маркса”. Дивлячись із погордою на ліберальну демократію, Енгельс відверто писав: “Пролетаріатові для оволодіння політичною владою також потрібні демократичні форми, але вони для нього, як і всі політичні форми, тільки засіб”. Що ж до демократії як державного ладу, то він зазначав: “Оскільки дер­жава є лише минуча установа, якою доводиться користуватися у боротьбі, у революції, щоб насильно придушити своїх противників, то говорити про вільну народну державу — чисте безглуздя: поки пролетаріат ще потребує держави, він потребує її не в інтересах свободи, а в інтересах придушення своїх противників, а коли стає можливим говорити про свободу, тоді держава як така перестає існувати”.

 

Карл Маркс (1818 – 1883) – німецький економіст, філософ. Засновник і розробник ідеології комунізму, класової боротьби і комуністичної революції.

Основні праці: “Капітал”, “Німецька ідеологія” (співавтор – Ф. Енгельс), “Маніфест комуністичної партії” (співавтор – Ф. Енгельс), “Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 рр.”, “До критики політичної економії”, “Критика Готської програми” та ін.

Фрідріх Енгельс (1820 – 1895) – німецький філософ, співзасновник ідеології комунізму, автор класової теорії походження держави. Друг, співавтор і соратник К. Маркса. Фабрикант.

Основні праці: “Анти-Дюринг”, “Становище робітничого класу в Англії”, “Селянська війна в Німеччині”, “Походження сім’ї, приватної власності та держави” й ін.

Головні ідеї:

· для правильного аналізу суспільства потрібно перш за все виявляти й аналізувати закономірності та механізми функціонування економічної системи;

· сукупність продуктивних сил і виробничих відносин становить економічний базис суспільства; над ним здіймається політико-ідеологічна надбудова;

· політико-ідеологічна надбудова включає: юридично-правові та політичні інститути, державну ідеологію, соціально-культурну і духовну сфери;

· спосіб виробництва (єдність продуктивних сил і виробничих відносин) обумовлює соціальний, політичний і духовний процес. Не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. Існує і зворотний вплив;

· розвиток продуктивних сил призводить до зміни соціально-економічних формацій. Конфлікт продуктивних сил і виробничих відносин породжує соціальну революцію;

· історія розвитку людського суспільства – це історія зміни суспільно-економічних формацій (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична);

· протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами та класова боротьба визначають суспільно-історичний розвиток;

· кожна суспільно-економічна формація має свої головні антагоністичні класи, що перебувають у постійній боротьбі (раби – рабовласники, селяни – феодали, пролетарі – буржуазія);

· капіталізм породжує свого руйнівника – пролетаріат, який в процесі соціалістичної революції знищує капіталізм і клас експлуататорів;

· робітничий клас (пролетаріат) встановлює диктатуру (державну диктатуру пролетаріату) і починає перехід до соціалізму;

· комуністична соціально-економічна формація має перехідний період і дві фази: соціалізм і комунізм;

· розвиток продуктивних сил призводить до інтернаціоналізації процесів виробництва;

· пролетаріат може перемогти лише в результаті об’єднання в міжнародних масштабах;

· комуністична партія створюється для визначення мети політичної боротьби, організації пролетарів, керівництва політичною боротьбою.

Володимир Ілліч Ленін (1870 – 1924) – російський революціонер, правознавець, філософ, співавтор теорії класової боротьби, класового походження держави, організатор РСДРП(б). Організатор Великого жовтневого соціалістичного перевороту 1917 р. Прибічник, продовжувач та ревізіоніст вчення К. Маркса. Розробив ідеологію російського комунізму. Керував реалізацією власних планів перетворення економічного і соціально-політичного життя революційної Росії.

 

Політичне вчення М. Вебера

У ХХ ст. суттєвий внесок у політичну думку був зроблений Максом Вебером німецьким політичним економістом і теоретиком-соціологом. У політичній сфері він виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний:

Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується.

Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів.

Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності й доцільності встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Названі типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось одного. 3 типи політичного панування:

• традиційне, засноване на традиції;

• легітимне - рацінально-легальне (правова держава);

• харизматичне (віра в надзвичайні якості, риси правителя) (харизма - дар божий).

Лідерство у М.Вебера: 1) традиційне лідерство; 2) харизматичнс лідерство; 3) раціонально-легальне лідерство. Традиційне лідерство - це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Раціонально-легальне лідерство означає появу у суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, обумовлених законом.

Тип бюрократичного функціонера за Максом Вебером це:

• особистість вільна, призначена на посаду на основі угоди;

• призначена на посаду відповідно кваліфікації;

• чітке виконання обов'язків відповідно формальних законів, в чому виявляється лояльність до влади;

• працює на керівній посаді постійно, а не від випадку до випадку.