Історія становлення науки про політику. Основні напрямки в сучасній політології

Політика як соціальне явище: її сутність і структура.

Політологія (політика + логос (вчення)-вчення про державу. Термін політика набув широкого вжитку завдяки трактату давньогрецького філософа Аристотеля «Політика». До кінця 19 ст. політика розумілася, як мистецтво управління державою. У 20 ст. з'являються нові підходи щодо розуміння сутності політики. На сьогодні домінуючим э кратологічний (владний) підхід. З точки зору цього підходу політика розуміється через поняття «влада».

Термін «політика» походить від дав­ньогрецького слова polis (місто-держава), politeia (конституція), politike (мистецтво управління), politicas (державний діяч), polites (громадянин).

Стосовно розуміння цього поняття можна виділити декілька аспектів.

1. Політика як державне, регіональне і муні­ципальне управління.

2. Політика як партійна діяльність у процесі розподілу політичної влади.

3. Політика як діяльність груп тиску, спрямо­вана на відстоювання інтересів соціальних груп на державному рівні.

4. Політика як масова участь у політичних процесах: виборах, референдумах, мітингах, мані­фестаціях тощо.

5. Політика як сукупність політичних інститутів, які здійснюють владу й управління суспільством.

Політику треба розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання, підтримку і пова­лення державної влади, реалізацію інтересів особи, соціаль­них груп на державному рівні.

Політика в суспільстві завжди виражає і представляє певні суспільні інтереси. По­літичний інтерес має пряме або опосередковане відношення до влади для досягнення певних цілей: задоволення мате­ріальних потреб, піднесення добробуту, стабілізації суспіль­ства, забезпечення умов для безпеки і свободи особи, реа­лізації власних владних амбіцій, а також розв'язання со­ціальних проблем, піднесення престижу тощо.

Політика є, по-перше, виявом інтересів окремих осіб, соціальних груп, їх зіткненням і протиборством, по-друге — способом певної субординації цих інтересів, підпо­рядкування їх найвищому началу, більш значущому й обов'язковому.

Усвідомлення політичних інтересів соціальними група­ми робить їх суб'єктами політики, а нерозуміння цих інте­ресів — об'єктами політики. Суб'єкти політики — це осо­би і соціуми, а також створені ними установи й організації, які беруть активну, свідому участь у політичному процесі. Об'єктами політики є всі явища політичного та суспіль­ного життя, на які спрямована діяльність суб'єктів політи­ки.

Політика як суспільна діяльність співвідноситься з ін­шими формами суспільної діяльності — економікою, правом, мораллю, релігією.

Соціально-політична доктрина марксизму.

Політичне вчення М. Вебера

У ХХ ст. суттєвий внесок у політичну думку був зроблений Максом Вебером німецьким політичним економістом і теоретиком-соціологом. У політичній сфері він виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний:

Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується.

Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів.

Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності й доцільності встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Названі типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось одного. 3 типи політичного панування:

• традиційне, засноване на традиції;

• легітимне - рацінально-легальне (правова держава);

• харизматичне (віра в надзвичайні якості, риси правителя) (харизма - дар божий).

Лідерство у М.Вебера: 1) традиційне лідерство; 2) харизматичнс лідерство; 3) раціонально-легальне лідерство. Традиційне лідерство - це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Раціонально-легальне лідерство означає появу у суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, обумовлених законом.

Тип бюрократичного функціонера за Максом Вебером це:

• особистість вільна, призначена на посаду на основі угоди;

• призначена на посаду відповідно кваліфікації;

• чітке виконання обов'язків відповідно формальних законів, в чому виявляється лояльність до влади;

• працює на керівній посаді постійно, а не від випадку до випадку.

Існує багато класифікацій політичних режимів. Будь-яка класифікація є умовною, поза як “чистих” і завершених політичних режимів у політичній практиці не існує. Характеристики та особливості політичних режимів політологія вивчала впродовж кількох десятиліть. Нині вона зосереджується переважно на філософсько-політичних аспектax внутрішньої еволюції конкретних режимів та процедури переходу від одного режиму до іншого.

Форма правління в Україні.

Принцип унітарності нашої держави означає її єдність, соборність в політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному) та інших відношеннях. Вузловим елементом єдності держави є її територіальна єдність. У Конституції щодо цього визначається, що територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою (ст. 2). Існуючий поділ України є адміністративно-територіальним поділом і не має політичного характеру. Окремі адміністративно-територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (Автономна Республіка Крим) або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ та Севастополь), але це не впливає і не може впливати на визначення форми державного устрою України як унітарної держави^[1].

Тривалий час в ході підготовки нової Конституції перед Україною стояла проблема вибору форми держави за характером державного устрою. Пропозиції щодо федералізації України, поділу на землі за рахунок об'єднання ряду областей були відкинуті. Це закономірно. Адже в умовах, коли наша держава і суспільство, економіка й культура переживають кризу, вкрай необхідне об'єднання на загальнодержавному рівні всіх ресурсів і зусиль.

Українська форма правління характеризується як мішано президентсько-парламентська республіка.

Це підтверджується тим що:

Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом голосування строком на п'ять років. Він є главою держави і виступає від його імені.

Єдиним законодавчим органом в Україні визначається її парламент – Верховна Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України – 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

При формуванні уряду компетенція Верховної Ради і президента України поділяються і мають характер противаг, що утруднює узурпацію влади в одних руках.

Верховна Рада України має право усунути Президента України з поста в порядку особливої процедури в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину, а Президент України – якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, або парламент не може сформувати більшість – право на прийняття заходів щодо Верховної Ради України.

Парламент має право розглядати й затверджувати програму дії уряду та прийняття резолюції недовіри урядові, що є наслідком його відставки.

Групи інтересів.Лобізм.

Відповідно групи інтересів визначаються як добровільні об'єднання людей, створені для вираження і задоволення їхніх інтересів у відносинах з різними політичними інсти­тутами, насамперед із державою. Від політичних партій групи інтересів відрізняються тим, що не прагнуть до політичної відповідальності, не ставлять собі за мету оволодіння державною владою, а обмежуються лише впливом на неї.

Коли ж задоволення колективного інтересу учасників заінтересова­ної групи вимагає прийняття владних рішень, вона пере­творюється у групу тиску, яка за допомогою різних засобів прагне вплинути на рішення органів влади у сприятливий для себе бік.

група тиску — це громадське об'єднання, яке домагається задоволення власних інтересів за допомогою цілеспрямованого впливу на інститути публічної влади.

Найбільшого поширення вони набувають за умов ринку і зрілого громадянського суспіль­ства як породження ліберальної господарської і плюра­лістичної суспільно-політичної структури.

Проте якщо поняття «групи інтересів» указує взагалі на політичний вимір цих груп, то поняття «групи тиску» зазначає лише форму їхньої дії, метод впливу на ті чи інші політичні рішення.

Терміну «групи тиску» в політичній науці і практиці передував термін «лобі», який спочатку виник у США й позначав специфічні структури для політичного представ­ництва організованих інтересів. Політичного відтінку це слово набуло ще через два століття, причому в США, коли в 1864 р. термін «лобіювання» став позначати купівлю за гроші голосів законодавців у коридорах конгресу. Згодом зміст цього поняття розширився; ним стали позначати вплив заінтересованих груп узагалі на всі центри прийняття державних рішень, тобто не лише на орган законодавчої влади, а й на урядові та судові структури.

«громадські організації» -добровільні та організаційно оформлені об'єднання громадян, створені для вираження й задоволення їхніх інтересів і потреб на засадах самоврядування.Сюди входять професійні спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські, дитячі організації, кооперативи, наукові, технічні, тощо. Як групи інтересів гро­мадські організації виступають тоді, коли виконують політичні функції, взаємодіють із політичними інститутами, передусім державою

Групами інтересів є й багатоманітні суспільні рухи — само­діяльні об'єднання мас, створені на основі спільності інтересів і впорядкованої діяльності. Це антивоєнні, екологічні, жіночі, молодіжні рухи тощо. Вони не є власне організаціями, бо, як правило, не мають сталих довгочасних організаційних структур, певної вну­трішньої ієрархії, керівних центрів, програмних та статутних документів, фіксованого членства, внесків, що властиво для організацій.

Близьким за змістом до поняття «групи інтересів» у політології є поняття «латентні політичні сили». Латентними (від лат. latens, latentis - - прихований) вони називаються тому, що в звичайних умовах не виступають безпосередніми та активними суб'єктами політики (якими є, наприклад, політичні партії), але можуть раптово чи поступово, під впливом певних обставин, трансформуватися в активні політичні сили.

У політичній системі суспільства групи інтересів виконують певні функції, до яких належить насамперед функція ар­тикулювання інтересів, тобто перетворення соціальних прагнень, емоцій та очікувань у певні політичні вимоги. Ці вимоги доводять до владних структур побажання громадян, тим самим залучаючи останніх у політичний процес, робля­чи їх суб'єктами політики.

Артикулювання інтересів вимагає їх агрегування, тобто узгодження часткових потреб, установлення між ними пев­ної ієрархії, вироблення на цій основі загальногрупових цілей. Ця функція передбачає вибір не лише політичне найбільш значущих, а й найреальніших вимог стосовно можливостей їх задоволення.

Групи інтересів підтримують тих чи інших політиків на виборах до представницьких органів державної влади, впли­вають на їхню діяльність у владних структурах, на відбір кадрів для державного апарату й тим самим виконують функцію формування та оновлення правлячої еліти. Важливою функцією груп інтересів є інформаційна, яка полягає в тому, що вони доводять до органів влади інфор­мацію про стан громадської думки щодо тієї чи іншої проблеми суспільного життя.

Лобізм - це спроба організацій або окремих громадян впливати не тільки на прийняття, відхилення чи зміну законів у парламенті, а також спроба впливати на адміністративні рішення уряду, спираючись на підтримку не тільки обраних депутатів, а й різних політичних партій, державних і недержавних установ та підтримку громадськості через засоби масової інформації.

Лобісти використовують різні прийоми, щоб переконати представників державної влади прийняти певне рішення. Ці прийоми можуть бути прямими (коли лобісти безпосередньо впливають на законодавців) і непрямими (коли лобісти впливають на законодавців за допомогою третьої сторони). До прямих прийомів належать:

*приватні зустрічі з законодавцями;

*збирання інформації, проведення досліджень і підготовка презентацій перед законодавцями;

*присутність і виступ на слуханнях комітетів та інших урядових відомств;

*надання професійних порад, допомога у підготовці законопроектів;

*запрошення законодавців на громадські заходи і неофіційні зібрання;

*внесення грошей на виборчі кампанії.

Прикладами непрямого лобізму є:

1. Вплив громадськості — коли громадськість залучається для впливу на законотворчий процес через публікації в журналах, газетах, виступи у телепередачах або по радіо.

2. Опитування населення, яке проводиться будь-якою групою для виявлення ставлення громадськості до різних проблем, і результати опитування публікуються в газетах.

3. Залучення виборців — коли лобісти намагаються загітувати виборців написати листа чи зателефонувати своєму депутатові непередодні обговорення питань, які цікавлять лобістів. Зрозуміло, що законодавці більш прихильні вислухати своїх виборців, ніж представників якої-небудь зацікавленої групи.

4. Об’єднання різних груп, якщо вони мають спільні інтереси щодо окремого закону. Перевагою такого об’єднання є те, що залучається більша кількість зацікавлених груп, які не дублюють вимоги один одного, а цінують час депутата і об’єднуються для вирішення спільних проблем. Саме тому законодавці більш схильні до зустрічей з представниками цих груп. Лобізм - це діяльність, яка охороняється конституціями багатьох країн, в тому числі і Конституцією України. Конституція України, хоч прямо і не регулює лобістську діяльність, але створює умови для такої діяльності, гарантуючи “кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”

Ось деякі характерні риси лобізму:

– лобізм пов’язаний з владою, оскільки передбачає вплив на неї;

– Лобіст є посередником між органами державної влади та зацікавленими групами (компанії та їх асоціації; суспільні організації, приватні особи, тощо), який використовує всі легальні особливості законодавства на користь свого клієнта

– лобізм органів влади – показник представництва інтересів, та (і це головне) їх конкурентності.

– Лобізм є більш-менш гласною діяльністю: це забезпечується процедурою реєстрації лобістів (в органах влади де вони діють), та (варіюється в різних країнах) вимогою до лобістів публікувати звіти щодо своєї діяльності.

Історія становлення науки про політику. Основні напрямки в сучасній політології

Політологія є одночасно і молодою, і однією з найдавніших наук. Політичні погляди та ідеї існують з того часу, як суспільство набуло державно-організованої форми. Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття до нової ери панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою.

З середини першого тисячоліття до нової ери посилюється процес раціоналізації політичних поглядів, вони набувають філософсько-етичної форми. З'являються перші політичні категорії і визначення, а згодом і політичні концепції, започатковуються власне теоретичні дослідження політики. Найвиразніше цей процес проявився у творчості Конфуція, Сократа, Платона і Арістотеля.

Від релігійно-етичної форми політичну науку звільнив Н. Макіавеллі. Він розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються не з Божої волі, а відповідно до певних об'єктивних закономірностей. У центр політичних досліджень учений поставив державну владу й підпорядкував політичну науку вирішенню практичних завдань. Його вважають основоположником політичної науки Нового часу.

Великий внесок у звільнення політики й політичної думки від теології і церковної моралі зробили Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони аналізували проблеми походження, сутності, призначення і форми держави, розробляли теорію суспільного договору, ідеї народного суверенітету, свободи і рівності, природного права тощо.

Істотний внесок у розвиток політичної науки, ідей конституційного ладу, республіканської форми правління, ліберальної демократії і становлення відповідних їм інститутів і норм був зроблений у період Великої французької революції, війни за незалежність США наприкінці XVIII ст., революцій XIX ст. У другій половині XVIII — першій половині XIX ст. були сформульовані найважливіші підходи, що стали основоположними в розробленні політичних теорій і концепцій сучасності.

Процес формування й виокремлення політології із загальної системи соціальних і гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на кінець XIX — початок XX ст. У різних країнах він відбувався по-різному.

В Німеччині, наприклад, він був пов'язаний із формуванням і розвитком так званої правової школи.

У Франції політологія виникає на межі державознавства, політичної історії та соціології.

У Великобританії значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському університеті. Важливий внесок у становлення сучасної політології зробили такі європейські вчені, як К. Маркс, Ф. Енгельс, М. Вебер, Р. Міхельс, Г. Моска, В. Парето та ін.

У США інтенсивне оформлення політології в самостійну галузь знання розпочалося 1880 р. зі створенням при Колумбійському коледжі (пізніше перейменований у Колумбійський університет) школи політичної науки. Ще 1903 р. у США була створена Американська асоціація політичних наук, яка започаткувала подібні асоціації в інших країнах та в міжнародному масштабі.

В 30 - 50-ті роки центр тяжіння переноситься на емпірично спостережувану політичну поведінку людей, а згодом і на владні відносини між ними. У післявоєнний період розвиток політології був особливо успішним у США. Саме в цій країні розгорнулася так звана біхевіористська революція в соціальних науках, у тому числі й політології. Американським ученим належить також заслуга розробки системного і структурно-функціонального аналізу політики, політико-культурного підходу, порівняльної політології.

У 1949 р. під егідою ЮНЕСКО утворилася Міжнародна асоціація політичної науки, що об'єднала у своїх лавах більшість відповідних національних асоціацій.

Значення політології слід відзначити за двома напрямами: теоретичним і практичним. У процесі її вивчення засвоюються основні поняття, категорії, закономірності, які представляють вихідний теоретичний матеріал для пізнання сфери політики, а також розкривають необхідні зв’язки, вузлові пункти науки, істотні елементи її структури.

Пізнання політики на теоретичному рівні дає можливість з’ясувати й смислову сутність, закономірності, сформувати понятійний апарат і цим самим створити передумови для аналізу її практичних аспектів. На основі пізнання світу політики людина формує своє ставлення щодо неї і свою громадянську позицію. Крім цього політика — це не тільки наука зі своєю системою категорій, закономірностей та методів, а й мистецтво, яке полягає в умінні використовувати наявні можливості, приймати правильні й продумані політичні рішення як на підставі теоретичних знань і перевірених історичною практикою логічних висновків, так і з допомогою уяви, інтуїції, творчої сміливості та фантазії.