Поняття політичної ідеології. Лібералізм та неолібералізм.

Політична ідеологія, будучи вираженням національних, класових, партійних, релігійних інтересів, визначає спрямованість політичних поглядів, пропонує набір певних цілісних орієнтирів. Термін «ідеологія» був введений франц. Антуаном Дестют де Траси для позначення вчення про ідеї. З часу появи терміну в науці склалася безліч поглядів на явище ідеології. Маркс і Енгельс запропонували кілька значень терміна «ідеологія», серед яких можна виділити наступне: ідеологія як метод підходу до дійсності, що полягає в конструюванні уявної реальності. Дійсність постає в ідеології в спотвореному, перевернутому вигляді, тому ідеологія виявляється «хибною свідомістю».

Як поняття «лібералізм» потрапив до політичного словни­ка Європи у 30—40-х pp. XIX ст. Ідейно-моральне ядро класичного лі­бералізму утворили такі положення: абсолютна цінність людсь­кої особистості та рівність від народження всіх людей; автоно­мія індивідуальної волі; раціоналізація й доброчинність діяль-ності людини; визнання невідчужуваності прав людини на жит­тя, свободу, власність; створення держави на основі загально­го консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини; договірний характер відносин між державою та інди­відом; обмеження обсягу і сфер діяльності держави; захище­ність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у рамках закону) в усіх сферах суспільного життя; утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у ви­борі між добром і злом, порядком та анархією.

Лібералізм — це насамперед уявлення про самодостатність особистості та її прихильність до свободи, яка сама є цінністю. Але специфіка лібералізму передбачає не «дух свободи» як такий, а розроблення інституціонально-правових умов його забезпечення. Комплекс цих умов створює систему конститу­ціоналізму, яка дозволяє в принципі вирішити дилему: закони створюються самими людьми (правління народу) — нема ні­чого вищого від закону (верховенство закону). Система кон­ституціоналізму своєю чергою спирається на правила й про­цедуру творчого представництва і містить: 1) обмеження ді­яльності законодавців, суворо регламентоване процедурою за­конотворення і встановленням певних його меж, аби воно не могло порушувати основних прав і свобод громадян; 2) меха­нізми забезпечення відповідності нового законодавства всій системі верховенства законів.

Визначним теоретиком класичного лібералізму був англієць Ієремія Бейтам (1748—1832). У тво­рах «Принципи законодавства», «Керівні основи конституцій­ного кодексу для всіх держав» він розробив теорію утиліта­ризму. Провідна ідея вчення Бентама — принцип корисності. Мета люди­ни — шукати задоволення та уникати страждання. Корисність здатна запобігти будь-якому злу і досягти блага. Корисність — основа соціальних відносин. Вона формує соціальні якості лю­дини. Завдання держави Бентам бачив у тому, щоб на основі корисності забезпечити найбільше щастя для найбільшої кіль­кості людей. Цієї мети можна досягти через політику лібера­лізму: вільний розвиток капіталістичних відносин, а також де­мократизацію державних інститутів. Бентам наголошував, що загальне щастя і соціальна гармонія можливі в межах капіта­лізму завдяки вільній конкуренції приватних ініціатив.

В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму — неолібералізм, або «соціальний» лібералізм (Дж. Гобсон, Дж.Дьюї та ін.). Під назвою «кейнсіанство» поступово утвердилася відпо­відна система економічних поглядів, яка передбачала посилення економічної та соціальної ролі держави. Архаїчні при­нципи вільного ринку і вільної конкуренції, на думку прихиль­ників цієї системи, обертаються злиднями та безправ'ям од­них задля процвітання та панування інших.

Неолібералізм сформувався як відображення розвитку сус­пільства від вільного підприємництва до державно-монополіс­тичного регулювання економіки, інституціоналізації нових форм державного втручання в суспільне життя. Неолібералізм ви­ходить із необхідності партнерства між урядом, бізнесом і пра­цею на всіх рівнях господарського механізму, створення сис­теми оптимального поділу праці між верхнім і нижнім повер­хами влади. Неолібералізм XX ст. яскраво проявився в полі­тичній практиці «нового курсу» Ф. Рузвельта (США), зумов­леній наслідками економічної кризи, потребами науково-тех­нічної революції.